Тридцять один

’ята ранку. Різдво. Це мусив бути день радості, надії та відродження. Можливо, так і є. Тепер ми маємо ім’я нашого убивці — Лакхіман Ґурунг, а це дає надію, хоч би якою примарною вона була, зупинити його, доки він не убив іще когось.

Небо на сході почало світлішати. Ми спустилися сходами від порогу Антеї Данлоп до нашого автомобіля. Водій дрімав на передньому сидінні, упершись головою в скло, і Не Здавайся довелося постукати у віконце, щоб вирвати його з обіймів сну.

— Форт-Вільям. Чало! — скомандував я, коли ми сіли.— Що сказав Доусон, коли ви йому зателефонували? — запитав у Не Здавайся.

— Сказав, що попередить відповідні органи і почне пошуки серед військових підрозділів у місті та навколо нього.— Не Здавайся посміхнувся.— Він був дуже вдячним за інформацію. Дійшов навіть до того, що подякував.

— А ти вже думав, що не доживеш до цього дня,— завважив я.— Якщо нам пощастить, люди Доусона швидко вистежать його і заарештують, та й по всьому.

Хоча, навіть промовляючи ці слова, я сумнівався, що заарештувати снайпера Ґурунга буде так легко. Почати з того, що в Калькутті нічого не буває легко; до того ж людина, яку ми вистежуємо,— гуркх, загартований у битвах.

— Він також мав новини,— продовжив Не Здавайся.— Два інші англійські лікарі на світлині — асистенти Данлопа; обидва повернулися до Англії після війни. Якщо Ґурунг на них полює, йому доведеться здійснити подорож морем.

Отже, Маꥳр лишився єдиною британською особою на світлині, до якої ще не навідувався гуркх. Можливості здійснити вбивство звужувалися, і зараз я почувався краще, ніж дві години тому. Тепер я знав свого ворога в обличчя і на ім’я і, що важливіше, я розумів його мотив. Щоправда, лишалася небезпека, що він улаштує газову атаку, яка призведе до масових жертв, але тепер наші шанси зупинити його збільшилися, хоча ми й досі лишалися у невиграшному становищі.

Автомобіль мчав на захід, до річки, перетнув Майдан, проїхав Утрем-роуд, лишивши ліворуч плац і меморіал Вікторії. У розсіяному ранковому світлі Форт-Вільям проступав таким собі велетнем-бегемотом. Ясноокий вартовий біля Чоурінгської брами помахав, щоб ми проїжджали, і невдовзі ми зупинилися біля блоку, де оселився «Відділ Н».

Кабінет Доусона виявився кабінкою з матового скла та дерева в дальньому кінці великої кімнати на третьому поверсі. Попри ранню годину, тут було людно, як на Боу-базар під час свята на честь богині Дурги: за столами сиділи чоловіки та жінки в одностроях, розмовляли по телефону або бігали, завантажені паперами, з однієї кімнати до іншої. Серед цієї метушні я роздивився знайоме обличчя Марджорі Брейтвейт, секретарки Доусона.

Марджорі мала суворий характер, завжди нахмурене обличчя, вигляд директорки, до якої не сунешся з дурницями, і репутацію найнадійнішої секретарки в Калькутті — невід’ємні риси жінки, яка була асистенткою таємного поліційного агента, якого боялися більше за всіх в Індії. Один лише звук її голосу вселяв страх божий в серця підлеглих; я навіть підозрював, що вона таки відвідувала курси з проведення допитів, на які посилали всіх офіцерів відділу. Не Здавайся боявся її до смерті, а мені вона навіть подобалася, і хоча вона завжди лишалася відданою своєму босу, здається, мене терпіла.

Ми пройшли до її столу.

— Марджорі,— сказав я,— ми до Торквемади. Терміново.

Вона підвела голову й зітхнула.

— Проходьте, капітане Віндгеме. Він на вас чекає.

Я подякував і пішов до кабінету Доусона.

— До речі, капітане,— гукнула вона.— Не варто вам його так називати. Йому це не сподобається, а мені не хотілося б дивитись, як він вириває вам нігті через дурний жарт.

Я осяяв її усмішкою і постукав у двері майора.

Доусон сидів за своїм столом, затиснувши в зубах люльку і притиснувши до вуха слухавку. Менш ніж сорок вісім годин тому він мене тут допитував, а я блював йому на підлогу. Тепер він був не так вороже налаштований, хоча я був би дурнем, якби вважав, що це щось більше за перемир’я,— радше пауза у військових діях, доки ми розбиралися зі спільним ворогом. Він кивнув головою на два стільці, що стояли за столом навпроти нього.

— Є новини? — запитав я, коли він поклав слухавку.

Він добряче затягнувся й послав до стелі хмару диму.

