Дим і попіл

Одинадцять

амонт мав рацію. Жінка перед нами аж ніяк не нагадувала матір-настоятельку. Почати з того, що вона курила люльку, і, судячи з аромату, там був не тютюн.

Матаджі сиділа, схрестивши ноги, на підлозі Ламонтового кабінету, незважаючи на те, що там було три дуже гарні стільця. Вона була молодшою, ніж я очікував, можливо, ледь тридцять минуло, з довгим чорним сплутаним волоссям, у бавовняному сарі кольору шафрану. Чоло її було обмазано попелом, а на шиї теліпалася низка намистин, вирізаних із кістки у формі маленьких черепів.

— Вона садхві,— пояснив Не Здавайся, коли ми влаштувались навпроти неї.— Мандрівна свята жінка. Як ваші християнські прочани чи пустельники. Вона відвернулася від світу і зосередилася виключно на шляху до бога.

Погляд її ставив під сумнів, що наразі вона може зосередитись хоч на чомусь. Жінка сиділа і вишкірялася на нас, особливо на Не Здавайся.

— Вона розмовляє англійською? — запитав я у Ламонта.

— Я розмовляю англійською,— відповіла жінка.— І французькою.

— Тоді, може, почнемо з того, що назвете своє ім’я?

— У мене багато імен. Яке вам потрібне?

— Те, яким наділили вас батьки.

— Вони називали мене Малою.

— Це ви знайшли тіло?

— Га,— кивнула вона.— У канаві, що спускається до річки і перетинає пустир між поромами та заводами.

— О котрій годині це було?

— Сьогодні.

— Можна точніше? О котрій годині?

Вона похитала головою, ніби питання було безглуздим.

— Час-вас... Звідки я знаю? Може, три-чотири години тому.

— А як ви на неї натрапили?

— Гайн? Що?

— Як знайшли тіло? Його видно було з дороги?

— Ні, не видно.

— Тож як ви дізналися, що вона там?

— Пташки підказали.

— Пташки?

— Га,— рішуче кивнула вона, і подивилася на мене так, що мороз пройняв. Повернулася до Не Здавайся і пробурмотіла щось бенгальською.

— Що вона сказала? — поцікавився я.

Не Здавайся покосився на Ламонта.

— Нічого, сер,— квапливо відповів він.— Лише те, що її привабили стерв’ятники. Каже, що вона відчуває світ.

— Ще когось бачили?

Садхві заплющила очі і покатала головою по плечах.

— Нікого важливого. Лише кілька жінок ішли до пірса прати білизну.

— Більше нікого? Жодного підозрілого?

Вона розплющила очі.

— Тільки сагиба-сержанта,— промовила вона.— А тепер і вас.

— Куди ви прямували о такій ранній годині? — запитав Не Здавайся.

Жінка нахмурила брови.

— Куди? Куди?

— Куди ви йшли?

— Йшла? Я шукала бога. Натомість знайшла зло.

Свята жінка Мала, справжній кладезь премудрості, дуже скоро нас виснажила. Ламонт вивів її з кімнати, а я повернувся до Не Здавайся.

— Що скажете?

— Припускаю, що її історія має сенс. Вона побачила стерв’ятників, це привело її до тіла. У мене не склалося враження, що вона бреше.

У мене теж, але якийсь осад лишився.

— А що вона насправді сказала тобі?

— Коли?

— Коли дивилась на мене. Ти заявив, що вона ніби відчуває світ.

Не Здавайся завагався.

— Вона сказала, що бачить, коли істота втрачає рівновагу... і людина теж.

— Вас щось турбує, сер? — запитав Не Здавайся.

Ми вийшли з відділку і тепер прямували за одним із констеблів Ламонта лабіринтом провулків, який нагадував район цегляних халуп, що тягнувся від заводів біля річки до залізничної колії і на добрі пів милі проникав у глиб країни. Тут проживала незліченна кількість місцевих робітників, зайнятих на заводах та фабриках Рішри.

— Цікаво, звідки жінка-відлюдниця знає англійську?

— І французьку,— підкинув Не Здавайся.

— І французьку.

