Дим і попіл

Шість

як він відреагував?

Таггарт стояв, повернувшись до нас спиною, зціпивши руки позаду, і дивився крізь вікно кабінету на місто внизу.

— Він сказав «дякую»,— відповів я.

— Невже? — Таггарт повернувся до нас.

— Приблизно. А ще він попросив передати вам свої вітання.

Приховати хворобливу посмішку комісарові не вдалося.

— Авжеж, попросив. Більше він нічого не казав?

— Він вважає, що заборона волонтерів — небезпечний хід, сер,— вступив Не Здавайся.

— Так і сказав, сержанте? — скептично гмикнув Таггарт.— І чому б це?— Його тривожить, що без них демонстрації вийдуть з-під контролю. Він не думає, що у нас вистачить людей підтримувати порядок.

Думка була слушною, але мені не подобалася сама ідея того, що закон і порядок впроваджуватиме хтось, окрім поліції.

Таггарт підійшов до свого крісла і сів за стіл.

— От нахабство. Він не проти продемонструвати світові, що ми не спроможні підтримувати спокій у цьому місті. Якби не його витівки, тут нічого б не загрожувало спокою.

— Боюся, він про це іншої думки, сер,— не погодився Не Здавайся.

— Так,— зітхнув Таггарт,— звісно, іншої. Питання в тому, чи послухає він нас.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Сумніваюся, сер,— сказав я.

— Краще б послухався,— відповів Таггарт.— Заради нас усіх.

Закінчилася зустріч якось швидко: комісар укотре закликав мене пригадати мій досвід роботи у спеціальному відділенні в Лондоні та у військовій розвідці під час війни у Франції і вирахувати, що саме планує робити далі Дас, а тоді перешкодити йому це зробити. Я міг би завважити, що ворожіння — не зовсім те, чого я навчився в Скотланд-Ярді та траншеях, і вистежування кремезних ірландців та виловлювання німецьких шпигунів не дуже допоможе проникнути в найпотаємніші думки хитрого старого індійського адвоката з поганим здоров’ям, але навряд чи це щось змінило б. У такому гуморі Таггарт лише відмахнувся б від цього, як від банальної відмовки.

Отже, отримавши завдання, яке неможливо виконати, ми з Не Здавайся повернулися до мого кабінету зализувати рани і думати, як краще вчинити. Догана — як вода, завжди тече вниз; Таггарт виплеснув своє розчарування на мене, я ж своє — на Не Здавайся.

— Мені байдуже, що ви робитимете,— заявив я.— Пригадайте всі послуги, які ви комусь зробили, поговоріть з усіма, з ким потрібно, від батька до Дасової пралі, якщо знадобиться, але дізнайтеся, що він планує.

Вираз сержантового обличчя не дуже відрізнявся від моєї мини, коли я отримав такий же сміховинний наказ від Таггарт. Але він усе ж таки зробив кілька нотаток у своєму жовтому записничку, вибачився і вийшов.

У голові бухкало. Я поглянув на годинник. Лише третя минула. Останнім часом сил у мене вистачало лише на півдня.

Я влаштувався на кріслі і спробував сконцентруватися на роботі. Дізнатися про плани Даса я не здатен, та можу хоча б поміркувати, що сталося з тілом китайця в опійному притоні.

Далеко в цьому напрямку я не просунувся, бо задзеленчав телефон. Напевно, Не Здавайся телефонує повідомити, що здогадався, яким буде наступний крок Даса, або, ймовірніше, поставити якесь дурне питання.

Я підняв слухавку.

— Семе?

Жіночий голос; не чув його уже кілька місяців.

— Енні? — відповів я.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?

— Я ж вам не докучаю, ні?..— Голос її обірвався.

— Аж ніяк,— запевнив я.— Усе гаразд?

Не дуже проникливе питання, як на детектива. Щось таки сталося. Інакше вона б не зателефонувала. На мить єдиною відповіддю було потріскування. Тоді вона відповіла.

— Дещо сталося, Семе.

Пів години по тому я був уже в Аліпурі, серед бульварів та бунгало Білого міста. У цій частині Калькутти важко було сказати, що більшу частину міста лихоманить уже майже рік. Можливо, трава на якомусь лужку і була на пів дюйма вищою, ніж зазвичай, або один-два особняки не підфарбували після злив серпневого сезону дощів, але цього можна було очікувати. Останнім часом страйкувало стільки місцевих, що знайти потрібну людину було доволі важко. Щоправда, на початку року було ще гірше, коли кожен індус разом зі своїм собакою відгукнувся на заклик Магатми й пішов страйкувати.

