Абір Мухерджі. Дим і попіл

Сім

оли я покинув будинок Енні, все було в тумані, і на вулицях, і у мене в голові. Як завжди, тишу сутінок порушувало стрекотіння цвіркунів. Руки і ноги у мене боліли, і навіть таке легеньке навантаження, як сісти в авто, позбавило мене енергії. Я упав на заднє сидіння і зачинив дверцята.

— Лал-базар, сер? — запитав водій.

— Ні. Премчанд-Борал-стрит.

Ніч знову буде незвично холодною. Останнім часом стовпчик ртуті опускався мало не до п’яти градусів, і місцеві, мабуть, почувалися як в Арктиці. Такими ночами у найбідніших частинах Чорного Міста ті, хто не мав даху або вогню, до ранку не дотягували.

Для них така пора року, як-от зима, не містить у собі нічого, крім небезпеки. Для більшості мешканців міста Різдво чуже свято, яке посадили в їхній ґрунт ревні місіонери і яке святкували британці та деякі ошукані обернені з інших частин країни — переважно з Південної Індії,— які перебралися сюди. Це свято необов’язково їх обурювало. Індуси Бенгалії — народ прагматичний, більшість без проблем сприймали Ісуса як іще одне божество у загальному пантеоні богів і святих, коли вже ми, британці, оголосили його день народження святом.

Та все одно святкували якось байдуже, і мене це влаштовувало. Мені не хотілося, щоб нагадували про привидів Різдва з минулого. Ті кілька щасливих спогадів, що лишилися у мене від цього періоду, стосувалися тих днів, які я провів зі своєю дружиною Сарою. Вона померла чотири роки тому, і як людина, що боїться власної тіні, відтоді кожне Різдво я тікав, спочатку до пляшки, тоді до Калькутти; бо озирнутися назад для мене було те саме, що здерти струп з незагоєної рани.

Якщо і була тепер радість у моєму житті, то дарувала її Енні Грант. Іронія полягала в тому, що доки я тікав від своїх спогадів, моя нездатність рухатись уперед — лишити свій час із Сарою в минулому — позбавляла будь-якої перспективи майбутнього з Енні.

Аромат гібіскусу в Аліпурі незабаром змінився на сморід стічних канав: ми наближалися до каналу Толлі, кордону між заможним підгороддям та середмістям. Схоже, водій спеціально не минав жодної ями на дорозі, і в голові у мене гуло, ніби богиня Калі власноруч била по ній молотом, бажаючи додати мій череп до гірлянди інших у себе на шиї.

Коли авто зупинилося біля моєї квартири, вже опустилася темрява. Премчанд-Борал-стрит — не найцікавіше місце для проживання, але житло тут дешеве і, що важливіше, власник будинку не заперечує, щоб білий знімав квартиру разом з місцевим. О цій годині на вулиці було тихо. Більшість дівчат не виходило раніше восьмої, але галас однаково піднімався не раніше десятої. До того клієнтура навідувалася переважно пристойна: службовці в накрохмалених дхоті, зі старанно змащеним та розчесаним на проділ волоссям, заходили по дорозі додому до вже знайомих дівчат з коробкою цукерок та усмішкою на обличчі.

Я піднявся сходами і вставив ключ у замок. У передпокої було темно. Це означало, що Не Здавайся й досі не повернувся, але Сандеш, звісно, був удома, можливо, десь на кухні, готував при світлі свічки. Навряд чи він був ощадливим — просто не довіряв електриці.

— Сандеше.— Голос мій луною відбився від стін.

— Га, сагибе.

Відповідь долинула не з кухні, а з вітальні. Шкрябнули по підлозі ніжки меблів, отже, він спав під обіднім столом.

Тоді чиркнув сірник, м’яко засвітився ліхтар — слуга вийшов у коридор.

— Увімкни світло,— попросив я,— і принеси мені мій напій.

— Га, сагибе,— кивнув він, натискаючи вмикач у передпокої, а тоді вже пішов на кухню.

Я увійшов до вітальні, зняв кітель і кинув його на спинку стільця, підійшов до шафки з напоями.

