Дим і попіл

Дев’ять

алькутта — це місто, поділене на безліч частин.

На півночі — Чорне місто, осередок місцевого населення; на півдні — Біле місто, притулок британців; посередині — сіра, аморфна територія, повна китайців, вірмен, євреїв, парсів, англо-індійців та всіх, хто не вписується в інші райони. Немає такого закону, який розмежовував би місто, як немає бар’єрів і мурів; сегрегація — лише одна з тих речей, що виникають, коли ніхто не звертає на них уваги. Бувають і винятки, звісно, як-от англо-індійка в Аліпурі або парочка англійців на Боу-базар, але в більшості кварталів правил дотримуються.

Виняток — Бхованіпур. Хоча більшість бенгальської еліти оселилася на Шіам-базар, значна кількість вирішила розважитись і побудувати свої особняки на півдні міста. І не просто абиде, а на відстані витягнутої руки від лілейно-білого Аліпуру. Мури там були такими ж високими, а будинки — такими ж величезними. Та якщо аліпурці будували свої оселі подалі від дороги і ховали їх від чужого ока — ніби будівлі, як і їхні мешканці, відрізнялися від навколишнього середовища,— маєтки Бхованіпуру височіли на видноті, фасади з колонами здіймалися просто поруч із дорогою. Сумніваюся, що було випадковістю те, що деякі з найкращих домів Бхованіпуру можна було побачити через канал з Аліпуру. У місті, де корінні мешканці були громадянами другого сорту, архітектура передмістя була політичною заявою. Бхованіпур — це два пальці в бік британців, жест перемоги. І саме в Бхованіпурі жив Дас.

Ми з Не Здавайся сіли на заднє сидіння поліційного «волслі» і в тьмяному зимовому світлі покотили по Русса-роуд. Відколи сержант полишив кабінет лорда Таггарта, він як на терні сидів.

— Ну кажіть уже,— промовив я.

Він повернувся до мене.

— Що?

— Що сталося? — запитав я.— Ви всю дорогу поводитесь так, ніби хтось поцупив у вас цукерки.

Якусь мить він вагався.

— Не змушуйте мене застосовувати своє службове становище,— поквапив я.

— Накази комісара,— нарешті зізнався він.— Нічого не можу зробити. Мені здається, що він вважає, ніби я на боці Даса, хоча насправді все навпаки.

— Він же друг вашої родини,— завважив я.

— Так, він друг моєї родини, а це трохи інше, ніж мій власний друг. Він слухатиме мене не більш охоче, ніж вас; може, навіть з меншим ентузіазмом, бо я індієць, який...

Речення він не закінчив. У цьому не було потреби. Він був місцевим, що перейшов на бік британців, принаймні в очах Даса та його когорти. І байдуже, що по-своєму Не Здавайся був таким же патріотом, як і вони. Він робив те, що вважав за правильне — лишався на своєму місці і продовжував робити свою справу. Але заплатив за це велику ціну.

Авто зупинилося перед брамою резиденції Даса.

— А будинок у нього ще більший, ніж у вашого батька,— сказав я Не Здавайся, доки слуга в білій курті відчиняв браму.

— Так,— посміхнувся сержант, коли автівка рушила з місця.— Але наш будинок у Дарджилінгу ще більший і розташований у кращому місці, ніж Дасів.

— Авжеж,— сухо погодився я.

Водій зупинився у підніжжя мармурових сходів, що вели до веранди з колонами, і ми вийшли з автівки.

— Ми приїхали побачитись із містером Дасом,— сказав я слузі, що вибіг ізсередини.

— Га, сагибе,— відповів той.— Ви домовлялися?

— Ми з поліції,— відрізав я.— Домовлятися нам не потрібно.

Обличчя у чолов’яги так і витягнулося, але відповів він дуже ввічливо:

— Будь ласка, ідіть за мною.

Він провів нас крізь передпокій з високими стелями, над яким повисла люстра завбільшки з айсберг, до вітальні, яка виходила до внутрішнього двору, вдвічі більшого, ніж футбольне поле.

Не Здавайся зручно влаштувався на одній з канап, а я пішов оглянути кімнату. Як на людину, що агітує за незалежність Індії, вітальня у Даса була на диво західною, оздобленою в стилі, який очікуєш побачити в оселі високооплачуваного рафінованого британського юриста,— з французькими меблями, дзеркалом у позолоченій рамі та портретами кількох суворих індусів на стінах.

Якось хвалькувато з боку людини, яка наразі носить лише домотканий одяг; хоча, як зазначив Не Здавайся, Дас заповів свій будинок та все своє рухоме майно Партії Конгресу і справі незалежності. Його перехід від адвоката до подвижника був таким раптовим і беззавітним, як навернення Павла дорогою в Дамаск, єдина відмінність полягала в тому, що новознайдений лідер називав себе Магатмою, а не Месією.

Двері відчинилися, й увійшла доволі красива індуска середнього віку в однотонному блакитному сарі.

Очі її зупинилися на Не Здавайся, і обличчя просяяло.

— Сурене, любий. Давно не бачилися. Як ти?

