Дим і попіл

Тринадцять

оверталися додому ми довше, ніж очікували, оскільки Чітпур-роуд загатила юрма немитих і босих, що прямували на південь з плакатами, як у день перегонів. Я планував дорогою на Лал-базар зупинитися біля нашої квартири і зажити дози цілющого бальзаму, але часу на це не лишилося, хоча відстрочення означало неминучу ломку. Натомість я наказав водієві їхати одразу до штаб-квартири поліції, і, закинувши Не Здавайся за його стіл заповнювати папери, я незабаром опинився в компанії секретаря лорда Таггарта, офіцера на прізвище Деніелз, якій вів мене до кабінету свого боса.

Комісар сидів за столом з пером у руці і переглядав папери.

— Що маєте для мене, Семе? — промовив він, не удостоївши мене навіть поглядом, доки я перетинав килим між подвійними дверима та його робочим місцем.

— Дас, сер. Він не відкликатиме демонстрацію і не змінюватиме місце її проведення, попри те що я пояснив йому серйозність ситуації та наслідки, до яких можуть призвести його дії.

— Дуже прикро.— Він махнув рукою, щоб я сідав.— Та хоч би що там було, це вже не наш клопіт. Віцекороль віддав наказ воякам. Від сьогодні вони вводять комендантську годину з шостої вечора.

Як на мене, це гарантований спосіб не просто плеснути олії у вогонь, а вгатити туди цілу тону потужної вибухівки. Врешті, вояки прославилися не своїм умінням розсудливо керувати натовпом.

— Ви ж не серйозно?

— Абсолютно серйозно,— відповів він.— Це все для мене?

— Ні, сер.— Я опустився на стілець навпроти нього.— Я був у Рішрі.

— Невже? — Таггарт підкреслив у звіті, який читав, кілька слів і щось нашкрябав на полях.

— Убили жінку. Медсестра, родом із Гоа, поверталася з роботи у військовому шпиталі в Барракпурі. Ви часом не знаєте, чому цю справу передали нам із Банерджі?

Таггарт нарешті підняв очі.

— Не тупіть, Семе. Це втомлює. Справу передали вам, бо я наказав передати її вам. І зробив я це, бо головна турбота віцекороля наразі полягає в тому, щоб дискредитувати Ґанді з Дасом і всіх інших лицемірів Конгресу.— Він відклав перо і зітхнув.— Слухайте, Семе, я не з тих, хто схвалює вбивства, особливо скоєні на моїх теренах, але коли вже таке сталося, можна скористатися ситуацією. Я хочу, щоб його розкрили, і якомога швидше. Це допоможе мені відкараскатись від віцекороля.

Може, у мене знову загострилися симптоми ломки, але я все одно не бачив, яким боком ця справа стосується мене. Розумніша людина промовчала б, та я віддавав перевагу озвучити своє невігластво.

— Тобто ви хочете пов’язати його з Дасом та його послідовниками? — уточнив я.

Вена на його скроні запульсувала.

— Не будьте смішним. Гадаєте, я хочу реабілітуватися? Якби хотів, навряд чи вибрав для цієї справи вас. У мене багато інших, поступливіших офіцерів, здатних упоратись із цим завданням значно краще. Мені, Семе, потрібна правда. Я хочу мати змогу сказати віцекоролю, що справа в руках найкращих людей, і хай би як шокуюче це звучить, саме такими людьми і є ви з Банерджі.

— А що, як це не послідовники Даса?

Він оглянув мене з підозрою.

— Ви маєте причини так вважати?

Навряд чи я міг зізнатись, що мої міркування базуються на подібності між понівеченим обличчям жінки та пошматованим трупом, захованим в опійному притулку в Тангрі.

— Не зовсім. Хоча і є шанс, що це побутове убивство. Можливо, замішаний чоловік.

— Маєш докази?

Я похитав головою.

— Просто теорія.

Якусь мить він пильно дивився на мене.

— Вона не бенгалка, працювала на британських військових і мешкала в Рішрі, найбільшовистському містечку на схід від Москви,— промовив він.— Доки ви не можете довести, що прикінчив її саме чоловік, раджу зосередити зусилля на прихильниках Конгресу. Маєте щось іще?

— Ні, сер.

