Дим і попіл

Двадцять два

окоївка нічого не знала. Це було ясно від самого початку. Коли працюєш у нашій професії, розвивається відчуття, що тобі брешуть чи хоч би мають клепку до цього. У цьому випадку Нері, дівчина-селянка з якогось крихітного сільця у джунглях на південь від Калькутти, таким вимогам не відповідала, тож коли вона присягнулася Не Здавайся, що вперше дізналася про нещастя, коли її хазяйка вранці з криком спустилася вниз, я схилявся до того, щоб їй повірити.

Вона підтвердила слова місіс Данлоп — сказала, що запропонувала піднятися й покликати містера Данлопа на сніданок, але господиня сказала не хвилюватись, вона сама сходить.

Кухарка, весела сива жіночка з кількома складками жиру на талії, що виступали між короткою індійською блузою і сарі, підіткнутому на поясі, також дуже допомогла — принаймні по-своєму: переповіла з найменшими подробицями про вечірню рутину й ранок на кухні, і все це загалом не додало нічого до того, що ми вже дізналися.

Це означає, що єдиним справжнім джерелом інформації була місіс Данлоп. Її історія про снодійне, від якого вона спала мертвим сном, була надто вже зручна. До того ж було ще кілька питань про її чоловіка, на які мені б хотілося отримати відповідь. Особисто я не сумнівався, що ці три вбивства пов’язані.

Дві жертви за двадцять чотири години з ідентичними ранами можна було б з натяжкою назвати збігом, але три за той же час? Багатенько.

Ще й характер самих ран. Очі відсутні; колоті рани в грудях — щось це має означати. Ритуальне каліцтво? Бенгалія колись була осередком тхагів, грабіжників та убивць, які поклонялися богині Калі. Чи могли ці вбивства бути справою рук релігійних фанатиків?

Приїхали хлопці з відділу відбитків пальців і взялися до роботи у вітальні та спальні, тож, оглянувши разом із Не Здавайся решту будинку, я вирішив улаштувати штаб-квартиру в кабінеті Данлопа.

У деяких місцях люди лишають свій явний слід. Вітальня, уся в ситчику та гаптуванні, була територією місіс Данлоп, а от кабінет — володіннями небіжчика.

Це була світла, доволі простора кімната, велику частину якої займали кремезний письмовий стіл і книжкова шафа, де книжок було менше, ніж можна було очікувати від науковця. На стінах, як спортивні призи у атлета, були розвішані численні свідоцтва, дипломи, групові світлини, які, на думку Данлопа, мусили тримати на високому рівні самооцінку господаря.

На столі лежало кілька паперів, придавлених величенькою настільною запальничкою зеленого мармуру, від одного погляду на яку одразу ж закортіло її випробувати. Я опустився у шкіряне крісло за столом, намацав у кишені пачку «Кепстена» і натиснув важку латунну кнопку на запальничці, вивільнивши язичок полум’я. Затягнувся і дістав стосик паперів із-під імпровізованого прес-пап’є. Переглянув. Перший аркуш — рахунок від кравця з Хог-маркет від 15 грудня з проханням оплатити. Другий, судячи з фірмового бланка,— лист із якогось відділу Корпусу королівських інженерів у Портоні, Вілтшир.

У двері постукали, й увійшли місіс Данлоп і Мондол, який тримався за кілька кроків позаду неї. Обличчя жінки посіріло, ніби з неї витекли всі життєві сили, і це означало, що вона починає усвідомлювати всю реальність убивства чоловіка. Я повернув папери на стіл і поклав сигарету на край кришталевої попільнички.

Мондол передав Не Здавайся блакитну пляшечку з пігулками — наскільки мені було видно, напівпорожню. Не Здавайся кивнув і щось тихо сказав, після чого констебль розвернувся й вийшов.

— Місіс Данлоп,— промовив я, вказуючи на стілець,— сідайте, будь ласка. Маю до вас ще кілька питань.

Антея Данлоп сіла і склала руки на колінах. Я вдивився в її обличчя. Очі її розпухли, але вона вдалася до кремів і пудри, щоб приховати зморшки та замаскувати доріжки, що лишили сльози на щоках.

— Як довго ви в Калькутті? — почав я.

Вона на мить замислилася.