Не Здавайся підвівся з канапи.

— Добре, какі-ма,— пробелькотів він.

Вона підійшла і взяла його за руку.

— Батьки добре почуваються? — продовжила жінка.

Не Здавайся не став відповідати.

— Дозвольте представити мого начальника, капітана Віндгема,— відрекомендував він мене.

Жінка усміхнулася і склала долоні у вітальному жесті.

— Капітане Віндгеме,— продовжив Не Здавайся,— маю честь представити вам дружину містера Даса, місіс Басанті Дас.

— Дуже приємно,— вклонився я.

Вона була вищою, ніж я очікував, і поводилася з певного елегантністю, яка асоціюється з жінками, що носять коштовності. Але, якщо не рахувати кількох браслетів, прикрас на місіс Дас не було. Тут, схоже, вона брала за взірець свого чоловіка.

— Прошу вибачити мого чоловіка,— сказала вона, дивлячись мені в очі з такою упевненістю, яку небагато місцевих жінок ладні продемонструвати під час першої зустрічі.— Наразі він проводить нараду, але дуже скоро приєднається до вас. Сідайте, будь ласка. Чи не бажаєте чаю?

Це було не питання. У Бенгалії, навіть більше, ніж у Британії, чай був даністю, невід’ємною частиною життя, як і повітря, яким ви дихали. Вона натиснула мідну кнопку на стіні, викликала покоївку в простому білому сарі, яка, отримавши короткі інструкції, кивнула і знову зникла.

Місіс Дас сіла на канапу навпроти. Повернулася до Не Здавайся.

— Я так розумію, це не світський візит, Сурене? Твій дядько згадував, що зустрів тебе вчора в суді.

Не Здавайся відкашлявся.

— Ти мусиш поговорити з ним, какі-ма. Тебе він послухає. Переконай його відкликати демонстрантів.

Жінка посміхнулася і похитала головою.

— Я ніколи не зможу попросити про це.

Не Здавайся провів долонею по волоссю.

— Влада починає нервувати, какі-ма. Вони думають лише про те, щоб візит принца Уельського минув без інцидентів. Їм потрібно показати пресі мирну Калькутту.

Браслети на її зап’ястку дзенькнули: вона взяла його за руку.

— Але ж Калькутта і є мирною, Сурене. Демонстрації мирні. А вашій владі потрібне, на мою думку, не мирне, а слухняне населення, і цього їм не отримати. Зараз саме час подвоїти протести,— відповіла вона.— Це доводить, що тактика твого дядька працює. У відчаї британці погодяться з його вимогами.

— Ні, какі-ма, не погодяться,— з пристрастю промовив Не Здавайся.— Вони влаштують розправу і не пощадять нікого. Його заарештують і кинуть у якусь в’язницю, можливо, за кілька миль звідси. Може, навіть за межами Індії. Яке добро він може зробити людям, якщо гнитиме за ґратами у Мандалаї? Вам же відомо, що боротьба позбавила його здоров’я. Він уже немолодий. Боюся, що в’язниця його доконає.

На обличчі жінки промайнула тінь вагань, але тут відчинилися двері. Вони з Не Здавайся з надією повернулися на звук, але замість Даса увійшла покоївка з чаєм та бенгальськими солодощами. Поставила все на столик перед господинею і почала розливати чай.

— Що ти від мене хочеш? — сказала місіс Дас.— Твій какі мене не слухатиме. У таких справах він нікого не слухає, крім Магатми, а останнім часом навіть і на нього не зважає.

Туга застигла на обличчі Не Здавайся нерухомою маскою, і мене вразило, як він постарішав за останні дванадцять місяців. Молодий самозакоханий ідеаліст, якого я зустрів понад два роки тому, швидко подорослішав, змушений вибирати між любов’ю до родини й спільноти і любов’ю до роботи та своїми особистими переконаннями, що те, що він робить, правильне та етичне. Розірвати це коло виявилося неможливим, і, оскільки його майже відлучили від рідних і близьких, він був у місті таким же самотнім, як і я.

Кажуть, що людина не острів, але деяких із нас доля чи обставини змушують стати островами. Я був таким шматком суші, і Не Здавайся рухався в тому ж напрямку.

Покоївка поставила перед нами горнятка. Місіс Дас узяла одне і зробила ковток.

— Якщо хочеш, щоб він передумав, поговори з Субхашем.

— З молодим Босом? — вирвалося у мене.— Але він спить і бачить, щоб його заарештували.

— Його — можливо,— відповіла жінка.— Але він вклоняється перед моїм чоловіком. І бажання вберегти його від зла переважує прагнення бути заарештованим самому.

— Кого це збираються заарештувати? — пролунав знайомий голос.

Двері вкотре відчинилися. Ми з Не Здавайся підвелися, увійшов Дас, легковажно посміхаючись, вбраний у дхоті та сіру накидку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що це не старий добрий дядечко, а де-факто лідер мільйонів провінціалів. За ним ішов Бос, і вигляд у нього був серйознішим, як це буває у молодих і недосвідчених. Саме так виглядав і Не Здавайся, коли ми з ним познайомились; таким був і я до війни, яка вибила з мене всі дурниці.