Та все одно я подумки вирішив попросити Не Здавайся, щоб той зв’язався з сержантом Ламонтом у Рішрі і з’ясував, де був Джордж Фернандес, коли зникла його дружина, а ще поговорив з її друзями та сусідами. У Бенгалії язиками патякають стільки ж, скільки в Англії, і якщо Рут Фернандес крутила роман за спиною чоловіка, завжди знайдеться особа, яка щось та бачила.

— У такому разі,— продовжив Таггарт,— вам із сержантом Банерджі краще вирушати до мосту через Говрах. Віцекороль наказав розібратися з цією проблемою військовим, але я хочу, щоб ви приглянули.

Стренд-роуд являла собою застиглий етюд — вантажівки, автомобілі, омнібуси скелями здіймалися серед моря людей, пінистої річки смаглявих людей у білих куртах, дхоті і капелюхах з емблемою Конгресу. На мить мені здалося, що Дас прислухався до наших попереджень і наказав волонтерам Конгресу триматися подалі, але тут я їх побачив: студенти і юнаки, деякі ледь вийшли з дитячого віку, груди колесом, тоненькі ніжки, завеликі сорочки й шорти кольору хакі, ніби загін скаутів, що заблукав на екскурсії лісопарком Гемпстедгіт. І ці хлопці так налякали читачів та редакторів «Інглішмена», що віцекоролю не лишилося іншого вибору, як заборонити їхню діяльність.

Насправді ж я сумнівався, чи варто їх боятися. Цим парубкам ніколи не виштовхати нас із Індії. Підозрюю, що вистачило б допомоги у вигляді жіночого загону, щоб нагнати на них страху, і якщо вони страждають на ту ж проблему, що й Не Здавайся, не можуть заговорити з особами протилежної статі, то жіночкам і силу застосовувати не доведеться. Варто лише завести з ними розмову, і хлопці підібгають хвоста й накивають п’ятами.

Я похитав головою від абсурдності ситуації, але якщо вона і була абсурдною, цього ніхто, крім мене, не помічав. Самі волонтери сприймали себе серйозно і, судячи з розташування загонів, військові теж. На розі вулиць стояли не дівчата з жіночого корпусу, а групи суворих гуркхів з гвинтівками напоготові і байдуже спостерігали за натовпом з-під своїх крислатих капелюхів. Від них віяло прихованою загрозою, такі собі леви, що вишукують здобич; вони не квапляться, але готові нападати й ладні перетворити цей білий одяг на червоний, якщо отримають такий наказ.

Лишалося молитися, що заради нас усіх до цього не дійде. Натовп зібрався великий, стільки народу я не бачив уже кілька місяців, і якщо проллється кров, немає жодної гарантії, що це буде кров лише місцевих і що кровопролиття обмежиться Стрендом чи навіть Калькуттою. Бо «Інглішмен», його читачі та віцекороль не усвідомлювали, що ні Партія Конгресу, ні її волонтери не являли собою загрози. Справжня небезпека — це німі, пригнічені мільйони, з яких складається реальна Індія. Вперше ця бідна, неосвічена, безголоса маса, дев’ять десятих населення країни, вийшла на вулиці, і якщо її розлютити, не сумніваюся, що вони лише своєю кількістю зітруть з лиця землі усіх гуркхів та англійців до останнього, звільняться, як Ґуллівер із пут ліліпутів. Власне, вони можуть це зробити коли їм заманеться. Диво, що вони досі до цього не додумалися. Натомість виходили на демонстрації і молились. Особисто мене це влаштовувало. Я просто щасливий, що вони вирішили протестувати, а не повставати,— адже якби вони обрали інший шлях, загинуло б до біса багато народу, включно зі мною. Питання в тому, чому вони не повстали? Якщо вірити балачкам у прокурених салонах Бенгальського клубу, це все через природну боязкість місцевих та їхню неспроможність чинити опір білій людині, але на війні я бачив індійські війська, що стрімко наступали на окопи німців крізь свинцеву завісу кулеметного вогню і билися з неприятелем самими прикладами своїх гвинтівок, тож можу запевнити, що боязкість тут ні до чого.

Є дещо інше, щось у душі цього народу, і хоча мені невідомо, що саме, я дуже за це вдячний, чорт забирай.

