Дим і попіл

Тридцять

ерший дзвінок до гаража на Лал-базар з наказом негайно прислати по нас автомобіль. Другий — до місцевого відділку на Парк-стрит з наказом послати офіцерів до оселі Данлопів на Парк-стрит. Я попросив констебля Мондола, з яким ми зустрічалися вранці, бути там присутнім. Як правило, констеблі живуть у службових квартирах біля відділків, і в Індії гарно те, що місцеві офіцери не схильні ставити питання щодо наказів сагиба, навіть якщо це означає піднятися серед ночі.

Хлопці з відділку на Парк-стрит встигли дістатися до будинку Данлопів раніше, і нас впустив молодий констебль, провів нагору.

Людям Мондола не знадобилося багато часу, аби знайти докази, що чогось бракує, і незабаром ми знову стояли на порозі кабінету Данлопа.

Мондол сам опустився навколішки. Звів очі й усміхнувся, показав на брунатні плями між китицями килима, що вкривав більшу частину підлоги.

— Ось,— майже з тріумфом промовив він.

— Це може бути все що завгодно,— похмуро завважив Не Здавайся.

Мондол нахилився вперед, підняв кут килима й відкинув його. Лак на дошках підлоги був нанесений тонким шаром і в певних місцях витерся. На одному з таких місць, трохи більшому за мою долоню, деревина частково зафарбувалася.

Я підійшов, опустився на коліна, провів по плямі пальцем.

— Хтось пробував відмити,— підсумував я.

Зіпнувся на ноги, тоді звернувся до Мондола.

— Приведіть сюди місіс Данлоп. Після цього обшукайте весь дім.

Він нахмурився.

— Що шукати, сер?

— Те, чим витирали,— гаркнув Не Здавайся.— Ганчір’я, тканину, простирадла, заплямовані кров’ю. Перевірте сміття. Зазирніть у комини.

Констебль кивнув і крутнувся на підборах.

Схоже, Данлопа вбили тут, у його кабінеті. Я сів за стіл убитого і подивився на світлини на стіні. Ту, яку поцупив Не Здавайся під час свого танця вмираючого лебедя, і ті, які пошкодилися, замінили, з підлоги прибрали розбите скло. Але все одно лишилося кілька порожніх місць там, де раніше висіли світлини, на їхню відсутність указували прямокутники темнішого кольору.

Двері рипнули й відчинилися, і в супроводі констебля увійшла Антея Данлоп, закутана в халат і похмуріша за грозову хмару.

— Що все це означає, капітане? Ви ж усвідомлюєте, що зараз глупа ніч. Ваша поведінка дорівнюється образі. Навіть не сумнівайтеся, що вранці я подам на вас скаргу начальству.

— Вибачте, місіс Данлоп,— сказав я,— але те, що ми мусимо обговорити, не може зачекати до ранку.

Вона поглянула на мене з підозрою.

— Як я зрозуміла, ви не можете більше нічого зі мною обговорювати.— Вона махнула рукою на Не Здавайся, який стояв біля дверей.— Не сумніваюся, ваш помічник цього не забув.

— Певен, що цього разу наші друзі з військової розвідки не протестуватимуть,— відповів я, запрошуючи її на стілець навпроти.— Насправді вони тепер схильні сприяти нашому розслідуванню. Здається, телефон ви маєте. Можемо зателефонувати їм, якщо хочете.

Вона так і стояла, мовчки кипіла від злості, і на мить мені здалося, що вона обмірковує мою пропозицію, але передумала й сіла.

— Що ви хочете знати?

— Спочатку, місіс Данлоп,— сказав я,— чи не скажете ви, чому збрехали нам?

— Прошу?

Я глянув їй в очі.

— Вашого чоловіка вбили не в ліжку, еге ж?

Щось промайнуло в її очах. Як і першого разу, коли я її розпитував. То був не страх, щось інше. Може, виклик? Її рука потяглася в кишеню халата, але вигулькнула звідти порожньою. Можливо, вона шукала чотки. Не схоже, щоб їй була потрібна носова хусточка.

Вона гірко зітхнула.

— Чому ви так кажете?

— Бо це правда,— відповів я.— Бо я сумніваюся, що його дослідження малярії призвели до того, що він почав спати без москітної сітки. Гадаю, вам відомо, хто вбив вашого чоловіка. Ви прикриваєте вбивць. Не знаю тільки чому.

Реакцією на таку заяву міг бути тільки шок, але альтернативи не було — часу на люб’язності бракувало, і якщо чесно, я надто втомився, щоб через це перейматися. Враховуючи, що вдовою вона стала зовсім недавно, можна було очікувати, що зараз потечуть сльози, але Антея Данлоп не проронила ні сльозинки. Натомість вона сміливо глянула мені в очі.