— Снайпер Лакхіман Ґурунг,— сказав він, постукавши по тоненькій коричневій теці на столі перед ним.— Рядовий, перший клас, четвертий полк, особистий гуркхський полк принца Уельського. Вік — сорок два. Поступив 1897 року, брав участь у військових діях на кордоні з Афганістаном, після цього воював у Франції та Палестині. Професійний військовий, 1920 року відмовився демобілізуватися. Минулого місяця його полк перевели до Калькутти, на цю базу.

— Ви його заарештували?

Доусон зробив іще одну затяжку. Очі у нього були червоні.

— Ще ні. Він самовільно залишив полк понад тиждень тому. Приблизно в той же час, коли зникли каністри з газом.

— Не припускаєте, де б він міг залягти?

— Перевіряємо всіх відомих родичів, які можуть проживати на цій території, розповсюджуємо інформацію серед наших оперативників у місцевих частинах. Ми помітимо його, коли він з’явиться.

Порожня бравада. Як і я, Доусон надто довго варився в цьому казані, щоб повірити власній риториці. Ґурунг заліг на дно. Єдиний спосіб його упіймати — це випередити: вирахувати, куди він піде, й дістатись туди першими.

— Ви планували використати Маꥳра,— нагадав я.— Цей план і досі в силі?

Доусон потер чоло.

— У силі,— підтвердив він.— На території військового містечка в Барракпурі за кілька годин відкриється різдвяний ярмарок. Більшість службовців отримали вранці вихідний на честь візиту принца Уельського. Полковник Маꥳр проведе ранок на ярмарку, намагаючись при цьому бути якомога помітнішим.

— Вважаєте, Ґурунг клюне?

— Сподіваюся.

— Чому б не піти ще далі і не намалювати на спині у Маꥳра мішень?

— Повірте, я б залюбки це зробив, якби це допомогло.— Він витягнув із рота люльку: — До речі, звідки місіс Данлоп дізналася його ім’я?

— Вона вже двічі його зустрічала. Його син став жертвою експериментів «Равалпінді» — вона доглядала за ним упродовж кількох днів перед його смертю. Хлопець утратив зір, легені згоріли. Батько почав мститися.

— Тоді сподіваймося,— зітхнув Доусон,— що його бажання помститися змусить скористатися шансом і напасти на Маꥳра.

Двадцять хвилин по тому, проковтнувши горнятко чорної кави у найближчій різдвяній ятці, ми з Не Здавайся сиділи в автомобілі. Застрягли десь на Стренд-роуд. Зважаючи на прибуття принца Уельського, найближчий маршрут назад — уздовж Ред-роуд повз Будинок уряду — був перекритий, потік транспорту відвели від набережної. Удалечині ранковий туман оповивав міст через Говрах. Зійшло сонце, і разом із ним прокидалося місто, щоб відсвяткувати Різдво. Дороги вже заповнилися, торговці, що везли свіжі продукти, змагалися за те, хто раніше потрапить у місто. Але цього ранку до транспорту приєднався натовп зовсім іншого кшталту. Протестувальники в білому з плакатами стікалися до берега, можливо, хотіли дістатися вокзалу біля Говраху.

Рух попереду зупинився, військові оточили демонстрантів сталевим кільцем, відганяючи від мосту та бульварів у глиб кварталів. На причалі також утворилися довгі черги, оскільки солдати перекрили доступ до поромів і розпитували всіх, хто скидався на людину, здатну завдати клопоту.

— Якось занадто для скромного візиту принца Уельського в наше місто,— завважив Не Здавайся.

Не така вже й несподіванка. В Індії навіть секрети, які охоронялися найретельніше, просочувалися назовні, і проблема, як правило, полягала в самих індійцях. Шкода, що без них країна не могла функціонувати — ні бюрократія, ні залізниці, ні сили закону та порядку; а якщо в системі є індійці, покірні пеони чи товсті бабу, завжди лишався ризик, що інформація перетече до супротивників Британської Індії. Люди завжди плескали язиками, і вистачало одного помічника начальника станції, який симпатизував Конгресу, десь у Варанасі чи Патні, чи ще десь по маршруту, який би здогадався, що ВІП-персона, яка проїжджатиме станцію в особливому потягу,— це Його Королівська Високість принц Уельський, і поділився своїми міркуваннями з місцевими партійними кадрами, і новини долетіли до Калькутти раніше за принца.

На дальньому кінці мосту заявилася колона автомобілів: оливково-зелений броньований автомобіль попереду, за ним два чорні легкові, один «ролс-ройс», іще, можливо, «кросслі» — важко визначити на такій відстані,— обидва з піднятим верхом, замикало колону ще одне військове авто. За кортежом показався автобус, як я припустив, із королівською свитою, ще один із представниками преси і вантажівка з техніками-кінохронікерами французької кіностудії «Пате».

