Маленька паризька книгарня

9

Коли ніч відлетіла, залишивши Париж на суботній ранок, месьє Одинак розігнув ниючу спину, зняв окуляри для читання і потер почервоніле, надавлене перенісся. Упродовж кількох годин він повзав по підлозі, складаючи пазл. Картонні деталі він вставляв на місце тихесенько, аби почути, коли Катрін підійде до його дверей. Але там панувала німа тиша.

Ребра, спина й шия боліли, коли месьє Одинак знімав сорочку. Потім він стояв під холодним душем, аж доки шкіра не посиніла. А відтак почервоніла, як у вареного рака, під струменем гарячої води. Отак паруючи, він попрямував до кухонного вікна, обмотавши навколо талії один із двох своїх рушників. Зробив декілька віджимань і присідань, поки на плиті заварювалась кава. Сполоснув єдину чашку й налив собі трохи чорної кави.

Літо й справді вночі зійшло на Париж. Повітря було тепле, неначе щойно наповнена чашка чаю.

Може, вона вкинула лист у поштову скриньку? Після того, як він учора поводився, Катрін, мабуть, ніколи не захоче його бачити.

Зав’язавши рушник вузлом, месьє Одинак босоніж спустився сходами до поштових скриньок.

— Гей, послухайте, це просто не… О, невже це ви?

Мадам Розалет у домашньому халаті визирала зі своєї квартири. Він відчув, як її погляд пробіг по його шкірі, м’язах і рушнику, що аж наче зсохся.

Месьє Одинакові здалося, що Розалет трохи затягла момент упізнавання. І це що, був схвальний кивок?

Ураз зашарівшись, він побіг нагору.

Підійшовши до дверей, він угледів там щось, чого раніше не було.

Записка.

Швидко розгорнув складений папірець. Вузол розв’язався, і рушник зісковзнув додолу. Та месьє Одинак навряд чи й помітив, що світить голим задом на весь під’їзд, читаючи з посиленим роздратуванням:

Шановний Ж.,

Приходьте до мене сьогодні на вечерю. Прочитаєте лист. Пообіцяйте це мені, бо інакше я вам його не віддам. Вибачень не треба.

Катрін.

PS. Захопіть тарілку. Ви вмієте готувати? Я — ні.

Гнів уже починав душити його, та раптом сталося щось неймовірне.

Лівий кутик рота в нього засіпався.

І він… засміявся.

Чи то сміючись, чи то стогнучи, він бурмотів: «Принесіть тарілку. Прочитайте лист. Ви ніколи нічого не хочете, Одиначе. Пообіцяй мені. Помри раніше за мене. Пообіцяй!»

Обіцянки. Жінки завжди хочуть обіцянок.

— Я більше нікому нічого не обіцяю! — вигукнув він у порожній сходовий проліт, голий і зненацька розлючений.

У відповідь — незворушна тиша.

Він грюкнув дверима за собою й задоволено прислухався до зчиненого ним шуму. Він сподівався, що це гуркання змусить усіх повистрибувати з ліжок.

Потім знову відчинив двері й трохи зніяковіло забрав рушник.

Ба-бах! Іще один грюкіт дверима.

Тепер уже точно всі посхоплювалися.

Месьє Одинак швидко простував вулицею Монтаньяр. Йому здавалося, що він бачить крізь фасади будинків, наче це були відкриті лялькові будиночки.

Він знав кожну бібліотеку в кожному домі. Зрештою, це ж він і збирав їх роками.

Номер 14 — Кларіса Менепеш. Тонка душа у величезному тілі! Їй подобалася войовниця Брієна у «Пісні льоду й вогню».

За завісами з тюлю номера 2 — Арнольд Сілет, котрий мріяв жити в двадцяті роки. У Берліні. Бути художником. І жінкою.

Навпроти, у номері 5, сидить за комп’ютером, наче аршин проковтнула, перекладачка Надіра дель Паппас. Вона любить історичні романи, у яких жінки переодягалися чоловіками й обстоювали свої обмежені права.

А на наступному поверсі? Більше ніяких книжок. Усі повернули.

Месьє Одинак зупинивсь і подивився вгору на фасад номера 5.

Марго, вісімдесят чотири роки, вдова. П’ятнадцятирічною вона була закохана в німецького солдата-однолітку. Війна позбавила обох юності. Як він хотів кохатися з нею перед поверненням на фронт! Адже знав, що не виживе там. Як вона соромилася роздягатися перед ним… і як тепер хотіла, щоб тоді вона не нітилася! Марго шкодувала за втраченою можливістю упродовж останніх шістдесяти дев’яти років. Що старішою вона ставала, то сильніше в пам’яті згасав спогад про той вечір, коли вона і хлопчик лежали, тремтячи, поряд і трималися за руки.

Я і не згледівсь, як постарів. Як лине час! Увесь цей чортів утрачений час. Боюся, що зробив дуже велику дурницю, Манон.

