Дим і попіл

Три

ай у горнятку на столику біля ліжка був холодним, як крига. Сандеш, як завжди, поставив його сюди ще кілька годин тому. Я виплутався з москітної сітки, взяв горнятко й виплеснув його вміст за вікно, почекав, доки рідина з приємним плюскотом не вдариться об бетон унизу.

Настрій був, можна сказати, святковим. Різдво в Калькутті — дивний час. Для місцевих занадто холодно, а для будь-кого, хто виріс в умовах справжньої британської зими, недостатньо похмуро, і хоча парафіяни місцевих церков своїми осаннами та алілуями щиро намагалися нагадати про радість повернення нашого Спасителя, Різдво з пальмами замість ялинок та норвезьких сосон — це не зовсім те, що вдома.

Якщо не брати до уваги Різдво, я зріднився з містом. Можливо, у цьому винен той факт, що Калькутта була по-своєму дефектною і непрацездатною, як і я: місто побудували посеред смердючого бенгальського болота, і заселяли його невдахи, що борються за виживання без усілякої надії.

Коли я умився, одягнувся і дійшов до столу, Не Здавайся вже давно пішов. Він завжди був ранньою пташкою, але останнім часом у мене склалося враження, що він ішов так рано, щоб уникнути розмов зі мною. Увійшов Сандеш, мовчки поставив сніданок і поклав переді мною примірник «Інглішмена». Судячи із заломів на шпальтах, Не Здавайся вже її прочитав. Я відсунув газету і копнув виделкою теплий омлет, щедро посипаний дрібно нарізаною зеленою цибулею. Апетиту їжа у мене не викликала і, дякувати витівкам містера Ґанді, новини теж. Країна нагадувала діжку з порохом, відколи Магатма, як полюбляли називати його послідовники, почав закликати індусів проявити ненасильницьку відмову від співпраці і пообіцяв, якщо вони це зроблять, він здобуде незалежність, не мине й року.

Авжеж, індуси ласі до містики, але щоб їх переконати, вистачило б лише вигляду цього чоловіка у білому дхоті. Мільйони людей — не лише салонних революціонерів у Бомбеї, Калькутті та Делі, але й звичайних мешканців, фермерів, селян і працівників фабрик із десяти тисяч містечок і сіл уздовж та поперек усієї країни — почали закликати бойкотувати британську продукцію, відмовлялися від посад в уряді та спричиняли цілу купу клопоту. Мусимо віддати маленькому чоловічку належне; він перетворив Партію Конгресу з купки юристів-базікал на народний рух. Об’єднання мас — геніальний хід Магатми. Він сказав, що всі вони мають значення, і за це його глибоко шанували.

Бенгальці Калькутти ніколи не були проти обламати роги британцям, тож визвалися очолити атаку — хоча назвати це атакою було б важко, бо ж головною зброєю Магатма обрав сидіння та відмову рухатись. Мало того, такий вид протесту був ніби скроєний спеціально для бенгальської психіки, і без того схильної завдавати максимум незручностей, роблячи при цьому якомога менше. Протести були у них у крові, тож якби ви вважали, Що більшість бенгальців являються на роботу лише для того, щоб мати змогу влаштувати страйк, вас легко можна було б пробачити.

Не так давно наше місто було столицею Британської Індії. Якщо ми сподівалися, що перенесення центру влади в Делі зменшить хист місцевого населення спричиняти клопіт, ми дуже помилялися. Вони відреагували на заклик Магатми з притаманним їм завзяттям. Студенти пішли з університетів та шкіл, службовці почали звільнятися, заходилися пікетувати державні установи. Але більше тривожили звільнення поліціянтів. Вони почалися не одразу — не так уже й багато місцевих офіцерів принципово здали свої значки після заклику Ґанді,— а пізніше: після того як протестувальників почали масово заарештовувати й кидати до в’язниць, тиск родини та громади почав збільшуватись, відтік кадрів дедалі сильнішав.

Ситуація в місті поступово погіршувалася. Враховуючи мирний протест, можна було б очікувати, що закон і порядок відновляться, але Магатма звільнив силу, над якою не мав контролю. Не всім тим, кого запалили його слова, ненасильницький опір подобався так, як йому. Минали місяці, пристрасті розгорялися, почалися спорадичні напади на білих, англо-індусів, християн, парсів, китайців та всіх, кого підозрювали у відсутності ейфорії щодо майбутньої незалежності Індії. Імперській поліції бракувало людей, щоб захистити усіх, навіть якби вона цього хотіла. То була наша брудна таємниця. Факт лишається фактом: влада радше заохочувала напади. Все, що пробивало діри у святій аурі Магатми, вважалося позитивним, а напади його послідовників були ідеальним приводом для переслідувань. На папері план, може, й мав сенс — віцекороль та його оточення в Делі, схоже, його схвалювали, але з таким самим успіхом вони могли засідати в Лондоні або взагалі на Місяці, бо дуже вже далеко були вони від реальності, від того, що відбувалося на вулицях. Над вулицями Калькутти нависла буря, в’язниці мало не лопалися, тож такі репресії були не надто доречними.