За кілька хвилин я вже був на веранді та сидів зі склянкою віскі у плетеному кріслі, непохитно, як мішок із каменюками. Тремтячою рукою я підніс до губ важку склянку, а Сандеш з-поза спини беззвучно поставив на стіл поряд мене емальований кухлик й невеличкий мідний казанець із ложкою і знову відступив. У кружці була брунатна густа рідина, порівняно з якою навіть води Гангу смакували наче амброзія. Але скаржитися мені було гріх. Ані на неї, ані на ложку очищеного масла гхі, яке я зачерпнув з мідного казана.

Цю мікстуру прописав мені шарлатан на ім’я Чаттерджі, який приймав пацієнтів у малесенькій кімнатці, ледь більшій за будку сповідника, у негігієнічному провулку, що відгалужувався від Дхарматолла-стрит. Він називав себе доктором гомеопатичної медицини і, судячи з кількості посвідчень, розвішаних на стіні, мав непогану кваліфікацію у цій галузі.

Авжеж, моє ставлення до цього було скептичним, але, як то кажуть, мусиш, тож мусиш, і таке інше. Стан мій сягнув тієї стадії, коли симптоми вже не можна приховати, навіть від самого себе. Про те, щоб звернутися до лікаря-європейця чи навіть американця, який приймав біля Бара-базар, годі було й думати, оскільки конфіденційність, гарантована клятвою Гіппократа, проявлялася в Калькутті доволі спорадично. До того ж для боротьби з опійною залежністю західна медицина мала у своєму арсеналі лише електрошокову терапію, від якої, схоже, радості було стільки ж, як від лікування п’явками.

Тож лікар мусив бути індусом, і лікування потрібно було тримати в таємниці. Навіть якби я почав розпитувати, це викликало б проблеми. Та я детектив з десятирічним досвідом у прихованому спостереженні. Вистежувати людей — моя робота. Від самого початку я відчував, що маю чималі шанси знайти підходящого лікаря; і коли побачив оголошення доктора Чаттерджі у відповідному розділі «Стейтсмен», вони ще збільшилися.

Якось у листопаді, ввечері у вівторок, я завітав до приймальні лікаря, щоб сповідатися в гріхах. Чаттерджі виявився худорлявим чоловіком у товстих окулярах, дхоті й сорочці з короткими рукавами і заплямованою чорнилом нагрудною кишенею, там, де протікало перо.

Він, не втручаючись, слухав, доки я пояснював свої проблеми, і не видав свого здивування, побачивши білу людину, що звернулася до нього по допомогу. Він приділив моєму випадку увагу, на яку той заслуговував, і час від часу кивав, доки потік моїх слів не вичерпався.

— Га,— нарешті сказав він.— Опійний бапаар, чи, як ви кажете, залежність — це дуже серйозно. Ефективне лікування — довга інтенсивна справа. Напрочуд неприємна для західного смаку...

— Але ж лікування існує? — уточнив я.

— Авжеж, лікування існує! — з ентузіазмом вигукнув він.— Ви маєте уявлення про аюрведу?

— Розпливчасте.

Не Здавайся був адвокатом аюрведичної медицини, але я вважав її, як і більшість місцевих практик, безнадійно незрозумілою, огорненою туманом і фольклором індійського містицизму.

— Очищення,— продовжив Чаттерджі. Товсті скельця окулярів дуже збільшували його зіниці.— Лікування містить у собі очищення. Тіла і духу. Вам доведеться з’їздити в ашрам Деврага Свамі в Ассамі.

— А він добрий, цей свамі?

Чаттерджі посміхнувся.

— Безперечно! Вік Девраги Свамі — понад 270 років.

— Ви з ним зустрічалися?

— Ні. Але посилав до нього своїх пацієнтів. Процес займає двадцять п’ять днів. Із тіла виганяється багато отрути. Вам доведеться ретельно оглядати свої випорожнення.

Гарненька перспектива.

Проблема, як завжди, в часі. За поточних обставин шанси, що лорд Таггарт дозволить мені двадцятип’ятиденну відпустку, аби відвідати ашрам в Ассамі, такі ж самі, як і те, що кайзера Вільгельма нагородять орденом Почесного легіону.

— А більше нічого немає? — поцікавився я.— Пігулочки, скажімо.

Чаттарджі так замотав головою, що аж окуляри підстрибнули.