Я дуже постарів за останню ніч. І мені безмежно не вистачає тебе.

Мені не вистачає мене.

Я більше не знаю, хто я.

Месьє Одинак пішов далі. Він зупинився перед вітриною винного магазину Ліони. Якесь відображення у вікні. Це він? Високий чоловік у звичайному одязі, з цим невикористаним, незайманим тілом, зсутулений, наче хоче бути невидимим?

Та ось він побачив, що Ліона виходить із підсобки і, як завжди, несе суботній пакунок для його батька. Месьє Одинак згадав, скільки разів він проходив повз і відмовлявся зайти й випити чарчину, побалакати з нею або з кимось із її відвідувачів — з товариськими, нормальними людьми. Скільки разів за останній двадцять один рік він вважав за краще піти далі, а не зупинитися, знайти друзів, познайомитися з жінкою?

За півгодини месьє Одинак уже був біля Озера ла Віллет і стояв перед столом у барі «Урк», хоча той ще не відчинився. Це було місце, де гравці в буль припарковували свої пляшки з водою та багети з шинкою і сиром. Невисокий, міцної статури чоловік подивився на нього здивовано.

— А чого ти так рано? Щось із мадам Берньє? Скажи, Ліраб…

— Ні, у мами все гаразд. Вона муштрує полк німців, які хочуть навчитися вимови в аутентичної паризької інтелігентки. Не турбуйся про неї.

Батько й син мовчали, поєднані спогадами про те, як Лірабель Берньє зазвичай пояснювала Одинакові-школяреві за сніданком відмінність між відстороненою елегантністю німецького subjunctive і емоційною природою французького subjonctif. Вона говорила, піднявши вказівний палець, і його ніготь, вкритий золотистим лаком, надавав її словам більшої переконливості.

— Subjonctif — це мова серця.

Лірабель Берньє. Тепер батько називав її дівочим прізвищем, тоді як спочатку кликав місіс Пустункою, а потім мадам Одинак.

— І що вона просила передати цього разу? — запитав Хоакін Одинак свого сина.

— Що тобі треба відвідати уролога.

— Скажи їй, що відвідаю. Хай не нагадує мені про це кожні півроку.

Вони побралися, коли обом було по двадцять одному року, чим розгнівили своїх батьків. Вона — інтелігентка із сім’ї філософів і економістів, які зустріли робітника-металіста — dégoûtant з відразою. Він виходець із робітничого класу, син поліцейського і набожної швачки з фабрики, побравшись із дівчиною з вищих верств, став класовим ворогом.

— Щось іще? — запитав Хоакін і витяг пляшку мускателю з пакунка, який месьє Одинак поклав перед ним.

— Їй потрібен новий уживаний автомобіль. Вона хоче, щоб ти підшукав якийсь, але не такого визивного кольору, як востаннє.

— Визивного? Та він був білий. Твоя мати… Я тебе прошу…

— То ти підшукаєш?

— Звичайно. Продавець автомобілів знову не схотів із нею розмовляти?

— Так. Він завжди запитує про її чоловіка. І це її бісить.

— Я знаю, Жане. Коко мій добрий друг. Він грає в нашій команді-тріо в петанк. Гарно кидає.

Хоакін усміхнувся.

— Твоя нова подружка вміє готувати, запитує мама, чи ти прийдеш до неї на обід чотирнадцятого липня?

— Можеш передати своїй мамі, що моя так звана гарненька нова подружка нормально готує, однак коли ми зустрічаємось, то маємо зовсім інше на думці.

— Гадаю, ти сам їй про це скажеш, тату.

— Я скажу про це мадемуазель Берньє чотирнадцятого липня. Вона й справді гарно готує. Напевно, мозок із язиком.

Хоакін мало не луснув від сміху.

Його батьки давно розлучились. Відтоді Жан Одинак щосуботи навідував батька із пляшкою мускателю й різними запитаннями від матері. Відтак, щонеділі, він відвідував матір, щоб переповісти їй відповіді колишнього чоловіка разом зі звітом — відредагованим — про здоров’я батька та його сімейний стан.

— Мій любий сину, коли ти жінка й виходиш заміж, то безповоротно стаєш у спостережну позицію. Ти повинна контролювати все — що твій чоловік робить, як він почувається. А потім, з появою дітей, контролювати також їх. Ти стаєш сторожовою собакою, слугою і дипломатом одночасно. І така дрібниця, як розлучення, цього не відміняє. О, ні — кохання може прийти і піти, але турбота не припиняється.

Месьє Одинак із батьком трохи прогулялися вздовж каналу. Хоакін був нижчим за сина, у червоно-білій картатій сорочці, широкоплечим, мав пряму поставу і проводжав палким поглядом кожну зустрічну дівчину. Сонце виблискувало серед світлих волосинок на його робочих руках. Хоакіну було за сімдесят, але поводився він так, ніби йому було за двадцять — насвистував мелодії хітів і випивав досхочу.