«Хартал» — ось як вони це називали. Та виявилося, що хартали підкоряються законам Ньютона. Бо на кожну дію знаходиться протидія. За кожен недоглянутий квітник робітник не отримав платні, а його родина наблизилася до злиднів та голоду. Страйки, як і війна,— кампанія на виснаження, і врешті-решт порожній живіт перемагає політику. З часом робочі, садівники, дверники, залізничники та більшість інших повернулися на свої посади, і будинки Аліпуру знову засяяли під зимовим сонцем за добре доглянутими живоплотами.

Водій зупинився на узбіччі біля будинку Енні. Залізна брама була зачинена, поруч сидів її дверник, огрядний молодик з виглядом опасистого херувима і з таким же бажанням працювати на обличчі, яке буває у лінивців. Зазвичай підняти його з обшарпаного стільця і змусити рухатись швидше за равлика можна лише з допомогою потоку лайки або стихійного лиха, але сьогодні він підскочив зі стільця, як вгодований хорт із загону. Знайшовши у зв’язці на поясі потрібний ключ, він відімкнув браму, широко її розчахнув і помахав, щоб ми заїжджали на всипану гравієм доріжку завдовжки з Суецький канал, у кінці якої височів будинок Енні. З гарними зеленими віконницями та рожевою бугенвілією, що плелася білими стінами, він вважався б мальовничим, але не сьогодні. Бо парадні двері були замазані червоною фарбою.

Я вистрибнув, не встиг автомобіль зупинитись, і кинувся сходами до входу. Двері відчинила покоївка Енні, Анжу, худорлява жінка з сутулими плечима і таким виразом обличчя, ніби вона носила на спині всі турботи світу. Я вже не раз зустрічав її, коли частіше навідувався до цієї оселі. Зазвичай вона вітала мене обачною усмішкою, ввічливим жестом та кількома нерозбірливими словами, але сьогодні думки її були зайняті іншим.

— Капітане Віндгеме, сагибе,— промовила вона, а тоді переключилась на бенгальську і заторохкотіла так швидко, що зрозуміти її годі було й думати. Второпавши, що я не розумію, вона раптово замовкла, а тоді, взявши мене за руку, запросила за собою.— Ходімо,— задихаючись, сказала вона,— господиня там.

Я пройшов за нею крізь передпокій. Усередині пахло гарденіями. Вони завжди були розставлені по всьому будинку, і я подумав, що міг би зробити приємність і принести букет — хоча прийшов і не зі світським візитом. Покоївка зупинилася біля відкритих дверей до вітальні і з надією підвела на мене очі. Навіть не знаю, що означав той погляд.

— Будь ласка, зачекайте. Покличу господиню.

Я пройшов повз неї до кімнати. Від останнього мого візиту вона майже не змінилася. Ті самі сімейні світлини на столику горіхового дерева перед парчевою канапою, такі в Калькутті обожнюють — рідкісне поєднання грошей і гарного смаку. По обидва боки широкого вікна стояли дві великі статуї індуського бога Шиви, творця й захисника всесвіту, який на квітці лотосу виконував свій небесний танок у вогняному колі. Вас легко можна було б пробачити, якби ви вирішили, що вони однаковісінькі, але, придивившись пильніше, можна було помітити невеличкі розбіжності. Вираз обличчя бога та його поза не були ідентичними. Колись Енні мені пояснювала.

— Перший Шива перебуває у стані благодаті,— розповіла вона.— У танці творця народжується всесвіт. Інший — сердитіша його форма.

— Знищувач? — запитав я.

Вона завагалася.

— Певним чином, але не схожий на нашого бога, який руйнує світ у книзі «Одкровення». Індуси вірять у реінкарнацію — не лише душі, але й усесвіту. Шива знищує старе, щоб його можна було обновити. Він руйнує, але може створити знову.

Тоді у мене з’явилася надія, що це метафора наших стосунків. Усе до того йшло. Вже не раз між нами спалахувала пристрасть, але обставини завжди були проти нас. Можливо, тими обставинами диригували й боги; та, ймовірніше, усьому виною моя поведінка.

Так, правда, колись я підозрював її у тому, що вона приховує від мене інформацію стосовно смерті її колишнього роботодавця. Я навіть відкрито їй про це говорив, але послухати її, так я практично звинуватив безпосередньо її у вбивстві чолов’яги. Такого я зробити не міг. Просто брав до уваги таку можливість.

