Дим і попіл

П’ять

и з Не Здавайся сиділи на задньому сидінні поліційного «волслі» і нікуди не їхали. Капот машини вказував у напрямку Стренд-роуд, але майже десять хвилин ми не рухалися. Вдалині виблискувала на пообідньому сонці біла вежа Вищого суду.

— Ви певні, що він там? — запитав я.

— Ми б тут не застрягли, якби його там не було,— відповів Не Здавайся.

Навколо нас гуділи клаксони і розпалювалися пристрасті. Я відчинив дверцята і вийшов. За кілька ярдів з нещасним виглядом стояв місцевий констебль, помітний завдяки червоній фесці й парасолі, підвішеній до паска, щоб звільнити руки для регулювання руху — не те щоб він так уже його і регулював, бо всі вулиці поблизу були заблоковані.

— Що відбувається? — поцікавився я, підходячи до нього.

Він похитав головою, як це полюбляють робити індуси.

— Дорога заблокована, сер. Біля будинку суду відбувається демонстрація.

Я подякував і повернувся до авто. Не Здавайся стояв поряд і терпляче чекав.

— Далі підемо пішки,— вирішив я.

Вищий суд розташувався у палаці в неоготичному стилі, між ратушею, річкою та полем для крикету в «Еден Ґарденз». Кажуть, що це копія торгових рядів в Іпрі. Ми проходили крізь Іпр під час війни, але не пригадую, щоб бачив там таку будівлю. Не дивно. Тоді екскурсії містом мене не дуже приваблювали, до того ж німці, французи або всі ми разом могли розбомбити її вщент.

Причина хаосу на вулиці скоро з’ясувалася. На пів-дорозі до суду, просто посеред Еспланад-роуд, сиділо зо дві дюжини чоловіків у білих капелюхах та дхоті, вигукували гасла й розмахували плакатами, що закликали до вже звичного — звільнення політичних в’язнів, самоуправління для Індії та, для різноманітності, відновлення турецького султанату, щоб захищати святі мусульманські місця. Остання вимога могла здатися дивною, але то була ідея Ґанді, і дуже дотепна. Додаючи її до своїх закликів до незалежності, чолов’яга зробив те, чого нікому не вдавалося зробити за тисячу років: він завоював прихильність мільйонів мусульман і об’єднав їх у спільній справі з індусами. Події набували не дуже вдалого повороту, щонайменше для віцекороля та Міністерства у справах Індії. Врешті основним мотивом уряду не надавати незалежності був той факт, що не можемо ж ми лишити меншини Індії, особливо мусульман, жити під тиранією індусів. Але цей аргумент ставав доволі сумнівним, якщо всі бралися за руки і вели один з одним чесну гру.

На тротуарах зібрався натовп із кількох сотень місцевих, яким керувала фаланга волонтерів Конгресу, перекривши дорогу до будівлі суду. Попереду, на платформі, під охороною ще двох волонтерів у хакі, стояв молодий кругловидий бенгалець в окулярах із розчесаним на рівний проділ чорним волоссям, що вже почало рідшати. Накинувши поверх білих дхоті і курти[8] важкий білий плащ, щоб захиститись від холоду, він звертався до натовпу.

— Не знаєте, хто це? — запитав я.

— Його звуть Бос,— відповів Не Здавайся.— Субхаш Бос, нещодавно повернувся з Англії. Батько послав його туди складати вступні іспити на державну службу. Кажуть, що він отримав найкращі результати, але раптом відмовився від посади і повернувся до Калькутти, щоб приєднатися до руху за незалежність.

Я чув це ім’я раніше.

— Це не той хлопець, про якого писав «Стейтсмен» минулого тижня? — поцікавився я.

— Саме він, сер.

«Виграш Конгресу — втрати уряду» — так називалася стаття, принаймні щось на кшталт цього.

— Кажуть, Дас ставиться до нього з прихильністю,— продовжив Не Здавайся.— Зробив головою Конгресу волонтерів у Бенгалії.

— Ваш приятель, еге ж?

— Як сказати,— заперечив він.— Можливо, коли ми були молодшими. Тепер я б так не сказав. Радше знайомий. Його батько також адвокат.

— Ви що, всіх знаєте? — роздратовано буркнув я.

Не Здавайся знизав плечима.

— Лише юристів.

