Маленька паризька книгарня

44

На третій день містраль несподівано стих. Так завжди бувало. Він пообдирав фіранки, поробив із розкиданих пластикових пакетів нові візерунки, змусив собак гавкати, довів людей до сліз.

А тепер він щез, прихопивши із собою порохняву, зайву спеку й втому. До всього тутешні жителі позбулися навали туристів, дуже метушливих, божевільних і занадто рішуче налаштованих наводнити собою навколишні містечка. Люберон повернувся до життя у звичному ритмі, який визначався лише циклами природи. Цвітіння, посів, дозрівання, чекання, терпіння, збирання врожаю і вчасне, безумовне виконання того, що треба виконати.

Тепло повернулось. Але це було м’яке, благодушне осіннє тепло, яке викликало ностальгійний щем за вечірніми грозами й холодними ранками, яких так не вистачало впродовж спекотних літніх місяців, що зневоднили спраглу землю.

Що вище піднімався Жан Одинак крутою, роз’їждженою дорогою з пісковику, то тихіше ставало. Супроводжували лише цвіркуни, цикади й легеньке квиління вітру, коли він видирався на величезний пагорб, де приліпилася церква Боньйо. Він ніс із собою щоденник Манон і відкорковану та знову злегка закупорену пляшку Люкового вина.

Месьє Одинак ішов саме такою ходою, якої й вимагав цей крутий, нерівний шлях — зігнутий, наче грішник під час каяття, маленькими кроками, перемагаючи біль, що від щиколоток повз уже по ногах, спині, голові. Проминувши церкву, східці якої хіба трохи нагадували кам’яні сходи, та кедри, він дістався вершини.

Від виду, що відкрився, у нього запаморочилася голова. Ген-ген унизу розгорнувся віялом пейзаж. Яскравий після містралю день забрав у неба всі кольори, і обрій, де, як здавалося Жанові, мав бути Авіньйон, був зовсім білий. Жан Одинак бачив будинки пісочного кольору, розкидані, наче гральні кості, на зелено-червоно-жовтій клаптиковій ковдрі, як на старих картинах. Довгі ряди стиглих і соковитих виноградних лоз вишикувались, ніби солдати. Величезні вицвілі квадрати лаванди. Зелені, коричневі й кольору шафрану поля, а між ними майорить зелень дерев. Сільська місцевість така прекрасна, вид такий величний, що в усіх, у кого лиш була душа, вона завмирала від захвату.

Ця Голгофа з товстими стінами, масивними могильними плитами й кам’яними хрестами схожа на першу сходинку до небес. Господь, мабуть, сидів десь тут, розглядаючися навкруги із цієї сяючої вершини. Тільки в Нього і померлих був привілей насолоджуватися цією урочистою безмежною панорамою.

Похиливши голову, з калатаючим серцем Жан пройшов грубим гравієм до залізних воріт.

Огороджена територія була довга й вузька. Вона являла собою дві тераси по два ряди могил у кожній. Усипальниці з обвітреною охрою та могильні плити із сіро-чорного мармуру на верхній терасі, на нижньому рівні — те саме. Надгробки заввишки з двері і завширшки з ліжко, багато з них увінчані показними хрестами. Переважно сімейні склепи, глибокі останні прихистки з приміщенням для горювання протягом століть.

Обрізані стрункі кипариси стояли серед могил, не відкидаючи тіні. Усе відкрите, голе, ніде жодної травинки.

Повільно, із затамованим віддихом месьє Одинак ішов уздовж першого ряду й читав імена. На великих могильних плитах стояли порцелянові квіти і стилізовані кам’яні книги, відполіровані й прикрашені світлинами та невеликими віршованими написами. На деяких із них встановлено невеликі фігурки, що зображували прижиттєві захоплення покійних. Фігурка такого собі Бруно в мисливському вбранні, поряд — ірландський сеттер. На іншій могилі — рука з гральними картами. Наступна зображувала контур острова Гомера, мабуть, улюбленого місця померлого. Кам’яні шафи з фотографіями, карти та добре закріплені дрібнички. Живі мешканці Боньйо споряджають померлих у дорогу безліччю спогадів.

Ці прикраси нагадали месьє Одинакові Клару Віолет. Її рояль Pleyel grand заставлено всілякими дрібничками-цяцьками. Перед балконними концертами месьє Одинакові доводилося їх прибирати.

