Абір Мухерджі. Дим і попіл

Двадцять сім

стояв на пірсі і дивився, як човен розчинився в темряві. Почекав, доки він досягне середини річки, тоді повернувся до сходів і піднявся на насип. Якщо пощастить, Рувель на світанку ступить на французьку землю. Я відпустив її, і не тому, що вона розповіла мені все, що знала, чи навіть половину того, а тому, що розповіла достатньо, щоб зрозуміти, що вона має рацію. У Калькутті я ніяк не зможу її захистити. Не від вояків чи їхніх бойових псів з «Відділу Н», ураховуючи те, що вона знала. Краще, якщо вона безпечно добереться до своїх родичів у Чандернагурі, на який не поширюється їхня юрисдикція.

Доки я піднімався, ще більше усвідомив усю важкість того, що вона довірила мені. Повірити в це було складно, але логіка була приголомшливою. Назва «Равалпінді» позначала не місто в Пенджабі, а серію експериментів, усі вони проводилися в Барракпурі під егідою Аластера Данлопа; експерименти, в результаті яких деякі піддослідні померли, інші були госпіталізовані — обпечені й нажахані до смерті.

Усе це легко робить іприт.

Першими використали його німці. У липні 1917 року вони скинули п’ятдесят тисяч фугасів із цією речовиною на наші лави, і ми одразу зрозуміли, що це щось геть інше. Авжеж, вони вже зверталися до отруйних газів; ми теж, як на те пішлося,— переважно хлор або фосген, але ці речовини лише ледь чіпали очі та легені, а новий токсин випалював ізсередини.

Щасливці відбулися тільки пухирями: нестерпними, невиліковними ураженнями на шиї, тілі й кінцівках. Більшість жертв осліпли. Інші повільно задихнулися.

Спершу ми називали його іпритом, на честь міста Іпр, де його вперше застосували, і тому, що це все, що ми про нього знали. Пізніше відкрили, що це складний концентрат дихлориду сірки та етилену: в’язка солонувата рідина, що пахне хроном; і що це цитотоксичний засіб — він атакує кожну живу клітину, якої торкається.

За словами Рувель, експерименти почалися восени 1917 року. Данлоп та його помічники приїхали до Барракпуру і почали проводити експерименти, метою яких було розробити наш власний гірчичний газ — ефективніший і токсичніший.

Після фіаско в Дарданеллах військові, вважаючи, що на азіатів газ впливає не так, як на білих, захотіли розробити зброю, яка буде ефективною проти всіх ворожих сил, включно з турками. Я бачив вплив отруйного газу на війні. Спостерігав, як люди помирають в агонії, коли газ випалює їм очі й легені; бачив і таких, що перерізали собі горлянку, коли більше не в змозі були витримати біль. Завданням Данлопа було вирахувати мінімальну кількість газу, що вела до фатальних наслідків. Урешті, то були часи війни. Усього не вистачало, і не було сенсу марнувати матеріал. Що ж до людей, лабораторних щурів, над якими проводили експерименти, то їх вибирали переважно з найстійкіших полків — гуркхів і сикхів — і казали, що газ зробить їх сильнішими; їхнє подальше мовчання купувалося обіцянкою кількох нікчемних рупій.

Усе почало прояснюватися. «Рівалпінді» — ось причина загибелі Данлопа, Рут Фернандес і Пріо Таманга. Причина того, що Матильда Рувель тікала, а військові взяли під захист полковника Маꥳра. Це також пояснювало бажання «Відділу Н» знати, що я робив в опійному притоні тієї ночі, коли було вбито Таманга, і завзятість, з якою вони не дали мені допитати Антею Данлоп. Утім, лишилося кілька питань. Хто той гуркх, що вбиває злочинців із «Равалпінді»? Як він пов’язаний із цим проектом? Навіщо ці ритуальні удари в груди й вирвані очі? І, найважливіше, хто наступний у списку?

Я вийшов на набережну і під ліхтарем знову дістав світлину й розглянув обличчя. На додачу до шести осіб, яких нам удалося ідентифікувати, було ще двоє білих офіцерів; вони стояли одразу за Данлопом. Схоже, його помічники. Моє перше завдання — визначити їхнє місце розташування.

