Дим і попіл

Чотирнадцять

кінці під’їзної доріжки до будинку Енні припаркувалася велика червона «іспано-сюїза». Таке авто не часто побачиш на вулицях Калькутти, тому що воно іспанське й коштує більше за «роллс-ройс»; і хоча я раніше ніколи не бачив «сюїзи», її присутність викликала таке ж неприємне відчуття, як буває від акули, що запливла до місцевого каналу.

Я і сам не знав до ладу, навіщо повернувся. Може, хотів переконатися, що з нею все гаразд, а можливо, сподівався, що як побачу її, забуду про те, що щойно бачив, про те, як гуркхи побивали беззбройних цивільних.

Парадні двері перефарбували, по будинку сновигали робочі, як я припускаю, закінчуючи лагодити розбите вікно. Знову покоївка Енні, Анжу, провела мене до вітальні; схоже, вона перебувала у кращому гуморі, ніж напередодні.

— Чий це автомобіль? — поцікавився я, коли ми йшли коридором.

— Містера Шмідта, сагибе,— сказала вона таким тоном, ніби він був Папою Римським.

Це мені не сподобалося.

— Німець? — уточнив я.

— Ні, ні, американець,— розпливлася вона в усмішці. — Ще гірше.

Вона відчинила двері до вітальні і запросила мене всередину. Біля вікна стояв високий білявий молодий вусань з келихом у руці. На ньому були штани хакі з вилогами і стрілками, такими гострими, що можна було б хліб різати, а сорочка своєю білизною могла зрівнятися лише з його дурнуватими ідеальними зубами.

— Господиня скоро буде,— промовила Анжу.

Спочатку запах одеколону, а тоді вже й сам чоловік підійшов до мене і протягнув наманікюрену руку.

— Шмідт,— відрекомендувався він так, ніби відповідав на питання, яке я не ставив.— Стівен Шмідт. А ви?

— Віндгем,— сказав я, потискаючи його руку.— Капітан Віндгем.

— Радий з вами познайомитись, Віндгеме. Міс Грант згадувала про вас.

— Невже?

— Так. Розповідала, що ви поліцейський. Добре, що ви тут. Хочу знати, як просувається розслідування нападу на леді.

— Ви про розбиту шибку?

— Саме так. Сподіваюся, ви принесли добрі новини.

— Не зовсім.

Шмідт похитав головою, ніби я його розчарував на якомусь фундаментальному рівні. А може, я просто підтвердив його невисокі думки про мене.

— Ви мусите знайти винуватих і покарати з усією суворістю. Я хочу, щоб їх притягли до відповідальності згідно з законом.

Ніде правди діти, зробив я дуже мало — власне, нічого,— щоб дізнатися про нападника на будинок Енні. Після того як вона відмовилась від моєї необдуманої пропозиції поставити констебля біля дверей, я був зайнятий більш нагальними питаннями — але зізнаватися в цьому Шмідту не збирався.

— Ми розслідуємо справу,— сказав я.— І можете не сумніватися, суворо покараємо винуватців, може, навіть іще суворіше.

— От і добре,— кивнув він, витягаючи срібний портсигар із гравіруванням.— Обов’язково так і зробіть.— Він розкрив портсигар і запропонував мені.

— Що привело вас до Калькутти? — поцікавився я, беручи сигарету.

— Справи,— відповів він і дістав запальничку.

— А які саме?

— Чай,— з гордістю повідомив він.— Я постачаю дві п’ятих усього чаю, що вживають на Північному Заході.

— Це багато? — запитав я.— У мене склалося враження, що ви, американці, ліпше покидаєте цей товар у Бостонську бухту, аби тільки не заварювати його.

— Повірте мені.

— І як довго плануєте тут залишатись?

Двері відчинилися, й увійшла Енні. На ній була блакитна шовкова сукня, на шиї — щедро прикрашене діамантами срібне кольє. Вона ніби приготувалась кудись їхати.

— Слушне питання,— приєдналась вона до розмови.— Скільки ви плануєте тут пробути, Стівене?

— Поживемо-побачимо.

Це довше, ніж я сподівався.

Енні перевела погляд із нього на мене.

— Бачу, ви добре порозумілися.

— Саме так,— кивнув Шмідт.

— Як вогонь і крига,— прокоментував я.

— Принести вам чогось випити, Семе? — запропонувала вона.— Стівен п’є бурбон.

— Ні, дякую,— сухо відмовився я.— Я на роботі.

— Тож що привело вас сюди, Семе? — запитала вона, підходячи до шафки з напоями і готуючи, як я здогадувався, коктейль «Рожевий джин».— Ви вже піймали вандалів, які спаплюжили мій дім?

— Я щойно казав містерові Сміту...

— Шмідту,— виправив він.