Бос підняв у повітря кулак і почав ним розмахувати. За два з половиною роки в Калькутті я непогано вивчив бенгальську — вистачало, щоб замовити келих кількома діалектами,— але мій рівень не дотягував до того, щоб розшифрувати політичну дискусію саме в розпалі.

— Що він каже?

— Звичайні речі. Потрібно непохитно стояти перед напором британської агресії.

Люди заревіли і, заохочувані Босом, почали скандувати. Хоча це була наймасштабніша демонстрація, свідком якої я був, ані кількістю людей, ані поривом вона не могла порівнятися з масами людей, що вийшли на вулиці на початку року. Це була довга, виснажлива боротьба з обох боків, і не схоже, щоб візит принца Уельського зміг розбурхати пристрасті до рівня початку року.

Футів за двадцять від них стояло двійко констеблів; вони насторожено спостерігали, але втрутитися не намагалися. Цілком розумно. По-перше, зробити вони могли небагато, навіть якщо б і спробували; завжди варто було зважати на те, що з ненасильницького натовпу може вилетіти невинний черевик і влучити просто в обличчя. Хоч би що там було, але це осередок Білого міста, і влада просто не могла дозволити, навіть якби захотіла, щоб такий зухвалий виклик британському уряду лишився без відповіді. Богобоязкі читачі «Стейтсмен» та «Інглішмен» вдавилися б своїм кеджері[9], а поціновувачі «Дейлі Мейл» у Лондоні не змогли б обійтися без нюхальної солі. І точно, за кілька хвилин пролунали сирени і бумкаючий ритм акценту навколостоличних графств, посилений мегафоном, наказав транспортним засобам звільнити дорогу. Під’їхали дві поліційні вантажівки і відтіснили загін місцевих констеблів із бамбуковими палицями до тротуару. Англійський офіцер, хлопець дуже виснажений на вигляд,— я бачив його раніше, але імені не знав — вийшов із кабіни першої вантажівки і приготувався звернутись до натовпу.

Констеблі вишикувались, і офіцер підніс до рота мегафон.

— Це зібрання заборонено Законом про анархічні та революційні порушення від 1919 року. Негайно розходьтеся, інакше вас буде заарештовано.

Голос його звучав натомлено-формально. І дійсно, весь цей спектакль був якимсь заяложеним. Обидві сторони танцювали цей танок уже стільки разів, що вивчили свої ролі напам’ять. Протестувальники взялися за руки й продовжили скандувати свої гасла, ніби це була якась прадавня релігійна літургія.

Почекавши кілька хвилин, офіцер знову взявся за мегафон.

— Останнє попередження. Негайно звільніть дорогу.

Ці слова, вимовлені поліціянтом, мусили б вважатися загрозою, але цьогоріч в Індії ті, кому вони були адресовані, радо їх привітали.

За кивком офіцера констеблі розділилися на дві групи: одна повернулася до юрби на тротуарі, інша попрямувала до демонстрантів, що заблокували дорогу. Під захистом своїх лейтенантів Бос спустився з платформи, і я загубив його з виду.

— Нам краще піти,— сказав Не Здавайся, коли натовп на тротуарі почав розходитись.

Я не міг не погодитись. Вистава скінчилася, незабаром підуть усі, залишаться тільки справжні ентузіасти і ті, що сидять на дорозі, їх і заарештують.

Ми проштовхувалися крізь натовп, що став швидко рідіти; тут утрутилися констеблі і заходилися зганяти решту демонстрантів із дороги у фургони, що чекали на узбіччі. За нами почулися крики поранених: на кістки демонстрантів обрушився град ударів бамбуковими палицями. Дехто з глядачів викрикував образи в бік поліціянтів, але їх швидко приструнили, і не констеблі, що вишикувалися перед ними, а волонтери Конгресу.

Ми пробралися крізь клубок протестувальників і вийшли на відкритий простір.

Браму перед Вищим судом охороняв взвод озброєних солдатів, які так ретельно перевіряли наші документи, ніби то були екзаменаційні роботи. Задовольнившись, вони помахали, щоб ми проходили, і ми опинилися у дворі, що нагадував територію коледжу в Оксфорді, де вздовж лужків проходжалися юристи в чорних мантіях, занурені в тихі розмови, і навіть не підозрювали, що відбувається за кілька ярдів від них.