Ми з Не Здавайся проштовхалися крізь натовп. Попереду, неподалік входу на міст, спорудили імпровізовану платформу, пофарбували в червоний, білий та зелений — кольори Конгресу — та прикрасили низками квітів календули. Поряд височів курган з одягу, футів шість заввишки і кілька футів у діаметрі. На сцені стояв доволі гладкий індус в окулярах і щось кричав у важкий металевий мікрофон, від якого тягнулися кабелі до двох великих чорних динаміків і чогось на кшталт велетенського автомобільного акумулятора. Вкрите потом обличчя чоловіка застигло в гримасі, гідній сцени Королівського театру, слова вилітали зі швидкістю куль із кулемета Ґатлінга, при цьому він вельми активно жестикулював, указуючи товстим пальцем угору. Такий ораторський стиль був характерний для тих, хто не мав що сказати, але все одно бажав заштовхати ті невеличкі крихти інформації глибоко в глотку присутніх: стиль, переобтяжений лозунгами і призначений для того, щоб розпалити натовп і роздмухати дебати. Як не сумно, це працювало.

Він викинув кулак у повітря і почав викрикувати речитатив, який швидко підхопила юрма. Багато хто навіть копіював його жести. Не можу достеменно сказати, що вони кричали, але останні два слова розібрав: «Чолбе на». Це означає «неприпустимо» або «ми цього не потерпимо». Бенгальці часто застосовують цей вираз. Якби була фраза, яка виражала непоступливість, притаманну цілому народу, то це була б «Чолбе на». Іноді здавалося, що для них узагалі все неприпустимо, ніби цей антагонізм визначав їх геть в усьому. Але, як і під час виступу оратора на сцені, завжди з’являлося таке відчуття, що вся ця лють театральна — удавана заради тих, хто її споглядає, тож не дивно, що невдовзі вони вже весело робили те, що за мить до того називали «Чолбе на».

— Що він каже, сержанте?

Не Здавайся зосередився на сцені.

— Вони протестують проти військової комендантської години.

Він повернувся до мене, і на обличчя його набігла тінь.

— Промовець каже, що цей останній наказ віцекороля доводить, що панування британців — ярмо на нашій шиї, що той, хто допомагає поневолювати власний народ, є зрадником.

От я дурний, що запитав. Розпливчастість формулювань — це лише мантія, яка прикриває збентеженість від правди.

Я звірився з годинником. Вже наближається до п’ятої, сонце низько висить на небі, його світло відбивається від річки, фарбуючи її води червоним, відкидає довгі тіні від ряду солдатів, чиї силуети вишикувалися на березі. Гвинтівки вони тримають напоготові. Комендантська година розпочнеться о шостій. Щоб побачити, наскільки неприйнятною вважають її протестувальники, довго чекати не доведеться.

Чоловік на сцені замовк. Промокнув чоло хусточкою і продовжив м’якішим, благоговійнішим тоном, який викликав схвальні вигуки натовпу.

— На сцену викликають Дешбандху,— пояснив Не Здавайся.

Із-поза ширми, в білих дхоті і плащі, ну точно бенгальський патрицій, з’явився Дас і повільно піднявся на сцену. Потиснувши руку огрядного чоловіка, він підійшов до мікрофона і почекав, доки затихнуть оплески. Нарешті навіть розмови припинилися, і запанувала тиша — таке в Калькутті дорівнює диву на кшталт того, де натовп нагодували п’ятьма хлібами та рибинами і коли перетворили воду на вино.

Дас почав тихо говорити бенгальською, і Не Здавайся почав коментувати.

— Він говорить про свараж,— сказав він.

Одне з найулюбленіших слів Ґанді. Перекладається як «самокерування», але вони з Дасом позначали ним торгову та політичну незалежність.

— Каже, що сьогодні індійці є рабами... Що наше економічне рабство більше за політичне... Що багатства Індії осідають у торгових домах Лондону і на текстильних фабриках Манчестеру й Лідсу.

Раптом Дас побачив мене. Посміхнувся і, буцімто заради мене, легко перейшов з бенгальської на англійську.

