Маленька паризька книгарня

33

Звичайно, не випадково сонце вибрало саме цей момент та прорвалося між двома берегами хмар, щоб кинути промінь в очі Семі, наче перст з небес. Він засвітив їх — дві палаючі свічки.

Обличчя Семі ожило.

— Так, — тихо зізналася вона, потім сказала голосніше. — Так.

— Так! — крикнула вона, сміючись і плачучи, піднявши руки, — і ця книга мала привести до мене мого чоловіка, Жане! Який кохає мене коханням, яке виходить із місця між грудьми і пупком. Я бажала, щоб він знайшов мене. Адже він чекав на мене, бо бачив уві сні, бо йому подобається все, чим я є, і йому не треба нічого з того, чим я не є. Але знаєте, що, Жане Одинак?

Вона досі плакала й сміялась одночасно.

— Ви знайшли мене, але ви — це не він!

Вона повернулась.

— Той хлопець у квітчастому фартусі, з чудовими, міцними м’язами. Із своїми вусами, які лоскотатимуть мене: оце він. Ви привели його до мене. Ви, разом із «Вогнями Півдня», привели його. Це справжня магія.

Її радість зачепила й месьє Одинака. Вона мала рацію. Наче так задумано: він прочитав «Вогні Півдня», зупинився в Сепуа, зустрів Сальво, а звідти… раз — і ось вони тут.

Семі витерла обличчя, солоне від сліз.

— Я мусила написати свою книгу. Ви мусили її прочитати. Вам треба було терпіти й страждати, аби нарешті сісти в човен і вирушити. Вважатимемо, що так воно й мало статися. Гаразд?

— Звичайно, Семі. Я вірю в це. Деякі книги написані для однієї людини: «Вогні Півдня» — для мене, — він зібрав усю свою мужність. — Я вижив тільки завдяки вашій книзі, — зізнався він. — Мені зрозуміла кожна ваша думка. Наче ви знали мене раніше, аніж я взнав себе.

Санарі-Семі притисла руки до рота.

— Це так страшно, Жане. Це найчудовіші слова, які я коли-небудь чула.

Вона обвила його руками.

Жінка поцілувала його в ліву, потім у праву щоки, потім знову в обидві щоки, у лоб і в ніс. Між поцілунками вона казала:

— Я клянусь більше ніколи не писати, щоб викликати кохання. Знаєте, скільки я чекала? Понад двадцять років, чорт забирай! А тепер ви мусите вибачити мені: я йду, щоб поцілувати мого чоловіка — і збираюся зробити це як слід. На цьому експеримент завершено. Але якщо все це не подіє, то ввечері я перебуватиму в жахливому гуморі.

Вона ще раз міцно обняла Жана.

— Боже мій, мені страшно! Це жахливо! Але так здорово. Я жива. А як ви? Ви відчуваєте це, просто зараз?

І вона зникла в череві баржі.

Жан вигукнув:

— Агов, Сальво! Тримайся!

Жан Одинак із подивом зрозумів, що так, він — відчуває. І це було прекрасно.

Париж

Серпень 1992

Ти спиш.

Я бачу тебе, і мені більше не соромно так, що хочеться просто заритися в солоний пісок, бо один чоловік не може бути всім для мене. Я перестала картати себе, що робила впродовж останніх п’яти кобальтово-блакитних літ. Разом ми були лиш кілька днів поспіль. Склавши їх усі, Жане Воронове Перо, я нарахувала півроку, коли ми дихали одним повітрям — сто шістдесят дев’ять днів, якраз достатньо, щоб нанизати подвійне перлове намисто, одну перлину за один день.

Хоча дні й ночі далеко від тебе — так далеко, мов слід літака в небі, — коли я думаю про тебе і чекаю на зустріч із тобою, вони також зараховуються. Подвійно й потрійно, у захваті й відчутті провини. Якщо дивитися з цього погляду, то вже виходить близько п’ятнадцяти років — час, за який можна кілька разів почати все заново. Я вигадала стільки різних сценаріїв.

Часто запитувала себе: може, я діяла хибно — може, я зробила неправильний вибір? Чи було б «правильним» життя тільки з Люком або ще з кимось одним? Або, може, я неправильно скористалась наданими можливостями?

Хоча, у житті немає ніяких «правильно» чи «неправильно». І нічого тепер питати себе: чому мені ніколи не вистачало одного чоловіка?

На це запитання було так багато відповідей.

Наприклад, жага до життя!