— Вибачте, ні. Якщо хочете остаточно зцілитись, то ні.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Але,— додав лікар,— є один тимчасовий засіб. Кердy. Англійською, здається, це називається гарбуз. Це не ліки, але його сік може пом’якшити симптоми опійної хвороби.

Я раптом відчув себе людиною, якій повідомили про помилування на шляху до шибениці.

Чаттерджі нашкрябав деталі на клаптику цигаркового паперу.

— Візьміть половину керду. Розтовчіть і пийте, додавши чайну ложку гхі. Пийте, коли симптоми стануть нестерпними.

Його слова викликали скепсис, але особливого вибору я не мав, у всякому разі доки не знайду час на те, щоб цілий місяць блювати та роздивлятися випорожнення. Тож я почав пити ці ліки. Спочатку вагався, але вони, як не дивно, працювали. Виявилося, що після порції гарбуза біль відступав десь на день, заповнюючи проміжок між піками прояву симптомів та наступним візитом до притону посеред ночі.

Я відставив віскі, потягнувся до емалевого кухлика і набрався мужності. Смакувало це питво огидно, тож я випив його двома ковтками, тоді набрав ложку очищеного масла з казанка і проковтнув його, стримуючи позиви до блювання. Досвід підказував, що потрібен деякий час, щоб пійло подіяло, тож повівся мудро: узяв віскі, відкинувся на спинку, зробив ковток і почав чекати.

Думки повернулися до подій минулої ночі. Облава, запланована за наказом військової розвідки, таємно і в останню хвилину. Мертвий чоловік, чиє тіло, схоже, лишилося непоміченим — принаймні незареєстрованим,— хоча будинок аж кишів поліціянтами.

Але трупи просто так не зникають, для цього потрібна допомога фугасного снаряда, і оскільки в опійний притон такого не влучало, цілком логічно, що тіло вбитого китайця і досі там... якщо мені все це не привиділося.

Існував лише один спосіб переконатися. Я підвівся, схопив кітель, вийшов у туман і покликав таксі.

Вулиці спустіли. У такі зимові ночі Калькутта набувала примарних якостей, такий собі серпанок між живими та мертвими, за ліпших часів розпливчастий, а тепер явно пористий. З мороку вигулькнув рикша, захищений від ночі светром, рукавицями та вовняним капелюхом, ніби збирався рятувати з Південного полюса капітана Скотта.

Подорож до Тангри порушував кашель рикши, кожен приступ супроводжувався лайкою та вибаченнями.

— Вибачте, сагибе. Сильний кашель. Дуже холодно.

Щозими те саме. Щойно температура опускалася нижче десяти градусів, захворювала половина міста, і розмови про пневмонію та інфекції дихальних шляхів відвойовували собі місце серед довічних бенгальських пристрастей: політики та спорожнення кишківника.

Я вийшов за кілька вулиць і решту шляху до опійного притону подолав пішки. З фасаду будівля нічим не відрізнялася від інших у цьому місці: зачинені віконниці, пофарбований фасад, потріскана штукатурка, побита цегла. На дверях висів замок, на стіні над ними була прибита дерев’яна табличка з вилинялими китайськими ієрогліфами, написаними червоною фарбою.

На вулиці, поруч із ліхтарем, стояв самотній констебль, замотаний у шалик, і притупував ногами, щоб хоч якось зігрітися. На вигляд йому ледь виповнилося двадцять, він дуже нервував, але, зачувши мої кроки, підвів рушницю.

— Хто йде? — вигукнув він з упевненістю священника, що потрапив до борделю.

Побачивши, що перед ним сагиб, він випрямився, а коли я витяг своє посвідчення, аж зітхнув із полегшенням.

— Як вас звуть, констебле? — запитав я.

— Мітра, сер. Із тангрського відділку.

Я збрехав і сказав, що я з поліції моралі.

— Мені потрібно потрапити всередину,— сказав я.

— Так, сер,— відповів він і витяг із кишені зв’язку ключів.

Знайшовши потрібний, він повернувся й схилився над замком. Той клацнув і відімкнувся, а ланцюг, який він утримував, упав на землю. Мітра чоботом відштовхнув його з дороги і відчинив двері. Я позичив його лампу і ступив усередину, в темряву.