— Капітан Віндгем прийшов попросити тебе відкликати демонстрацію,— промовила місіс Дас, коли чоловік наблизився до неї.— Може, тобі варто послухати, що він хоче сказати.

Вогник в очах Даса згас. Він легенько потиснув її руку і жестом запросив нас сідати.

— Вибачте мене, джентльмени,— сказала Басанті Дас.

Вибачившись і лишивши чай недопитим, вона попрямувала до дверей. Дас зайняв місце, яке звільнила дружина, Бос продовжував стояти за кілька кроків позаду старого юриста.

— Отже, капітане Віндгеме,— почав Дас,— ви прийшли з черговою місією від лорда Таггарта?

— Я тут за дорученням комісара, сер, щоб попросити вас відкликати протести біля моста вдень і попередити, що будь-яка спроба перекрити вільний рух транспорту каратиметься законом з усією суворістю.

Дас ввічливо вислухав.

— Дякую, капітане. Будь ласка, передайте комісарові, що я буду радий задовольнити його прохання за умови, що він скасує своє розпорядження про заборону Конгресу волонтерів сьогодні до опівдня.

— Це неможливо, каку,— завважив Не Здавайся.— Наказ отримано з Делі.

— Але,— додав я,— ваше прохання ми перекажемо.

— Тоді ми з вами у безвихідному становищі,— сказав Дас.— Чи, може, ви запропонуєте якусь іншу альтернативу?

— Можливо,— припустив Не Здавайся,— ви перенесете демонстрацію в інше місце? Де можна висловити своє незадоволення, не провокуючи владу. Скажімо, на майдан.

За спиною Даса гмикнув Бос. Дас підняв руку, закликаючи до тиші.

— Звісно, ми могли б це зробити, Сурене, але це протирічить цілям ненасильницької неспівпраці. Провокувати владу — наша робота. Інакше в чому сенс? Ми не можемо нападати і не можемо дозволити уряду просто ігнорувати нас, поводитись як завжди.

В усьому цьому був якийсь абсурд. Ми з Дасом сидимо у вітальні особняку в Південній Калькутті, п’ємо чай і спокійнісінько висуваємо один одному вимоги, прекрасно усвідомлюючи, що жоден із нас не може піти на компроміс і відвернути катаклізм, який, безперечно, за кілька коротких годин приведе до насильства, масових арештів і смертей. Усе одно що мчати до урвища в автомобілі, у якого відмовили гальма. Ми обидва усвідомлювали, що саме наближається, і досі мали час вистрибнути, але жоден не мав можливості хоч щось удіяти.

Зі складок дхоті Дас витяг носову хусточку, підніс до рота і закашлявся.

Не Здавайся поруч зі мною розхвилювався. Він стиснув руку в кулак і вдарив об долоню іншої.

— Якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, каку, арешти проводитимуться в такому масштабі, якого не знали від початку року. Батьків відриватимуть від родин, синів кидатимуть під замок і депортуватимуть. Таких наслідків ви бажаєте? — запитав він.— Невже нам не досить тягот?

— Тяготи — частина будь-якої боротьби, Сурене,— доброзичливо відповів старий.— Лише такою жертвою ми створимо нову та достойну Індію.

Жертв і тягот я набачився в окопах, тож знав, що все це, звісно, дурниці, але старий, схоже, в це вірив. Так і мусить бути. Як іще можна виправдати страждання, яких зазнало стільки людей, що відгукнулися на заклик Магатми?

— Будь ласка, подумайте про своє здоров’я, каку,— благав Не Здавайся.— У тюрмі вам не місце.

Дас підняв указівний палець.

— Я не був би в цьому такий упевнений, Сурене. Можливо, ув’язнення в британській тюрмі — найпереконливіша заява, яку тільки можна зробити.

Не Здавайся у відчаї повернувся до Боса.

— Будь ласка, поговори з ним, Субхаше бабу. Яка користь від того, що він помре у в’язниці?

Бос рвучко вдихнув, але не сказав нічого.

— Джентльмени,— заявив Дас, підводячись. У голосі його забриніли нові, сталеві нотки.— Якщо більше нічого немає, прошу мене вибачити. День сьогодні обіцяє бути дуже напруженим. Можливо, для всіх нас.

Я подякував йому за час і пішов до дверей.

— Капітане,— пролунало за спиною,— будь ласка, перекажіть лорду Таггарту мої найкращі побажання.

Ми вийшли на зимове сонце і повернулися до автівки, що на нас чекала. Водій стояв, притулившись до капоту, з сигаретою в руці, про щось замріявшись. Побачивши нас, він рвучко виструнчився і кинув недопалок на землю, а тоді опанував себе і відчинив задні дверцята з гідністю лакея в палаці віцекороля.

Доки ми сідали, з-за рогу, хитаючись, вирулив на велосипеді місцевий поліціянт у білому однострої та червоній фесці і зупинився біля нас. Притуливши велосипед до дерева, він підійшов і віддав честь.

— Капітане Віндгеме, сер? Повідомлення з Лал-базар.