Абір Мухерджі. Дим і попіл

Вісімнадцять

оли ми перетинали майдан, прямуючи до Форт-Вільяму, ранок ще чіплявся за дерева. За нами втомлено стежила зі своїх сідал зграя вороння; ми з Не Здавайся сиділи мовчки. Я був зайнятий своїми думками. Не мав жодного бажання знову зустрічатись із майором Доусоном. Не хотілося мені перетинатися з ним так скоро після того, як обблював його кабінет. Що ж до Не Здавайся, підозрюю, він і досі намагався змиритися з тим, що почув від мене вранці. Гадаю, не дуже легко підтримувати невимушену розмову зі старшим офіцером невдовзі після того, як він зізнався, що страждає на залежність від опію.

Щоб зняти напругу, я вирішив розповісти йому про нового американського приятеля Енні, Стівена Шмідта. Коли щось і могло його розвеселити, то це історії про мої спроби повернути прихильність чарівної пані.

— Ви з ним зустрічалися?

— Так.

— Коли?

— Учора ввечері. Він був у Енні, коли я заходив до неї. — Я чув, що він неймовірно багатий.

— Де ти таке чув? — поцікавився я.

— Чутки швидко поширюються.

— Якщо судити з його авто й одеколону, не можу не погодитись,— гмикнув я.

— Який він на вигляд?

— Американець.

У Не Здавайся розширилися очі.

— Ковбой?

— Ні. Торговець чаєм.

— Багатий торговець чаєм? — здивувався Не Здавайся.— Вперше про такого чую.

— Просто він багато його продає,— пояснив я. Попереду показалися вали Форт-Вільяму.

Навіть із нашими поліційними посвідченнями переговори на пропускному пункті на в’їзді до форту зайняли більше часу, ніж напередодні ввечері, коли я був у супроводі Доусоновських горлорізів. Ми передали ордер, підписаний лордом Таггартом, вартовому з пласким обличчям та душею цеглини, він уважно його оглянув і зник із ним у караульній. Якийсь час по тому — минуло, мабуть, хвилин п’ять, а здалося, що набагато більше,— він повернувся і помахав, щоб ми проїжджали.

— Тримайте курс до бараків Святого Георгія,— наказав він.

— Там тримають демонстрантів? — уточнив Банерджі.

Вартовий похитав головою.

— Ні. Але можете повірити мені на слово, ви їх не оминете.

Ми проїхали крізь блок, де розташувалася штаб-квартира військової розвідки, до церкви Святого Петра в центрі форту, а тоді до бараків Святого Георгія. Вартовий мав рацію. Неподалік від бараків відгородили колючим дротом територію, де тримали кілька сотень індусів, кілька з них були в хакі, переважна більшість — у конгресовому білому.

Не Здавайся наказав водію зупинитись. Ми вийшли й наблизилися до огорожі. Вхід, який являв собою проpixy у колючому дроті, охороняло двійко знуджених сикхів. Я вручив ордер здорованю з нашивкою на плечі й пояснив, що ми шукаємо Даса.

Він ретельно вивчив папери, помарширував до бараків і повернувся за кілька хвилин з рудоволосим офіцером, майже хлопцем на вигляд, який представився капітаном Маккензі з Чорної Варти[18].

— Дуже вчасно! — вигукнув він.— Враховуючи те, що мене призначили за всіма ними наглядати.— Він кивнув за огорожу.— Ваш десь там. Де саме, знаю не краще за вас.

Він провів нас крізь проріху в натовп місцевих.

Видно було, що Не Здавайся збентежився.

— Що зроблять із цими людьми? — запитав він.

— Їх судитимуть,— сказав Маккензі.— Установлять ватажків і повідділяють їх від решти. Ми отримали наказ покарати всіх в одностроях. Що ж до решти,— знизав він плечима,— то вирішуватимуть ті, кому більше платять.

Повітря було важким від смороду поту та сечі, навколо нас на землі сиділи чоловіки, загорнувшись у сірі армійські ковдри, збившись купками, щоб не змерзнути. У глибині, під умовним захистком намету, лежали інші, вкриті синцями, перев’язані; декому обробляли рани виснажені санітари. Сірі обличчя, вкриті щетиною, хор надривного кашлю. Туалет являв собою нашвидкуруч викопану в кінці майданчика яму, яку саме засипали вапном кілька заарештованих під командою британського сержанта.

— Дас! — вигукнув Маккензі.— Офіцер шукає Даса!

Десь далеко з одного боку заворушилися люди.

— Сюди,— скомандував Маккензі і повернув у той бік, як рибалка, який вирахував присутність косяку за збуренням на воді.

Скупчення індусів розступилося перед нами, відкривши Даса, що сидів, схрестивши ноги, на армійській ковдрі. Навколо нього зібралася купка молодших чоловіків: хтось стояв, хтось присів навпочіпки, серед них височіла постать в окулярах — Дасів лейтенант, Субхаш Бос.