Жан раптом відчув, що йому не вистачає мешканців будинку номер двадцять сім на вулиці Монтаньяр. Невже протягом усіх цих років його оточували друзі, а він зовсім не цінував цього?

У середині другого ряду, звідки добре видно долину, Жан знайшов Манон. Вона лежала поряд із батьком Арно Морелло.

Зрештою, тут вона хоча б не одна.

Він став на коліна, притулився щокою до каменя і поклав руки на його краї, наче хотів обійняти саркофаг.

Мармур був холодний, хоча сонце й виблискувало на ньому.

Тріщали цвіркуни.

Стогнав вітер.

Месьє Одинак спробував що-небудь відчути. Відчути її. Та його органи чуття змогли розрізнити лише піт, що тік по спині, болісні удари крові у вухах і гострий гравій, що вп’явся в його коліна.

Він знову розплющив очі й подивився на її ім’я — Манон Бассет (уроджена Морелло), на дати — 1967–1992, на її чорно-білу світлину в рамці.

Але нічого не сталося.

Її тут немає.

Порив вітру скуйовдив кипарис.

Її тут немає!

Він звівся на ноги, спантеличений і розчарований.

— Де ти? — пошепки запитав він у вітру.

Сімейну могилу завалено порцеляновими квітами, статуетками котів. Була тут і скульптура у вигляді розкритої книги. На деяких скульптурах містились фотографії, багато фотографій Манон, яких месьє Одинак ніколи не бачив.

Її весільні фото з написом унизу: «З любов’ю та без жалю, Люк».

Інша світлина, на якій Манон тримає кота, промовляла: «Двері на терасу завжди відкриті — Мама».

І ще одна: «Я прийшла, бо ти пішла — Вікторія».

Жан обережно нахилився над скульптурою у вигляді розкритої книги і прочитав напис: «Смерть не має жодного значення. Ми завжди залишимося тим, чим були одне для одного».

Жан прочитав ці рядки ще раз, тепер уголос. Ці слова Манон сказала в Бюу, коли вони шукали свою зірку в темних горах.

Він провів рукою по могилі.

Але тут її немає.

Манон не було там, під замком у камені, в оточенні землі й похмурої самотності. Ні на мить не спустилася б вона до склепу, до покинутого тіла.

— Де ти? — знову запитав він.

Месьє Одинак підійшов до кам’яного парапету й подивився вниз на широку, прекрасну долину Калавон. Усе було таке крихітне. Він відчув себе одним із канюків, що ширяли в небі. Удихнув повітря, кожну його молекулу. Знову видихнув. Відчув тепло і почув, як вітер грається в атлаських кедрах. Йому видно навіть виноградник Манон.

Поряд з одним із кипарисів, недалеко від шлангів для поливання квітів, широкі сходи вели на верхню терасу. Жан сів на них, відкоркував пляшку білого вина Манон XV і налив трохи в склянку, яку приніс із собою. Зробив пробний ковток, вдихнув запах вина. Він мав підбадьорливий, звеселяючий аромат. У вина Манон був смак меду і світлих, блідих, фруктів, аромат ніжного зітхання перед тим, як полинути в сон. Яскраве, суперечливе вино. Вино, наповнене любов’ю.

Чудова робота, Люку.

Месьє Одинак поставив склянку поруч із собою на кам’яних сходах і розгорнув щоденник Манон. Він знову й знову занурювався в нього протягом попередніх днів і ночей, поки Макс, Катрін і Вікторія працювали у винограднику. Деякі уривки він знав напам’ять, інші ж здивували його. Від певних записів йому стало боляче, але більшість написаного наповнила його вдячністю. Жан навіть не уявляв, як багато значив для Манон. Він звик прагнути цього, однак лиш тепер, коли примирився із собою і знову закохався, узнав правду. І вона зцілила старі рани.

Але зараз він шукав записи, які вона робила під час чекання.

Я вже прожила досить довго, — писала Манон пізньої осені, такого ж осіннього дня, як тепер. — Я жила й кохала, пізнала найкраще, що є в цьому світі. Чи ж варто оплакувати кінець? Навіщо чіплятися за решту? Перевага вмирання в тому, що ти перестаєш його боятися. Натомість відчуваєш умиротворення.