— Не знаю, про що ви, капітане. Я вже казала, що випила снодійне. Знайшла Аластера вранці в його кімнаті.

Неправильна відповідь. Або, можливо, вона неправильно це сказала. Хай там що, вона брехала. Хотіла, щоб я повірив, буцімто вбивця проник до будинку, знайшов її чоловіка, привів його сюди, вбив, прибрав за собою і насунув килим на те місце, де не відмилися сліди крові, тоді пішов, і ніхто в домі цього не помітив. Навіть для Калькутти така історія була поганенькою. Я ні на мить не міг припустити, що вона вбила чоловіка власноруч, але це не означало, що вона не винувата.

— Хтось вам погрожує? — допитувався я.— Ви їх прикриваєте? Якщо так, я можу вас захистити.— Вдруге за ніч я обіцяю поліційний захист жінці. Матильда Рувель не повірила, що я здатен її захистити. Цього разу реакція була іншою. Антея Данлоп явно не вважала, що потребує захисту.

— Я вже сказала вам, капітане. Не знаю, про що ви.

Сказано це було буденним тоном, майже легковажно.

Жінка, яка відчайдушно намагається переконати мене в правдивості своєї історії, співала би геть по-іншому.

І тут мене осяяло. Вона вважає, що смерть чоловіка була справедливою. Вона жінка релігійна, віддана католичка з явним відчуттям того, що є добро і що є зло. Можливо, чоловік її зробив щось таке, чого вона не могла пробачити. Вона явно не почувалася винною через його вбивство, але брехати мені їй вдавалося важче. Раптом я зрозумів той блиск у її очах. Вона хотіла розповісти мені — пояснити, чому помер її чоловік і чому вона мала рацію, захищаючи його вбивцю.

Мені потрібно було лише поставити правильне питання.

— Гірчичний газ,— сказав я.

Вона звела на мене переляканий погляд.

— Що?

— Коли ви дізналися, що ваш чоловік досліджував не ліки від малярії, а працював над створенням для армії більш токсичного різновиду гірчичного газу?

— Я не...

— Не знали, доки не поїхали з Англії? Ви щонайменше почали здогадуватися про характер його роботи, коли приїхали сюди і почали працювати медсестрою у шпиталі Барракпуру. Це, напевно, було важко: така богобоязна жінка, як ви, мусить жити в одному будинку з чоловіком, який розробляє зброю масового вбивства.

— Я не знала,— з силою підкреслила вона. В очах її були сльози й гнів.— Він казав, що шукає протидію. І я вірила йому, доки...

— Доки що?

— Доки полковник Маꥳр не розповів правди.

— Маꥳр? — здивувався я.— Директор шпиталю? Навіщо йому вам розповідати?

— Горе,— пояснила вона.— Кінець 1917 року. Його сина поранили в Пассендалі. Хлопець жахливо обгорів під час газової атаки і за місяць помер у шпиталі. А він відповідав за об’єкт, де досліджується гірчичний газ. Така іронія долі. Спочатку він тримався мужньо, але був один випадок: я мусила зайти до його кабінету, а він був п’яний. Белькотів щось нескладне, причитав про гнів божий. Вважав, що це кара божа за його роль у сприянні злу.

Авжеж, я почала розпитувати Аластера. Чоловік відповів, що не мав вибору, що працював на благо короля та країни. Я змусила його пообіцяти, що кине все, щойно скінчиться війна. І він кинув. Отримав посаду у школі тропічної медицини.

Вона витерла сльози з очей.

— А тоді прийшов лист із Лондону, його викликали в Портон-Даун[23] продовжувати дослідження. Я благала його відмовитись, але він не послухав. Ніколи не бачив нічого злого в тому, що робив, тільки науковий виклик: удосконалення ще ефективніших отрут. І коли він погодився на цю посаду, я усвідомила, що це не та людина, за яку я виходила заміж. Не знаю, що б я робила, якби місяць тому не з’явився той чоловік.

— Хто? — запитав я.

Вона замовчала.

— Не знаю, чим він вас причарував,— додав я,— але ви мусите знати, що ми підозрюємо його у викраденні доволі великої кількості отруйного газу і в намірах застосувати його до невинних цивільних. Єдина наша надія — це те, що ви розповісте все, що вам відомо.

Я бачив, що в душі її відбувається боротьба.

— Місіс Данлоп,— тихо сказав я,— цей чоловік може вбити безліч людей. Ви маєте шанс спокутувати вину вашого чоловіка. Ви можете допомогти мені зупинити його.

Вона змахнула сльозинку з куточка ока.

— Ґурунг,— промовила вона.— Його звуть Лакхіман Ґурунг. Він снайпер одного з полків гуркхів.

— Знаєте, якого саме?

— Ні.

Я озирнувся на Не Здавайся, який уже витяг записник і занотовував деталі.

