Маленька паризька книгарня

15

— Я голодний, — сказав Макс.

— У нас достатньо питної води? — запитав Макс.

— Я хочу постернувати! — зажадав Макс.

— А у нас немає вудочок на борту? — збуджено спитав Макс.

— Без телефона і кредитних карточок я почуваюся, наче кастрований. А ви? — зітхнув Макс.

— Ні. Ви можете зайнятись прибиранням, — відповів месьє Одинак. — Це медитація в русі.

— Прибиранням? Справді? Дивіться, сюди пливуть ще декілька шведських моряків, — сказав письменник. — Вони завжди крейсують серединою річки, наче це вони її відкрили. Англійці інші. У них такий вигляд, ніби вони тут самі, а решта мусять стояти по берегах, аплодувати і махати прапорцями. Ви ж знаєте Трафальгар. Це, мабуть, і досі терзає французів.

Він опустив бінокль.

— А в нас ззаду є національний прапор?

— На кормі, Максе. Задня частина корабля називається кормою.

Що далі торували вони свій шлях по звивистій Сені, то схвильованішим ставав Макс і спокійнішим Жан Одинак.

Річка велично петляла лісами і парками. Береги були вкриті бундючними, хаотично розкиданими маєтками, що натякали на старі гроші та сімейні таємниці.

— Загляньте в ящик біля інструментів, там має бути національний прапор і французький триколірний вимпел, — проінструктував месьє Одинак Макса. — І дістаньте там кілки й гумовий молоток. Вони знадобляться для швартування, якщо ми не знайдемо гавань.

— А, зрозуміло. Але звідки ж мені знати, як швартуватися?

— Гм… Це описано в книзі про відпочинок у будинку на воді.

— І риболовля теж?

— Це в розділі «Як городянам вижити в провінції».

— А де відро для прибирання? Теж у книзі? — Макс реготнув і знову натяг навушники на вуха.

Месьє Одинак запримітив попереду групу каноїстів і дав попереджувальний гудок. Звук був глибокий і гучний, пройшов крізь груди й живіт, якраз під пупом, а потім іще глибше.

— Ох, — прошепотів месьє Одинак.

Він знову сіпнув ручку гудка.

Тільки людина могла таке придумати.

Різкий звук і його вібрації нагадали відчуття дотику до шкіри Катрін. Як її шкіра огорнула дельтоподібні м’язи верхньої частини плеча. М’яка, тепла, гладенька. І округла. Від згадки про Катрін у нього на мить запаморочилась голова.

Пестити жінок, правити човном, а потім взяти й дременути.

Здавалося, мільярди клітин прокинулися в ньому, сонно блимаючи, потяглися і скзали: «Гей! Нам цього не вистачає! Ще, будь ласка. І давай, ворушись!»

Штірборд праворуч, порт ліворуч, канал позначається кольоровими буйками: його руки все пам’ятали і тримали курс між ними. А жінки розумні, бо не опираються почуттям і роздумам, а кохають безмежно — він це відчував нутром.

І остерігайся вирів на підході до шлюзу.

Остерігайся жінок, які завжди хочуть бути слабкими. Вони так просто не відпустять чоловіка через якусь там слабкість.

Але останнє слово за капітаном.

Або за його жінкою.

Знайти нові місця для стоянки? Припаркувати цю штуковину було не важче, ніж приборкати свої нічні думки.

Ну, добре! Цього вечора він, якщо поталанить, пристане до якої-небудь підходящої довгої причальної стіни, обережно орудуючи стерном. А далі?

Може, краще пошукати набережну.

Або так і пливтиму до скону.

Кілька жінок дивилися на нього з акуратного, доглянутого садочка на березі. Одна з них махала йому рукою.

Нечасто сюди заходила робоча баржа, або фламандське вантажне судно, предок Lulu. Його незворушний капітан, вивернувшись і задерши ноги, одним пальцем міг утримувати великий, піддатливий штурвал.

А потім ні з того ні з сього цивілізація закінчилася. За Мельоном вони пірнули в зелень літа.

Яке ж тут повітря! Таке запашне, свіже і чисте.

Однак було дещо, зовсім не схоже на Париж. Не вистачало чогось дуже особливого, до чого месьє Одинак так звик, що його відсутність давалася взнаки легким запамороченням і дзвоном у вухах.

Величезне полегшення охопило його, коли зрозумів, що то було.

Тут немає шуму автомобілів, ревіння метро, гудіння кондиціонерів. Ніякого хурчання і гуркоту мільйонів машин і трансмісій, ліфтів і ескалаторів. Не чути маневрів вантажівок, гальмування поїздів, стукоту підборів по гравію і камінню. Ні басовитої музики шантрапи із сусідніх будинків, ані торохтіння скейтбордів і чахкання скутерів.

Це була тиша недільного дня, яку месьє Одинак уперше відчув сповна, коли батьки одного разу взяли його із собою провідати родичів у Бретані. Там, десь між Понт-Авеном і Кердруком, він раптом зачув цю тишу як сутність життя, що ховається від городян на краю світу у Фіністері. Париж здався йому гігантською машиною, яка стукала й грюкала щосили, створюючи ілюзорний світ. Вона присипляла людей створеними в лабораторіях запахами, що імітували природні, заколисувала їх звуками, штучним світлом, фальшивим киснем — як у вподобаних у дитинстві книжках Е. М. Форстера. Коли вигадані Форстером «машини» якось зламались, люди, які раніше спілкувалися тільки за допомогою комп’ютерних моніторів, померли від раптової тиші, справжнього сонячного світла та інтенсивності власних невідфільтрованих почуттів. Вони померли від переповнення життям.