Дас усміхнувся і махнув Босу, щоб той допоміг йому зіпнутися на ноги, і привітався з нами наче з друзями, яких давненько не бачив.

— Капітане Віндгеме, Сурене,— сказав він з більшим ентузіазмом, ніж личить чоловіку його віку, який провів зимову ніч на вулиці.— Мушу зізнатися, бачити вас обох тут — несподіванка для мене, хоча й приємна. Сподіваюся, що ви прийшли сказати, що віцекороль пристав на наші вимоги полишити Індію.

— Сумніваюся, що він планує виїхати зі своєї резиденції найближчим часом,— відповів я.— Принаймні я не отримував наказів на випадок такої ситуації. Наразі маю інструкції відвезти вас і містера Боса до вас додому.

— Ви нас звільняєте?

— Не зовсім. Ви перебуватимете під домашнім арештом.

— А як же мої друзі тут? — запитав він, обвівши загородку рукою.

— Щодо них мені нічого не наказували.

Дас замислився.

— А що, як я відмовлюся їхати?

— Питання не обговорюється,— заявив я.— Або ви поїдете з нами, або вояки відтягнуть вас туди посеред ночі у кайданках. На це знадобиться більше часу, та й гідності в такій ситуації менше, але результат той самий.

— Гідність мене мало хвилює,— завважив він.

— Будь ласка, каку,— втрутився Не Здавайся.— Зайві п’ятнадцять годин у цьому місці нічого не дадуть.

Дас поглянув на Не Здавайся, тоді на свого лейтенанта, Боса, перевів очі на мене.

— Якщо ви не проти, я б хотів перемовитись із Субхаш-бабу.

Я кивнув, погоджуючись, і вони з Босом відійшли й приглушено заговорили бенгальською.

За кілька хвилин Дас повернувся. Бос лишився там, де стояв.

— Дуже добре, джентльмени,— сказав Дас.— Ми до ваших послуг.

— Які умови мого домашнього арешту? — поцікавився Дас, коли ми виїжджали за браму форту. Я сидів між ним і Босом, Не Здавайся — поруч із водієм.

— Дуже прості,— відповів я.— Ви не робите ніяких спроб улаштувати ще більше клопоту до чи під час візиту принца Уельського.

— А якщо я відмовлюся?

Гарне питаннячко. За звичайних обставин порушників закону кидають до в’язниці. Але Ґанді, Дас та їхні послідовники геть порушили правила гри. Вони бажали опинитися у тюрмі, щоб показати, що загроза британської в’язниці та загалом британського закону нічого для них не означає. Ніби вважали ув’язнення моральною перемогою, тож ми, своєю чергою, опинилися в дивній ситуації, мудруючи, як не кинути їх до тюрми, не визнаючи, що насправді це чистісінький фарс. На щастя, у випадку з Дасом лорд Таггарт продумав і запасний план.

— Вас перевезуть до Дарджилінга,— відповів я.— Я так розумію, ви і там будинок маєте.

Як же приємно заарештовувати людину, що володіє стількома будинками, як-от Дас. Коли мова заходить про те, яке місце для ув’язнення обрати, вибір у нас вельми великий.

— Я матиму доступ до газет? — запитав він.

— Сумніваюся. Та й читати там останнім часом нема чого. Про вчорашню демонстрацію і словом не обмовилися, у всякому разі в англомовних часописах, у бенгальських, можливо, також небагато написали.

Про іноземну пресу та лондонські газети я згадувати не став. Зрештою, моя робота — не забезпечити його точним відображенням поточного стану, а радше відрадити його від таких дій у майбутньому, які зроблять роботу Імперської поліції — і моє життя, як на те пішлося,— складнішими, ніж зараз.

Якийсь час Дас дивився у вікно. Чудово уявляю, про що він міркував. Вулиці не дуже змінилися відучора. Крамниці відчинені, трамваї сновигають. Калькутта зайнята своїми справами, ніби його демонстрації напередодні ввечері ніколи й не було. Правда полягала в тому, що люди втомилися. Протести, як і вживання опію, підкорялися закону спадної прибутковості. Що більше це роблять, то менший ефект отримують наступного разу. Дас зі своїм спалюванням одягу був уже простроченою новиною. Він зі своїми людьми робив це вже багато разів, і настав час, коли народ перестав вигукувати лозунги й почав сумніватися, чи доречно спалювати одяг, який зігрів би їх зимовими ночами. Що ж до арештів, то що значили ще кілька сотень, коли у в’язницях уже сиділи десятки тисяч?

— Можливо, потрібні рішучіші дії,— промовив Дас.— Чи не влаштувати мені голодовку?

