Дим і попіл

Дванадцять

а узбіччі вишикувалися велосипедні рикши. Ми з Не Здавайся піднялися похилим берегом і домовилися з двома.

— Куди, сагибе? — запитав рикша.

Ясно, що спілкування проблемою не буде. Якщо якісь рикші в цій країні і розмовляли гарною англійською, то саме добре натреновані рикші, що обслуговували військове містечко Барракпуру.

— Шпиталь,— наказав я,— і хутчіше.

Як виявилося, довго крутити педалі йому не довелося, оскільки шпиталь розташувався лише за дві вулиці від берега. До нього можна було дійти пішки за п’ять хвилин, але я ще ніколи не зустрічав рикші, який би відмовився від платні, зізнавшись, що пункт призначення просто за рогом.

Ми увійшли водночас із загоном сикхів в оливково-зелених одностроях і тюрбанах: вони марширували під лайку сержанта. Не таке вже й велике диво побачити тут людей з Пенджабу, за тисячі миль від батьківщини. Полки, що тут розквартировувалися, були здалеку: джати, пуштуни тощо. Добре відомо, що місцеві війська більш охоче підкоряються нашим наказам, якщо вони далеко від дому. Саме так ми і вчиняли: завозили їх подалі від рідних місць, туди, де вони не мали ніяких зв’язків,— сикхів до Бенгалії, гуркхів до Пенджабу,— щоб вони відчували менше спокуси перейти на бік місцевих у разі заворушень. Куди посилали бенгальців, я і гадки не мав.

Шпиталь виявився непоказною триповерховою будівлею за охайним моріжком, що був розділений стежкою, обсадженою пальмами. Уздовж білого фасаду тяглася веранда, вікна обрамлені зеленими віконницями. Як на шпиталь, цей будинок був найкращим з усіх, які я бачив під час війни; ніби щоб іще більше підкреслити цю різницю, кілька вояків, що одужували, виконували вправи на спеціальному майданчику; всі вони мали належну кількість кінцівок, і на них не видно було закривавлених бинтів, які закарбувалися у мене в пам’яті з часів моєї служби. Хоча то було майже п’ять років тому і світ тоді, у всякому разі за межами Бенгалії, був набагато божевільнішим.

Не Здавайся подзвонив у дзвоник на конторці у вестибюлі, кожен дюйм якої був бездоганно відполірованим, і з’явилася чергова медсестра-індуска в блакитному однострої.

— Хто відповідає за цей об’єкт? — запитав я, можливо, не так ввічливо, як було б доречно. Списав це на ломку від опію.

— Старший офіцер військово-медичного управління полковник Маꥳр.

— А де можна його знайти?

Питання її явно спантеличило.

— Полковника?

— Припускаю, що він тут.

— Так, але він не приймає без домовленості.

Я витяг своє посвідчення і підніс їй під носа.

— З поліцією він розмовлятиме.

Кілька хвилин по тому нас уже вела сходами секретарка Маꥳра, гарненька медсестричка з французьким акцентом і, як мені здалося, з такими манерами, що можна було не квапитись одужувати. Звали її Рувель — принаймні це ім’я було написано на значку, приколотому до її однострою.

Я ледь утримався, щоб не спитати, що така гарна дівчина робить у такому місці. Я вже доволі довго прожив у Бенгалії, щоб усвідомити, що це питання не всім до душі. Це місце як магнітом притягувало відщепенців, і більшість із них, включно зі мною, не палали бажанням поділитися своєю історією. Я б сказав, що до Калькутти приїжджало більше людей, які бажали забути своє минуле, ніж вступало до Французького іноземного легіону. Втім, важливіше те, що вона, напевне, вже чула це питання, а справити враження на дівчину, повторюючи те, що їй уже казали, навряд чи можливо. Хоча фраза, що злетіла з мого язика, точно не була кращою.

— Далеченько занесло вас від дому, сестро Рувель,— промовив я.