— Я так розумію, що містер Дас виступає захисником у суді номер три,— сказав Не Здавайся.

— Не знаєте, у чому там справа?

— Ні, сер, але зазвичай суд робить перерву на обід приблизно в цей час, тож довго чекати нам не доведеться.

Ми опустилися на потертий дерев’яний ослін у коридорі біля суду номер три. Тут ми були вже багато разів; сиділи на цьому самому місці і спостерігали, як повз нас пробігають ці самі заклопотані судові офіцери, нахиливши голови, притискаючи до грудей портфелі, а ми сиділи і чекали, доки нас викличуть давати свідчення.

Минали хвилини, але двері суду номер три лишалися рішуче зачиненими. Натомість відчинилися двері в дальньому кінці коридору, і звідти вийшов індус-патрицій у костюмі-трійці в тонесеньку смужку, чорній мантії та сивій перуці юриста. Він покрокував коридором у нашому напрямку, за ним — двоє молодиків, навантажені стосами тек.

Вигляд у чоловіка був надзвичайно знайомий, і я вже відкрив рота, щоб поділитися цим відкриттям з Не Здавайся, аж тут чоловік помітив нас, і вираз його обличчя змінився. Цей вираз я бачив безліч разів.

— Це ваш...

— Так,— відповів Не Здавайся.— Це мій батько.

Більше він не встиг нічого сказати, бо я підвівся і пішов.

— Ходімо,— кинув йому.— Представте мене своєму любому батькові.

— Не певен, що це гарна думка, сер,— сказав він, наздоганяючи мене.

— Пусте,— відрізав я.— Вже давно варто було це зробити.

— Батьку,— промовив Не Здавайся, коли ми підійшли до чоловіка та його помічників,— дозвольте представити вам капітана Віндгема, мого старшого офіцера.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгеме, це мій батько, містер Сасадхар Банерджі, судовий адвокат.

— Дуже приємно,— сказав я.

Банерджі-старший зняв окуляри й усміхнувся.

— Мені також, капітане,— відповів він, поклав окуляри в нагрудну кишеню і простягнув мені руку.— Отже, ви і є той англієць, що наповнює голову мого сина імперськими дурницями.

— Я просто навчаю його поліційної справи, сер,— заперечив я.— Імперські дурниці лишаю віцекоролю. І, відверто кажучи, поліція може пишатися вашим сином, як і родина,— продовжив я, як той учитель, що звітує про успіхи найкращого учня.

Банерджі-старший поважно закивав.

— Дуже тішить, що Сурен поводиться належним чином,— сказав він.— Проте ми з його дядьками були б більш задоволені, якби він обрав альтернативну професію.

— Країна потребує детективів, сер,— відповів я, повторивши слова, які сказав мені сам Не Здавайся, коли ми познайомились,— хоч би хто був при владі, британці чи індійці.

— Лікарів країна також потребує, капітане,— не погодився він.— І лікарі мають перевагу: вони роблять добро, уникаючи моральної дилеми, чи допомагати чужинцям, які узурпували владу, чи ні.

— Баба[10] будь ласка,— втрутився Не Здавайся.— Зараз не час для дискусії.

— Ваш син захищає закон у країні,— завважив я адвокату.— Можна сказати, що й ви робите те саме, сер.

— Я захищаю тих, хто бореться з несправедливістю,— відрізав він.

— А ваш син бореться за справедливість для родин жертв, і ніхто, крім нього, більше за них на боротиметься.

Старий на мить замислився.

— Скажіть мені, капітане, коли ви востаннє розслідували убивство простого індуса?

Я ухилився від відповіді.

— Можу сказати вам, сер, що дії вашого сина врятували життя як індійців, так і англійців. Серед тих, з ким я служив, немає кращого офіцера.

За спиною відчинилися двері суду номер три.

— Доведеться продовжити цю дискусію іншим разом,— визнав я, і Не Здавайся з полегшенням зітхнув.— Боюсь, зараз ми мусимо зайнятися однією справою.

Вибачившись, ми повернулися до суду номер три, звідки виходила зграя журналістів та інших, більш принципових членів суспільства. Авжеж, суду присяжних не було. Їх не скликали від 1908 року, у всякому разі на слухання політичних справ, пояснюючи тим, що важко знайти дванадцять добропорядних громадян у країні з населенням у триста мільйонів душ. Присутність преси та публіки стала для мене несподіванкою, оскільки влада має повноваження проводити такі слухання таємно. Я зробив висновок, що уряд був тільки радий розголосити те, що відбувалося за дверима.