— Тільки з Манчестеру щороку привозять тканин на шість мільйонів рупій. Навіщо нам платити шість мільйонів рупій індійського багатства британцям? Якщо людина тче власну тканину дві години на день, до кінця року вона матиме все необхідне для цілої родини.

Після цього він повернувся до бенгальської, голос його став гучнішим, темп прискорився, але інтонації відрізнялися від тону попереднього оратора. Це були не лозунги. Це була промова вдумливої людини, спрямована на те, щоб викликати сумніви щодо звичних переконань, а не на те, щоб змусити слухачів погодитись.

За десять хвилин його виступ закінчився під захоплені оплески. Дас кивнув людям і спустився зі сцени. Біля підніжжя сходів стояв його молодший лейтенант, Субхаш Бос, у волонтерському однострої та з дерев’яним смолоскипом, верхня частина якого була обмотана промасленою тканиною. Ніби в хореографічному номері один із глядачів передав Дасові запальничку. Той клацнув нею і підніс полум’я до ганчір’я. Воно одразу ж спалахнуло. Забравши смолоскип у Боса, Дас підійшов до купи тканини і торкнувся її.

Якусь мить нічого не відбувалося. А тоді вислизнув язик жовтого полум’я, лизнув найближчий шматок тканини, і за кілька хвилин уже полихало багаття. Помаранчеве полум’я високо злітало в темне небо, і дуже скоро від купи лишилися тільки дим і попіл.

Я очікував, що армія негайно втрутиться. По лавах гуркхів ніби пробігла нервова кінетична напруга. Вони були готові зірватися з місця, як ті хорти на перегонах. Натовп також це відчував, але Дас вирахував акцію з військовою точністю. До шостої лишалося ще кілька хвилин, війська зоставалися на своїх місцях, підкоряючись правилам комендантської години. На той факт, що сама демонстрація є незаконною, усі зацікавлені закривали очі. Як завжди, все це нагадувало гру, де обидві сторони домовилися, яких правил дотримуватися, а які можна ігнорувати. Зрештою, правила дуже важливі. Без них не зіграєш, і, на щастя, індійці полюбляли правила не менше за нас. Як іще можна пояснити пристрасть обох національностей до крикету, гри з такими заплутаними правилами, що потрібно було цілих п’ять днів, щоб зіграти в неї правильно, і навіть тоді частіше за все вона закінчувалася внічию? Часом здавалося, що вся ця ненасильницька боротьба була лише тривалим пробним матчем, де ми вперто пританцьовували біля своїх воріт, а індійці котили в наш бік усе, що траплялося під руку.

Щойно пробила шоста, Дас у супроводі двох волонтерів знову піднявся на сцену. Він звернувся до натовпу бенгальською, але це були вже інструкції, а не промова. Волонтери Конгресу серед народу підвелися й пішли до того місця, де дорога переходить у міст. Там вони сіли й узялися за руки, до них приєдналося ще кілька чоловіків у білому. Якщо війська збираються щось робити, то зараз для цього саме час, і у мене склалося враження, що Дас цього й очікує, на це і сподівається. Юрма напружено замовкла, очікування прокотилося по ній електричною хвилею. Кілька секунд проминуло ніби в агонії, але гуркхи наче приросли до свого місця, їхні обличчя нічого не виражали. Байдужі, як скелі. Я ще не побачив командира, але хоч би хто це був, варто віддати належне його здоровому глузду. Дасів протест має сенс, тільки якщо ми заковтнемо наживку і зробимо його таким. Якщо ми ігноруватимемо провокації, натовп урешті-решт сам собою розійдеться. Коли сонце сховається, температура впаде, як камінь у річку, а холод гарантовано знищить рішучість бенгальців швидше, ніж винний льох — запал французів. Нам лишається тільки сидіти смирно й чекати.

Авжеж, Дасові це було так само добре відомо, як і мені. Я озирнувся на нього, шукаючи в очах хоча б спалах сумніву. Та він увесь випромінював упевненість, як генерал, що спостерігає за подіями на полі битви, що розгортаються абсолютно за планом, і я вперше, відколи зустрів цю людину, усвідомив, що недооцінював його. Його інтонації рвучко змінилися, і він кинув кілька слів бенгальською. Люди перед ним підвелися. А тоді Дас заспівав, повільно, і за кілька секунд до нього приєдналися сотні голосів.