— Не дуже,— відповіла вона.— Мій дім лише за п’ятнадцять миль звідси.

Не Здавайся за моєю спиною пирхнув.

— А вимова у вас, як у француженки,— завважив я.

— Я і є француженка. Виросла в Чандернагурі. Чули про таке?

Авжеж, я чув про Чандернагур. Французьке поселення на двадцять п’ять миль вище від Калькутти по Хуглі. Навіть після кількох століть англо-французької ворожнечі, включно з такою дрібничкою, як наполеонівські війни, місто і досі лишалося суверенною французькою територією — багети і таке інше.

Ми пройшли за нею коридором, пропахлим йодом, з одного боку якого тягнулися палати, а з іншого відкривався вид на військове містечко. Кабінет Маꥳра був у самому кінці.

— Полковник завершує обхід,— сказала Рувель, запросивши нас усередину.— Будь ласка, сідайте. Він незабаром повернеться.

Кабінет полковника був саме таким, яким і мусив бути кабінет лікаря та ще й вояка. Медичні довідники розташовані у військовому порядку, за кольором та розміром, на полицях на одній стіні; більшу частину іншої займали світлини в рамочках, переважно групи офіцерів та якихось чоловіків — такі фото були дуже популярні за часів війни — миті незабутнього товариського духу, та й що важливіше в той час, коли смерть забирає всіх без розбору і часто раптово,— це були свідчення, на випадок якщо станеться найгірше, що ти дійсно жив і ти не лише ім’я, викарбуване на меморіалі загиблим.

У центрі кімнати стояв великий стіл з обтягнутою шкірою стільницею, на ньому лежало кілька картонних тек різних кольорів, придавлених скляним прес-пап’є, і стояв портрет у рамочці, на якому жінка з серйозним обличчям непогано вдавала з себе незадоволену королеву Вікторію, а поряд іще один — молодика у військовому однострої. Вікно за столом виходило на будинок, який, судячи з розмірів, міг бути старим палацом віце-короля. Або ж резиденцією командира військового поселення, якщо той вів розкішне життя венеційського дожа.

Двері відчинилися, й увійшов світловолосий офіцер, рум’яний, гарний, у білому халаті поверх офіцерського кітеля.

— Полковнику Маꥳре? — запитав я, відірвавшись від розглядання світлин на стіні.

— Так,— відповів він.— Чим можу допомогти?

— Моє прізвище Віндгем, я з Імперської поліції,— представився я, простягнувши руку,— а це сержант Банерджі. Боюсь, у нас погані новини щодо однієї з ваших робітниць.

Доки я розповідав йому про вбивство Рут Фернандес, він опустився за стіл і промокнув чоло хусточкою. Не сказати, щоб було дуже тепло, але від новин у нього виступив піт.

— Жахливо,— пробелькотів він, і не раз, а двічі.— Сестра Фернандес так довго у нас працювала. Здається, від початку війни. Я бачив її лишень учора,— потрусив він головою не в змозі повірити, ніби це могло змінити факт її смерті.

— Коли ви бачили її востаннє, чи не здалася вона вам схвильованою?

Маꥳр надув щоки. Узяв перо зі столу, покатав його між пальцями.

— Не думаю, але я бачив її лише якусь мить. Вам краще поговорити з сестрою Рувель — сестра Фернандес працювала під її керівництвом.

— Так і зробимо,— запевнив я.— Здається, сестра Фернандес сьогодні закінчила свою зміну раніше. Не знаєте чому?

— Знову ж таки, це питання краще переадресувати міс Рувель. І якщо чесно, не знаю, чим іще можу вам допомогти.

— Востаннє місіс Фернандес бачили, коли вона сходила з порому на причалі Рішри сьогодні рано-вранці,— сказав я.— Ми маємо підстави вважати, що вона планувала зустрітися там з чоловіком, зовнішність якого описують як «західну»,— ассамцем або непальцем, років за сорок. Ви часом не знаєте нікого, хто відповідає такому опису?