Автомобілі швидко перетнули міст, проминули натовп протестувальників і нерухомий транспорт на березі, повернули на Гаррісон-роуд. Не Здавайся витягнув шию, намагаючись роздивитись принца, але марно. На такій відстані принцом Уельським міг виявитись будь-який блідий розмитий обрис на задньому сидінні «ролс-ройса», що промчав повз нас.

— Схоже, дорогу відкриють лише через деякий час,— промовив він, знову відкидаючись на сидіння.— Ми гаємо тут час.

— Згоден,— кивнув я і постукав водія по плечу.— Звідси ми підемо пішки.

Нашим пунктом призначення став Будинок уряду. За часів, коли Калькутта була столицею Британської Індії, Будинок уряду був місцем, звідки віцекороль керував нацією з кількох сотень мільйонів душ. Сам уряд, може, й переїхав у Делі, але споруда так і лишилася однією з найвеличніших у країні, тож була приречена стати резиденцією принца на час його візиту.

За наказом Доусона ми мусили підтримувати зв’язок із аташе принца й військовими офіцерами, відповідальними за безпеку під час візиту.

На сходах будівлі нас зустрів високопоставлений чиновник Управління у справах Індії — в окулярах, сюртуку, краватці і штанах у тоненьку смужечку, який представився Бомонтом і по-діловому повів нас мармуровими коридорами.

— Коли ви вперше звертатиметесь до принца, називайте його «Ваша Королівська Високість»,— інструктував він, пояснюючи протокол.— Після цього можете казати просто «сер».

— Зрозуміло,— кивнув я.

Ми дісталися східного крила, де він передав нас під опіку вже знайомої особи — чоловіка Доусона, Алленбі.

— Його Королівська Високість буде присутній на брифінгу,— повідомив Алленбі, піднімаючись сходами.— Захід лише для старших офіцерів, тож вашому сержанту доведеться лишитися за дверима.

Я повернувся до Не Здавайся.

— Ви не проти, сержанте?

— Ні, сер.

— От і добре. Боронь боже, щоб принц зустрів справжнього індійця, подорожуючи країною.

Алленбі зміряв мене ядучим поглядом.

— Він уже знає про загрозу? — запитав я.

— Ні,— відповів Алленбі. Ми переступили останню сходинку й пішли коридором, застеленим килимом.— І буду вдячним, якщо ви про це не згадуватимете.

— Гадаєте, йому не варто говорити?

— Що саме говорити? Ми не отримували жодної погрози на його адресу. І Калькутта вам не Сараєво.

З точки зору географії він мав рацію, та що до погроз, ніхто і не вважав Сараєво небезпечним, доки там не вбили спадкоємця трону однієї з найбільших імперій у Європі.

Лишивши Не Здавайся у передпокої, ми увійшли до великої кімнати з величезною люстрою і полотном, де було зображено поразку Тіпу Султана у майсурській війні. Скляні двері виходили на балкон, і з них відкривався вид, який загалом можна було вважати приємним, але в таких будинках, як-от цей, переважна більшість видів були приємними.

У центрі кімнати на м’якій канапі сидів принц, усі навколо нього стояли. В одній руці він тримав склянку з напоєм, іншу елегантно відкинув на спинку канапи. За ті п’ять років, що минули, відколи я бачив його востаннє, він підріс. Уже не хлопчик, що удає із себе дорослого, а чоловік, який вільно тримається і має вигляд і шарм театрального кумира.

Алленбі вклонився і промовив:

— Ваша Королівська Високосте, дозвольте представити капітана Віндгема з Імперської поліції. Він виконуватиме роль посередника між нами та цивільною владою.

Принц підвівся.

— Доброго дня, капітане,— сказав він, дотискаючи мою руку.

— Ваша Королівська Високосте,— сказав я,— ми з вами якось зустрічалися, сер, у Франції, у 1917 році. Ви приїжджали до наших військ.

— Справді? Вибачте, якщо не пригадую. Я тоді зустрічався з багатьма людьми. Лишається сподіватись, що від тих візитів була користь.

— Не сумніваюся, що була,— збрехав я.

Принц повернувся до одного зі своїх ад’ютантів у військово-морському однострої.

— Арчі саме всоте пояснював маршрут на сьогодні.

Ад’ютант поморщився.

— Сер, дуже важливо, щоб усе пройшло гладко,— сказав він, ніби пояснював неслухняній дитині неприємні факти.

— Упевнений, що все відбуватиметься ідеально,— відмахнувся принц.— У Лакхнау всі мене просто обожнювали.

— З усією повагою до вас, сер,— уклонився ад’ютант,— Лакнау не Калькутта.