— Можливо, вона вдова,— відповів він.— Я би сказав, із вищої касти. З раннього віку навчалася англійською. Можливо, і заміж вийшла юною. На шлях садхві стала, коли чоловік помер. Це не велика дивина. Деякі жінки так учиняють. У нашому суспільстві молоду вдову очікує тавро ганьби. Це все одно що стати ізгоєм, тож чому не випити цю чашу до дна й не повернути на шлях божий?

— Дійсно, чом би й ні,— гмикнув я.

Ми звернули в провулок із приземкуватими одноповерховими будинками під дахами зі старої червоної черепиці і зі стінами, обмазаними коров’ячим гноєм, який сушився на зимовому сонечку. Біля однієї домівки констебль зупинився. Вигорілі стіни були колись пофарбовані блакитним, похиленому даху бракувало кількох черепиць. Вікна не було, лише маленькі двері, відчинені, щоб впустити світло. Не Здавайся постукав у розчахнуті двері і, не чекаючи відповіді, нахилив голову та увійшов.

Доки мої очі звикали до темряви, я почув голоси дітей. Троє, не старше десяти, і молодший, який щойно навчився ходити, у самих сорочечках сиділи на великому ліжку, що займало більшу частину кімнати. Стара індуска у вилинялій квітчастій сукні займалася молодшою дитиною, тихенько примовляючи віршик і граючись із пальчиками малюка. Коли ми увійшли, вона замовкла і підняла голову. Меблів у кімнаті було дуже мало. Поряд із ліжком стояла груба шафа, в одному з кутів — дерев’яний стіл і стільці, які не часто зустрінеш у такій оселі, оскільки більшість бенгальців цього класу сиділи, схрестивши ноги, на підлозі. На одному стільці сидів чоловік, який, схоже, навіть не помітив нас.

— Містере Фернандесе?

Він виринув зі своїх думок.

— Джордже Фернандесе?

Чоловік кивнув.

— Ви розмовляєте англійською?

— Так,— ледь чутно прошепотів він.

— Я капітан Віндгем, а це сержант Банерджі. Ми з Лал-базар. Хочемо поставити вам кілька питань, якщо дозволите.

— Лал-базар? — перепитав він.

— Штаб-квартира поліції в Калькутті.

— Не знаю, що ще вам розказати. Я вже розповів усе сержанту Ламонту. Він перекаже вам...

— Цю справу веду я,— перебив я його.— Може, поговоримо без дітей?

Він не одразу усвідомив, чого від нього хочуть.

Нарешті зробив знак старій і вказав на двері в дальньому кінці кімнати. Жінка підвелася, підхопила малюка на руки, підштовхнула інших дітей з кімнати до тієї частини, де, як я припустив, готували їжу.

— Співчуваємо вашій утраті,— сказав Не Здавайся.

Фернандес кивнув у відповідь.

— Будь ласка, питайте.

— Ми так розуміємо, що це ви повідомили про зникнення дружини?

— Саме так. Вона не повернулася додому. Я почав хвилюватися.

Чоловік байдуже дивився повз нас на настінний календар із зображенням Діви Марії, а та, своєю чергою, не зводила ніжного погляду з власного сина на хресті на протилежній стіні.

— Коли ви зрозуміли, що вона зникла?

Фернандес потер рукою чоло.

— Вона працювала в нічну зміну... Вона медсестра в шпиталі в Барракпурі. Її зміна закінчувалася о шостій... тоді вона переправлялася на човні і поверталася додому о пів на восьму. Я теж працюю тут, на фабриці Гастінгза.— Він ледь помітно вказав пальцем на двері.— Моя зміна починається о пів на дев’яту... Коли моя дружина до того часу не повернулася, я почав хвилюватися... Вийшов її пошукати... дійшов до річки, але її ніде не було... Тож я почекав на пірсі... доки приїде човняр. Він повертався з іншого берега... Думав, може, вона затрималася з якимось важким пацієнтом і повертається цим човном... Але човняр підплив і сказав, що вона вже давно повернулася... Тоді я й пішов до поліції.

Його вагання, затримка з відповіддю цілком могли бути наслідком шоку, а можливо, і не вільного володіння англійською. А могли означати й щось інше.