— Мабуть, уже чотири роки,— відповіла вона.— Аластер приїхав під час війни, а я приєдналася до нього шість місяців по тому.

— Що привело вас до Індії?

Вона витягла з рукава хусточку і промокнула куточки очей.

— Війна,— пролунала тиха відповідь.— Аластера призвали 1915 року — не як рядового, звісно, для цього він був застарий,— а як біолога; він мав певні знання та навички, необхідні для військового. У середині 1917 року його послали в Калькутту. Він казав, що тут досліджують ефективніші методи лікування малярії.

— А ви приїхали на початку 1918 року?

— Саме так.

— Чому так затрималися?

— Вибору я не мала,— сказала вона таким тоном, ніби все це її не обходило.— Була війна. Армія навряд чи могла собі дозволити обслуговувати дружин усіх офіцерів, які супроводжують їх усюди. До того ж у мене родина в Англії.

— Діти?

— Дочка,— відповіла вона.— Ми сподівалися після війни повернутися додому, та Аластеру запропонували посаду у школі тропічної медицини, де він зміг би продовжувати своє наукове дослідження. Іронія долі, але ми нарешті почали збиратися додому, хотіли повернутися в Англію наступного місяця.

— Він уже завершив своє дослідження?

— Річ не в тім. Уряд попросив, щоб він повертався.

— Уряд?

— У всякому разі армія. Аластер сказав, що вони отримали кошти на певний проект. Хотіли, щоб він знову працював над ним.

— Кошти на дослідження малярії? — уточнив я.

— Так він мені пояснив.

Щось тут дивне. Навіщо воякам досліджувати малярію? І навіщо робити це в Англії, а не тут? От чого в Калькутті не бракує, так це малярійних комарів.

— Ви впевнені? — запитав я.

На обличчя її набігла хмара.

— Можу передати тільки те, що сказав чоловік.

Тон її був не дуже переконливим. Утім, правдоподібно, що Данлоп повідомив, що він повертається до Англії продовжувати досліджувати малярію, а насправді військові мали щодо нього інші наміри.

Хоч би що там було, Антея Данлоп не допоможе прояснити це питання. Тож я змінив тему.

— Чому сьогодні вранці ви самі пішли по чоловіка, а не послали покоївку? — запитав я.

Питання заскочило її зненацька.

— Не знаю,— стенула вона плечима.— Здається, Нері була зайнята.

Я кинув погляд на Не Здавайся, який стояв біля дверей. Він похитав головою.

— А вона стверджує, що запропонувала покликати вашого чоловіка, а ви сказали, що сходите самі.

— Можливо,— погодилась місіс Данлоп.— Я точно не пам’ятаю.

Вона потягнулася до кишені і дістала чотки. Так міцно обхопила намистини, що кісточки пальців побіліли від напруги.

— Чи не бажаєте щось нам розповісти, місіс Данлоп? — натиснув на неї я.

Відповіддю на питання стала тиша.

Я більше нічого не встиг запитати, бо знизу долинув гомін. Залунали гучні голоси.

Я обернувся до Не Здавайся:

— Дізнайся, що там відбувається.

Він підійшов до дверей і відчинив їх, до кімнати увірвався гуркіт чобіт, що тупотіли вгору сходами, і за мить дверний отвір закрили постаті Алленбі, білявого поплічника Доусона минулої ночі, та двох велетів-сикхів.

Один із них схопив за руку Не Здавайся та притиснув його обличчям до стіни.

— Відпусти,— гаркнув я, скочивши на ноги.

Алленбі поглянув на мене як на калюжу багнюки, в яку він примудрився вступити. Руку Не Здавайся заломили за спину під неприродним кутом. Обличчя його так і розплющилося об один із портретів, розвішаних на стіні.

— Не очікував так скоро вас побачити, Віндгеме,— промовив Алленбі.

— Руки геть від мого офіцера, або я сам його звільню.

Він повернувся до своїх людей.

— Відпустіть.

Сикхи ослабили хватку, і Не Здавайся шумно видихнув та повернувся, притискаючи до себе пошкоджену руку.

— Що вам потрібно, Алленбі? — запитав я.

— Розслідування передали під егіду «Відділу Н»,— заявив він.— Це більше не справа поліції. Ви з вашими офіцерами мусите негайно піти.

— Хто віддав наказ?

