Дим і попіл

П’ятнадцять

а Лал-базар я не повернувся. Натомість поїхав додому. Те, що сталося в домі Енні, зіпсувало мені настрій, до того ж організм вимагав дози гарбузового напою.

Коли я увійшов, у квартирі знову було темно, але Сандеш, попереджений про моє повернення скреготінням ключа в замку, уже вмикав електричне світло у вітальні. Обличчя у нього було доволі стурбованим.

Я попросив віскі та керду й упав у крісло.

— Так, сагибе,— відповів Сандеш, але навіть кроку не зробив до шафки з напоями. Натомість лишився стояти в незграбній позі за кілька кроків позаду мене. Не потрібно бути детективом, щоб здогадатись, що щось не так.

— Що сталося?

— Гарбузи, сагибе.

— Що з ними?

— Закінчилися,— нервово сказав він.

— Що?

— Лишалося два, сагибе, але сьогодні вдень я помітив, що вони гнилі. Я пішов на ринок, щоб поповнити запаси, але у продавців овочів їх не було.

— Не пробував шукати в іншому місці? — запитав я, намагаючись придушити тривогу.

— Я шукав на трьох різних ринках, сагибе. Сьогодні важко знайти деякі овочі. Багато фермерів та продавців не приїхали до міста або рано зачинилися через протест на мосту.

Моє чоло вкрилося потом.

— А чи не можна відрізати гнилі частини й використати те, що лишилося?

Сандеш похитав головою.

— Я їх уже викинув, сагибе.

Сміття з нашої квартири, як і з інших, виносили на спеціальний майданчик на узбіччі, й муніципальна влада вивозила його тоді, коли вважала за потрібне. Якусь мить я розмірковував, чи не повитягувати зі сміття гнилі гарбузи, але то було б уже занадто. Може, я і втратив до себе всю повагу, але не дозволю, щоб мій слуга дійшов того ж висновку.

— Тоді принеси просто віскі.

Коли він передав мені склянку, я похвалив себе. Маленька перемога то тут, то там допомагає замаскувати більші поразки. Та все одно я знав, що коли настане ломка, коли тіло моє скрутить як слід, рішучість похитнеться, випарується, як ранкова роса на Індійському плоскогір’ї.

Я проковтнув віскі і гукнув, щоб Сандеш приніс іще. Годинник у передпокої пробив чверть до першої, і мене накрило чорною хвилею розпачу. Останні сорок вісім годин — це щось. На додачу до двох убивств, зв’язку між якими не простежувалося, хоча понівечили їх однаково, я став свідком того, як жорстоко розігнали мирну демонстрацію Даса, а самого старого вояки упекли казна-куди. Я тільки й міг, що завадити Не Здавайся кинутися слідом і зіпсувати собі кар’єру. До того ж Енні просто зараз вечеряла з міліонером-янкі, обличчя якого запросто могло прикрасити обкладинку журналу «Тайм» і посмішка була гідна «Вісника стоматології», а я сидів тут і міркував, як викопати з купи сміття гнилі овочі.

Якщо в Калькутті й існувало таке поняття, як різдвяний дух, він явно заблукав десь по дорозі до Премчанд-Борал-стрит. Але й мене самого важко було назвати великим шанувальником цього свята. Останнє Різдво, яке затрималося в моїй пам’яті, датоване 1913-м, за рік до того, як почалася війна.

Ми з Сарою познайомилися за кілька місяців до цього, і тоді я навіть не мріяв, що менш ніж за рік ми одружимось, старанно улещував за нею. Водив її послухати Мері Ллойд[17] та на ковзанку у Вікторія-парк. Вісім років і ціле життя тому.

Як і в Енні, у Сари, коли ми познайомилися, було чимало залицяльників. Але я через них не переймався. Тоді я був іншим чоловіком, молодим і самовпевненим. Та й суперники відрізнялися: інтелектуали та політичні радикали, а не мільйонери та магараджі, що боролися за прихильність Енні. То були два окремі світи, але по суті вони мало чим відрізнялися. Залицяльники Сари намагалися залякати своїм інтелектом, а прихильники Енні — своїм багатством, і навіть не знаю, яку групу я зневажав більше.

