Дим і попіл

Тридцять шість

удинок уряду являв собою квінтесенцію калькуттської архітектури: білена споруда в неокласичному стилі з доричними колонами, віконницями і вилинялою величчю, яка віддзеркалювала занепад міста від столиці до провінційної застави. Якщо не зважати на оточення, його можна було визнати прекрасним, навіть імпозантним будинком, але поряд розташувався пишний Суд, а зовсім неподалік ще й резиденція губернатора, тож дім трохи губився: така собі простенька стара діва, що примостилася між своїх красунь-сестер.

Рівно п’ятдесят років тому, за часів, коли міська ратуша була тимчасовим пристанищем судової влади, одного з суддів убив на сходах мусульманин-фундаменталіст. І я молився, щоб сьогодні жертв біля ратуші не збільшилося.

На Еспланад-роу було не проштовхнутись: на сходах ратуші стояла колона солдатів у кілтах, Чорна Варта, а щільний ланцюг сипаїв у хакі та офіцерів у білих одностроях калькуттської поліції стримував натовп і перевіряв посвідчення особи сотень британських резидентів, які прийшли вшанувати принца. Відвідувачі вбралися в найкращий святковий одяг, багато хто прихопив із собою британські прапори. Вони проштовхувалися вперед; ті, хто мав квиток, заходили всередину; ті, у кого його не було, вишиковувалися вздовж дороги або витягували шиї, щоб зазирнути у відчинені вікна і хоч краєчком ока побачити людину, яка останні два тижні усміхалася з перших сторінок усіх англомовних газет, що друкувалися в місті.

Натовп білих перебував у якійсь дивній ейфорії. Уже майже рік їхньою Калькуттою, передбачуваною, упорядкованою, ієрархічною, керували сили, які не піддаються їхньому контролю, вулиці захопили темношкірі люди, які, схоже, забули своє місце. Але сьогодні до міста завітав їхній принц і майбутній король-імператор, і ці люди почувалися так, ніби знову повернули собі контроль. Перед лицем мінливості багато хто безсумнівно сподівався, що цей багатий ефектний чоловік, який нічогісінько не знав про їхнє життя, міг повернути час назад, до славних днів, коли Калькутта була величною, а люди з брунатною шкірою знали, хто тут господар.

Їхні страхи були реальними й зрозумілими. Проте я сумнівався, що цей чоловік приїхав розібратись, що можна зробити.

Навіть зараз зло, якого вони так страшилися,— маленькі темношкірі люди в білих капелюхах та домотканому одягу,— уже збирається тисячами на майдані, готуючись промарширувати вздовж Ред-роуд, щоб виступити проти них.

Я повернув було до натовпу, але тут біля кордону військових зупинився екіпаж. Його лаковані дверцята відчинилися, й вийшов той американець, Шмідт. Він обернувся й запропонував руку Енні, яка спустилася за ним.

Я вилаявся. Підійшов до них. Янкі побачив мене і розплився в усмішці, вишкіривши безглуздо білі зуби.

— Дивіться, хто тут, міс Грант,— вигукнув він.— Ваш приятель містер Віндгем.

Енні поглянула на мене так, ніби моя присутність стала для неї повною несподіванкою.

— Теж прийшли зустрітись із принцом, Віндгеме? — запитав американець. Він протягнув мені руку, але я її проігнорував.

— Енні,— сказав я,— це місце небезпечне. Вам потрібно поїхати.

Енні закотила очі.

— Сюди приїде принц Уельський, Семе. Це, можливо, найбезпечніше місце в Калькутті.

— Ні,— не погодився я.— І вам потрібно їхати звідси. Негайно!

— Не хвилюйтеся, Віндгеме,— втрутився Шмідт.— Я за нею догляну. Не дозволю завдати їй шкоди. Тут ви можете на мене покластися.

Я замислився, чи не зробити щось шляхетне і не дати йому ляпаса, але часу було обмаль. До того ж я не зможу оплатити рахунки його дантиста. Тож я не звернув на нього уваги.

— Я серйозно, Енні,— продовжив я.— Повертайтеся додому. Візьміть із собою Джорджа Вашингтона, якщо хочете, але їдьте звідси, будь ласка.

Схоже, вона замислилася над пропозицією. Американець лише головою похитав. Вона повернулася до нього.

— Може, послухаємо Сема?

Тут натовпом прокотилися вигуки, бо з’явилися бенгальські улани в червоних лівреях, за ними відкритий екіпаж із золотим шовковим шатром, запряжений четвіркою коней. Тоді іще один, без шатра, і ще одна фаланга уланів.

