Дим і попіл

Двадцять п’ять

покинув Матильду Рувель з обіцянкою повернутися, щойно поговорю з Маꥳром. Наказав їй зібрати речі і домовитися з кимось із друзів провести ніч у них, десь у військовому містечку, і сказав, що доставлю її туди особисто, і не тому, що я такий галантний кавалер, а тому, що хочу знати, де саме вона перебуватиме.

Намагаючись осмислити протиріччя я вийшов у туман. Рувель була знайома з Фернандес під час війни. Вона твердо переконана, що Фернандес була в Барракпурів 1917-1918 роках, хоча слово «Равалпінді» викликало у неї якісь спогади; її реакцію я і досі не міг збагнути.

Я вийшов із будинку в ніч, пройшов повз місцевого сипая в білому халаті поверх однострою, який стояв, притулившись до стіни, і курив цигарку. Запах дешевого тютюну бальзамом пролився на мої синапси, і я не зміг устояти: зупинився, щоб запалити сигарету, і лише тоді швидко покрокував у напрямку квартири полковника Маꥳра, адресу якого продиктувала Матильда Рувель.

Не пройшов я і пари сотень ярдів, як наштовхнувся на Не Здавайся, який вигулькнув із темряви.

— Його там немає,— повідомив сержант.

— Тобто його там немає? — здивувався я.— Де ж тоді він?

— Не знаю, сер. Його денщик стверджує, що полковник не мав планів на вечір, але приблизно годину тому йому зателефонували. За п’ятнадцять хвилин під’їхав автомобіль, і вони з дружиною кудись поїхали.

— Я так розумію, куди їде, він не сказав?

— Ні, сер. І не обмовився, коли повернеться.

— Ти запитав, як полковник відреагував на телефонний дзвінок?

— Так, сер. Денщик сказав, що мене це не стосується. Повернімося й натиснемо на нього?

— Денщик Маꥳра,— уточнив я,— британець чи індус?

— Індус.

Я затягнувся сигаретою і замислився. Авжеж, я мусив узятися за щось більш корисне, але так хотілося піти й витрусити з того чолов’яги всю правду, хоча навряд чи він знав набагато більше за нас. Бажанню зірвати на комусь своє розчарування важко було опиратись. Але тут я ступав на тонкий лід. Розвідка наказала нам триматися подалі. А ми натомість заявилися просто до левиного лігва — військової бази — з наміром допитати полковника, а як я дізнався минулої ночі, таке втручання було їм не до вподоби. Я майже не сумнівався, що неочікуваний дзвінок Маꥳру і його зникнення були влаштовані військовою розвідкою, і якщо не безпосередньо ними, то за їхнім наказом.

— Облишмо,— нарешті вирішив я.— Маю великі сумніви, що ми з нього щось виб’ємо.

Не Здавайся кивнув.

— Чи багато вдалося дізнатися від міс Рувель?

— Трохи,— зітхнув я.— Ім’я убитого в Тангрі, наприклад. Пріо Таманг — непалець, помічник шпитального інтенданта. Хоча під час війни працював санітаром. За словами Рувель, допомагав порозумітися з пораненими гуркхами, які тут лікувалися.

— Ще щось?

— Тільки те, що Данлоп проводив тут якісь наукові експерименти 1917 року, і сестра Фернандес та сестра Рувель були в його групі.

— Тож Фернандес не була в Равалпінді?

— Очевидно, що ні. Хтось сфальсифікував записи в її послужному списку.

— Хто? — допитувався він.— І навіщо завдавати собі стільки клопоту, щоб лишити фальшиві записи? Вона ж була простою медсестрою. Що вони намагаються приховати?

— Хай там що, гадаю, Рувель це знає, але вона занадто налякана, щоб поділитися зі мною. Враховуючи те, як зник сьогодні ввечері полковник Маꥳр, можливо, нам варто повернутися до неї і розпитати ще раз. Ходімо.— Я кинув недопалок у темряву. Повернувся й попрямував до резиденції медсестер, Не Здавайся за мною.

Охоронець сидів на своєму місці. Підвів очі, коли ми проходили повз нього, і сказав щось бенгальською Не Здавайся. Сержант завмер. Обернувся і кинув щось у відповідь. Судячи з модуляції його голосу, питання. Охоронець завагався, тоді відповів; Не Здавайся без зайвих слів кинувся до сходів.

— Мерщій! — гукнув він.— Мусимо поквапитись.

Я побіг за ним.

— Що таке? Що сталося?

— Міс Рувель,— видихнув він.— Охоронець сказав, що хтось іще запитував номер її кімнати.

— Коли?

— Дві хвилини тому.

— Але хто? Ніхто ж повз нас не проходив.

І я згадав. Сипай у білому халаті, що курив на вулиці. Було темно, я навіть не роздивився його, прийнявши за санітара, що мешкав у резиденції. От йолоп! Імовірність того, що місцевий сипай житиме в одному будинку з європейськими жінками, дорівнювала нулю.

Ми піднялися на другий поверх, аж тут поверхом вище пролунав крик.

— Чорт! — вилаявся я, подивившись у спину Не Здавайся.

Ми подолали черговий проліт. На поверсі Рувель уже відчинялися двері, подивитись, що за рейвах. У дальньому кінці я розгледів голову низенької медсестри із сьомої кімнати, яка визирнула в коридор, сердито принюхуючись, як той мангуст, що винюхує небезпеку. Вона глянула на дверний отвір навпроти і раптом сама закричала.

Доки ми бігли коридором, час уповільнився. У мене за спиною Не Здавайся кричав, щоб медсестри поверталися до своїх кімнат і замикали двері.