Подейкували, що віцекороль, якого важко назвати людиною непохитною, схилявся до компромісу, але низка жорстких телеграм з Даунінг-стрит[4] і, безсумнівно, кілька келихів джину значною мірою підкріпили його рішучість, тож урешті-решт він ні на дюйм не поступився вимогам місцевих. Лишилося якихось десять днів, і рік Ґанді скінчиться, і тоді дисципліна навіть найпалкіших його прихильників ослабне, тож на вищих щаблях сподівалися, що, як ми протримаємося у цій бурі ще два тижні, весь рух мирного протесту Магатми піде у вічність, прихопивши з собою свого натхненника.

Аж тут прилетіли новини, що уряд Його Величності в Лондоні дуже мудро вирішив, що найліпший спосіб зміцнити кордони імперії — це на цілий місяць послати до нас із візитом Його Королівську Високість принца Едварда, принца Уельського. Авжеж, ефект був вибуховий, хоча більше з боку місцевих, ніж із боку відданих британських підлеглих. Протести, які було вже почали згасати, раптом повернулися з новою силою, оскільки лідери Конгресу закликали до повного бойкоту візиту.

Принц прибув до Бомбея кілька тижнів тому і потрапив у залізні обійми масштабних заворушень. Калькутта ж чекала його візиту і вперто лишалася спокійною. Це викликало напругу, яка в деяких районах наближалася до паніки — бо цей спокій забезпечувала не Імперська поліція, не армія, а вбрані у хакі волонтери Індійського національного конгресу Ґанді. Молоді серйозні ідеалісти, вони отримали завдання від Магатми — простежити, щоб ненасильницький протест саме таким, ненасильницьким, і залишався; та від одного лише їхнього виду, коли вони, як справжня міліція, керували людьми, мене аж морозом проймало. 1921 рік видався дуже урожайним на групи в одностроях. В Італії набирали сили чорносорочечники Мусоліні, їхні брати в коричневих сорочках із Німеччини також завдавали чимало клопоту. Наші доморощені волонтери Конгресу могли скільки завгодно сповідувати ненасильство, але я не довіряю жодній цивільній організації, яка відчувала потребу вбирати своїх членів у квазі-військові однострої — бойскаутів це також стосується.

Конгрес дав завдання волонтерам підтримати заклик Ґанді до загального страйку — закриття крамниць та адміністративних закладів, зупинка всіх підприємств — на знак протесту проти візиту принца. Водночас віцекороль наказав нам заарештовувати всіх, хто заважатиме ефективній роботі уряду. Ніхто не сумнівався, що попереду важкі часи, і у штаб-квартирі поліції на Лал-базар готувалися до найгіршого.

Що стосується принца, саме зараз він продовжував свою приємну подорож країною і мусив прибути до Калькутти за три дні — саме якраз різдвяного ранку.

Навіть якби ми захотіли, приготувати містерові Ґанді кращого подарунка не змогли б.

Сандеш увійшов до кімнати і поставив на стіл горнятко свіжозавареного чаю. Я взяв чашку і викинув політику з голови. Натомість думки повернулися до минулої ночі. Утік я випадково і своїм порятунком завдячую швидкій реакції китайської дівчини, а не власній спритності. І досі почувався, як уві сні, можливо, частина моїх спогадів і була фрагментами задурманеної опієм підсвідомості. Люлькові сни — ось як це називалося, але труп був справжнім-справжнісіньким. У цьому я був певен.

Небіжчик міг бути пішаком якоїсь опійної банди, між якими точаться нескінченні суперечки за панування у Китайському кварталі: імовірніше, Зеленого чи Червоного Ґанґу[5]. Зрештою це були найбільші гравці в китайській опійній торгівлі. Ватажки обох банд перебували в Шанхаї, а Калькутта — брама, крізь яку тік опій,— виявилася призом, за який обидва угрупування залюбки проливали кров. У минулому нам удавалося стримувати цю ворожнечу, але тепер, коли сили наші танули і пріоритетними ставали інші справи, банди скористалися нагодою і розпочали війну одна з одною за те, хто захопить нішу, яку ми залишили.

Що ж до особистості чоловіка, її встановлюватиме хтось із мого відділу — принаймні технічно. Офіційно ми зобов’язані розслідувати кожне вбивство, що підпадає під нашу юрисдикцію. В реальності ж, якщо жертва не біла або, боронь боже, відома особа з місцевих, початкове опитування часто-густо проводилося абияк, після цього заповнювали папери і справу спихували якомусь місцевому відділку й забували про неї.