А також бажання — таке гаряче, нестримне, липке бажання.

Або ж — дайте мені пожити, поки я не вкрилася зморшками і не посивіла, мов напівобжитий будинок у кінці дороги.

Чи Париж.

А, може, ти наштовхнувся на мене, ніби корабель на острів. (Ха-ха. Це щоб не казати: «я-не-винна-це-доля»).

Чи Люк настільки кохав мене, щоб миритися з цим?

Можливо, я нікчема, я погана, тому чи не байдуже, що я роблю?

О, і звичайно ж, я можу бути з одним тільки тоді, коли є інший. Ви обидва, Люк і Жан, чоловік і коханець, південь і північ, кохання і секс, земля і небо, тіло й душа, село і місто. Ви — дві частинки, які потрібні мені, щоб бути одним цілим.

Вдихни, видихни, а між тим — живи нарешті.

Отже, тристоронні сфери таки існують.

Але всі ці відповіді тепер зайві. Головне запитання зовсім інше.

Коли?

Коли я скажу тобі, що зі мною коїться?

Ніколи.

Ніколи, ніколи, ніколи й ніколи. Або в будь-який момент, коли я торкнуся твого плеча, що, як завжди, виглядає з-під ковдри, у яку ти кутаєшся. Якщо я торкнуся тебе, ти відразу прокинешся і запитаєш: «Що таке? Що сталося, кицюню?»

Я хочу, щоб ти прокинувсь і врятував мене.

ПРОКИНЬСЯ!

А для чого? Я так гарно тобі брешу.

Коли я покину тебе?

Скоро.

Не цієї ночі — я не можу. Скидається на те, що мені потрібно зробити з тисячу спроб звільнитися від тебе, розвернутися й піти, не озираючись, щоб таки зробити це.

Я йтиму поступово. Рахуватиму і говоритиму собі: ще тисячу поцілунків… ще чотириста вісімнадцять поцілунків… ще десять… ще чотири. Останні три я відкладу. Неначе три зацукровані мигдалі на щастя.

Усе враховується. Разом спати. Разом сміятися. А ще — наші танці.

Між іншим, можна кричати серцем, та це неймовірно боляче.

Щодо болю — від нього світ меншає. Тепер я бачу лиш тебе, мене і Люка, і те, що виросло між нами трьома. Ми всі зіграли свою роль. Тепер я спробую врятувати те, що можна врятувати. Я не хочу думати про покарання, біда приходить однаково для всіх.

Коли я здамся?

Сподіваюся, тільки потім.

Хочу переконатися, що моя рятувальна спроба буде успішна.

Лікарі запропонували ібупрофен і опіати. Вони начебто впливають тільки на мозок, перериваючи передачу електронних сигналів між моїми лімфатичними вузлами, легенями і головою.

Я то перестаю бачити сни, то відчуваю запахи, що нагадують мені минуле — давнє минуле, коли я ще носила гольфи. Або ж речі починають пахнути інакше: фекалії, мов квіти, вино, ніби палені шини. Поцілунок — неначе смерть.

Але я не хочу зашкодити дитині, тому обходжуся без ліків. Часом біль такий сильний, що я гублю всі слова і не можу зателефонувати тобі. Тоді я обманюю тебе. Записую речення, які збираюся сказати тобі, а потім голосно їх читаю. Коли приходить біль, я не можу зібрати докупи букви в голові. Місиво з букв, переварені букви: суп із алфавіту.

Іноді мені боляче, що ти дозволяєш себе обманювати. Іншим разом я злюсь на тебе за те, що з’явився в моєму житті. Але не настільки, щоб ненавидіти.

Жане, я не відаю, що робити. Я не знаю, чи розбудити тебе і попросити про допомогу. Чи розірвати ці сторінки, а, може, зробити копію і послати тобі. Потім. Або ніколи. Я пишу, щоб краще все обдумати.

Так чи так, а я вже не можу говорити про щось інше.

Більше, ніж будь-коли, я користуюся своїм тілом, аби поговорити з тобою. Це слабе, хворе, південне дерево з одним останнім ніжним зеленим пагоном може висловлювати хоча б якісь основні бажання.

Кохай мене.

Тримай мене.

Погладь мене.

Панічне цвітіння, як казав тато. Великі дерева цвітуть востаннє перед загибеллю, спрямовуючи всю свою силу у свій єдиний, вільний від раку пагін.

Нещодавно ти сказав, що я прекрасна.

Я на порозі свого панічного цвітіння.