Сара померла, коли війна добігала кінця, стала однією з перших жертв епідемії грипу, яка забрала стільки життів. Я не сидів біля неї; дізнався про її смерть лише кілька місяців по тому. Я сам лежав у шпиталі, накачаний морфієм, і зализував бойові рани, які вже давно мене вбили б, якби Бог дійсно існував. Натомість я вижив, продовжував жити, хоча палко бажав смерті, бо так було б справедливіше.

Можливо, Енні має рацію. Можливо, моє спокутування і є моїм довічним ув’язненням.

Саме смерть Сари загнала мене в Калькутту, а присутність Енні змушувала тут лишатись. Але пам’ять про Сару й досі жила в душі і щодня мене присоромлювала. Ненависною була сама думка про те, яким би вона побачила мене зараз: диявол, залежний від віскі та опію. Чи впізнала б вона хоча б частку того чоловіка, за якого колись вийшла заміж? Думка пекла гірше розжареної голки, увіткнутої в скроні, і я робив усе можливе, аби її позбутися.

Я поглянув на годинник. Уже пізно. Де Не Здавайся?

Він уже мусив би повернутися з Лал-базар. У глибині душі я підозрював, що він намагався з’ясувати, куди військові забрали Даса. Може, навіть поїхав за ними, але сенсу в цьому було мало. Вояки не мали звички терпіти поблизу ніяких поліціянтів, не кажучи вже про місцевих.

Я підвівся, підхопив кітель і пішов до дверей, радше тікаючи від думок, ніж у пошуках сержанта. Спустився сходами, вийшов крізь парадний вхід і сів на краєчок веранди. Запалив сигарету і почав чекати Не Здавайся.

Вечірнє повітря було прохолодним, і вулиця, ніби якась холоднокровна істота, не квапилася повертатися до життя. Світилися лише віконця спалень у борделях, звичний потік клієнтів зменшився до цівки; інші, вочевидь, відморозили собі лібідо. Я докурив сигарету і кинув недопалок на тротуар, запалив нову. Не схоже, що Не Здавайся скоро повернеться. Лишається сподіватися, що він і досі на Лал-базар, зайнятий паперами у справі в Рішрі. Врешті, хлопець він сумлінний — останнім часом навіть занадто, бо, підозрюю, робить усе можливе, щоб уникати мене вечорами. Я його не звинувачую. Якби я міг, я б і сам себе уникав.

Двері за спиною відчинилися, бетонну веранду залило жовтим світлом. Я озирнувся і побачив одну з дівчат із сусіднього борделю — силует у сарі.

— Кі корчхо, капітане, сагибе? — промовила вона удавано сварливим тоном, до якого часто вдаються жінки, коли не можуть відкрито накричати на чоловіків.

Голос я впізнав; ми кілька разів обмінювалися люб’язностями, але то було вже давненько, і ім’я дівчини я встиг забути.

— А що, на твою думку, я можу робити? Сиджу тут, курю,— відповів я, махнувши в її бік недопалком.

Вона похитала головою.

— Тут не можна курити.

— Можна, чорт забирай,— затягнувся я.

Іноді стає просто цікаво, що це за люди такі. Навіщо бути господарями їхньої країни, якщо англієць не може спокійно викурити сигарету?

— Містере поліцейський, сагибе, ви відлякуєте наших клієнтів,— сказала вона і зробила крок на веранду, ніби хотіла відігнати мене, як того бродячого собаку.

Я пригадав ім’я. Пурніма. Здається, вона сподобалася Не Здавайся, він вважав її, як і більшість гарненьких дівчат, спокусливою, і цього виявилося достатньо, щоб він витратив кілька днів на пошуки інформації про неї: розпитував її подружок, перевіряв поліційні звіти — власне, робив усе, от тільки не наважився заговорити з нею. Безглузда справа, авжеж, але в глибині душі я його розумів.

Він навіть розповідав, що означає її ім’я, але я не пам’ятаю. Може, має якесь відношення до сонця, місяця чи якоїсь богині. Більшість жінок в Індії називають на честь когось із цієї трійці.