Месьє Одинак ішов поряд, втупившись у землю.

— То що, Жане, — раптом мовив батько. — Як її ім’я?

— Вибач? Що ти маєш на увазі? Невже справа завжди в жінці, тату?

— Справа завжди в жінці, Жане. Що ще може вибити чоловіка з колії? А ти, схоже, добряче вибитий із колії.

— У твоєму випадку все зводиться до жінки — і зазвичай не до однієї.

Хоакін просяяв.

— Я люблю жінок, — сказав він і витяг пачку цигарок із верхньої кишені. — А ти хіба ні?

— Так, звичайно, начебто…

— Начебто? Як слони: приємно подивитися та не хочеться мати? Чи ти чоловіколюб?

— О, припини. Я не гей. Поговорімо краще про коней.

— Добре, синку, якщо хочеш. Жінки і коні мають багато спільного. Хочеш знати що?

— Ні.

— Чудово. Так ось, якщо кінь впирається, значить ти неправильно сформулював запитання. Те саме з жінками. Не пропонуй їм: «Може, пообідаємо?» Відразу запитуй: «Що тобі приготувати?». Зможе вона сказати «ні»? Не зможе.

Месьє Одинак відчув себе знову в коротких штанцях. Тепер батько вчив його поводитися з жінками.

То що мені приготувати для Катрін сьогодні ввечері?

— Замість нашіптувати команди, як коням, — лягай, надівай вуздечку — ти повинен прислухатися до них. Прислухатися до того, що вони хочуть. Насправді вони прагнуть бути вільними й літати по небу.

У Катрін, мабуть, вистачало наїзників, які були не проти помуштрувати її, а потім відправити в кавалерійський резерв.

— Достатньо одного слова, щоб ранити жінку, кількох секунд, одного тупого випадкового пуку. Та щоб повернути її довіру, потрібні роки. А іноді це не вдається ніколи.

Дивно, якими товстошкірими стають люди, котрих кохають, а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження.

— Але коли нас люблять коні, Жане, то ми заслуговуємо на це так само мало, як і тоді, коли нас люблять жінки. Вони вищі істоти, якщо порівняти з нами, чоловіками. Коли вони кохають нас, то стають милостивими. Однак, на жаль, ми дуже рідко даємо їм привід для кохання. Я навчився цього у твоєї матері, і це правда. Як не крути — а таки правда.

Ось чому це так боляче. Коли жінки перестають кохати, чоловіки потрапляють у порожнечу, зроблену власноруч.

— Жане, жінки здатні кохати набагато інтелігентніше, тонше, ніж ми, чоловіки! Вони ніколи не кохають чоловіка за його тіло, навіть якщо можуть ним насолоджуватися — та ще й як, — Хоакін із насолодою зітхнув. — Жінки кохають тебе за твій характер, силу, розум. Чи за те, що можеш захистити дитину. Або ж ти гарна людина, благородна, достойна. Вони ніколи не кохають нас так тупо, як ми їх. І не за те, що в тебе якісь особливо прекрасні щиколотки або тобі так личить костюм, що партнери по бізнесу просто помирають від заздрощів, коли вони тебе їм представляють. Такі жінки теж існують, однак лиш як повчальний приклад для інших.

Мені подобаються щиколотки Катрін. Чи хоче вона мене комусь представити? Чи достатньо я… інтелігентний для цього? Або благородний? Чи є в мені що-небудь, що цінують жінки?

— Коні обожнюють тебе всього цілком.

— Коні? Які коні? — запитав месьє Одинак, роздратувавшись. Він слухав краєм вуха.

Вони завернули за ріг і тепер стояли позаду гравців у петанк, біля Уркського каналу.

Хоакіна зустріли рукостисканнями, а Жану гравці в буль стримано кивали.

Він дивився, як його батько ступив на поле для кидка, пригнувсь і махав правою рукою, як маятником.

Веселе барило з ручкою. Мені пощастило з батьком. Він завжди любив мене, навіть якщо не був ідеальним.

Залізо б’є залізо: Хоакін Одинак вправно вибив один із булів команди супротивника.

Приглушені оплески.

Я міг бачити, чути, плакати й ніколи не зупинятися. Чому я був таким дурним, що в мене зовсім не лишилося друзів? Я боявся, що одного разу вони мене покинуть, як мій найкращий друг Віджая? Чи боявся, що вони сміятимуться з мене, бо не втримав Манон?

Він подивився на батька й хотів сказати: «Ти подобався Манон. Пам’ятаєш Манон?» Та батько уже говорив до нього:

— Скажи своїй мамі, Жане… ні, ні. Скажи їй, що кращої за неї немає нікого — нікого.

Тінь жалю промайнула по обличчю Хоакіна через те, що навіть кохання не змогло зупинити жінку, яка весь час намагалася приструнчити свого чоловіка, бо він діймав її до печінок.