— Слухайте, люба,— заявив Шмідт.— Додому я не поїду, доки не зустрінусь із принцом.

Ряд солдатів розступився, пропускаючи процесію, і лави знову зімкнулися. Кортеж зупинився біля підніжжя сходів, і під радісні крики вийшов принц Едуард у білому однострої, увішаному медалями, та пробковому шоломі, утиканому такою кількістю страусових пер, що вистачило б на пів дюжини подушок; дівчинка років шести піднесла йому гірлянду квітів.

Із ратуші вийшла групка сановників на чолі з лейтенант-губернатором. Принц у супроводі двох старших військових офіцерів піднявся сходами, потиснув руки важливим особам.

— Схоже, ми лишаємось, Семе,— сказала Енні.

Думка про те, що від газу постраждають стільки невинних, була нестерпною. А від того, що серед них могла бути й Енні, мені стало геть погано. Я подумав, чи не застосувати фізичну силу й не витягти її звідси, але сумнівався, що вона оцінить. Та й Шмідт утрутиться; і хоча загалом мені було на нього начхати, влаштовувати бійку перед принцом Уельським та Чорною Вартою в кілтах було б контрпродуктивно. Побачивши цих рішучих шотландців, я навіть в однострої відмовився б від будь-якої бійки. Єдина надія уникнути катастрофи — знайти Ґурунга.

— Якщо ви не їдете,— попросив я,— пообіцяйте мені от що. Лишайтеся всередині, доки не розійдеться натовп. За першої ж ознаки проблем шукайте місце, де можна сховатись, і лишайтеся там. Я за вами повернуся.

На відповідь чекати я не став — вона знову звинуватила б мене у мелодраматизмі. А натомість повернувся й побіг до кордону сипаїв, а тоді до майдану.

Юрба збільшилася разів у двадцять, відколи я висадив Не Здавайся, і майдан перетворився на біле море, що ревіло десятьма тисячами голосів. Солдати були на своїх місцях, сторожко спостерігали за протестувальниками, але ясно було, що справа ця марна. Зупинити цих людей, що марширують до ратуші,— все одно що зупинити приплив. На якийсь час це, може, і вдасться, але вкінці вас змиє хвилею. Неподалік стояла купка чоловіків у сорочках із засуканими рукавами, і нагадували вони акул, готових накинутись на корм; не потрібні були лампи-спалахи та фотоапарати на штативах, щоб зрозуміти, що це джентльмени з корпусу міжнародної преси.

Як і того вечора, коли Дас проводив акцію біля мосту через Говрах, з одного боку спорудили сцену, прикрашену триколорами і заставлену динаміками. Наразі вона була порожньою, але з динаміків лилася музика, і, хоча я не розумів слова, ритмічна бойова мелодія явно мала за мету підняти дух демонстрантів.

Відшукати Не Здавайся в цій давці було б важко, якби ми не домовилися заздалегідь, що ефективнішим буде, як він мене шукатиме. А втім, я був білою плямою в морі брунатних облич, і хоча шукати голку в соломі було нелегко, знайти окрему соломинку в стогу було у мільйон разів важче.

Ми зговорилися, що я повернуся о пів на третю й чекатиму його біля сцени. Я пробрався крізь щільну юрму — майже самі чоловіки — до музики, привернувши до себе кілька зацікавлених поглядів. Знову відчув усю абсурдність ситуації: ці люди, народжені в рабстві, не мали нічого особисто проти мене, представника влади, яка зробила їх громадянами другого класу на власній землі. Я почувався б у більшій небезпеці, якби вирішив прогулятися по Вайтчепел-роуд у Лондоні в п’ятницю ввечері.

Я дістався підніжжя сцени й роззирнувся, видивляючись у морі облич Не Здавайся, і за кілька хвилин із полегшенням побачив, як він вигулькнув із натовпу і підібрався до мене.

— Знайшли батька? — запитав я.

— Так,— відповів він із кам’яним обличчям.— Він із моїм старшим братом.

— З тим, який вас не любить?

— Тепер мене ніхто не любить.

— Я так розумію, переконати їх піти не вдалося?

Не Здавайся кивнув.

— Ви казали їм про газ?

— Так. Вони не повірили. Запитали, де індійський терорист може дістати таку зброю і навіщо використовувати її там, де повно індійців.

— Ви зробили все, що могли,— запевнив я у відповідь і, щоб замаскувати порожнечу, яка стояла за цією фразою, запропонував йому сигарету. Він узяв і запалив свою, а тоді й мою.