— Зателефонуйте Доусону. Скажіть, що людина, яку ми шукаємо,— снайпер Лакхіман Ґурунг.

— Зроблю це негайно, сер,— сказав він і рушив до дверей.

Я повернувся до Антеї Данлоп.

— Чому місяць тому він прийшов до вас? Він був одним із тих, на кому ваш чоловік проводив експерименти?

Вона похитала головою.

— Ні, батьком одного з них. Його сину, Багадуру, було лише п’ятнадцять, коли він записався. Ми називали його Боббі. Низькорослий хлопець, навіть як на непальця. Гадаю, йому б відмовили, якби не війна. Його умовив на експерименти Пріо — тобто Пріо Таманг. Таманг служив у шпиталі санітаром, але також виконував роль неофіційного рекрутера, одного з тих, хто об’їжджає гірські непальські села і вербує хлопців до армії.— Вона посміхнулася своїм думкам.— Вважаю, нічого б не сталося, якби Боббі не був таким малим.

— Що сталося?

— Експерименти,— пояснила вона.— Експерименти Аластера. Він розповів, що для вироблення опору отруті піддослідні отримували маленьку кількість газу. Він казав, що ніякої шкоди в тому не було, а коли таки застосовували летальну концентрацію газу, людям видавали маски. Нещасний випадок стався під час одного з експериментів із високою концентрацією газу. Протигази були армійськими, розумієте, а голова у Боббі була такою маленькою, що йому не підходив навіть найменший розмір. Під час експерименту маска з нього зісковзнула.

Вона помовчала, дивлячись повз мене.

— Пригадую, як його принесли до лазарету. Ми бачили пошкодження і раніше, але таких іще ні. Обидва ока згоріли, дихання було уривчастим. Він прожив ще три дні в агонії і помер.

Весь цей час я доглядала за ним, як за власним сином. Потім я вважала своїм обов’язком написати його родині. Його батько служив на Західному фронті, і я послала листа йому, повідомивши, що його син пішов у кращий світ. Думала, що цензори пройдуться по тексту своїм чорним олівцем, але щонайменше частина того, що я написала, дійшла до Лакхімана. Він відповів, дякуючи мені за доброту до його сина, ось і все. Принаймні так було, доки місяць тому він не з’явився у мене на порозі. Сказав, що його полк щойно перевели до Калькутти, і він хотів подякувати мені особисто за те, що я зробила для його сина. Він був сором’язливим чоловіком, незграбним, але напрочуд ввічливим. Я зрозуміла, що він і гадки не має, як насправді помер його син.

— І ви його просвітили? — припустив я.

Вона підняла на мене очі.

— Батьки мають знати, як померла їхня дитина, капітане. Не сказати йому було б злочином — якщо не перед законом, то перед Богом.

— Як він сприйняв новини?

— Мужньо. Думаєте, що місцевий чоловік відреагував би по-іншому, почувши такі новини від білої жінки? Не сумніваюся, що, будь його поведінка інакшою, для нього це було б соромом.

— Те, що він після цього зробив, було не таким мужнім,— завважив я.— Він убив три особи, включно з вашим чоловіком.

— Аластер заслужив свою долю,— відрізала вона.— Мій чоловік хотів створювати більше зброї, кращу зброю. Яка вбивала би більше синів. І все це тому, що то буцімто був науковий виклик.

— Що сталося, коли Ґурунг пішов?

— Приблизно дві ночі тому він повернувся до нашого дому. Сказав, що зустрів чоловіка, який завербував його сина на експерименти,— припускаю, що то був Пріо Таманг,— напоїв його, і Таманг назвав імена тих, хто відповідав за експерименти. Сказав, що знає, що накоїв мій чоловік під час війни, і що він збирається помститися. Я вказала на те, що розплати може вимагати тільки Бог. Авжеж, він процитував Біблію: «Око за око, зуб за зуб» — здається, цей вірш найпопулярніший серед язичників,— і я, своєю чергою, процитувала йому відповідь Господа нашого: «І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу». Я думала, що переконала його.— Вона відвернулася.— Очевидно, я помилилася.

М’яко сказано. З власного досвіду можу сказати, що підставляти іншу щоку — не та філософія, яку сповідують гуркхи. Вони радше слідуватимуть доктрині, що коли хтось ударив тебе по правій щоці, краще так заїхати йому в пику, щоб у нього більше і думки не з’явилося вдарити тебе. Як мінімум, принцип «око за око», як максимум — «позбавиш мене ока, я відітну тобі всю голову». Власне, ця стримана, смертоносна лють — одна з причин, чому ми так високо цінуємо їх у ролі солдатів.

Але її слова мене вразили.

Око за око.

— Що ви розповіли Ґурунгу про пошкодження, які отримав його син?

Антея Данлоп відвела погляд.

— Місіс Данлоп,— натиснув я,— які пошкодження отримав Багадур Ґурунг і що саме ви сказали його батькові?