— О котрій годині це було?

— О дев’ятій. У відділку я провів не більше години, коли мені повідомили, що знайшли її.

По одній щоці скотилася сльоза, але він витер її зап’ятком.

— Не здогадуєтесь, чому на неї напали?

— Ні.

— Може, через те, що вона працювала на армію?

Фернандес утупився в підлогу і похитав головою.

— Так, вона дійсно працює на британців, але ж вона медсестра. Вона усім друг. Приносить ліки дітям. Усі її люблять.

— А ви? — запитав Не Здавайся.— Хтось міг бажати вам зла?

— Мені? — Він коротко зітхнув.— Не знаю. Останнім часом так багато розлючених людей.

— Хтось конкретно?

— Ні.

— А там, де ви працюєте? Працівники страйкували?

— Це ж джутова фабрика. Працівники ніколи не проти пострайкувати. Але вже два місяці, як вони повернулися до роботи.

— А ви брали участь у страйку?

— Я не можу,— відповів він.— Мушу утримувати родину. Матері потрібні ліки. Якщо я втрачу прибуток, не зможу за них заплатити.

— Як людина з Гоа опинилася на джутовій фабриці посеред Бенгалії? — поцікавився я.

Фернандес ледь помітно посміхнувся.

— Також завдяки страйкам. Майже десять років тому люди з фабрик Гастінгза та Веллінгтона влаштували страйк. Не лише робочі, а й інженери, які обслуговували техніку. Сагиби багатьох звільнили. Але простих робочих замінити легко. Складніше знайти інженерів. Англійці занадто дорогі, бенгальці занадто гарячі, тож власники фабрик дали оголошення у Бомбеї та Делі. Я працював у Бомбеї. Побачив у газеті оголошення, написав листа, і мене викликали на співбесіду. Запропонували роботу, тож я приїхав до Бенгалії, а згодом викликав і родину. Дружина працювала медсестрою у клініці в Гоа, тож швидко знайшла роботу у шпиталі в Барракпурі.

— Гадаю, ви впізнали тіло дружини? — продовжив розпитувати я.

— Так.

— Чи не здогадуєтесь, хто міг нанести їй такі рани?

Фернандес замовчав, а тоді почав тихо схлипувати.

— Кому знадобилося так познущатися над нею?

Гарне питання.

Ми розпитували його ще хвилин з десять, але швидко з’ясувалося, що нічого корисного він нам не скаже. Я ще раз висловив свої співчуття і лишив його сам на сам з горем.

Коли ми вийшли на вулицю, я виловив у кишені пачку «Кепстена» і витяг останні дві сигарети. Протягнув одну Не Здавайся, а іншу сунув до рота, зім’яв порожню пачку і кинув у канаву, що тяглася посередині дороги. Не Здавайся витяг запальничку, і ми обидва прикурили.

— Що скажете? — запитав я.

Не Здавайся знизав плечима.

— Чоловік явно засмучений.

— Явно,— невпевнено погодився я.

Сержант відчув мою невпевненість.

— Думаєте, що він якось причетний?

— Нічого я не думаю,— відмахнувся я.— Принаймні зараз. Нам відомо лише те, що це не пограбування і не зґвалтування. Тобто виключаємо найпоширеніші причини спонтанних нападів.

— А Джек-різник? — запитав він.— Він не ґвалтував і не грабував своїх жертв, просто нівечив.

Сержанта приваблювали вбивства Різника, і я тільки підсилив його зацікавлення, коли розповів, що знайомий з кількома офіцерами, що розслідували цю справу. Відтоді, попри мої численні нагадування, що я вступив до поліції через багато років після убивств, він вважає мене певним експертом із цієї теми.

Я похитав головою.

— Це не те саме. Його жертвами були лише проститутки.

Мої слова не дуже його переконали.

— Можливо, наш убивця має зуб на медсестер.

Авжеж, він, на відміну від мене, нічого не знає про мерця в Тангрі.

— Сумніваюся,— відповів я.— Медсестри всім подобаються.