— Сподіваюся, ваша зустріч із Таггартом була більш плідною,— сказав він, затягнувшись.

— А ви самі як вважаєте? — гмикнув я.— Скасувати прийом принца в ратуші не можна. Таггарт хотів улаштувати тут невеличку вечірку з вояками, але я його відмовив.

Не Здавайся зацікавлено покосився на мене.

— Чому?

— Це чудова нагода для Ґурунга випустити іприт, бо звинуватять нас.

— Отже, єдина надія — знайти його в натовпі?

Відповідати я не став, просто добряче затягнувся.

На дорозі, що прилягла до майдану, зупинилося кілька автомобілів. Перший — з відкритим верхом, водієм-індусом і трьома волонтерами Конгресу в хакі на задньому сидінні. За ним більше авто, чорне, з піднятим верхом і завішеними вікнами. Позаду — стара вантажівка з групою волонтерів. Автомобілі заїхали на тротуар і рушили до натовпу, зупинились біля сцени.

З першого вийшло троє пасажирів, двоє пішли до сцени, один — до авто з завішеними вікнами. З тих двох, що крокували до сцени, один здавався напрочуд знайомим. Жодної помилки — я бачив хлопчачу постать Дасового помічника в окулярах, Субхаша Боса.

— Що в біса він тут робить? — запитав я.— Як йому вдалося проїхати повз охорону?

— Гадаєте, що люди з бхованіпурського відділку встоять перед хабарем? — гмикнув Не Здавайся.

Я озирнувся на військових. Їхній командир, юний офіцер із засмаглим обличчям і лейтенантськими нашивками на плечах, нервував не менше за мене. Бос, як і Дас, перебував під домашнім арештом, і його присутність означала лише одне.

Волонтери Конгресу повистрибували з вантажівки і вишикувалися в ряд до сцени. Задні дверцята чорного автомобіля відчинилися, і з’явився Дас у бездоганно білому дхоті й накидці. Якщо на втечу Боса з-під домашнього арешту офіцери могли закрити очі, то непокора Даса — зовсім інше. Це могло коштувати їм заробітку, ще й загрожувало покаранням за невиконання обов’язків. Сумніваюся, що хтось із них виявився настільки дурним, щоб дозволити такому статися. Тож виникає питання: як старий прослизнув повз охорону? Але трохи подумавши, я дійшов висновку, що це не так уже й важко. Оселя у нього завбільшки з міський будинок, з такою ж кількістю входів та виходів. Можливо, і підвал є, поєднаний з іншими підвалами, як у похоронному бюро в Тангрі. Дас міг прослизнути просто попід ногами своїх тюремників.

Юний лейтенант на краю майдану не знав, що робити, і його нерішучість впливала на підлеглих. Я без надії сподівався, що пасажиром виявиться хтось інший, але в глибині душі знав, що це Дас, і раптом усвідомив, що від самого початку знав — з тієї хвилини, коли Таггарт викликав мене до свого кабінету кілька днів тому,— що саме цим справа й закінчиться. Що саме нам із Не Здавайся доведеться його заарештовувати. І я намагався уникнути цього сценарію; не заради себе — заради Не Здавайся. Для нього арешт людини, якому поклонялася вся Бенгалія, якого він називав дядьком, був випробуванням, до якого хлопець навряд чи був готовий.

Під захистом паркана з волонтерів Дас наблизився до сцени. Лейтенант і досі вагався.

— Ідіть звідси,— наказав я Не Здавайся.— Я мушу зупинити це, доки не стало гірше.

Він не відповів. Закляк, як статуя.

— Я мушу забрати Даса зі сцени, доки наші приятелі-вояки не накоїли дурниць. Вам не можна брати в цьому участь. Ідіть звідси! — повторив я з напором, сподіваючись, що мої слова виведуть його зі ступору.

Не Здавайся повільно похитав головою, як у трансі.

— Не можу, Семе. Не можу, доки Ґурунг десь тут.

Часу на дебати не було. Натомість я видав низку вишуканих фраз, наказав йому чекати, а сам почав проштовхуватися до сцени. Дас уже стояв у центрі, біля мікрофона, Бос лишився біля підніжжя сходинок. Коли я дістався платформи, з натовпу до мене полетіли глузливі вигуки, ніби я був лиходієм якоїсь дурнуватої пантоміми. Дас подивився на мене й усміхнувся.