Я запхав світлину в кишеню і пішов у напрямку вокзалу, де, як я сподівався, на мене чекав Не Здавайся.

— Її і сліду немає,— повідомив Не Здавайся, спускаючись з платформи вокзалу.

— Усе гаразд,— відповів я.— Я її знайшов.

На обличчі сержанта промайнуло здивування.

— Де?

— На річці. На переправі.

— І де вона?

— Прямує до Чандернагуру,— сказав я.

— Ви її відпустили?

Я кивнув.

— Ми уклали угоду. Вона розповідає те, що я хочу знати, а я її відпускаю.

Не Здавайся аж очі витріщив.

— Що ж вона розповіла?

— Довга історія, зараз на неї нема часу. Розповім у автомобілі.

— Помста,— виснував я, виклавши деталі зізнання Рувель, доки наш автомобільчик їхав до міста.— Наш убивця влаштував вендету проти певних осіб, які проводили серію експериментів із отруйним газом на солдатах; операція отримала кодову назву «Равалпінді» і проходила 1917 року.

— Гадаєте, це один із тих, над ким проводились експерименти?

— Припускаю. У такому разі ми мусимо побачити записи про всіх піддослідних.

Сержант мовчки обмірковував почуте; чоло його зібралося зморшками, як зоране поле.

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв я його.— Ми не зламуватимемо архів у Барракпурі, щоб їх знайти. «Відділ Н» так само рішуче налаштований знайти свого хлопця, як і я, настав час і їм попрацювати. До того ж я втомився.

Не Здавайся поморщився.

— Річ не в тім, сер.

— А в чому?

— Навіщо так довго чекати?

— Прошу?

— Якщо експерименти проходили 1917 року, чому убивця чекав майже п’ять років, щоб помститися?

Слушне питання. Я дивився на дорогу і намагався сформулювати відповідь, але натомість відчув лише нудоту в шлунку та біль у кістках. Узяв пляшечку з гарбузовим напоєм і зробив ковток.

Мій годинник, як завжди, зупинився, доки ми розважалися в Барракпурі, але свіжість повітря підказувала, що було вже добряче за північ. Я міг би запитати у Не Здавайся, але тоді ми знову б почали сперечатися, чому я досі не полагодив годинник чи не купив новий. А річ у тім, що це єдина річ, яку я успадкував від свого батька. Цей часомір пройшов зі мною війну у Франції і відтоді вже не був таким, як раніше. Полагодити його не спромігся найкращий годинникар у Гаттон Ґарден, а про те, щоб дозволити якомусь калькуттському реміснику сунути пальці в його нутрощі, і мови не було.

Я потер очі, проганяючи втому; автомобіль наближався до Коледж-стрит. Біля нашої квартири на Премчанд-Борал-стрит стояв довгий чорний автомобіль, від якого тхнуло загрозою, як від бомби, що не розірвалася. Дуже схожий на той, в якому «Відділ Н» відвіз мене до Тангри після того, як я лишив уміст свого шлунка в кабінеті Доусона. Якщо на черзі була ще одна подорож у ньому через усе місто, лишалося сподіватись, що його гарненько вичистили.

Коли наш «волслі» зупинився позаду нього, одна з дверцят відчинилася і вийшов Алленбі, той самий чоловік, який попросив у мене прикурити, а тоді тицьнув пістолетом під ребра. Він підійшов і почекав, доки я виберусь із авто.

— Спробую здогадатись,— промовив я.— Вам знову потрібен сірник.

— Чудово,— гмикнув він, і вузька прорізь його рота ледь вигнулась у посмішці.— Вам знадобиться почуття гумору, ще й ніч не мине.

Я боявся, що доведеться провести в підвалі під Форт-Вільямом ще десять годин. Підозрюю, що вони так довго протримали мене там лише тому, щоб біль від опійної ломки зробив мене більш зговірливим, коли справа дійте до допиту. Проблема в тому, що наразі ми не можемо згаяти десять годин.

— А що, як ми пропустимо всі люб’язності і ви просто повезете мене до свого шарманщика? — запропонував я.

Він похитав головою і повів мене до чорного автомобіля.

— Шарманщик,— повторив він, ніби смакував це слово.— Дуже схоже на майора Доусона, якщо вдатися до образів. Але я з тих, хто все сприймає буквально.

Він зігнувся і штовхнув мене на сидіння.

