Дим і попіл

Двадцять чотири

усимо повернутись до Барракпуру! — сказав я, засунувши шухляду і прямуючи до сходів.

Спочатку я хотів повернутися тим же маршрутом дахами, але годинник цокав, тож натомість вибрав інший шлях: через парадні двері та стрімголов до автомобіля. Не потрапити під гарячу руку військової розвідки тепер було вже не таким пріоритетом. За три ночі було вбито три людини, з чого можна виснувати, що убивця не дуже полюбляє гаяти час. Уже темно, і, наскільки мені відомо, його наступна жертва може бути в нього на прицілі. Що ж до того, хто вона, немає жодних гарантій, авжеж, але враховуючи, що всі три жертви були на світлині з Барракпуру 1917 року, цілком слушно припустити, що й наступну можна там побачити. Питання в тому, чому не вбили Антею Данлоп? Чи надала вона вбивці ту інформацію, якою не поділився її чоловік? Чи причина в чомусь іншому?

Із тих, хто лишився живим, я знав двох. Потрібно було вирішити, кого шукати першим, але це можна обміркувати дорогою в Барракпур.

Автомобіль чекав там, де ми його лишили, водію, схоже, затримуватися тут не дуже кортіло, тож, щойно побачивши нас, він вийшов і завів двигун.

Подорож до Барракпуру зайняла годину — все одно часу не вистачило, щоб ми з Не Здавайся зрозуміли, що, в біса, відбувається.

Теорії, які я висував спочатку — вбивство в опійному притоні якось пов’язано з контрабандою наркотиків, а Рут Фернандес убили через ревнощі,— тепер здавалися писаними вилами по воді. Перша, як я тепер усвідомив, базувалася виключно на припущенні, що небіжчик у похоронному бюро — Фен Ванг, наркобарон із Шанхая. А це переконання, своєю чергою, завдячує двом факторам: Каллаґан запевнив мене, що чоловік, на якого полювали тієї ночі,— славнозвісний наркобарон, і я дійшов безглуздого висновку, що оскільки чоловік у ящику має східні риси обличчя, то він китаєць. Я вилаяв себе за таку недбалість. Мої припущення щодо раси виявилися хибними, але мені можна пробачити, враховуючи, що, коли я вперше його побачив, мозок мій був затуманений опієм. Та найбільше мене засмутило те, що хоча він і міг би бути китайцем, мені не варто було сприймати як належне те, що саме він і є Фен Вангом. Зрештою, в місті тисячі китайців. Але так важко встояти перед швидким і легким рішенням, такою собі піснею сирен. Я хотів, щоб він був Фен Вангом. Це відповідало моєму упередженому баченню того, що відбувається, і я схопився за це, як потопаючий за соломинку.

Якщо убивства не пов’язані зі сварками через наркотики, то в чому ж річ? І ще лишалися рани жертв — вирвані очі, такі ж удари ножем у груди. Спочатку я припустив, що це застереження, але тепер не був у цьому впевнений. Усе це разом нагадувало якийсь ритуал, здавалося навіть релігійним. Принаймні моя впевненість, що тіло в Тангрі пов’язане з убивством Рут Фернандес у Рішрі, виявилася правильною. Дуже шкода, що для того, аби підтвердити мою гіпотезу, довелося померти Аластеру Данлопу, але іноді таке трапляється.

Мало того, ми вперше їхали випередити події, а не розплутувати їх. Відповіді, щонайменше деякі з них, потрібно шукати в Барракпурі, і я був рішуче налаштований їх знайти.

— Спочатку поговоримо з сестрою Рувель,— сказав я.

Не Здавайся вразив мій вибір.

— Чи не є логічним припустити, що наступною жертвою буде полковник Маꥳр, сер?

— Як подивитись,— відповів я.

— Тобто?

— Усе залежить від того, чи хочемо ми розв’язати цю справу, чи ні. Маꥳр військовий. Він не розповість нам нічого, що спочатку не перевірить через відповідні канали. І навіть якщо «Відділ Н» якимось дивом не помітив, як ми від’їжджали від похоронного бюро, можете не сумніватися, що не мине і п’яти хвилин, як ми заведемо розмову з нашим добрим полковником, і вони з’являться. До того ж,— провадив я далі,— його зміна вже закінчилася, і відстежувати його — це витрачати час. Сестра Рувель, з іншого боку, ймовірніше розповість нам те, що ми хочемо дізнатися. Знайти її, найпевніше, можна в резиденції медсестер, і вона точно знає адресу Маꥳра. У будь-якому разі,— закінчив я,— якщо їм обом загрожує небезпека бути вбитими, першою я би врятував її.