Вона подивилась на мене. Очі її сповнилися сльозами.

— Я сказала йому правду!

— Що Багадура Ґурунга осліпив газ?

Вона кивнула.

— І ще він пошкодив його легені?

— Саме пошкодження легень його і вбило,— промовила вона.

— І все це ви розповіли його батькові, так? Саме тому він наніс вашому чоловіку та іншим жертвам ті самі рани. Око за око. Легеня за легеню.

Жінка не відповіла. У цьому не було потреби.

Уявляю, що для такого чоловіка, як Ґурунг, факт, що його сина отруїла газом британська армія, інститут, який він шанував, у якому служив, відколи став достатньо дорослим, щоб іти служити, дорівнював би зраді. За такий гріх убити тих, хто безпосередньо відповідав за ці дії, було б недостатньо.

В уяві постала сцена: Ґурунг вистежив Пріо Таманга, чоловіка, який завербував його сина до «Равалпінді»; напоїв Таманга, сподіваючись дізнатися подробиці особистої відповідальності за смерть сина; тоді дізнався, що Пріо Таманг уже не просто вербує невинних непальських сільських хлопців — тепер він помічник інтенданта в Барракпурі. Під час розмови Таманг похвалився, що рештки гірчичного газу перевозитимуть із Барракпуру до Форт-Вільяму, і Ґурунг зрозумів, що такий варіант помсти його цілком улаштовує. Він дав хабаря Тамангу, щоб той «загубив» кілька каністр гірчичного газу по дорозі до Форт-Вільяму. Таманг доставив їх Ґурунгу, та замість того, щоб розплатитись із ним в опійному притоні Тангри, гуркх убив його — перша жертва в низці убивств заради помсти, у списку були також Рут Фернандес, Аластер Данлоп, Матильда Рувель і полковник Маꥳр, після цього — акт розплати: отруєння газом великої кількості цивільних у Калькутті на Різдво.

— Це востаннє, коли ви його бачили? — запитав я.— До минулої ночі?

— Так,— сказала вона, трохи опанувавши себе.— Він увірвався після опівночі. Я пішла спати, Аластер був тут, працював.— У голосі її забриніла гіркота.— Він тільки й робив, що працював. Лакхіман, мабуть, знав, що кімнати слуг на першому поверсі, бо потрапив усередину крізь дах. Спочатку він увійшов до моєї спальні.

— Ви не закричали?

— Закричала б, але він затулив мені рота рукою, не встигла я усвідомити, що відбувається. Сказав, що не зробить мені нічого поганого. Що прийшов поставити моєму чоловікові кілька питань.

— І ви сказали, що Аластер у своєму кабінеті?

— Так.

— І що було далі?

— Він зв’язав мене і заткнув кляпом рота, а тоді вийшов із кімнати. Я чула, як він пройшов до кабінету. Чула, як скрикнув Аластер, от і все. Припускаю, що Ґурунг погрожував йому пістолетом. Наступне, що пам’ятаю,— Ґурунг повернувся до кімнати. На вигляд — справжній диявол... чи, може, один із янголів помсти Господа нашого. Кажуть же, що Сатана — це один із занепалих янголів божих. Він нагнувся й почав мене розв’язувати. Я запитала, що він зробив. Він нічого не відповів.

Двері відчинилися, й увійшов Не Здавайся. Кивнув мені і зайняв своє місце поруч мене.

Я витяг із кишені світлину, розправив її на столі, вказав на її постать.

— Він полює на тих, хто був зайнятий в операції «Равалпінді»,— сказав я.— Навіть на медсестер, які доглядали поранених і помираючих. Чому ж він не вбив вас?

Вона знову перевела погляд на стіну.

— Чи повірите, якщо я скажу, що просила його це зробити? Я також втрачала дітей і не раз міркувала, чи не позбавити себе життя, але це, звісно, гріх, якому немає прощення. Убий він мене, зробив би мені величезну послугу, але він відмовився. Сказав, що не хоче моєї смерті на своїй совісті.

— І все одно готується отруїти невинних цивільних?

— Це ви сказали,— парирувала вона.— Я не побачила доказів цьому. Досі він убивав лише тих, кого вважає відповідальним за смерть сина.

Її зауваження мало б сенс, якби не той факт, що чоловік украв кілька каністр іприту. Те, як вона захищала його, змусило мене згадати дещо інше.

— Ви просили Ґурунга убити вашого чоловіка?

— Ні,— спокійно відповіла вона,— але я його і не зупиняла. Мій чоловік створював зброю, отруйнішу за ту, що вбила Багадура Ґурунга. Якби ви знали когось, хто поставив за мету сіяти смерть, то чи стали б ви зупиняти месника, капітане?

— Саме це я і намагаюсь зробити, місіс Данлоп.