— Годі вам, Арчі. Від самого початку цього туру усі тільки й повторюють, як усе жахливо в Калькутті, але ж сьогодні Різдво. Чи може все бути аж настільки погано? До того ж сюди стягнули війська, щоб утримувати ситуацію під контролем.— Він повернувся до одного з військових офіцерів, огрядного чоловіка з сивим волоссям та підстриженими вусами: — Чи не так, генерале?

— Ми стежимо за ситуацією,— відрапортував офіцер.— Виїжджаємо з Будинку уряду рівно о чверть на першу та їдемо затвердженим маршрутом до міської ратуші, спочатку автомобілі з відкритим верхом, за ними закритий лімузин, приїжджаємо на Еспланад-Роу приблизно за п’ятнадцять хвилин.

— Міська ратуша виходить безпосередньо на дорогу, з обох боків від неї вищі будинки,— сказав я.— Його Королівській Високості доведеться пройти від машини й піднятися сходами. Я не сумніваюся, що були вжиті всі можливі заходи безпеки, але все одно кілька хвилин він буде відкритий. Можливо, було б ліпше, якби конвой зупинився позаду будинку. Тоді захищати було б легше.

У кімнаті запала тиша. Арчі, ад’ютант принца, збентежено закашлявся. Тишу порушив сам принц.

— Заради бога, я лише принц Уельський,— сказав він.— І я точно не крастимуся крізь задні двері, капітане, хай який там ризик.

Не найбезпечніший варіант, але звинувачувати його у відсутності хоробрості не можна. Власне, на його місці я і сам вчинив би так само.

— Дуже добре, сер,— погодився я.

До розмови вступив Алленбі, що стояв поруч зі мною.

— Капітан зробив слушне зауваження. Лідери Конгресу планують марш о тій самій годині, на яку призначено вашу промову в ратуші. Дороги будуть переповнені. Якщо вони на це наважаться, наша машина чекатиме вас біля заднього входу до ратуші, щоб привезти сюди після закінчення заходу.

Принц хотів було висунути чергове заперечення, але передумав.

— Вашу Королівську Високість зустріне на сходах ратуші дівчина з квітами,— продовжив Арчі,— після неї мер і різні місцеві сановники. Мер проведе вас усередину. За розкладом ваша промова починається о першій і триватиме приблизно тридцять хвилин, за нею — фотографування для преси. Усе мусить закінчитись до другої, тож сюди ми повернемося о пів на третю, а прийом у саду почнеться о третій.

— Коли я звільнюся? — поцікавився принц.

— О п’ятій, сер,— відповів Арчі.— О восьмій вас чекають у Бенгальській торгово-промисловій палаті на вечерю на вашу честь.

— Іще одна вечеря? — поморщився принц.— Чи не можна її скасувати? Сказати, що я захворів чи щось таке?

— Торгівля — це кров цього міста,— пояснив ад’ютант.— На вечерю завітають найвпливовіші люди країни.

— Але ж сьогодні Різдво, хай йому грець,— запротестував принц.— Чи не можна мені хоча б один вечір відпочити?

— Це останній офіційний захід під час цього туру, сер,— сказав Арчі.— Завтра ви відвідаєте святкові перегони, і наступного дня ми відпливаємо додому.

Згадка про перегони пом’якшила принца.

— Які тут коні? Не думаю, що варто багато від них чекати.

— Гадаю, ви будете приємно здивовані, сер,— вступив один із генералів.— Деякі магараджі тримають добрих жеребців.

Край зборам поклала поява слуги в тюрбані й червоно-золотій лівреї, який оголосив, що сніданок принца вже чекає. Офіцери почали виходити, і я повернувся, щоб і собі піти, але мене окликнув принц:

— Одну хвилиночку, капітане.

Я обернувся.

— Так, сер?

— Де ми з вами зустрічалися у Франції?

— В Іпрі, сер,— відповів я, вимовивши назву якомога чіткіше. На війні ми всі вимовляли щось на кшталт «Віпер», ніби двірники шкрябали по лобовому склу.

— Ми понесли страшні втрати в Іпрі,— замислено сказав він.— Гадаю, ви втратили там кілька друзів.

— Так і є, сер,— промовив я, хоча міг би і додати, що до того часу дожило не так і багато друзів, яких можна було би втратити.

Я повернувся до Не Здавайся в передпокої.

— Ходімо,— кинув я.— Потрібно рухатись на північ.

— Куди? — запитав він.

— До Барракпуру.

Ми спустилися сходами, пройшли коридором.

— Що скажете про принца? — поцікавився Не Здавайся, коли ми вийшли на денне світло.

— Не такий поганий, як я очікував,— гмикнув я.

— Велика похвала з ваших вуст, сер. Припускаю, що колись він стане королем-імператором.

— Це залежить від деяких фактів.

— Наприклад?

— Наприклад, чи переживе він сьогоднішній день.

Загрузка...