— Прошу мене вибачити, капітане Віндгеме,— сказав він.— Я усвідомлюю, що спричинив вам проблеми. Сподіваюся, ви розумієте, що мої дії продиктовані моральною необхідністю, а не бажанням створювати вам ускладнення.

Я міг би відповісти, що й мої дії продиктовані моральною необхідністю, необхідністю упередити потенційне кровопролиття, яке змусить його самого та його ненасильницьких послідовників загинути найнасильницькою смертю, але сенсу в цьому не було.

— Містере Дасе,— заявив я,— ви заарештовані за порушення умов домашнього арешту. Я не можу дозволити вам звертатися до людей.

Мікрофон перед Дасом посилив мій голос, і з натовпу полетіли гучніші коментарі.

Дас поглянув на Боса, посміхнувся, знову перевів погляд на мене.

— Якщо ви заарештуєте мене, на моє місце прийде хтось інший,— драматично промовив він, і народ схвально заревів.

— Я заарештую будь-кого, хто звертатиметься з промовою,— сказав я.

Лейтенант і його вояки вже наблизились до сцени, і він у супроводі двох підлеглих почав підніматися сходами.

— Візьміть цього чоловіка під арешт,— наказав я.— Простежте, щоб із ним нічого не сталося.

Лейтенант, може, і гадки не мав, хто я такий, але радісно, навіть із задоволенням, підкорився моєму наказу.

Дас витягнув руки, як в’язень, на якого надягають кайдани. Натовп загомонів гучніше.

— Кайданок не потрібно,— сказав я лейтенанту.

Під какофонію вигуків із лан своїх прихильників Дас спустився сходами й пішов до солдатів. Я повернувся туди, де чекав Не Здавайся. Минаючи чорне авто, Дас сказав щось одному з охоронців, і процесія зупинилася. Дверцята відчинилися, і з’явилася мініатюрна постать у білому сарі.

— Басанті Деві,— охнув Не Здавайся.

— Що вона тут робить?

Я дивився, як вона вклонилася й торкнулася ніг свого чоловіка, тоді розпрямилася, накинула край сарі на голову і почала повільно підніматися на сцену, лишивши за спиною приголомшеного лейтенанта.

— Чорт забирай,— вилаявся Не Здавайся.

— Що?

— Вона виступатиме,— схвильовано пояснив він,— а ви щойно заявили людям, що заарештуєте будь-кого, хто звертатиметься до натовпу. Якщо армія її заарештує, нам кінець.

Коли я усвідомив сказане сержантом, мене захлеснула хвиля нудоти, і я зрозумів, що Дас пошив мене в дурні. Він і розраховував на те, що ми заарештуємо його дружину. Узяти під варту його — це одне, але арешт дружини, жінки з вищої касти, і запровадження її до в’язниці — геть інше. Не пригадую, коли востаннє в Калькутті заарештовували жінку з вищих кіл. Натовп розлютиться, і, дякувати нашим друзям із преси, новини розлетяться містом і провінцією, а тоді й усією країною. Така образа майже гарантує друге дихання руху неспівпраці Ґанді. Відчуття таке, ніби я отримав удар у живіт.

Коли я оговтався, зупиняти її було вже запізно. Басанті Дас підійшла до мікрофона, і натовп замовк. Вона заговорила бенгальською, динаміки посилювали її голос, який спочатку трохи тремтів, але дуже скоро вона знайшла свій ритм.

— Що вона каже? — запитав я.

— Каже, що Даса заарештували і замість нього марш очолюватиме вона. Якщо і її візьмуть під варту, нехай вони продовжують іти до ратуші і спалять під нею іноземний одяг.

З натовпу полетіли радісні вигуки, що змусило лейтенанта віддати наказ узяти жінку під варту. Двійко солдатів квапливо піднялися на сцену й заарештували її.

На мить усі розгубилися. Тоді на солдатів, деякі з яких на вигляд були зовсім підлітками, посипалися образи. Я бачив, що вони один за одним міцніше стискали свої гвинтівки, лякаючись того, що можуть утнути протестувальники. Коли здавалося, що ситуація от-от зіпсується, на сцену піднявся Бос і заспокоїв натовп.

— Він нагадав їм Дасові слова,— переклав Не Здавайся, не чекаючи мого прохання.— Вони мирні солдати. Насилля не мусить бути. Закликає їх марширувати до міської ратуші.

Натовп почав рухатись, ніби велика тварина, яка щойно прокинулась, волонтери крокували попереду, вели в напрямку Ред-роуд і міської ратуші.