Нетрі лишилися позаду, ми йшли до місцевого відділку. Солодкий тютюновий дим маскував не лише навколишній сморід, а й мої розхитані нерви. І це не лише зародження звичайної тяги, але й відчуття, що зі мною хтось грається: перша за кілька місяців облава на опійний притон, яка сталася саме тоді, коли я там був; убивство, про яке ніхто не заявив, а тіло зникло; а тепер ще й бідна жінка, знайдена мертвою, з такими ж ранами, як і у вбитого китайця. І з усіх детективів на Лал-базар цю справу доручають саме мені. Якось важко усвідомити факт, що я опинився втягнутим у серію випадкових подій — невдалий час, невдале місце. Невже це лише збіг обставин? А якщо ні, у чому сенс? Чому саме я?

Люди, кращі за мене, так і зробили б, відкинули підозри. Але більшість із них уже померли, а я зі своїми неврозами і досі був тут.

Повернувшись у відділок Рішри, ми застали сержанта Ламонта за його столом; він саме завершував телефонну розмову.

— Капітане Віндгеме,— сказав він, повісивши слухавку на гачок,— я домовився про перевезення тіла Рут Фернандес до шпиталю медичного коледжу, як ви наказували, і лишив повідомлення лікарю Лембу щодо розтину.

— Добре,— кивнув я.— Сподіваюся, старий зможе щось додати до того, що ми вже знаємо. Перший звіт уже склали?

— Заява про зникнення надійшла сьогодні вранці від Джорджа Фернандеса. До речі, чи багато він вам розповів?

— Не дуже. Сказав тільки, що його дружину всі любили. Схоже, він у шоці.

— Що тепер?

— Тепер...— промовив я.— Настав час нанести візит нашому Харону.

Ламонт нахмурив брови.

— Перепрошую?

— Зустрінемось із поромником, що переправляє мертвих через річку Хуглі до Гадесу.

Тут, угорі за течією, річка була спокійною, у будь-якому разі спокійнішою, ніж у Калькутті. Більшість великих судів і торговців, що перетинають океан, сюди не піднімалися, лишаючи води баржам, які перевозили джут униз рікою, та міріадам менших човнів, що споконвіку перевозили через Хуглі товари і людей.

До гнилого дерев’яного причалу було прив’язано кілька маленьких човників. Інші тимчасово відпочивали в мулі на березі, чекаючи можливості повернутись до життя в час припливу. Біля чайної ятки сиділи кілька човнярів, босих, лише в спідніх сорочках та штанях. Вони були занурені в багатоголосу дискусію й окутані серпанком сірого диму дешевих сигарет. Розмова обірвалася, щойно вони нас побачили; голоси замовкли так раптово, ніби їх обрізало лезо гільйотини; пожвавлення змінилося сторожкими поглядами людей, які не налаштовані патякати з незнайомцями.

Я лишився поодаль, Не Здавайся пішов їх розпитувати. З того місця, де я стояв, здавалося, що відповідають вони повільно і похмуро, але нарешті повернувся Не Здавайся.

— Човняра, що перевозив місіс Фернандес сьогодні вранці, звуть Канай Бісвас. Зараз його тут немає — схоже, повіз товар до Хардаху,— але він мусить скоро повернутись.

Довелося чекати. Не Здавайся купив два горнятка солодкого чаю і приєднався до мене, а я сів на низенький мур і роззирнувся.

Дингі-наука, зі своїм закругленим корпусом і гострим носом, від якого і пішла назва дингі, тобто місцева шлюпка, піднімався й опускався на хвилях, його темношкірий власник із суворим виглядом витягував тенета, як та швачка, що намагається прокласти рівненький шов. Припускаю, що ловив він хільсу, сріблясту рибку, яку так полюбляють бенгальці, та особисто я вважаю, що це мільйон дрібних кісток, загорнутих у луску.

Листя кокосових пальм, що росли на березі, тремтіло від ранкового вітерця. Не Здавайся нетерпляче поглянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, сержанте,— промовив я.— Дасова акція протесту не почнеться раніше четвертої. У нас лишається час, щоб повернутись додому.

— Так, сер,— невпевнено погодився він.