— Яких клієнтів? — гмикнув я.— Доки я тут сиджу, ніхто на вулицю не вийшов.

Вона підійшла, опустилася поруч зі мною, протягнула руку за сигаретою. Я дав.

— Хто їх звинувачуватиме? — сказала вона, прикуривши від мого сірника.— На порозі сидить сагиб. Ще й поліціянт. Вони ледь глянуть на вас і наказують рикшам йти далі.

— То вони мають феноменальний зір, якщо можуть розгледіти мене в темряві на такій відстані. Ще й ясновидці, коли можуть визначити, що я поліцейський. У вас найвишуканіша клієнтура в місті. Щось нагадує мені, що в Калькутті спонукання до проституції є незаконним. Я можу заарештувати вас.

— Будь ласка,— закотила вона очі.— Усім відомо, що поліція не заарештовує робочих дівчат. Вони чекають на клієнтів за рогом, а тоді пригрожують, що кинуть до в’язниці, якщо ті не дадуть хабар.

У її словах була правда. Проституція, як і торгівля наркотиками, підпала під юрисдикцію поліції моралі Каллаґана, але зупинити торгівлю комфортом — це те саме, що зупинити приплив або ненасильницький рух. Сьогодні можна заарештувати всіх сутенерів у місті, а назавтра у борделях буде повно новеньких дівчат. Час від часу поліція влаштовувала вистави з облавами, переважно заради звітів, але частіше вони зосереджувались на наркотиках, і тут до справи долучалися поліціянти з місцевих відділків: чекали у провулках на клієнтів дівчат і збільшували за їхній рахунок власні прибутки.

— А якщо ви таки мене заарештуєте,— продовжила дівчина,— матимете три проблеми.

— Три? — уточнив я.

— Три,— кивнула вона.— Перша: ви не зможете заарештувати мене, не прихопивши заразом інших дівчат на цій вулиці. Це походитиме на фаворитизм. Друга: всі знають, що в’язниці переповнені. Нас нікуди подіти.

— А третя?

— Третя...— багатозначно промовила вона.— Якщо з вулиці зникнуть усі дівчата, вона стане респектабельною, і володар будинку втричі збільшить плату за квартиру.

З такою логікою важко сперечатися. Бенгальські жінки — це сила, з якою потрібно рахуватися. Якщо їм щось упливло в голову, відмовити їх напрочуд важко. Я маю власну теорію щодо того, чому бенгальські чоловіки стільки часу обговорюють політику та агітують проти британського правління: легше протестувати проти нашої тирани, ніж проти домашнього свавілля їхніх жінок. Щонайменше це припущення заслуговує на глибше дослідження.

— Тепер ідіть,— продовжила вона, підводячись.— Прогуляйтеся. Куди там ви полюбляєте ходити серед ночі.

Я вже відкрив рота, щоб посперечатись, але подумав: чому б і ні? Час іще ранній, хоча вже темно, тож можу спробувати щастя в Тангрі, а не сидіти на Премчанд-Борал-стрит, відлякуючи клієнтів і викурюючи сигарету за сигаретою.

Я встав, кивнув їй і пішов у ніч.

Найближча стоянка рикш була за кілька вулиць звідси, і я покрокував просто до неї. Спочатку, коли я сюди переїхав, уникав її, ходив на інші, подалі, і часто змінював маршрут, але останнім часом кинув прикидатися, тяга до опію витісняла всі думки про осторогу. Про це мені ще доведеться пожалкувати. Повернувши на Коледж-стрит, я побачив світловолосого широкоплечого чоловіка, англійця, якщо судити з крою костюма; він стояв у світлі ліхтаря і читав газету. Коли я наблизився, він підвів на мене очі, і щось у його обличчі здалося мені знайомим.

— Перепрошую,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас прикурити?

Я інстинктивно потягся до кишені за сірниковою коробкою, витяг сірник і чиркнув. Джентльмен протягнув руку, але в ній була не сигарета, а револьвер. За спиною заскреготіли гальма, на узбіччі зупинилося авто. Я обернувся і побачив відчинені задні дверцята.

Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.

Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.

— Залізайте,— наказав він.

Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.

Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.

І дешевше.

Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.

— Ми їдемо в якесь приємне місце?

— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.

Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.

Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».

Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.

Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.

— Виходьте,— зітхнув він, і на випадок, якщо я мав протилежні плани, той, що сидів з іншого боку, добряче підштовхнув мене долонею завбільшки з тенісну ракетку. Я вибрався назовні, виструнчився і роззирнувся. Будівля мала сталеві двері і пів дюжини щілин замість вікон, по три з кожного боку від входу. Цівочка холодного поту стекла зі скроні, повз вухо на шию.

Мій споглядач важко постукав у металеві двері, і за мить відчинилося вічко. Відбувся короткий обмін словами, і загуркотіли засуви, двері повільно відчинилися. Товсті такі, кілька дюймів броньованої плити, ніби її притягли прямісінько з пекла битви. Бетонні сходи вели в темний підвал.

— Що там унизу? — поцікавився я.

Рука підіпхнула мене всередину.

— Незабаром сам побачиш. Зараз потрапиш у Чорну Діру Калькутти,— розреготався голос за спиною.

Я вже чув цю історію. Чорною Дірою називали в’язницю, у якій задихнулося чимало англійців та англійок. Подейкують, що в цьому місці й досі перебувають їхні душі, але мені достеменно відомо, що то дурниці, і не тому, що я не вірю у привидів, а тому, що та в’язниця була в старому Форт-Вільямі, біля майдану Далхаузі; невдовзі після того його зруйнували.

Міцно затиснутий між цими двома, я спускався крутими сходами глибоко в нутрощі першого форту, в історію.

У горлі зашкрябало від гострого дезінфікуючого засобу, бетон верхніх рівнів змінився холодними кам’яними стінами. Біля підніжжя сходів починався коридор, освітлений малопотужними лампочками. Ми пішли коридором, минули ряд камер, і тільки тоді мої охоронці зупинилися, штовхнули двері, відійшли і жестом наказали мені заходити.

Я вирішив, що попереду допит, хоча якщо вони думали залякати мене готичною обстановкою, то дуже помилялись.

— Що ж, покінчимо з цим,— сказав я і переступив поріг, а тоді збентежено обернувся, бо второпав, що камера порожня.

Охоронець вишкірив зуби. Він похитав головою і захлопнув двері у мене перед носом. Я закричав і кинувся на холодний метал дверей.

Вічко відчинилося.

— Що, чорт забирай, відбувається? — заволав я.

— Незабаром з вами зустрінеться майор Доусон,— промовив голос з іншого боку дверей.— А тим часом заспокойтеся і влаштовуйтеся.

На цих словах він із гуркотом закрив вічко, і я почув, як коридором віддаляються кроки.

По тілу прокотилася хвиля страху. Бити місцевих арештантів — це одне, а затримати та кинути за ґрати поліційного офіцера — справа набагато серйозніша. Невже «Відділ Н» дійсно має таку владу, що це зійде їм з рук?

Я поміркував, чи не погрюкати у двері ще раз, але чи був у тому сенс? До того ж усе тіло боліло, так прагнуло опію. Не вистачало ще додати собі болю марними вчинками.

Я обернувся і роздивився свою нову квартиру. Камера була маленькою і холодною, освітленою єдиною лампочкою, забраною за ґрати, високо на одній зі стін. Біля іншої стояла койка з тоненьким матрацом і такою протертою ковдрою, ніби вона зберігалася ще з часів Кримської війни.

Місто стрімко виходило з-під контролю, а я стирчав тут, прохолоджувався в підземеллі Форт-Вільяма. Кожна хвилина, проведена мною в карцері,— хвилина втрачена; слід до того, хто вбив Рут Фернандес і, можливо, китайця в Тангрі, холонув.

Я упав на койку і задумався, що казатиму Доусону, коли той з’явиться. Знаючи цього чоловіка, можна припустити, що він отримає чимале задоволення від того, що змусить мене чекати. Лишається молитися, що очікування не затягнеться надовго.