Питання його явно збентежило.

— Гадаєте, що цей чоловік убив сестру Фернандес?

Жодного бажання розповісти йому зайве я не мав.

— Можливо,— відповів я, хоча, якщо причиною були романтичні стосунки, інтуїція підказувала, що найпевніший убивця — її чоловік. Але викреслювати його з підозрюваних зарано. Нерозділене кохання — такий же мотив для вбивства, як і будь-що інше. Втім, шанси, що зраджений коханець або чоловік-рогоносець вирішили помститися, пошматувавши її обличчя таким же способом, яким познущались над імовірним наркобароном у китайському кварталі за тридцять годин до того, дуже невеликі. Хоч би якою була правда, я ні в чому не був певен, доки ми його не розпитаємо.

— На цій стадії ми просто хотіли б поговорити з цим чоловіком,— додав я.— Викреслити зі списку підозрюваних. Хтось із вашого персоналу підходить під опис?

Маꥳр відклав перо, зняв окуляри і заходився протирати лінзи тим же носовичком, яким промочував піт.

— Не думаю, що у нас працює хтось із Ассаму,— промовив він,— але звірюся з міс Рувель. Що ж до непальців, то наразі в містечку розквартирувався цілий полк гуркхів.

Під час війни мені довелося битися поруч із гуркхами. Жорсткі хлопці, нащадки непальців, які зупинили британську армію 1812 року. Перемогти їх ми не змогли, тож запросили приєднатися до нас, пообіцявши заплатити, якщо вони служитимуть у лавах британської армії. Гуркхи — одні з найжорстокіших солдатів у світі, вони з презирством ставляться до смерті, героїчної або дурної, залежно від того, з якої точки зору на неї дивитись. Вони билися в самому пеклі найкривавіших битв Великої війни[14], і як британський офіцер я почувався дуже вдячним за те, що вони на нашому боці.

Маꥳр нетерпляче поглянув на годинник.

— Щось іще, джентльмени? У мене сьогодні зустріч у Калькутті. Скоро мушу їхати, якщо не хочу спізнитися.

Він зібрався підводитись.

— Є дещо, з чим ви могли б нам допомогти, сер,— втрутився Не Здавайся.— Чи не могли б ви дати нам копію службових записів сестри Фернандес?

Маꥳр так і витріщився на нього.

— Рутинна процедура,— продовжив сержант.— Ми хочемо скласти якомога детальніший портрет жертви.

— Мушу узгодити це з моїм начальством,— відповів Маꥳр.— Як правило, ми не передаємо військових документів цивільним. До речі, хіба цю справу не мусить розслідувати військова поліція? Зрештою, вона ж працювала в армії, у військовому закладі.

— Вона була цивільною,— не погодився я,— і вбито її не на території військового містечка, а на іншому березі річки. Це вже справа поліції. Я так розумію, що не мушу нагадувати вам, що це опитування стосовно вбивства одного з ваших працівників. Ми були б дуже вдячні за вашу співпрацю та можливість переглянути службові записи сестри Фернандес.

Полковник завагався.

— Як я вже сказав, мушу спитати у начальства, але подивлюсь, що можу зробити. Тим часом пропоную вам повідомити новини міс Рувель.

На цих словах він підвівся й попрямував до дверей, відчинив їх і гукнув:

— Міс Рувель, чи не могли б ви підійти, будь ласка?

— Матильдо,— сказав він, коли жінка увійшла,— ці джентльмени принесли нам жахливі новини. Будь ласка, сідайте.

Не Здавайся підхопився зі свого стільця й запропонував його сестрі Рувель. Вона сіла, занадто збентежена, щоб ставити питання.

— Сестро Рувель,— почав я.— Боюся, вашу колегу, Рут Фернандес, знайшли мертвою сьогодні вранці неподалік від її оселі.

Дівчина затиснула рота рукою.

— На неї напав невідомий або невідомі незабаром після того, як вона полишила місце роботи і переправилася через річку до Рішри.