Кімнати медсестер розташувалися в спартанській практичній прибудові, трохи поодаль від головного корпусу шпиталю. Водій зупинив автомобіль, ми з Не Здавайся вистрибнули і кинулися до сходів, що вели до відчинених дверей. Ніч була холодною, сюрчання цвіркунів зливалося з цоканням двигуна, що почав охолоджуватись.

У вестибюлі за хитким дерев’яним столом сидів охоронець у вилинялій блакитній сорочці й читав місцеву газету. Я витяг своє посвідчення і сунув йому під газету й під ніс.

Він мляво звів очі.

— Так?

— Кімната сестри Рувель,— кинув я.— Швидко!

— Третій поверх,— промовив він, повівши носом у бік сходів.— Кімната шість... або сім?

Ми з Не Здавайся побігли вгору, перестрибуючи через одну сходинку... принаймні перший проліт. Тоді я просто крокував угору якомога швидше. Кімнати шість і сім були в дальньому кінці, одна навпроти одної по обидві боки вузенького коридору, пофарбованого у гірчично-жовтий. Кожен із нас обрав собі двері, постукав і, коли нічого не сталося, постукав іще раз.

Першими відчинилися двері сьомої. Визирнула огрядна жінка в зім’ятому бавовняному халаті.

— Ми шукаємо сестру Рувель,— сказав я.

За моєю спиною відчинилися двері кімнати шість.

— Що ви тут робите о такій порі, капітане? — запитав знайомий голос. Я озирнувся. Матильда Рувель дивилася на мене так, ніби побачила привид Наполеона.

— Міс Рувель,— заявив я,— мені треба з вами поговорити.

Жінка з кімнати сім так і стояла на порозі і навіть не збиралася повертатися до своїх справ.

— Можна обговорити це у вашій кімнаті?

— Це так незвично, капітане,— запротестувала вона. Вигляд у неї був дуже втомленим, під очима залягли темні тіні.

— Ви маєте рацію. Дуже незвично. Саме тому ми й мусимо поговорити з вами просто зараз. Тож чи можна?..— Я махнув рукою в кімнату за нею.

Вона занервувала.

— Це проти всіх правил. Нам не можна запрошувати чоловіків до своїх кімнат.

— Ми не чоловіки,— завважив Не Здавайся,— ми поліція!

Вона на мить завагалася.

— Добре, заходьте.

Я похитав головою, почувши коментар сержанта, й увійшов.

Кімнатка була крихітною, із меблів лише маленький стіл і стілець, шафа і вузеньке ліжко з піднятою москітною сіткою. Я поглянув на годинник. Ще й восьмої немає.

— Сподіваюся, ми вас не розбудили?

Вона похитала головою.

— Хоча я вже збиралася лягати. Моя зміна починається о п’ятій.

Мені раптом спало на думку, що говорити з міс Рувель необов’язково одразу нам обом — Не Здавайся та мені.

— Ви маєте адресу полковника Маꥳра? — запитав я.

— Про це можна було і в коридорі спитати.

— У мене ще багато питань, крім цього,— пояснив я,— а часу обмаль, тож якщо ви будете такі люб’язні й відповісте, то ми продовжимо.

Вона назвала адресу і розповіла, як доїхати, Не Здавайся старанно занотував усе у своєму записничку.

— Рушайте туди, сержанте,— наказав я.— Приєднаюся до вас, щойно закінчу.

Не Здавайся кивнув і повернувся до дверей.

— Ну от,— промовила вона, щойно двері зачинилися.— Тепер, будь ласка, поясніть, що вам потрібно.

На обличчі дівчини застигла тривога, хоча що її викликало — чи то перспектива лишитись у кімнаті наодинці з незнайомцем, чи ще щось,— було неясно.

Я дістав світлину, яку Не Здавайся поцупив із будинку Данлопа, і вказав на Аластера Данлопа.

— Ви знаєте, хто це?

Вона підвела на мене очі.

— Звідки вона у вас?

— Вас це не стосується. Будь ласка, назвіть цього чоловіка.

— Це месьє Данлоп. Він був тут під час війни, здається.