Якось увечері з Нью-Йорка зателефонував Віджая. Ти ще був на баржі, продавав останнє видання «Вогнів Півдня». Ти хотів, щоб кожен прочитав цю невеличку, дивну, прекрасну книгу. Одного разу ти сказав, що вона не бреше. Ніяких перекручень, викрутасів. Лише правда.

У Віджаї нові начальники — два дивакуваті учені-цитологи. Вони вважають, що саме тіло, а не мозок, визначає душу й характер людини. Це мільярди різноманітних клітин, як вони запевняють. Що відбувається з ними, те відбувається і з душею.

Ось, наприклад, біль, пояснює він: біль змінює полярність клітин. Це починається за якихось три дні: клітини збудження стають клітинами болю, сенсорні клітини стають клітинами страху, клітини координації стають подушечками для голок. Зрештою, ніжність викликає біль. Найлегший вітерець, найменша вібрація від звуків музики, кожна тінь, що наближається, викликає страх. А біль жадібно накидається на кожен рух, на кожен м’яз, породжуючи мільйони нових больових рецепторів. Усе ваше нутро повністю перероджується і змінюється, але зовні цього не видно. Під кінець ви не даєте нікому доторкнутися до вас, каже Віджая. І ви стаєте зовсім самотнім.

Біль — це рак душі, запевняє твій давній друг. Він говорить про це як учений. І не думає, яку відразу його слова можуть викликати в людини, далекої від науки. Він напророчив усе, що станеться зі мною.

Біль знесилює тіло, а разом із ним і мозок, розповідає Віджая. У вас слабне пам’ять, ви не можете більше логічно міркувати, відчуваєте тільки безпричинну тривогу, паніку. І всі ваші думки здорової людини падають у звивини, продерті болем у вашому мозку. Усі ваші надії. Зрештою ви теж падаєте і гинете. Біль і паніка пожирають усе ваше єство.

Коли я помру?

За статистикою, це коли-небудь таки станеться.

Я збиралася їсти традиційні «тринадцять різдвяних десертів». Мама робить бісквіти і мус. Тато відповідає за чотири фруктові делікатеси. Люк начистить найкращі горіхи. Три скатертини, три свічники, три шматки розламаного руками хліба: один шматок — для живих, які сидять за столом, один — на щастя, а один — для бідних і мертвих, щоб поділилися. Боюсь, що до того часу мені доведеться битися за крихти із жебраками.

Люк благав, щоб я пройшла терапію.

Абсолютно незалежно від того, що шанси такі ж мізерні, як і при ставці на коня, частина мене однаково помре; могильну плиту все одно доведеться замовляти, месу читати, а носовички — прасувати.

Чи відчуватиму я вагу могильної плити?

Тато розуміє. Коли я пояснила йому, чому не хочу хіміотерапії, він пішов у сарай і заплакав. Я злякалась, що він піде й відрубає собі руку.

Мама — скам’яніла. Вона має вигляд скам’янілого оливкового дерева. Її підборіддя шишкувате і тверде, очі — мов два уламки кори. Вона ніяк не може зрозуміти, що зробила не так, чому не змогла перетворити своє перше смертельне передчуття на поганий сон або на материнську любов, що турбує її більше, ніж на те заслуговує.

— Я знала, що смерть чатує в Парижі, в цьому Богом забутому місті.

Та в неї не вистачає духу звинувачувати мене. Найбільше вона картає себе. Безжальне ставлення до себе дає змогу їй триматися і підготувати мою останню кімнату так, як я хочу.

Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга — підігнута. Одна рука над головою, друга — майже впирається в бік.

Ти завжди дивився на мене, наче я була якоюсь винятковою. За п’ять років ти жодного разу не поглянув на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?

Кастор розглядає мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.

Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.

Іноді — і це насправді дуже погана думка — дуже рідко мені хочеться, щоб хтось, кого я люблю, пішов поперед мене. Аби показати мені, що я теж зможу.

Іноді я хочу, щоб ти пішов першим, щоб я теж змогла, знаючи, що ти мене там чекаєш…

Прощавай, Жане Одинак.

Я заздрю тобі за всі роки, які в тебе є, аби жити.

Я ввійду до своєї останньої кімнати, а з неї — до саду. Авжеж, так воно й буде. Я пройду крізь високі, гостинні французькі вікна і піду просто в захід сонця. А потім… потім стану світлом, а далі — я буду скрізь.

Це буде моя природа. Я буду там завжди, кожного вечора.