Пахло тут не так, як минулої ночі. Запах формальдегіду та опію зник, його замінив інший — такий слабкий, що я не міг його визначити, але він дуже нагадував мені про траншеї. Я спустився сходами в підвал, пройшов коридором до кімнати, де менш ніж двадцять чотири години тому лежав у коматозному стані на мотузяній койці в оточенні півдюжини інших друзів містера О. Тепер кімната була порожньою, мовчазною, як камера могили фараона. Та привиди минулої ночі й досі були тут: зламаний стілець, перекинуте ліжко, опійна таця, що притулилася в кутку, ніби так і було задумано,— мовчазні свідки того, що сталося.

У темряві я наступив на бамбукову люльку для куріння опію, та хруснула під ногою. Я відштовхнув її геть, простежив поглядом, як вона закотилася в тінь. Пішов далі, вийшов із кімнати до коридору, куди мене випхала східна дівчина, піднявся сходами, проліз крізь люк до кімнати, де знайшов чоловіка при смерті.

Кімната була порожньою. Мене це не дуже здивувало. Хоч би як нам бракувало людей, хлопці з поліції моралі навряд чи пропустили б тіло, що лежить посеред підлоги. Я опустився навколішки і провів рукою по кахляній підлозі. Жодних слідів крові. Власне, тут узагалі майже не лишилося слідів. Чи можливо, щоб після моєї втечі, доки люди Каллаґана нишпорили по всіх закутках, хтось переніс тіло та вимив підлогу? Абсурд — але саме так і мусило статися. Альтернативний варіант — я все це вигадав.

Я потрусив головою. Не можу ж я сумніватися в собі. Це шлях до безумства.

— Опануй себе, Віндегеме,— прошепотів я.

Мрець — не опійна люлька. Я дуже яскраво все пам’ятаю: як прикладав вуха до його рота, перевіряючи, чи дихає; пригадав його кров на руках та сорочці, дивний вигнутий ніж. Але які докази цьому я мав?

Ліпше зосередитись на конкретних речах. Я детектив. Я мав справу з доказами, і якщо наразі не маю жодного, то мушу, чорт забирай, знайти. Я повернувся до коридору, знову опустився навколішки і помацав пальцем підлогу. Цього разу на долоні лишився пил.

Знову піднявся до кімнати, підійшов туди, де, як вважав, лежало тіло. Витяг складаний ніж, упав на коліна, розкрив маленьке лезо й засунув його у шпарину між двома кахлями, пошкрябав крихкий цемент кладки, тоді витяг лезо і оглянув. Кінчик був укритий пилом і темним порошком. Я пошкрябав іще, між іншими кахлями. Лезо вкрилося тим самим темним брунатним порошком.

Я витер лезо об рукав сорочки і підвівся. Може, тіло й прибрали, підлогу вимили, але зробили це квапливо. Кров просочилася у щілини між кахлями і засохла.

Питання в тому, хто прибирав і що зробили з тілом? Сумніваюся, що то люди Каллаґана. Він прямо сказав мені, що нічого цікавого для карного розшуку не знайшов, а він не з тих, хто бреше, у всякому разі так переконливо.

Лишалися «Відділ Н», місцева поліція або китайці.

Припускаю, що китайці або втекли, або їх заарештували. Хай би що там було, сумніваюся, що хтось із них затримався достатньо довго, щоб сховати тіло й вимити підлогу. Що ж до місцевої поліції, навіщо їм прикривати вбивство?

Тоді «Відділ Н».

Якщо хтось і мав причину ховати тіло, то це вони. Облаву влаштували за їхнім наказом. Можливо, покійник і був тим самим невловимим Фен Вангом, ватажком Зеленого Ґанґу з Шанхая. Убивство в Калькутті китайського громадянина, хай навіть і наркобарона, вони залюбки приховали б.

Сховавши ніж, я повільно повернувся до передньої частини похоронного бюро. Мітра й досі був там, із гвинтівкою в руках, занепокоєний, як дитина.

— Вільно, констебле,— сказав я, витягуючи з кишені пару зім’ятих сигарет. Одну сунув собі в рота, як би це зробив офіцер поліції моралі, іншу запропонував хлопцю.

Плечі його розслабилися, він посміхнувся і взяв із вдячністю. Я театрально пошукав, чим би запалити.

— Сірника у вас немає?