Я почув, як до нас наблизився Не Здавайся.

— Стривайте,— сказав він.— Якщо ви забираєте капітана, забирайте і мене.

Алленбі випрямився і зміряв Не Здавайся таким поглядом, ніби перед ним була тухла риба.

— Дуже добре,— нарешті сказав він.— Якщо ми їдемо до шарманщика, то що більше мавпочок, то краще.— Він кивнув на задні дверцята авто.— Залазьте.

Сержант так і зробив і, вмостившись біля мене, посміхнувся так, ніби вважав це веселою пригодою.

Ми з Не Здавайся налаштувалися на подорож до Форт-Вільяма. Але не минуло багато часу, як я зрозумів, що щось не так. Замість того щоб їхати прямо по Коледж-стрит, автомобіль скинув швидкість і повернув праворуч на Боу-базар.

— Ви ж не забули дорогу до Форт-Вільяму? — поцікавився я.

Алленбі до мене не повернувся.

— Ми їдемо не до Форт-Вільяму.

— Куди ж тоді?

— До вашого кабінету.

Кілька хвилин по тому, проминувши охоронців біля брами, авто в’їхало у дворик на Лал-базар і зупинилося біля будівлі, де квартирували офіцери. Чоловік із «Відділу Н» вийшов і відчинив задні двері.

— Я думав, ми зустрінемось із майором Доусоном,— сказав я, виходячи з авто і розминаючи ноги.

— Зустрінетесь,— відповів він.— Він у вашого боса, Таггарта.

Спиною у мене скотилася цівочка поту. Те, що Доусон із Таггартом тут посеред ночі, означає, що він вирішив виконати свої погрози. Він, напевно, підозрює, що я близенько підібрався до таємниці «Равалпінді», і приїхав розповісти комісару про мої опійні звички.

— Ну ж бо,— підштовхнув мене до бокового входу Алленбі.— Не будемо ж стояти тут усю ніч.

Доки ми входили всередину й піднімалися сходами до кабінету Таггарта на верхньому поверсі, думки мої так і вирували. Назад шляху немає. Звинувачення в наркозалежності — це не те, що так просто подарують у нашій професії. Я вирішив, що якщо це кінець моїй кар’єрі в Імперській поліції, та й у будь-якій поліції, як на те вже пішлося, то треба зробити все можливе, щоб потягти за собою Доусона та його приятелів.

Коли ми піднялися на верхню сходинку, мою лють уже охолодила реальність. Гніватися не було сенсу — та й себе жаліти також — адже лишалася маленька проблемка з гуркхом, що й досі на волі і налаштований вбивати інших людей.

— Почекай за дверима,— наказав я Не Здавайся, доки ми йшли коридором.— Хоч би що зі мною сталося, ти мусиш розповісти Таггарту про гуркха. Його потрібно зупинити, доки не постраждали інші.

Кабінет лорда Таггарта був у дальньому кінці. Перед ним була маленька приймальня, де сидів його секретар, але о цій ночній порі вона була порожньою. Одна стулка дверей була відчинена, і звідти в приймальню падала смужка світла. Зсередини долинув голос Доусона.

На порозі я зупинився, щоб опанувати себе. Я провів у Калькутті два з половиною роки — непоганий результат за моїми стандартами, особливо якщо врахувати, що я і не розраховував протягнути довше місяця. Дуже сумувати за цим місцем не буду — прокляте місто з огидним кліматом і дивакуватими мешканцями, як британцями, так і індусами,— але ж тут усе одно залишиться частина мене, і ця втрата гризтиме мене до кінця життя. Така вже підступна Калькутта. Хоч би поставлю крапку у своїх провальних стосунках з Енні Грант, які тривають стільки ж часу і, судячи з черепахової швидкості прогресу, досягнутого за цей час, мою стратегію з тим же успіхом міг розробляти сам фельдмаршал Гейґ[22]. Я сумуватиму за нею набагато сильніше, ніж вона за мною, і від цієї думки в душі щось ворухнулося. Не шляхетна, а кровожерлива частина моєї натури. І якщо була причина затримуватись тут довше, то полягала вона в тому, що, коли доходило до Енні, я ще був готовий не визнати свою поразку.

Я зробив глибокий вдих, постукав у двері й увійшов.