Рувель похитала головою.

— Cest pas possible[15]. Я бачила її лише кілька годин тому.

Маꥳр поклав руку їй на плече, заспокоюючи, від чого дівчина мало не заклякла.

— Ну ж бо, Матильдо. У такі часи нам усім потрібно бути сильними. Офіцери мають декілька питань, і я хочу, щоб ви на них відповіли. Зможете?

Рувель кивнула і втупилася поглядом кудись удалину.

Маꥳр повернувся до мене.

— Я дійсно мушу йти, капітане. Будь ласка, лишайтеся тут скільки потрібно і розпитуйте міс Рувель.

Я встав, потиснув йому руку і подякував за час і можливість скористатися його кабінетом. Коли двері за Мак-Ґіром зачинилися, я підійшов до вікна, сперся на підвіконня і повернувся до питань.

— Міс Рувель,— тихо сказав я,— хочете води?

Вона пробудилася від свого трансу і сфокусувалася на мені.

— Дякую, ні. У цьому немає потреби.

— В якому душевному стані перебувала сестра Фернандес, коли ви востаннє її бачили? Чи вона не здалася вам схвильованою? Чи, може, збудженою чи знервованою?

Рувель не знала, куди подіти руки.

— Коли я бачила її востаннє, вигляд у неї був утомлений. Але весь минулий тиждень був для неї напруженим.

— Її щось турбувало?

— Не знаю,— знизала вона плечима.— Можливо, але не можу сказати, що саме.

— Ми так зрозуміли, що сестра Фернандес закінчила свою зміну раніше, приблизно о четвертій ранку. Це доволі дивно. Чи ви не знаєте чому?

— Тут немає нічого дивного, капітане,— відповіла жінка.— Вона попросила у мене дозволу піти раніше. Сказала, що у неї зустріч у Калькутті о восьмій ранку. Вона хотіла повезти свою свекруху до тамтешньої клініки. Старій потрібна була консультація фахівця.

У мене в голові дзенькнув тривожний дзвоник. Джордж Фернандес повідомив, що пішов шукати дружину о пів на дев’яту, невдовзі після тієї години, коли вона зазвичай поверталася додому. Якщо жінка мусила везти свою свекруху до Калькутти на восьму, то чи не мусив він розпочинати пошуки раніше? Хтось брехав: чи то Джордж Фернандес морочив мені голову, чи Рут Фернандес обманювала Матильду Рувель, чи навіть Рувель брехала мені. Лишається тільки здогадуватись. Можливо, всі троє казали неправду.

Щоб приховати думки, я відвернувся і визирнув у вікно. Побачив, як із будівлі виходить полковник Мак-Ґір. Я дивився, як він повернув ліворуч, до стежки, що вела до берега, і мені здалося, що він дуже вже поспішає. Я простежив за ним скільки зміг, доки він не повернув за ріг і не зник із виду.

Після цього знову звернувся до Рувель:

— Чи не казала сестра Фернандес, до якої клініки вона їде?

— Я і не подумала поцікавитись.

— А сюди вона не могла привести свою свекруху? Навіщо їхати до Калькутти, якщо найкращих фахівців можна знайти тут?

Рувель похитала головою.

— Приводити жінку сюди не можна. Шпиталь лише для військових і для родин офіцерів, що проживають у містечку.

— І винятків для членів родини персоналу, який тут довго працює, не роблять?

— Ні, капітане. Принаймні для індійців.

Рувель втупила очі в підлогу.

— Я мушу повідомити іншим сестрам,— зітхнула вона.— Чи можу допомогти вам іще чимось?

— Нам би хотілося переглянути службові записи сестри Фернандес, якщо можна,— сказав я.

— Авжеж, але для цього мені потрібен дозвіл полковника Маꥳра.