Обличчя його засяяло. Опустивши гвинтівку, він понишпорив у кишені і витяг сірникову коробку, дістав один, чиркнув по наждачній смужці. У темряві спалахнув жовтий ореол, освітив пориту віспою шкіру його обличчя. Прикривши полум’я вільною рукою, він запалив мою сигарету, тоді свою. Я подякував кивком, і він відповів таким поглядом, ніби я щойно вручив йому медаль.

— Як довго ви на варті, Мітро? — запитав я.

— З шостої, сер.

Зміна вартового відбувалася щошість годин, хоча останнім часом інтервал міг бути і довшим. У будь-якому разі це означало, що його не змінять щонайменше до опівночі — а це ще за кілька годин.

Я затягнувся і видихнув.

— Ви були тут минулої ночі?

— Так, сер,— відповів він.— З третьої до сьомої ранку.

Можливо, це перша варта після того, як люди Каллаґана посідали у свої вантажівки і поїхали.

— Хтось заходив чи виходив під час вашої зміни?

Він похитав головою.

— Ні, сер. Жодних штатських. Лише кілька офіцерів. Вони приїхали близько п’ятої. Саме перед світанком.

— Скільки саме офіцерів? — допитувався я.

— Двоє.

— Сагиби?

Він так глянув на мене, ніби моє питання його здивувало.

— Так, сер. Один офіцер і один підлеглий. Але я вважаю, що вони не з поліції моралі.

— Бачили їхні документи? З якого вони відділу?

Він похитав головою, як це роблять індійці, коли мають погані новини.

— Документи я бачив, сер, але пильно до них не придивлявся.

Цілком нормально. Вистачало і того, що офіцер — сагиб. Інших акредитацій не треба.

— Тож чому вважаєте, що вони не з моралі?

— Їхній однострій, сер. Вони були в хакі.

— Авжеж,— посміхнувся я. Однострій калькуттських копів білий, навіть у констеблів із поліції моралі. Хакі носять лише ті поліціянти, що працюють за межами міста.— Гарний висновок,— похвалив я.— Такі, як ви, потрібні нам на Лал-базар.

Мітра розплився в усмішці.

Але в місті таки є одна урядова організація, члени якої носять хакі: військові.

— Маєте припущення, що їм було потрібно? — допитувався я. Питаннячко з дальнім прицілом. Офіцери «Відділу Н» не мають звички пояснювати свої дії хоч комусь, не кажучи вже про якогось там місцевого констебля, що зимової ночі стоїть і тремтить на посту десь у Тангрі.

— На жаль, ні, сер.

— Ну, то й гаразд,— заспокоїв я його.— Як довго вони тут пробули?

Мітра затягнувся сигаретою.

— Годину, може, трохи більше.

— Чи нічого вони не прихопили з собою, коли їхали?

— Здається, ні, сер. Хіба щось таке, що можна було б сховати в кишені.

— Вони не поверталися? Чи хтось інший?

— Під час моєї зміни ні, сер.

— А після? Хто вас змінив? Інший офіцер з тангрського відділку?

Мітра кивнув.

— Констебль Ґреваль. Він був тут із десятої ранку, доки я не заступив о шостій. Він нічого такого не згадував.

— Мені хочеться, щоб ви ще раз з ним поговорили,— попросив я.— Розпитайте його, чи заходив хтось у приміщення під час його зміни, дізнайтеся, чи нічого не виносили. Роздобудьте якомога більше деталей. Маєте записник і олівець?

— Так, сер,— відповів він.

— Добре,— кивнув я.— Запишіть.

Я продиктував йому номер центрального комутатора на Лал-базар і вже наказав було покликати мене, але передумав. Це можна назвати параноєю, але я вирішив за краще перестрахуватись. Я вже сказав йому, що працюю в поліції моралі. До того ж, якщо маєш справу з військовою розвідкою, дрібка здорової параної — не така вже й погана штука.

— Попросіть, щоб вас з’єднали з кабінетом молодшого складу.— Це велика кімната, де стоять столи місцевих офіцерів кількох відділів.— Тоді попросіть перемкнути на сержанта Банерджі. Можете лишити повідомлення йому.

Банерджі на Лал-базар було з півдюжини. Я вирішив, що коли хтось зацікавиться дзвінком констебля, Не Здавайся завжди зможе виправдатися тим, що повідомлення призначалося для іншого Банерджі, а до нього потрапило помилково.