— Що він тут робив?

Вона знизала плечима так, як це роблять французи. Можливо, вона й народилася в Індії, але в деяких речах була такою ж французькою, як і пачка «Ґолуаз».

— Вам краще спитати це у директора, полковника Маꥳра.

— Я питаю у вас.

— А я вам кажу, що не знаю.

Голос у неї був рішучим, але по очах було видно, що вона ухиляється. Часу на ігри я не мав.

— Він мертвий,— відрізав я.— Убитий. Способом, дуже схожим на той, яким убили вашу подругу Рут Фернандес,— я постукав по фігурці вбитої медсестри на світлині,— і цього чоловіка,— я вказав на чоловіка з Тангри зі схрещеними ногами.— Усі троє вбиті тим самим способом за останні сімдесят дві години. Один у ніч. Що означає, варто чекати на ще одну жертву...— для більшого ефекту я подивився на годинника,— ...будь-якої миті.

Я підсунув світлину ближче до неї.

— Ви теж тут є. Тож один шанс із п’яти, що наступною будете ви. Не дуже велика ймовірність, але й не надто оптимістична, якщо на кону ваше життя. Тож пропоную співпрацю з нами.

Я спостерігав за реакцією, яку викликали мої слова, коли вона їх усвідомила; як розтанула її бравада, і переді мною лишилося перелякане дівчисько.

Хитаючись, вона дійшла до ліжка й сіла, розправила москітну сітку. Ну точнісінько людина після контузії. Я взяв стільця з-за столу й сів навпроти неї.

— Міс Рувель,— почав я,— що Данлоп робив тут, у шпиталі?

— Проводив дослідження,— відповіла вона, не підводячи очей.— Більше я вам сказати не можу. Мене змусили підписати папери, що я ніколи нікому не розповідатиму.

— Ви мусите розповісти мені,— наполягав я.— Від цього залежать життя.

Вона змахнула сльозинку в куточку ока.

— Не можу. Вам потрібно поговорити з полковником Маꥳром.

Я вирішив змінити тактику.

Узяв світлину.

— Хто ці люди?

— Вам потрібні їхні імена? — запитала вона.

— Так, але ж це груповий портрет. Що це за група?

Рувель відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Цих людей виділили допомагати Данлопу в його роботі... крім директора, полковника Маꥳра, звісно. Він голова шпиталю, тож з’являється на всіх групових світлинах.

— А це що за чоловік? — Я вказав на вбитого в Тангрі.

Вона придивилася уважніше. Схоже, впізнала його, але не хотіла називати ім’я.

— Таманг,— нарешті сказала вона.— Пріо Таманг. Гадаю, зараз він працює в інтенданта шпиталю, хоча останнім часом я його не бачила.

— Навіщо помічнику інтенданта фотографуватися разом з усіма?

Вона похитала головою.

— На той час він був санітаром. Тоді у нас було багато гуркхів. Таманг родом із Непалу. Здається, його послали до нас, бо він розмовляв їхньою мовою.

Щось тут не те.

— Навіщо Данлопу для дослідження людина, що розмовляє непальською? — уточнив я.

— Я ж казала. Не можу про це розповідати.

Я перевернув світлину й показав слова на звороті.

— «Барракпур, січень 1918 р.». Це правильно?

Вона повільно кивнула.

— Якщо тут так написано, я не маю причин сумніватися.

Я знову перевернув фото і вказав на Рут Фернандес.

— Проблема в тому, що згідно з послужним списком сестри Фернандес, у січні 1918 року в Барракпурі її не було. Не було навіть у Бенгалії. Тож як вона опинилася на цій світлині?

Рувель нахмурила брови.

— Тобто її не було в Бенгалії? А де ж вона була?

— У Равалпінді.

Рувель сполотніла. Гірко розсміялася.

— Як ви сподіваєтесь зупинити вбивцю, коли так багато не знаєте?

— То розкажіть мені! — вигукнув я, подавшись уперед і схопивши її за руку.

Вона вирвалася.

— Я вам більше нічого не можу сказати.— Вона підвелася з ліжка, пройшла до дверей і відчинила їх.— А тепер, будь ласка, йдіть.

Я підвівся зі стільця і пішов за нею.

— Єдиний, хто може відповісти на всі ваші питання,— полковник Маꥳр,— сказала вона.— Пропоную розпитати його.