Нарешті до нас наблизився човен, який місцеві називають чанді-наука. Таке собі велике дерев’яне каное, з дощатим настилом замість палуби і навісом з мішковини посередині. За кермом, навалившись на нього всією своєю масою, стояв чоловік у великому брудно-блакитному тюрбані, жилеті й картатих штанях. Він був таким само сухорлявим і вузлуватим, як гілки баньяна, що час від часу пропливали повз човен.

Діставшись причалу, чоловік зістрибнув по пояс у воду і поштовхав човен до берега. Двійко чоловіків біля чайної ятки пішли йому допомагати. Один із них махнув у нашому напрямку. Човняр виструнчився й озирнувся, витираючи бризки з обличчя.

Вибравшись на сухе місце, він зігнувся і викрутив штани, попрямував до ятки. Ми з Не Здавайся пішли до нього, а він улаштувався на потертому дерев’яному ослоні з горнятком чаю.

— Канай Бісвас? — гукнув його Не Здавайся.

Чоловік ковтнув чаю і підвів на нас погляд. Очі його являли собою дві чорні порожнини на зморшкуватому обличчі, вкритому сивою щетиною.

— Та.

— Скажи, що ми хочемо поставити йому кілька питань про жінку, яку він перевозив уранці,— сказав я.

Не Здавайся переклав. Відповідь човняра була короткою.

— Він каже, що вже розповів місцевій поліції все, що знає.

— Тоді запитай, скільки він бере за поїздку до Барракпуру.

Не Здавайся з подивом на мене глянув, але зробив те, що я попросив.

— Дуї така,— відповів чоловік.

— Дві рупії...

— Праті та.

— За кожного,— закінчив Не Здавайся.— Це грабіж. Хоче вибити з нас якомога більше, бо ви сагиб.

— Тоді скажи, що ми заплатимо п’ять — за дорогу і кілька відповідей.

Старий погодився, і доки він допивав чай, я послав Не Здавайся передати повідомлення нашому водію, щоб той повертався на Лал-базар без нас.

П’ять хвилин по тому ми вже стрибали з причалу в човник. Канай Бісвас навалився на кермо і відштовхнув човен від берега. Між кермом, біля якого він стояв, була невеличка ділянка з навісом з мішковини, під яким лежало його нехитре майно: очеретяна циновка, пляшка з водою і маленька урна, присвячена богиням Калі та Дурзі. Не Здавайся влаштувався з лівого борту, між Бісвасом та мною.

— Запитай його, скільки триватиме дорога,— попросив я, опускаючись на хиткий ослінчик.

— Біс мініт прай.

— Двадцять хвилин, плюс-мінус.

Я опустив одну руку в холодні води Хуглі, так її і тримав. Дивно. З берега річка здавалася брунатно-зеленою, але ближче вона була набагато зеленішою. Нам допомагав відплив, і Бісвасу лишилося тільки спрямовувати човен кермом у потрібному напрямку.

— Припускаю, що це нагадує вам університетські дні,— звернувся я до Не Здавайся.— Веслування на Камі. Ви могли б дати містерові Бісвасу кілька порад.

— Навряд чи,— відповів сержант.— Через Кам можна перестрибнути.

Його правда. Хоча річка тут не така широка, як у Калькутті, вона все одно не менше милі завширшки.

— Тоді беріться до справи і розпитайте його про Рут Фернандес.

Не Здавайся заходився запитувати, відповіді човняра були майже односкладовими.

— Він каже, що знав її дуже добре. Вона була постійною клієнткою. Добра жінка, хоча і не бенгалка... і християнка. Перевозив майже кожен день, і після нічної, і після денної зміни.

— Коли він закінчує роботу?

— Він не закінчує. Живе на човні та ночує на причалі чи то в Рішрі, чи то в Хардаху. Каже, що цього ранку вона прийшла незвично рано.

— Як рано?

— Йому здається, що десь на годину раніше, ніж зазвичай. Як правило, вона з’являється на причалі Барракпуру, коли сонце сходить над деревами. Сьогодні вона прийшла, ледь зоря зажевріла. Каже, що зазвичай він допливає до середини, коли на джутовій фабриці Веллінгтона лунає гудок. Це, можливо, о сьомій. Цього ранку він уже повертався з пасажирами, коли почув гудок.