Та все одно цікаво, на чиєму столі опиниться врешті-решт ця справа. Не виключаю, що, можливо, навіть на моєму, бо, завдяки щасливому випадку або чиємусь замислу, саме зараз я міцно тримаюся на ногах. А якби й ні, то уважно стежив би за всіма новими справами, і не внаслідок побоювань, що сліди приведуть до мене — коли спалю одяг, ніщо не пов’язуватиме мене з місцем подій,— а тому, що все це викликало тривогу.

Я випив останні краплі чаю і пішов до дверей. Ступив за поріг, і Калькутта, як завжди, приголомшила: коктейль яскравих кольорів, різких ароматів і какофонії життя в місті з мільйоном душ, напханих у простір, ладний умістити ледь десяту частину від їхнього числа.

До свого столу на Лал-базар я дістався о пів на одинадцяту. Я не дуже в ладах із часом і, буває, запізнююсь, але не зловживаю цим настільки, щоб про це говорили інші офіцери — у всякому разі, мені в очі. Щоправда, Не Здавайся зробив кілька туманних натяків, що він нібито щось чув, але я точно не певен, що він мав на увазі. Коли йшлося про передачу інформації, його висловлювання могли бути таким ж заплутаними, як і пророцтва дельфійського оракула. Хоч би що там було, думки моїх колег мене не хвилювали. Важила лише думка одного-єдиного чоловіка, і, судячи з записки на моєму столі, він хотів мене бачити. Негайно.

Я зібрався з духом, вийшов із кабінету і, прихопивши по дорозі Не Здавайся, піднявся сходами на верхній поверх, до лорда Таггарта, комісара бенгальської поліції.

— Ч. Р. Дас. Що ви про нього знаєте?

Такого питання я не очікував. Я сидів у кабінеті лорда Таггарта, навпроти нього. Не Здавайся зайняв стілець поруч зі мною.

— Сер?

Комісар потрусив головою. Вигляд він мав виснажений. Як і всі поліціянти Калькутти останнім часом.

— Слухайте, Семе. Ви мусите знати це ім’я. Чи ви проспали весь минулий рік?

Авжеж, це ім’я було мені відоме. Як і всім в Індії.

— Головний підбурювач Ґанді в Бенгалії,— відповів я.— Його обличчя мало не щодня з’являється на шпальтах газет.

Не схоже, щоб відповідь заспокоїла комісара.

— Це все? Усі ваші знання про найбільшу скіпку в моєму боці?

— Намагаюся не пхати носа в політику, сер. Та якщо ви підозрюєте, що містер Дас когось убив, я обіцяю познайомитись із ним ближче.

Таггарт подивився на мене з підозрою. Ми працювали разом довгенько, ще з часів війни. Він дозволяв мені трохи більше, ніж іншим, але і його терпіння мало межу.

Він пропустив моє зауваження і повернувся до Не Здавайся.

— Може, сержант Банерджі нам допоможе?

Вигляд у Не Здавайся був такий, ніби йому важко всидіти на місці. Йому часто доводилося докладати зусиль, щоб не похизуватися своїм знанням, і я щоразу чекав, що його рука злетить у повітря, як у надміру старанного школяра.

— Чітта-Раньян Дас,— відповів сержант.— Адвокат у Вищому суді, його вважають одним із найкращих юристів в Індії. Підтримує рух самоуправління, прославився приблизно п’ятнадцять років тому, коли захищав поета Шрі Ауробіндо у справі про змову підривників в Аліпурі; жоден адвокат тоді не хотів брати цю справу. Дас добився того, щоб поета виправдали. Після цього слава його поширювалася, він став одним із найуспішніших юристів у Калькутті. Як і казав капітан, наразі він головний лейтенант Ґанді в Бенгалії, відповідає за організацію руху неспівпраці і Конгресу волонтерів у провінції. Народ його обожнює. Як і Магатму, його нагородили почесним титулом: називають його «Дешбандху». Це означає «друг нації».

— Так,— гірко відповів лорд Таггарт.— Нам він точно не друг, і його кляті волонтери також.

Не Здавайся змушував мене почуватися дурником. Я кинув на нього красномовний погляд, але у відповідь він лише знизав плечима.

Таггарт повернувся до мене.

— Як вам відомо, Семе, Його Королівська Високість принц Уельський прибуває у неділю, і Делі та Лондон хвилюються, щоб його візит до нашого міста пройшов успішно.

У принца було щось від американської кінозірки. Можливо, справа у його принадності чи природній упевненості, яка походить від знання, що ти народився правити однією шостою земної кулі; а може, все через добре скроєні, дуже дорогі костюми, які він носив, але хоч би що там було, по всьому світу до нього стікалися натовпи людей, погрітися в променях його слави, і британський уряд охоче цим користався: посилав його з добровільними візитами в усі куточки імперії.