Жан перегортав сторінки. Він натрапив на записи, які наповнили його серце глибоким співчуттям. Там, де вона пише про свій страх, який хвилями перекочувався по її тілу, про ночі, коли Манон прокидалася в німій темряві й чула, як смерть підповзає ближче. Про одну з ночей, коли вона вже була на пізньому терміні вагітності. Тоді вона побігла в кімнату до Люка, і він тримав її в обіймах до ранку, намагаючись не плакати.

А потім таки плакав у ванні, думаючи, що там вона не почує.

Звичайно ж, вона чула.

Вона увесь час боїться за Люка, переживає, чи стане йому сили. Він годував, купав її і бачив, як вона худне й марніє, крім вагітного живота.

Месьє Одинак випив ще склянку вина, перш ніж читати далі.

Моє дитя живиться мною. Це забирає мою здорову плоть. Мій живіт рожевий, пухкий і живий. Там, мабуть, повно кошенят — такий він жвавий. Решта мене на тисячу років старіша: сіра, зіпсована і крихка, як ті хрумкі хлібці, що їх їдять на Півночі. Моя дівчинка їстиме ніжні, блискучі, золоті круасани. Вона буде переможцем — переможцем над смертю. Ми з моєю дівчинкою ще втремо їй носа. Я б хотіла назвати її Вікторія.

Як Манон любила своє ще ненароджене дитя! Як вона наповнювала його любов’ю, що надзвичайно яскраво палала в ній.

Нічого дивного, що Вікторія така сильна, подумав Жан. Манон віддала їй себе всю.

Він полинув думками в ту серпневу ніч, коли Манон вирішила покинути його.

Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга підігнута. Одна рука над головою, друга майже впирається в бік.

Ти завжди дивився на мене, наче я була винятковою. За п’ять років ти жодного разу не подивився на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?

Кастор дивиться на мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.

Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.

Іноді — і це насправді дуже погана думка — дуже рідко мені хочеться, щоб хтось, кого я люблю, пішов поперед мене. Щоб показати мені, що я теж зможу.

Іноді я хочу, щоб ти пішов першим, щоб я теж змогла, знаючи, що ти мене там чекаєш…

Прощавай, Жане Одинак.

Я заздрю тобі за всі роки, які в тебе є, щоб жити.

Я ввійду в свою останню кімнату, а з неї — в сад. Авжеж, так воно й буде. Я пройду крізь високі, гостинні французькі вікна і піду прямо в захід сонця. А потім… потім я стану світлом, а далі — я буду скрізь.

Це буде моя природа. Я буду там завжди, кожного вечора.

Жан Одинак налив собі ще склянку вина.

Сонце повільно сідало. Його рожевувате світло впало на землю, підфарбувало будинки золотом і змусило його склянку й вікна садиб там, унизу, заблищати діамантами.

І тоді це сталося: повітря почало світитися.

Наче зіткана з мільярдів розсіяних крапель, іскристих, танцюючих, вуаль світла спустилась на долину, гори, на нього. Здавалося, що світло сміється. Ніколи в житті, жодного разу до цього Жан Одинак не бачив такого заходу сонця.

Він відпив ще трохи вина, коли хмари розцвіли безліччю кольорів: від вишневого й малинового до персикового й медового. Тоді, нарешті, Жан Одинак збагнув.

Вона тут.

Тут!

Душа Манон, енергія Манон, уся безплотна сутність Манон наповнювала землю й вітер. Так, вона була скрізь і в усьому, іскрилась і мінилась перед ним безліччю форм…

…Бо все існує в нас. І нічого не щезає.

Жан Одинак засміявся, та серце так заболіло йому, що він умовк і заглибився в себе, де його сміх витанцьовував далі.

Так і є, Манон.

Усе ще тут. Час, який ми провели разом, безсмертний, невмирущий, але й життя ніколи не зупиниться.

Смерть наших коханих — це лише перехід між кінцем і початком нового.

Жан глибоко вдихнув і повільно видихнув.

Він запросить Катрін випробувати цей новий щабель разом із ним — новий, яскравий день після довгої, темної ночі, що почалася двадцять один рік тому.

— Прощавай, Манон Морелло, прощавай, — шепотів Жан Одинак. — Яке це було щастя — знати тебе.

Сонце сіло за пагорби Воклюза, а небо освітилося розплавленим полум’ям.

Аж тоді, коли кольори зблідли й увесь світ перетворився на тінь, месьє Одинак допив свою склянку Манон до останньої краплі.