— Прошу мене вибачити... Містерові Шмідту, що ми саме працюємо над справою. Я зайшов упевнитись, чи все гаразд.

— Усе гаразд, Семе — сказала вона, повертаючись до нас обличчям, і зробила ковток.— Дякую, що думаєте про мене.

— Ви сьогодні кудись їдете? — запитав я.— От тільки візит доведеться перенести. Дороги заблоковані.

— Невже? — здивувався Шмідт.— Що могло статися такої години?

— Черговий протест.

— Невже ці індуси від них не втомилися?

— Вони хочуть здихатися короля Англії,— пояснив я.— Мені здавалося, що американець мусить це оцінити.

Шмідт похитав головою.

— Аж ніяк, якщо це означає, що я пропущу вечерю з міс Ґрант.— Він залпом випив залишки бурбону.— Що ж, Енні,— промовив він.— Якщо Віндгем має рацію і на дорогах безлад, нам варто виїхати раніше.

Не цього я добивався. Замість «перенести» варто було сказати «скасувати».

Енні обернулася до мене.

— Ви ж не проти, Семе?

— Приділіть мені трохи часу.— Я повернувся до Шмідта: — Ви не проти, якщо я побалакаю з міс Ґрант віч-на-віч? Хочу поділитися з нею деякими міркуваннями щодо справи,— збрехав я.

Шмідт зиркнув на мене з підозрою, перевів погляд на Енні.

— Ми замовили столик,— сказав він.

— Не сумніваюся, те, що хоче сказати капітан, займе лише кілька хвилин,— відповіла Енні й пішла до дверей.

— Саме так,— запевнив я і пішов за нею.— П’ять хвилин максимум.

— Замовили столик? — перепитав я, коли ми опинилися достатньо далеко, щоб він нас не чув.— Я думав, що ви змусите його звозити вас у дорожче місце.

— Що ви хотіли сказати? — проігнорувала вона мій коментар.

— Скоєно напад,— відповів я.— У Рішрі. Вбили жінку з Гоа, християнку. Комісар вважає, що це справа рук індійських радикалів.

Вона підняла на мене здивований погляд.

— І яке відношення це має до мене?

Я міг би поставити собі те саме питання. Насправді майже ніякого, можливо, взагалі ніякого, але після нападу на її будинок, жорстокого розгону натовпу на Дасовій демонстрації я не міг відігнати від себе побоювання, що ситуація виходить з-під контролю. Енні була англо-індійкою, тож являла собою гарну мішень, і, можливо, я боявся, що як станеться найгірше, то не зможу її врятувати. Як не врятував свою дружину, Сару.

— Справа повертає на небажане,— сказав я.— Обіцянка Ґанді оголосити незалежність до кінця року тримає людей з обох таборів у напруженому стані, і цей клятий візит принца Уельського навряд чи покращить ситуацію. Не хочу, щоб вашому життю загрожувала небезпека, коли засвистять кулі.

Вона ніжно торкнулася моєї руки.

— Не будьте таким мелодраматичним, Семе.

— Я серйозно.

Вона помовчала. Однією рукою смикнула мочку свого інкрустованого діамантами вушка.

— Якщо більше нічого не хочете сказати, Семе, я краще повернуся до Стівена.

— Ви впевнені щодо нього? — запитав я.

— Що?

— Він дійсно торгує чаєм? Усім відомо, що янкі не петрають у чаї. Інтуїція підказує мені, що він контрабандист, приїхав до міста на закупи дистиляційного обладнання.

Вона поглянула на мене з недовірою.

— Ні, тільки не починайте знову про свою славнозвісну інтуїцію, Семе. Стівен — торговець чаєм, а не якийсь там американський мафіозі. Варто придивитися до нього уважніше, і побачиш таку ж невинну людину, як і в будь-якій іншій, що приїжджає до Калькутти. Власне, це в ньому мені й подобається: він не ставиться з цинізмом до геть усього. Насолоджується життям. На відміну від вас. Ви ж сприймаєте життя як єпитимію, ніби постійно спокутуєте гріхи минулого, як справжній індуський містик.

Наші голоси, напевно, підвищилися, бо раптом на порозі з’явився Шмідт.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Просто чудово,— відповіла Енні.— Капітан Віндгем уже йде.

— Мені потрібно повертатись до штаб-квартири,— додав я, щоб лишити за собою останнє слово.

— О цій годині вечора? — здивувався він.

— Багато роботи,— пояснив я.— Принц Уельський приїжджає за два дні.

В очах Шмідта спалахнув вогник.

— Ви теж до цього залучені?

— Так,— збрехав я.— Потрібно востаннє перевірити систему безпеки. І, що більш важливо, мушу заарештувати вандала, який розбив шибку в будинку міс Грант.