— І останнє,— продовжив я.— Ті два сагиби, що приходили минулої ночі. Чи один з них часом не курив люльки?

Мітра замислився.

— Не думаю... Стривайте...— Він посміхнувся.— Коли вони йшли. Повернулися в авто. Молодший сів за кермо, а старший офіцер — на заднє сидіння. Здається, коли вони від’їжджали, він запалив люльку.

Схоже на майора Доусона, одного зі старших офіцерів «Відділу Н». Без люльки він і кроку не зробить. Удавав із себе субтропічного Шерлока Голмса.

Імовірність, що за кілька годин після облави тут побував Доусон, посилила мої підозри, що минулої ночі відбувалося дещо більше за безплідні пошуки китайського наркобарона. Офіцер «Відділу Н» навряд чи наважився приїхати сюди просто заради того, щоб оглянути порожній опійний притон. Він, певне, заявився, аби щось подивитись; моє припущення — щоб упізнати труп убитого. Це, своєю чергою, вело до висновку, що тіло й досі десь тут — у всякому разі було під час візиту Доусона, і з того, що розповів констебль Мітра, не схоже, щоб його звідси забирали.

То де ж тіло?

Я вийшов на вулицю, повернувся і підняв очі на похоронне бюро. Два темні поверхи з вікнами, забраними ґратами, витерта вивіска над дверима, підвал, поєднаний з опійним притоном. І тут я зрозумів. Відповідь була просто перед моїми очима.

Я загасив недопалок об стіну і поквапився всередину. Найкраща схованка — на видному місці. А ховати труп найкраще серед інших мерців. Я спустився сходами, шукаючи покійницьку. Довго шукати не довелось: я йшов на запах формальдегіду та гниття.

Кімнатка була темною, з низькою стелею та металевими шафами, вбудованими в стіну. Я витяг носову хусточку і притиснув до обличчя, тоді смикнув ручку першої шафи й обережно потягнув полицю. Всередині лежало тіло, ногами до дверцят. Тож довелося витягувати повністю, щоб побачити груди й обличчя. Це труп не мого китайця. Це китаєць, але, схоже, помер він природною смертю, а не від колотої рани в груди. Зачинивши шафу, я зазирнув до іншої, яка виявилася порожньою. В третій лежало тіло старої китайської леді. Запах стояв нестерпний, мене охопив страх, але я відчинив четверті й останні дверцята. Впізнав, щойно побачив заплямовану кров’ю сорочку. Та все одно мусив побачити обличчя, щоб достеменно переконатись. Шрам був на місці, очі ні. Як добре знати, що все це не витвір моєї уяви.

Зачинивши шафу, я знову піднявся сходами і вийшов через парадний вхід. Подякував Мітрі і сказав, що опитувати колегу, констебля Ґреваля, вже не потрібно. Пригостив ще однією сигаретою за клопіт і пішов собі у напрямку головної дороги, до стоянки рикш.

Я крокував і намагався зібрати все докупи. Двоє британців в хакі, один із них, можливо, майор Доусон, прибули за якийсь час після того, як поїхали люди Каллаґана. Пробули в будинку з годину, а тоді поїхали, нічого не взявши з собою. За цей час вони могли перенести тіло до трупарні похоронного бюро і запхати в порожню шафу. Якщо це були оперативники військової розвідки, це означає, що команда Каллаґана їх попередила. Можливо, сам Каллаґан і зателефонував. Він казав, що облаву влаштували дуже швидко. Може, за всім цим стоїть «Відділ Н». Питання тепер у тому, навіщо вони сховали тіло і що хочуть з ним зробити.

Я б і далі міркував над цією загадкою, якби не виявив, що проходжу знайомими місцями. За кілька будинків звідси опійний притон, до якого я вже давненько не зазирав. Неподалік від шинка, яким заправляв голландець П’єт завбільшки з дуб, і клієнтура у нього була такою ж сумнівною, як і напої. П’єта принесло в Калькутту хвилею одного літа, як приплив викидає на берег невдаху, чий корабель розбився, відтоді він тут і живе. Чолов’яга припав мені до душі. Питань на ставив, подавав тобі випивку та давав спокій. Я б навіть до нього зайшов, якби мав час. Та натомість я минув забігайлівку П’єта і взяв курс на опійний притон.