Але Калькутта не Кейптаун; чи уявляють собі високопоставлені особи Лондону та Делі, як важко принцові буде зробити тут якесь добро? Якщо шукаєш миру, то Калькутта такий же гарний вибір, як і Марна для другої битви[6]. Зустрічав я його, принца Едварда Альберта Саксен-Кобург Віндзора, чи як там його прізвище, ще в шістнадцятому. Тоді, як і зараз, його послали в тур піднімати дух, хоча я так і не второпав, як потискання руки принца, який ніколи не відчув на собі жахів війни, мусило підняти бойовий дух людей, чиє життя звелося до очікування кулеметної кулі з їхнім іменем. Тоді він був іще зовсім хлопчиком. Пригадую його гладеньке обличчя й однострій, на розмір більший, ніж потрібно. Втім, хоробрості йому не бракувало. Подейкували, що він записався добровольцем на фронт ще в п’ятнадцятому, та в уряді короля навіть слухати не стали.

— Із цією метою,— продовжив Таггарт,— віцекороль вирішив визнати Конгрес волонтерів забороненою організацією, і вчасно. Від завтра їх вважають поза законом. І тут мені потрібні ви, Семе. Хочу, щоб ви передали це повідомлення особисто Дасу. Скажіть, нехай вважає це чесним попередженням.

Що ж до принца, дуже сподіваюся, що настрою розважитися в нашому прекрасному місті він не матиме і бажатиме хутчіше повернутися в обійми своєї коханки в Лондоні. Втім, хай би що сталося, ми в жодному разі не можемо дозволити ніяких виступів та інших дій, які могли б викликати збентеження Його Королівської Високості чи уряду Його Величності.

— А ви вважаєте, що Дас планує якийсь виступ? — поцікавився я.

Таггарт узяв срібне перо і постукав ним по столу.

— Не сумніваюся, що саме це він і зробить. Вам потрібно дізнатися, що саме він планує, і переконати його не робити цього.

— Ми завжди можемо його заарештувати,— наважився я дати пораду. Це ж так і проситься, якщо знайдемо, куди його посадити.

Таггарт похитав головою.

— Саме цього він від нас і хоче. Якщо ми заарештуємо його за підбурювання до заколоту, то зробимо з нього жертву, і до нього водночас пристануть ще десять тисяч. До того ж у місті буде повно лондонських і зарубіжних газетярів, які освітлюватимуть візит принца. Віцекороль воліє уникнути побічних реакцій. Загальний страйк — це одне, вигляд порожніх вулиць я переживу, а от розлючений натовп, протестуючий проти арешту найулюбленішого сина Бенгалії,— це геть інше.

— Не впевнений, що зрозумів, чого ви очікуєте від нас, сер,— промовив я.— Хіба це не явна справа для наших друзів із військової розвідки? Невже вони відмовилися від наміру придушити політичний заколот?

— Сумніваюся, що вони відмовилися, Семе,— відповів він.— Найпевніше, вони просто не знають, що робити. Одна справа — боротися з кількома сотнями бомбістів-терористів. А от розбиратися з масовим національним рухом, очолюваним святим, чия стратегія — посміхнутися тобі, а тоді наказати своїм послідовникам сісти і перекрити вулиці, удаючи, що вони моляться, вони не дуже прагнуть. І, якщо чесно, мене це не дивує. Все це до біса неспортивно.— Таггарт поклав перо на стіл.— Ні,— продовжив він,— боюся, щоб розколоти цей міцний горішок, нам знадобиться щось більше за кувалду «Відділу Н». Ви служили у спеціальному відділенні в Лондоні, проникали до ірландських націоналістів.

— То було давно,— завважив я,— ще до війни. До того ж стежити за ірландцем у Лондоні — навряд чи те саме, що викривати індусів у Калькутті. Почати з того, що я не того кольору, щоб проникати в будь-яку тутешню організацію, якщо це не бар у Бенгальському клубі. Як я наближуся до Даса?

— Не клейте дурня, Семе,— зітхнув Таггарт.— Я ж не прошу вас проникнути до його бісова внутрішнього кола. Просто хочу, щоб ви зустрілися з ним, передали ультиматум віцекороля й попередили його. Тоді звітуєте мені, якої думки про цього чоловіка. Ви вже мали справу з такими. Знаєте, як у них мозок улаштований. Відчуєте, що він замислив.

— А навіщо йому взагалі щось мені розповідати? — запитав я.

— Бо,— посміхнувся Таггарт,— як я зрозумів, наш містер Дас — близький приятель родини сержанта Банерджі.