Десь за рік по тому між нами знову запанував мир, але ця сердечність незабаром також розбилася, переважно об скелю моєї пристрасті до опію. На той час я міг протриматись без дози кілька днів і навіть удавати з себе респектабельну людину протягом дня. Та хіба приховаєш нічні екскурсії? У Калькутті чоловік міг виходити так пізно і так регулярно лише з двох причин, і жодна з них не була приємною на смак. Вона помітила мою відсутність і зажадала пояснень, але я все заперечував. Сказав, що це справи поліції,— і вона не повірила жодному слову. То було шість місяців тому, і відтоді ми бачилися лише час від часу. Спочатку я сподівався, що вона передумає, але цього не трапилося. Вона нагадувала справжню принцесу, ще й мала кругленьку суму в банку завдяки вдалим інвестиціям готівки, яку отримала від іншого підозрюваного у вбивстві. В обох випадках я помилявся, але ж здорове почуття підозри — характерна й доречна риса детектива.

Того дня, коли я вперше зустрів її, зрозумів, що вона дуже особлива. Ідеальною її не назвеш; вона навіть не англійка, як на те пішлося; але вона розумна, непохитна і не дуже вписується в суспільство, яке понад усе цінує походження. Як і я, вона вижила попри все і зробила це вельми вправно, можливо, тому, що їй доводилося боротися буквально за все в житті. Отже, чи мені звинувачувати її в тому, що дівчина хапається за будь-яку можливість просунутись угору, що траплялася на її шляху. Мушу визнати, останнім часом прихильників їй не бракувало, навіть ураховуючи, що вона наполовину індуска. Заперечень у мене це не викликало, як і те, що вона користалася цими чоловіками, щоб отримати бажане. Авжеж, мені здавалося, що наші стосунки інші, але в найтемніші свої години я підозрював, що не так уже й відрізняюсь від інших чоловіків, притягнутих на її орбіту, та все одно мене це влаштовувало. По-справжньому я боявся лише того, що колись вона зустріне одного чоловіка і побачить у ньому дещо більше, ніж засіб досягти мети.

Утім, почали плести плітки, що її бачили в місті під ручку з американським підприємцем з простеньким іменем, який не так давно сюди прибув і ще й з такого місця, про яке ніхто не знав, не відав; себто ніхто, окрім Не Здавайся, якого можна було вважати справжнім ходячим атласом, а він запевнив мене, що там дуже холодно; принаймні холодніше за ті місця, куди попнеться людина в здоровому глузді. От і добре. Сумніваюся, що цей красень переживе бенгальське літо. Якщо пощастить, то він ще й розтане.

— Семе?

Я обернувся і побачив на порозі Енні.

Хай би як я її чекав, проте коли побачив, що вона стоїть на порозі, мов та грецька богиня, мені наче у сонячне сплетення вгатили.

Вигляд у неї був розгублений.

— Не думала, що ви самі приїдете,— сказала вона, увійшовши.— Можна було просто прислати констебля.

Я жодному слову не повірив. Якби вона хотіла констебля, просто зателефонувала б у місцевий відділок — офіцер був би тут уже за п’ять хвилин. Натомість вона зателефонувала мені до штаб-квартири.

— Мені не важко,— відповів я.— Що сталося?

— Бачили двері? — Голос її обірвався.

— Важко було не звернути уваги.

— Тоді погляньте на це,— сказала вона і попрямувала до передпокою.

Звідти я пройшов за нею до їдальні, а тоді в задню частину будинку. Там було розбите вікно, а на підлозі, серед блискучих осколків, лежала цеглина.

Я опустився на коліно й демонстративно оглянув каменюку. Люди очікують, що детектив оглядатиме місце злочину. Це, либонь, така ж невід’ємна частина його образу, як і значок. Отже, як та дресирована мавпочка, я з ентузіазмом виконав ритуал. Якби цеглина була новенькою, було б за що зачепитись. Можливо, поблизу щось будували і хтось поцупив її звідти, але цеглина була старою і потертою — як і більшість цегли в Калькутті. Звичайнісінька собі каменюка: червонувато-помаранчева, нічим не відрізняється від тисяч інших, через які чіпляєшся в напівзруйнованих частинах міста.

— І вона залетіла крізь вікно? — уточнив я, підводячись.

Дурне питання, але я отримав дивне задоволення від того, що його поставив. Вона витріщилася на мене так, ніби я був повним ідіотом.

— Ні, Семе. Її прислали поштою. Авжеж, вона влетіла крізь вікно.

— Коли це сталося?

— Десь годину тому. Хвилин за десять до того, як я вам телефонувала.

Напади на власність у Білому місті були таким самим рідкісним явищем, як і спекотний день на Гебридських островах, а напад серед білого дня — взагалі річ нечувана.

— Ви бачили, хто це зробив?

Вона похитала головою.

— У кімнаті нікого не було. Анжу наполохав шум. Коли вона увійшла, побачила, що двоє чоловіків біжать до дерев.— Енні вказала на дальній кінець саду.

Я подивився туди. Дерева росли за сотню футів від будинку.

— Індійці? — запитав я.

— Вона вважає, що так.

— Вона їх не впізнала?