— Чорт,— вирвалося у Не Здавайся. Лаятися не в його звичках.— «Ванде Матарам»,— пояснив він,— «Слава матері».

Я знав цю пісню — всі ми знали, хоча не розбирали слів. Неофіційний гімн незалежної Індії, звісно, заборонений. Співання карається ув’язненням — цілком справедливо, як на мене, хоча б із тієї причини, що звучав він жахливо. Така скорботна журба, від якої волосся на голові дибки стає.

Я пригадав слова, які сказав мені Дас уранці.

«Провокувати владу — наша робота...»

І «Ванде Матарам» була до біса гарною провокацією.

Ще від 1905 року, коли лорд Керзон спробував розділити Бенгалію на дві частини і зазнав невдачі, ця пісня набула гучного резонансу серед бенгальців і такого політичного значення, що військовим важко було ігнорувати цей факт. Іронія полягала в тому, що єдиним місцем, де її співали, не лякаючись покарання, були лави військових, особливо на полях битв Західного фронту. Там влада охоче затуляла вуха, коли її співали бенгальці, обстрілюючи траншеї німців. Але то було в іншому місці, в інший час. Тут реакція була іншою.

Дас знав те, що я тільки почав усвідомлювати. Ігнорувати провокацію можна лише до певної межі. Після неї відсутність дій перетворюється на демонстрацію слабкості.

Розуміли Дас і Ґанді ще дещо. Вони знали фундаментальну крихкість нашого становища — те, що наш контроль над Індією залежить від сили зброї, а коли насильство є твоїм єдиним козирем, тобі рано чи пізно доведеться ходити з нього.

Чи то пісня, чи спалення одягу, чи відверта неповага до комендантської години, а може, й комбінація усіх трьох чинників, але військові більше не змогли терпіти. Пролунав різкий свист, і гуркхи кинулися на юрму, викликавши шквал криків, коли удари їхніх палиць посипалися на спини та плечі цивільних.

З одного боку заблимали спалахи фотоапаратів, видаючи місцерозташування репортерів, і до них негайно кинулися вояки. То, певно, іноземна преса. Місцеві англомовні газети навряд чи опублікували б такі світлини, з тієї простої причини, що глядачі не схотіли б на них дивитися. Що ж до газет, які друкувалися місцевою мовою, більшість із них уже закрили або ж їхні активи були заарештовані за порушення Закону про пресу, а ті, що лишилися, навряд чи стали б ризикувати, вдаючись до таких необдуманих дій.

За лічені хвилини солдати досягли підніжжя сцени, де Бос гарячково наказував своїм волонтерам зчепити руки. Гуркхи прорвалися через них, ніби то був паперовий ланцюжок, і подерлися сходами до Даса і двох його помічників. Мікрофон полетів на землю, у динаміках загуло так, що вуха позакладало. У натовпі закричали. Навколо мене солдати гнали демонстрантів до арештантських автомобілів, Босу й Дасу на сцені вже скрутили руки за спиною, тож незабаром вони приєднаються до своїх прихильників.

Гуркхи почали штовхати Даса сходами. Не Здавайся кинувся було на допомогу, але я перехопив його. Важко дихаючи, він обернувся і зиркнув на мене з такою люттю, якої я іще за ним не помічав.

— Ми мусимо щось зробити,— спробував він перекричати галас.

Я зупинив його, поклавши руку на плече.

— Ми нічого не можемо зробити,— завважив я.— Спробуєш їх зупинити, і тебе теж заарештують. А це покладе край твоїй кар’єрі — гуркхи запросто зламають тобі щелепу.

Кілька солдатів зривали зі сцени червоні й зелені прапори, інші тягли Даса з Босом до військового фургона. Триколор Конгресу упав зі сцени, і його втоптали в пил чоботи солдатів і босі ноги юрми, що кинулася врозтіч.

— Повертайтеся на Лал-базар, сержанте. Це наказ,— сказав я.

— Що там робити?

— Не знаю. Дізнайтеся, як там із розтином Рут Фернандес.— Я повернувся і пішов геть від сцени.

— А ви? — крикнув він.— Ви не їдете?

— Повернуся, щойно зможу,— відповів я.— Спочатку мушу навідатись до Аліпуру.