Так само месьє Одинак почувався й зараз, оглушений надпотужною чутливістю, якої він ніколи не зазнавав у місті.

Як боляче легеням, коли він глибоко вдихає! Як гострішає його слух у цьому незнайомому безмежжі спокою. Як відновлюється його зір при спогляданні природних форм.

Аромат річки, шовкове повітря, височінь відкритого простору над його головою. Востаннє він відчував такий спокій і свободу, коли вони з Манон верхи проїхали через увесь Камарг наприкінці одного пастельно-блакитного літа. Дні стояли тоді сяючі й розпечені, неначе кухонна плита. Але вже ночами трави на луках і гаї біля заболочених озер напивалися росами. Повітря насичувалося ароматами осені й сіллю солоних озерець. Пахло багаттями циганів і сінті, які жили в літніх таборах, захованих серед пасовищ турів, колоній фламінго і старих, закинутих садків.

Жан і Манон на двох сухорлявих білих конях, що бігли вільно і впевнено, їхали верхи до пустельних обмілин посеред загублених озер та вздовж тоненьких звивистих стежин, які ховалися в лісі. Тільки ці коні, аборигени Камарга, здатні пастися, опускаючи свої морди під воду, і орієнтуватися в безкрайній, заболоченій порожнечі.

Який пустельний безмір, спокій і тиша далеко навкруги.

— Ти пам’ятаєш, Жане? Ти і я. Адам і Єва на краю світу.

Голос Манон, неймовірно насичений сміхом. Наповнений сміхом шоколад, що тане.

Здавалося, вони знайшли незнаний світ за межами свого, куди за останні дві тисячі років не добралася жодна людина, що з маніакальною впертістю прагне перетворити будь-яку дику місцевість у міста, вулиці й супермаркети.

Ані високих дерев, ані пагорбів, ані будинків. Лише небо, а під ним єдиний кордон — власний череп. Вони бачили табуни диких коней. Чаплі й дикі гуси різко згинались, вихоплюючи рибу з води, змії ганялися за зеленими ящірками. Вони чули всі молитви тисяч мандрівників, котрих Рона переносила від свого витоку з-під льодовика вниз до широкої дельти, легко й безшумно протікаючи між рокитником, вербами та низькорослими деревами.

Ранки були такі свіжі, чисті й незаймані, аж йому відбирало мову від вдячності за те, що живе. Щодня він купався в Середземному морі при світлі згасаючого сонця. Голим гасав по тонкому білому піску на обмілинах, вигукуючи щось дике й первозданне, почувався одним цілим із бездонністю природи, переповненої силою.

Манон із дитячим захопленням спостерігала, як він пірнав, намагаючись схопити рибу, і навіть спромігся піймати кількох. Вони почали позбуватися цивілізованості. Жан завів бороду, а волосся Манон вільно спадало їй на груди, коли вона, оголена, скакала на своїй добродушній, розумній конячині з маленькими вушками. Вони засмагли, мов два запечені каштани. Жан насолоджувався різким солодко-кислим присмаком нальоту на її шкірі, коли вони кохалися вечорами в ще теплому піску біля багаття, у якому потріскував, згораючи, плавник. Він смакував сіль моря, сіль її поту, сіль лук дельти, де річка і море зливались, ніби коханці.

Коли Жан діставався чорного пушку між її стегнами, то зустрічав гіпнотичний аромат жіночності й життя. Від Манон пахло кобилою, на якій вона їздила дуже вправно, майже злившись із нею, — це були пахощі свободи. Її огортав аромат суміші східних прянощів і солодощів, квітів та меду. Вона пахла жінкою!

Вона невпинно шепотіла й видихала його ім’я. Огортала літери потоком дихання, поєднаного з жагою.

— Жан! Жан!

У ті ночі він був чоловіком більше, ніж досі. Вона повністю розкрилася для нього, вбираючи в себе його вуста, його сутність, його всього. І в її розплющених очах, які утримували його погляд, завжди відображався місяць — спочатку серпик, потім половина і, нарешті, повне червоне коло.

У подорожі по Камаргу вони провели половину місячного кола. Здичавіли й перетворилися на Адама і Єву в хатині з очерету. Вони були біженцями й дослідниками. Жан ніколи не запитував, кого Манон довелося обманювати, щоб снити їхні сни там, на краю світу, серед турів, фламінго й коней.

Уночі тільки дихання Манон порушувало абсолютну тишу під зоряним небом. Солодке, розмірене, глибоке дихання Манон.

Це було дихання всесвіту.

І лише тепер, коли месьє Одинак відпустив цей образ Манон, яка спала й дихала на дикому далекому південному кордоні, — відпустив так повільно, як запускають на воду паперовий кораблик, — він помітив, що увесь час дивився вперед широко розплющеними очима, не моргаючи, і згадував свою кохану, не розбиваючи собі серця.