Я поміркував, чи не сказати їй, що ми з Маꥳром уже про це домовилися. Вона зараз у такому збентеженому стані, що, цілком можливо, повірить мені на слово. Респектабельні громадяни мають звичку довіряти копам — і цією довірливістю ми часто користуємось,— але обманювати її мені не хотілося. По-перше, це могло призвести до ускладнень, якщо вона обмовиться Маꥳру, а по-друге, мені було важко брехати жінкам. Це один із багатьох моїх недоліків.

— Ми вже питали в нього,— сказав я.— Це рутинна процедура, і він мусить отримати дозвіл свого начальства. Але заради заощадження часу, і це дуже допомогло б слідству, було б непогано, якщо ми могли б переглянути папери якомога швидше.

— Боюся, вам доведеться зачекати, доки полковник дасть свою згоду,— відповіла вона.— Вибачте, більше нічим не можу вам допомогти.

— Усе добре,— заспокоїв я її. Відійшов від вікна і сів на крісло Маꥳра, тож тепер я сидів навпроти неї.

— Ще щось? — поцікавилась вона.

Я подивився на світлини жінки та молодого солдата на столі і завважив, що жінка на першій світлині молодша, ніж я вирішив. Їй було ледь за сорок, і лише завдяки утомленому погляду й похмурому обличчю вона здавалася старшою. А однострій молодого солдата був прикрашений емблемами та знаками розрізнення лейтенанта Колдстримської гвардії.

— Жінка на цій світлині,— запитав я,— дружина полковника?

— Oui[16] у це мадам Маꥳр.

— А молодий чоловік?

— Його син, Джордж. Загинув під час війни, під Іпром.

Останні слова змусили мене задуматись. Це означає, що не лишилося навіть тіла, яке можна було б поховати. Нічого, що мати могла б віддати землі.

— Капітане,— порушила вона мою задумливість,— якщо ви більше нічого до мене не маєте, я повернуся до своїх справ.

— Авжеж,— погодився я.— Але перед тим як підете, чи не могли б ви попросити, щоб нас відвезли до міста?

Вона посміхнулася.

— Подивлюся, що зможу зробити.

Рувель підвелася й пішла до дверей, я також встав і знову підійшов до вікна. Визирнув. Не Здавайся за моєю спиною почав роздивлятись книжки на полиці Маꥳра.

— Що думаєте, сер? — запитав він.

Правда в тому, що я не знав, що і думати. Важко було не зважати на подібності до убивства чоловіка в Тангрі, але ніщо з того, про що ми дізналися в Барракпурі, не натякало на те, що смерть сестри Фернандес була чимось більшим за подружні сварки. Чи можливо, що ці дві справи якось поєднані — чи то Джордж Фернандес, чи незнайомець, з яким Рут Фернандес зустрічалася на березі в Рішрі, убили і медсестру і наркобарона в Тангрі? Таке припущення здається в кращому разі надуманим, а в гіршому — безглуздим.

Я так і дивився у вікно, сподіваючись знайти хоч крихту сенсу в усьому цьому. За кілька хвилин унизу біля входу зупинився оливково-зелений військовий автомобіль.

У двері постукали, і знову увійшла Матильда Рувель.

— Автівка чекає на вас унизу,— повідомила вона.

Я подякував і сказав, що ми спустимось за мить. Коли вона пішла, я повернувся до Не Здавайся.

— Дивно,— промовив я.

— Що саме? — Не Здавайся відірвався від книжки, яку взяв з полиці.

— У полковника Маꥳра зустріч у Калькутті.

— То й що?

— Він сказав, що запізнюється і що зустріч ця надзвичайно важлива...

— Так?

— Я бачив, як він вийшов із будинку і пішов вулицею. Якщо він так поспішав до Калькутти, чому не попросив, щоб автомобіль подали до шпиталю? Сестрі Рувель вдалося організувати це за лічені хвилини. Погляньте,— я вказав на вулицю,— авто вже тут.

Не Здавайся обміркував мої слова.

— Може, він хотів спочатку кудись зайти?

— Можливо,— погодився я.— А може, просто не хотів більше з нами розмовляти.