— У човні був іще хтось, крім неї?

Не Здавайся переклав питання. Чоловік похитав головою і відповів іще одним односкладовим словом.

— Вона була сама,— передав Не Здавайся.

— Чи він не знає, чому вона їхала так рано?

— Каже, хто він такий, щоб питати.

— Запитай, чи не здалося йому, що сьогодні щось не так. Чи вона не нервувала?

— Каже, що не розгледів. Вона сиділа там, де ви зараз, спиною до нього, а він стояв тут, біля керма.

Старий за спиною прокашлявся. Щось у його словах привернуло увагу Не Здавайся. Манери сержанта раптово змінилися, він засипав старого питаннями.

— Що там? — не витримав я.— Що він каже?

— Каже, що дійсно помітив дещо дивне.

Я так і виструнчився.

— Що?

— Каже, що коли вони причалили в Рішрі, біля дороги тинявся якийсь чоловік. Схоже, він чекав на неї.

— Він може описати цього чоловіка?

— Коротке чорне волосся... середнього віку, може, за сорок. Каже, що більше нічого не бачив. Зір у нього не дуже добрий. Було темно, а чоловік був далеченько, але він його раніше не бачив, принаймні той не місцевий.

— То міг бути її чоловік, Джордж Фернандес? — поцікавився я.

Не Здавайся переклав питання перевізнику.

— Каже, що знає, який вигляд має чоловік Фернандес, і то був не він. А ще стверджує, що чоловік був не бенгальцем — на ньому була накидка, але замість дхоті він був у штанах. Каже, що вигляд у того був «західний». Можливо, він прибув з Ассаму.

Не така вже й дивина. Ассам межує з Бенгалією, і в Калькутті повно ассамців, які шукають у місті роботи.

— Чому він вирішив, що чоловік чекав на сестру Фернандес?

Не Здавайся переклав питання.

— Коли вона зійшла на берег, то пішла праворуч, до нього, а не звичайним шляхом додому.

Я зібрав усю інформацію до купи. Медсестра Фернандес пішла з роботи раніше, ніж звичайно, сіла на пором до Рішри, можливо, зустрілася з чоловіком, з яким була знайома, але якого човняр не вважає місцевим. Кілька годин по тому її знайшли мертвою, з обличчям, пошматованим, як на картинах Пікассо.

Якщо вона дійсно знала чоловіка, що чекав на неї на березі, це означає таємне романтичне побачення, а воно своєю чергою, веде до двох потенційних підозрюваних: чоловіка, з яким вона зустрічалась, або чоловіка, з яким одружена.

Ми вже виплили на середину річки, піднімалися течією, і яснішими ставали обриси протилежного берега. Барракпурський берег ріки на вигляд вельми відрізнявся від Рішри. Зникли склади і фабрики з коптильнями, їх замінив полк охайних білих офіцерських бунгало військового поселення, де сади спускалися до самого краю води.

— Саме у Барракпурі почався заколот 1857 року,— повідомив Не Здавайся.

— Я думав, він спалахнув біля Лакнау,— відповів я.— Чув казочки про патрони до гвинтівок, змащені коров’ячим та свинячим жиром.

— Це правда, але перший постріл пролунав тут за кілька місяців до того. Стріляв сипай[13] на ім’я Мангал Пандей. Звісно, його повісили, а полк розформували.

Не схожий Барракпур на місце, де починаються революції. На вигляд він нічим не відрізнявся від більшості британських містечок по всій Індії. Тут був палац віце-короля, але навряд чи ним користалися, відколи столицю перенесли в Делі.

Ми допливли до причалу, і, змахнувши веслом, Бісвас спритно підвів човен до пірса. Я поглянув на годинник. Майже друга. Протест на мосту почнеться о четвертій. Для того, що я хотів зробити в Барракпурі, часу лишилося обмаль. Особливо якщо врахувати, що перед Дасовою демонстрацією я волів би ще заскочити додому за порцією гарбузового напою.