— Ні,— відмахнулася Енні.— Останнім часом тут з’явилося стільки нових облич...— Вона замовкла, але закінчувати фразу не було потреби.

На початку року Дас закликав до одноденного страйку, і його підтримало багато аліпурських робітників і садівників. Деякі сагиби поставилися до дій свого персоналу як до особистої образи і наступного дня всіх звільнили, замінивши новими людьми, які знали, з якого боку намащена маслом їхня роті[11].

— А ваш дверник? — продовжив я.— Хіба він не мусить патрулювати територію?

— Він був біля брами,— відповіла вона.— Територію він обходить у темряві.

— І він нічого не бачив?

— Ні.

— Навіть того, хто вихлюпнув на двері відро фарби?

— Схоже, ні.

Цілком можливо. Відстань між брамою та будинком доволі велика, і користі від дверника тут було стільки ж, скільки від мерця.

— Знаєте,— завважив я,— хоч би скільки хорошого він вам зробив, з таким само успіхом ви можете замінити його на опудало. Дешевше буде.

Вона зітхнула.

— А хто годуватиме його родину, Семе?

Я нічого не відповів. Якщо вона хоче грати святу захисницю кожного корінного калькуттця, це її справа, але це не завадило двійко з них поцілити цеглиною в її вікно.

— Якісь загрози надходили? — допитувався я.

— Ні,— була відповідь.— Але серед сусідів паніка. Кілька днів тому лікарю-парсу та його дружині, вони живуть поблизу, хтось уночі підпалив оранжерею.

— Ну а ви? — продовжив я.— Маєте уявлення, навіщо спаплюжили ваш будинок?

Вона знову кинула на мене красномовний погляд, той самий, в якому читалося, що вона не в захваті від моїх детективних здібностей.

— Хіба це не очевидно?

Англо-індійці завжди були легкою мішенню. На них нападали по всьому місту. Їхнє життя ніколи не було простим — ми дивилися на них зі зневагою, індійці — з недовірою,— але з літа справи погіршали. І причиною стали залізниці. Це завжди було Ахіллесовою п’ятою уряду. Без них країну паралізує, і влада змушена йти на компроміс. Але після збоїв, що відбулися на початку, потяги знову ходили, рух відновився протягом тижня. Місцеві звинувачували англо-індійців. Люди вважали, що саме вони пішли на співпрацю з британцями і керують залізницями. Авжеж, це було не так. Дійсно, вони обіймали багато залізничних посад, але керівниками завжди були британці. Англо-індійці виявилися чудовими цапами-відбувайлами. Завжди легше звинувачувати в саботажі меншість, ніж визнавати, що не всі індійці відгукнулися на заклик Магатми кидати зброю.

Якщо Дас має рацію і заборона діяльності волонтерів дійсно приведе до збільшення кількості нападів, не потрібно бути генієм, щоб вирахувати, хто стане першими жертвами.

— Ліпше вам поїхати з будинку на кілька днів,— запропонував я.— Доки пристрасті не вляжуться.

— І куди ж мені податися, Семе?

В її голосі забриніло напруження.

— До готелю,— знизав я плечима.— Може, до «Великого східного»? — Це припущення викликало спогади. Туди я вперше запросив її на обід. Але було то понад два роки тому. Тоді ми були іншими людьми.

— Не дозволю, щоб мене вигнали з дому,— заявила вона таким тоном, що стало ясно: сперечатися марно.

Я кивнув і пішов за нею назад до передпокою.

Я швидко оглянув решту будинку, перевірив усі зовнішні двері й вікна, запропонував поставити біля входу констебля, що було не дуже обачним з мого боку, враховуючи, як нам не вистачало людей і те, що я не маю повноважень розпоряджатися кадрами, але вже не вперше з моїх вуст злітали слова, якими я намагався її вразити.

Вона відмовилася і проводила мене до дверей; уже приїхало кілька робітників з інструментами та дошками, щоб тимчасово забити вікно.

Я повернувся до неї, досі не впевнений, навіщо вона мене покликала. Десь у глибині душі я відчував, що вона й сама не знає. Можливо, зіштовхнувшись із небезпекою, вона зробила це інстинктивно, а тепер шкодує. Судячи з виразу її обличчя, це припущення було цілком слушним.

— Ви впевнені, що тут усе буде гаразд?

— Все буде добре, Семе,— відповіла вона. І, схоже, справді так вважала.— Мене все це трохи вибило з колії. Не варто було вас турбувати.

— Я можу прийти пізніше,— запропонував я,— або залишитись... якщо ви хвилюєтесь.

Слова зірвалися з язика, не встиг я і збагнути.

Вона невесело розсміялася.

— На всю ніч, Семе, або лише до другої?