Ми з Не Здавайся відступили, пропускаючи присутніх; вийшов Дас у супроводі молодшого адвоката. Той, кого Не Здавайся назвав домінуючою фігурою в індійських юридичних колах, був на зріст десь п’ять футів шість дюймів, у білих дхоті і курті, які в цьому найяснішому місці здавалися такими ж недоречними, як і костюм у смужечку на рисовому полі. Йому було за п’ятдесят, як зазначалось в особистій справі, хоча риси його обличчя були м’якими, як у значно молодшого чоловіка. Я і раніше помітив це у бенгальців. Вони старішають не так, як інші. Обличчя залишаються молодими, а черевця стають круглішими, тож легше визначити вік людини не за сивим волоссям, а за обхватом живота.

Коли Дас побачив Не Здавайся, очі його засвітилися. Обірвавши розмову з помічником, він підняв руку, щоб привітати сержанта.

— Сурене, хлопчику мій! — посміхнувся він.— Що привело тебе сюди?

Усмішка згасла, її змінив напад кашлю, від якого чоловік зігнувся мало не навпіл. Він закрив рот хустинкою. Його помічник і Не Здавайся кинулися йому на допомогу. Дас витягнув вільну руку, щоб їх зупинити. Кашель припинився, він випрямився, на очі від напруження набігли сльози.

Не Здавайся поправив манжети.

— Дас, каку,— привітався він.— Чи можу я представити вам капітана Віндгема? Він прийшов передати вам повідомлення від комісара поліції, лорда Таггарта.

Дас повернувся до мене і протягнув руку.

— Ваша репутація вас випереджає, капітане. Дуже приємно нарешті з вами познайомитись.

— Мені також, сер,— відповів я, потискаючи руку.— Хоча я дуже здивований, що ви про мене чули.

— Авжеж.— Він привітно посміхнувся.— Батько Сурена не раз згадував англійського офіцера-диявола, який так недоречно переконав його сина не йти у відставку. Втім, я не маю нічого проти вас особисто. То що хоче передати мені наш шановний капітан поліції?

Хоч було прохолодно, я весь спітнів. Витяг хустинку з кишені, витер піт із чола.

— Може, прогуляємось? — запропонував я.

— Вважайте це дружнім застереженням,— сказав я, коли ми вийшли з вузького коридору на стежку, обсаджену пальмами, що вела крізь сад.— Завтра уряд збирається видати наказ, який забороняє волонтерську організацію. Всі учасники зібрань у воєнних одностроях чи схожому одягу будуть заарештовані.

Дас замислився над моїми словами, обличчя його потемнішало.

— Можливо, це і застереження,— нарешті промовив він,— і я дуже ціную, що мене попередили заздалегідь, але нічого дружнього в ньому немає. Наші волонтери допомагають підтримувати порядок. Ви і гадки не маєте, яка потрібна дисципліна, щоб забезпечити це «не» у ненасильстві. Волонтери стежать, щоб пристрасті не вийшли з-під контролю.

— Сумніваюся, що віцекороль такої ж думки,— гмикнув я.— Як я зрозумів, наказ безпосередньо від нього. А виконувати накази — робота поліції. Саме за це нам із сержантом Банерджі платять гроші.

Дас тихенько розсміявся.

— Авжеж, капітане. Але ви мусите визнати, що волонтери дуже вам допомогли за останні кілька місяців. Особливо зважаючи на те, що людей вам вельми бракує.

Якщо нам і бракувало людей, то це через очолювані ним протести і відставки, до яких закликали вони з Ґанді. Він перевернув факти догори дриґом. Та зрештою він же юрист.

— Сподіваюся, ви виконаєте наказ,— сказав я.

— Ви вважаєте, я здатен на такий вчинок?

Навряд чи йому потрібна була відповідь.

— Я очолюю рух неспівпраці,— продовжив він.— І я погано б виконував свої обов’язки, якби почав співпрацювати з владою.— Він легенько поплескав мене по плечу: — Дозвольте вас запитати, капітане. Чи варто виконувати наказ, який я вважаю несправедливим? Якби ми помінялись ролями, що б зробили ви?