Несподівано з кімнати Рувель вискочив чоловік. Його зріст ледь сягав п’яти футів, але тримався він з такою гідністю, що я одразу ж згадав, що бачив його раніше. У нього в руці щось виблиснуло — товсте вигнуте лезо. Він повернувся до мене, я отримав нагоду добре його роздивитись, і сумніви негайно розвіялись. Гладенька бронзова туго натягнута шкіра, рішуча лінія щелепи, вогонь в очах. Цей чоловік — гуркх.

Він побачив мене і повернув у протилежний бік, до дверей у кінці коридору.

— Зупинись! Поліція! — закричав я, ніби це колись спрацьовувало.

Чоловік добіг до дверей і увірвався всередину. Я порівнявся з дверями сестри Рувель і зазирнув до кімнати, готуючись до найгіршого. Переді мною стояла заклякла Рувель, не спроможна рушити з місця. В руках вона тримала валізку.

— З вами все гаразд?

Вона подивилася на мене, а тоді крізь мене, але, схоже, очі її не фокусувалися на тому, що відбувається. Я схопив її за плечі.

— Матильдо!

Погляд її сфокусувався. Промайнула іскорка упізнавання.

— Зі мною все гаразд.

Тим часом Не Здавайся переслідував нападника, і я раптом усвідомив, що у нас виникла ще одна проблема. Якщо цей чоловік — дійсно добре навчений гуркх, Не Здавайся не має проти нього жодного шансу. Принаймні в закритому просторі, навіть із револьвером. Я чув історії про те, як гуркхи проривалися крізь завісу німецького кулеметного вогню, а тоді кидалися на ворогів, озброєні лише своїми кривими ножами. Казали навіть, що таким лезом можна одним ударом відділити голову від плечей.

Я повернувся й кинувся за ними, з усієї сили навалившись на двері. На сходах за ними було темно, і я спробував намацати вимикач, наосліп занишпорив по стіні, доки очі звикали. Десь близько почулися кроки: хтось швидко спускався бетонними сходами. Тоді вибухнули постріли. Я відмовився від пошуків вимикачу й кинувся на звуки. Знизу долинуло брязкання металу об метал і приглушений крик.

Я потягся за револьвером і спустився на один проліт, тоді на другий і прикипів до місця. У блідому світлі, що лилося крізь вікно, зчепилися два тіла, борючись у темряві. Я підняв револьвер і завагався. Вистрілити безпечно просто неможливо.

— Стійте!

Нападник однією рукою обхопив Не Здавайся за горло; в долоні стискав ніж, металеве лезо виблиснуло у тьмяному світлі. В іншій руці він тримав револьвер Не Здавайся. Повільно підняв його, прицілившись мені в голову.

— Кинь зброю,— наказав я якомога спокійніше, хоча серце мало не вистрибувало з грудей.

Я намагався опанувати дихання. Не Здавайся, схоже, також важко давався кожен вдих. Чоловік подивився на мене, а тоді похитав головою.

— Я не хочу вбивати вашого друга.— Голос у нього був хрипкий, просочений нікотином.

— Тоді відпустіть його.

— І що? Ви мене пристрелите? — Його пістолет був націлений просто мені в обличчя.

— Ні,— пообіцяв я.— Я не стрілятиму, якщо ви його відпустите. Даю слово.

— Ваше слово? — гірко розреготався він.— Ви поліцейський. Ваше слово нічого не важить.

— Я колишній воєнний,— завважив я, сподіваючись, що хоч би віру у військову честь він зберіг.

— Який полк?

— Десятий піхотний.

Не зовсім так. Більшу частину війни я провів у військовій розвідці, але однострої ми носили й приписані були до фузилерів, а вдаватися в деталі зараз не було часу.

— Я з вами не сварився,— продовжив він.— Але якщо не зробите, як я скажу...— Він посилив хватку навколо горлянки Не Здавайся.— Опустіть зброю. Повільно.

Я зробив паузу, обмірковуючи можливі варіанти, і зрозумів, що вибору не маю.

— Негайно! — Голос видавав його знервованість.

— Гаразд,— погодився я. Тримаючи руки витягнутими і не спускаючи з нього погляду, я повільно нахилився і поклав свій револьвер на підлогу перед собою.

— Штовхніть до мене.

Я виструнчився і зробив так, як він сказав.

— Добре,— похвалив він, нагнувся, потягнувши за собою Не Здавайся. Тоді пересунув у долоню свій пістолет, а мій обхопив пальцями й підвівся.

Несподівано штовхнув до мене Не Здавайся і кинувся бігти коридором.

Сержант мало не збив мене з ніг.

— Усе гаразд? — запитав я, хапаючи його за плечі.

— Так,— кивнув він, потираючи горло рукою.

— Добре. Лишайтесь тут,— наказав я і пройшов повз нього коридором.

Гуркх уже майже дістався вестибюля в дальньому кінці.

Я побіг за ним, не розмірковуючи довго, що робитиму, коли якимось дивом зможу його наздогнати. До будинку він увійшов з ножем, а тепер, завдяки нам із Не Здавайся, був озброєний парою поліцейських револьверів. З іншого боку, якби цей маніяк мене вбив, принаймні позбавив би клопоту пояснювати втрату зброї лорду Таггарту.

Коли я дістався вестибюля, гуркх уже вискочив за двері і збіг сходами, лишивши переляканого охоронця на своєму посту. Я вибіг за ним у ніч і кинувся переслідувати, завернув за ріг і вибіг до провулка, що вів, як мені здалося, від річки, але зрозумів, що відстань між нами збільшується з кожною секундою. У кінці провулка він знову завернув за ріг, і я впустив його з очей, але не зупинявся, доки не відмовили ноги. Дихав я так важко, що легені, здавалося, от-от вибухнуть. Я зупинився. Вулиця порожня. Гуркх зник.