— Невже вам дійсно потрібно про це питати? — гмикнув він.— Слухайте, Віндгеме, я мушу виконувати наказ.

— Я теж,— відрізав я.— Саме збирався заарештувати цю жінку.

Брехня, авжеж, але на користь справи.

Алленбі поглянув на місіс Данлоп.

— Ви нікого не заарештовуватимете, Віндгеме.

Якусь мить я оцінював ситуацію. Їх троє, нас двоє.

Хтозна, де зараз Мондол, але сумніваюся, що в бійці він чимось допоможе. Не те щоб ми збиралися битися з Алленбі та його горлорізами. Таке просто немислиме. Зрештою, вони ж британські військові офіцери, не кажучи вже про те, що сикхи завбільшки з добре вгодованого бика. Я перехопив погляд Не Здавайся, і на мить здалося, що він готується до наступного раунду з сипаєм, який його скрутив. Сержант, може, і гарячий, але точно не самогубець.

Алленбі повернувся до своїх людей.

— Проведіть цих джентльменів.

Та не встигли вони і кроку зробити, Не Здавайся закричав і накинувся на того, хто мало не вивернув йому руку. Те ще видовище — така собі атака легкої бригади[20]в особі однієї людини — і з такими ж результатами. Він наскочив на чоловіка, як я припускаю, намагаючись збити його з ніг, але спромігся лише трохи його похитнути. Сикх витріщився на нього, не в змозі повірити, що утнув маленький бенгалець; сам я, якщо чесно, теж не йняв віри власним очам. У Не Здавайся ж вигляд був такий, ніби він щойно з розгону вдарився головою об стіну. Сикх отямився і викинув уперед кулак завбільшки зі свинячий окорок, Не Здавайся відлетів на інший кінець кімнати. Він так ударився об стіну, що на підлогу посипались світлини в рамочках і свідоцтва. Сикх додав удар чоботом під ребра. Не Здавайся зігнувся від болю. Я кинувся між ними, доки сикх не завдав моєму сержанту більшої шкоди.

Алленбі гавкнув наказ, відкликаючи свого бойового собаку.

— Забирайтеся звідси, Віндгеме,— гримнув він,— доки я вас обох не заарештував.

Не Здавайся явно не міг відшукати свої ноги. Він повільно мацав руками навколо себе серед осколків скла та поламаних рамок, ніби збираючи уламки самого себе, що бризнули в різні боки. Я допоміг йому підвестися й, оскільки він однією рукою тримався за ребра, неспішно повів до дверей і вниз сходами. На вулиці, тримаючись за бік, він сам обережно пішов до автомобіля. Вибіг водій і відчинив перед ним дверцята. Не Здавайся, поморщившись, забрався всередину.

— А це вже цікаво,— завважив я, сідаючи поруч.— Ви в курсі, що він міг вас убити?

Банерджі похитав головою.

— Гадаю, він уже почав видихатися, сер.

— Хоча за спробу вам вищий бал. Як ребра?

Не Здавайся опустив очі на груди і розплився в широкій усмішці.

— Добре,— запевнив він, розстібаючи кітель.

Щось блиснуло у світлі. З-за пазухи він повільно витягнув зім’яту світлину, трохи меншу за аркуш паперу.

Я підняв на нього погляд.

— Що це?

— Один зі знімків зі стіни Данлопівського кабінету. Коли той бовдур пришпилив мене до неї, я дещо помітив. Мусимо йому подякувати...

— Що? — розгубився я.— Що ви помітили?

Він передав фото мені.

— Дивіться самі.

Я взяв і уважно розглянув знімок. Один із групових портретів. Вояки вишикувалися біля будинку, який здався знайомим. Хтось стояв, важливі особи сиділи на стільцях, а групка індусів чекала збоку. Я упізнав будівлю. Військовий шпиталь у Барракпурі. Вдивився в обличчя і раптом побачив те саме, що і Не Здавайся. У центрі світлини на плетених стільцях сиділи Данлоп і директор шпиталю, полковник Маꥳр. За ними стояла група, і посеред неї — два британські офіцери в білих лікарських халатах поверх одностроїв. Та понад усе мене вразила одна індуска, з правого краю. Аж мороз пробрав, коли я побачив обличчя Рут Фернандес, яка дивилася просто на мене.