Не Здавайся рвучко обернувся на передньому сидінні, ніби хтось дав йому ляпаса.

— Будь ласка, каку,— запротестував він.— Голодовка вас уб’є. Що станеться тоді з каку-ма та вашими дітьми? Хіба можуть вони пожертвувати чоловіком і батьком?

Дас посміхнувся йому з блаженним ідіотизмом святого, що не дочекається дня, коли вийде на арену з левами.

— Нічого, за що варто боротися, не можна досягнути без жертви, Сурене,— відповів він.

Більшості бенгальців притаманна схильність до мучеництва, і Дас не виняток. Схоже, саме мені випало лопнути цю бульбашку.

— Гадаю, щоб це зробити, вам потрібний дозвіл Ґанді. Не думаю, що він дозволить своєму головному лейтенанту в Бенгалії виписати собі смертний вирок.

Дас так і гупнувся з небес на землю, вражений реалістичністю моїх слів. У Не Здавайся ж вигляд був такий, ніби його ледь не переїхав автобус.

Біля маєтку Даса скромно розташувався загін поліціянтів, так скромно, як тільки можна, тобто озброєних серед них видно не було, але вигляд у присутніх був доволі загрозливий.

— Що тепер? — запитав Дас, коли автомобіль зупинився.

— Тепер ми передаємо вас у ніжні обійми наших колег із Бхованіпурського відділку, і доки ви дотримуватиметеся умов домашнього арешту, у подальших діях потреби не буде.

Сподіваюся, що він прислухається до моїх слів. Останнє, чого мені б хотілося,— везти старого в Дарджилінг у грудні. За цієї пори року і в Калькутті дуже холодно для бенгальців, а в Дарджилінгу в передгір’ях Гімалаїв вони почуватимуться змерзлими, як на Північному полюсі.

Втім, щось підказувало мені, що ці надії занадто оптимістичні. Як він і казав, ціль ненасильницької не-співпраці — спровокувати реакцію, і, певно, він придумає щось іще до сніданку.

Дружина Даса, Басанті Деві, стояла біля брами, обабіч неї — дверник і молода жінка в білому сарі. Побачивши обличчя чоловіка у вікні автомобіля, вона з явним полегшенням зітхнула.

Дас обернувся до мене.

— Ви мусите завітати на горнятко чаю.

— Іншим разом,— відмовився я.

До нас хутко підбіг худенький місцевий констебль, відкрив дверцята з Дасового боку, допоміг старому вийти з авто, ніби то якесь цабе прибуло до Дорчестера. Дас подякував, поплескав його по руці, і констебль розплився в усмішці, ніби його щойно благословив святий.

На обличчі констебля я вбачив майбутнє. Боротьба, яку ми вели,— битва за те, щоб Індія лишалася британською,— приречена на поразку. Якщо навіть наші люди ставляться до ворогів ніби до святих, які у нас шанси? Ясно, що багато індійців, що працюють на нас у поліції, армії, бюрократичних структурах, міркують так само, як і цей констебль. На нас вони працюють через необхідність: наша готівка наповнює їжею їхні шлунки, але серця їхні на іншому боці.

Я їх не звинувачую. Як можна, коли навіть описувати словом «ворог» таку людину, як-от Дас, якось неправильно? Ми заарештували його за промови із закликом до рівності, кинули в імпровізовану тюрму, протримали ніч на вулиці за найхолоднішої пори року, а він запрошує нас на чай. Важко відчувати неприязнь до нього, не кажучи вже про те, щоб класифікувати його як смертельного ворога.

Мене раптом осяяло, що в цьому і полягає справжня проблема. Щоб вважати людину своїм ворогом, потрібно ненавидіти його, і якщо ненавидіти того, хто бореться з тобою кулями і бомбами, легко, то в біса важко ненавидіти того, хто протистоїть тобі, звертаючись до твого власного морального компаса.

Ми, британці, вважаємо себе високоморальними людьми. Чим є хвалене британське чуття чесної гри, як не маніфестацією нашої моральності? Геніальність Ґанді і Даса полягає в тому, що вони розуміють нас краще за нас самих. Вони чудово усвідомлюють, коли до того доходить справа, що британці й індійці не такі вже різні, і перемогти нас можна, звернувшись до кращої частини нашої натури — змусити нас усвідомити моральну недоречність нашого перебування в Індії.

Контролювати Індію ми можемо лише силою зброї, але ця сила неспроможна проти людей, які не б’ються у відповідь; бо не можна вбивати людей просто так, не вбиваючи при цьому частину себе. Цю дилему нам ніколи не розв’язати. Британська Індія — хвора людина на смертному ложі, і хай би що ми робили, це лише відстрочує неминуче. Питання лише в тому, скільки часу нам знадобиться, щоб усвідомити це й поставити крапку.