Ненавиджу цю нову породу пацифістів серед індійських революціонерів. Вони часто поводяться так, ніби ми добрі друзі, які просто не порозумілися, і коли суперечку буде вирішено — авжеж, на їхню користь,— ми знову питимемо чай і будемо найкращими приятелями. Від цього давати їм ляпаса морально складніше. Куди поділися старомодні терористи? Принаймні з ними все ясно. Вони можуть спробувати тебе вбити, але хоча б проявляють порядність і не втягують спершу в дебати.

— Я людина не політична, сер,— відповів я.— І просто виконую свій обов’язок.

— Обов’язок перед ким, капітане? Перед вашим імператором за морем чи перед людьми цього міста? Позбавити Калькутту такої стабілізуючої сили, як волонтери,— дуже ризикована гра. Якщо не вони, то хто зупинить протести, що вийшли з-під контролю? Чи, можливо, саме на це і сподівається Його Величність віцекороль? Коли прибуде принц Уельський у супроводі камер міжнародної преси, на вулицях шаленітимуть натовпи. Перед громадською думкою він предстане у вигідному світлі.

— Нагадаю вам, сер, що саме містер Ґанді, а не уряд, звільнив ці сили і закликав поліціянтів іти у відставку,— завважив я.— У будь-якому разі, хай би чого там хотів чи ні віцекороль, не сумніваюся, що бажання комісара — уникнути непотрібних провокацій та непорозумінь.

Ми пройшли повз охорону біля брами і вийшли на вулицю. Там чекав молодий чоловік, Бос, що звертався до демонстрантів. Якимсь чином йому вдалося уникнути арешту, і тепер він стояв, притулившись до дерева, курив сигарету і, жодних сумнівів, чекав на Даса, тож неабияк здивувався, побачивши поруч із ним нас. Він загасив сигарету, жбурнув недопалок у канаву і підійшов.

Дас повернувся до Не Здавайся:

— Здається, мені не потрібно представляти тебе Суббашу.

Не встиг Не Здавайся і рота розкрити, а Бос уже потискав йому руку.

— Оце так! Це ж Сурендранат-да,— іронічно промовив він, додавши до імені частку, яка нібито мусила вказувати на повагу.— Раніше мені здалося, що я упізнав твоє обличчя. Не кажи, що ти нарешті вирішив приєднатися до боротьби.

— Ще ні, Суббаш-бабу,— відповів Не Здавайся.— Дозволь представити мого старшого офіцера, капітана Віндгема.

Молодий індус обернувся до мене і простягнув руку.

— Бос,— відрекомендувався він.— Суббаш Бос. Приємно познайомитись, капітане.

— Вам не було б так приємно, якби ви чули, що повідомив нам капітан,— утрутився Дас.— Від завтра Конгрес волонтерів — заборонена організація; вас, мій друже, можуть заарештувати.

— Як мило,— саркастично промовив Бос.— Саме вчасно. Я в Калькутті вже кілька місяців, і заарештували всіх, крім мене. Якщо чесно, почуваюся просто ніяково. Цікаво, куди ж мене посадять? Я так розумію, що всі в’язниці Індії вже мало не лускаються.

— Бірма завжди під рукою,— підказав я.

Даса мій коментар дуже потішив, і він розреготався, але дуже скоро зігнувся в черговому нападі кашлю. Бос поклав руку на плече старому, щоб його підтримати.

— Мушу вибачитись,— сказав Дас, коли напад минув.— Як бачите, капітане, зимна погода зіграла зі мною злий жарт.

Поруч зі мною знервовано засовався Не Здавайся.

— Можна вас дещо попросити, каку?— сказав він.— Робіть те, що мусите, але, будь ласка, не напрошуйтесь на арешт. Ваше здоров’я вже не те, що раніше, а центральна в’язниця Калькутти чи каземат у Бірмі — не те місце, звідки повертаються міцнішими.

Дас поклав руку на плече Не Здавайся.

— Людина не може обманути свою долю, Сурене. Якщо мені судилося бути заарештованим, то так і буде.— Не Здавайся хотів було заперечити, але Дешбандху продовжив: — Але я прислухаюсь до твоєї поради, якщо і ти на мою зважиш. Сходи до батьків. Мати сумує за тобою — і твій батько, він такий же упертий, як і ти, але я його знаю, він також гостро відчуває твою відсутність.