Маленька паризька книгарня

22

Месьє Одинак відчував, як по ньому ковзають погляди з-під нафарбованих вій. Якщо він піймає, витримає й поверне пильний жіночий погляд, то відразу вступить у кабесео, мовчазний обмін поглядами, засіб кожних танго-перемовин — «запрошення очима».

— Глядіть на підлогу, Джордане. Не дивіться прямо на жінку, — прошепотів він. — Якщо затримаєте погляд, вона подумає, що ви питаєте дозволу запросити її на танець. Ви вмієте танцювати танго аргентино?

— Я непогано танцював фрістайл.

— Танго аргентино дуже на нього схоже. Тут усього кілька обов’язкових послідовностей кроків. Ви торкаєтесь грудьми до грудей, серцем до серця, а потім слухаєте, як жінка хоче, щоб ви її вели.

— Слухаю? Та тут і слова ніхто не сказав.

І справді, ніхто на танцполі — жодна пара, жоден чоловік, жодна жінка — ані пари з вуст, але при цьому така красномовність: «Тримайте мене міцніше! Не так швидко! Пропустіть мене! Дозвольте мені звабити вас! Пограймося!». Жінки підказували чоловікам: то черкнуть по литці задником черевика — «Увага!», то випишуть на підлозі стилізовану вісімку — «Я принцеса!».

На інших мілонгах чоловіки впродовж сету з чотирьох танців використовують усю свою силу переконання, щоб розбудити пристрасть партнерки. Тихо нашіптують іспанською на вухо партнерці, у шию і у волосся, там, де подих збуджує шкіру: «Я божеволію від вашого танго. Своїм танцем ви розбурхуєте мої таємні почуття. Моє серце звільнить ваше і змусить його співати…»

Тут, однак, ніхто не шепотів. Усе робилося очима.

— Чоловіки непомітно розглядаються по залу, — шепотів месьє Одинак, пояснюючи Максові правила кабесео.

— А звідки ви все це знаєте? Із…

— Ні. Не з книги. Слухайте. Спокійно переводьте погляд, але не занадто повільно. Так ви вибираєте особу, з якою хочете танцювати наступну танду — сет із чотирьох мелодій — або ж перевіряєте, чи не прагне хтось потанцювати з вами. Ви запитуєте їх довгим прямим поглядом. Якщо на нього відповідають, наприклад, кивком або напівусмішкою, вважайте, що ваше запрошення прийняте. Якщо вона відводить погляд, це означає: «Ні, дякую».

— Це добре, — прошепотів Макс. — Оце «Ні, дякую» таке тихе, що ніхто не боятиметься втрапити в незручне становище.

— Точно. Це галантний жест, коли ви встаєте і йдете, щоб привести її на танцпол. Ідучи залом, ви ще маєте час, аби впевнитись, що запрошення прийняте саме від вас… а не від чоловіка позаду чи збоку від вас.

— А після танцю? Я маю запросити її випити?

— Ні, ви проводите її на місце, дякуєте і повертаєтесь на чоловічу половину. Танго нікого ні до чого не зобов’язує. Упродовж трьох чи чотирьох мелодій ви житимете одними устремліннями, надіями і бажаннями. Кажуть, що це ніби секс, тільки краще і частіше. Але потім — усе. Грубе порушення правил — танцювати більше, ніж одну танду з однією жінкою. Це вважається поганим тоном.

Вони спостерігали за парами з-під опущених повік. Через певний час месьє Одинак указав підборіддям на жінку, якій було від п’ятдесяти до шістдесяти з лишком років. Чорне волосся з невеликою сивиною, зібране низько на потилиці, мов у танцівниці фламенко; сукня, на видгляд нова; три обручки на одному пальці. У неї була постава балерини і струнка, міцна, гнучка фігура, наче в молодої шипшини. Чудова танцівниця, надійна, точна і водночас досить поблажлива, щоб вибачити своєму партнерові недоліки рухів тіла чи недостатню податливість, маскуючи помилки чоловіка своєю граціозністю.

— Вона буде вашою партнеркою по танцю, Джордане.

— Вона? Вона занадто гарна. Я боюсь!

— Запам’ятайте відчуття. Колись вам захочеться написати про це, і тоді ви згадаєте, як це — боятися, але все одно йти і танцювати.

Поки Макс намагався напівпанічно напіврішуче впіймати гордий погляд королеви-шипшини, Жан пробрався до бару, замовив наперсток лікеру пастіс у склянці й налив зверху трохи води. Він був… схвильований. Надзвичайно схвильований.

Наче збирався вийти на сцену.

Як страшенно він хвилювався перед кожною зустріччю з Манон! Його тремтливі пальці перетворювали бриття на криваву баню. Він ніколи не міг вирішити, як йому вдягтися, бо хотілося мати стрункий, елегантний і водночас холодний вигляд. Саме тоді він почав бігати й тягати штангу, щоб тримати себе в гарній формі для Манон.

Жан Одинак відпив трохи пастіс.

— Grazie, — сказав він інтуїтивно.

— Prego, сеньйоре капітан, — відповів низенький, кругленький, вусатий бармен зі співучим неаполітанським акцентом.

— Ви мені лестите. Насправді я не капітан…

— Ні-ні, так і є. Кунео бачить.

З гучномовців лилася музика за розкладом: кортіна, час для зміни партнерів. За тридцять секунд оркестр розпочне нову танду.

Месьє Одинак побачив, що шипшинова танцівниця зглянулась і дозволила блідому Максу з гордо піднятою головою вивести її на середину танцполу. Кілька кроків вона трималась, мов імператриця, і це певним чином вплинуло на Макса, який досі просто міцно тримався за її витягнуту руку. Він зняв навушники і жбурнув їх убік. Тепер він був вищим, ширшим у плечах, груди — випнуті, наче в тореро.

Вона стрельнула на месьє Одинака своїми яскравими, ясно-блакитними очима. Її погляд був молодий, в очах — життєвий досвід, а тіло співало солодку, пристрасну пісню танго, поза будь-яким поняттям часу. Месьє Одинак відчув смак саудаді життя, м’яке, тепле почуття жалю — за всім, за нічим.

Саудаді: туга за дитинством, коли дні зливались один з одним, а плин часу не мав жодного значення. Це відчуття, що тебе люблять так, як більше ніхто й ніколи не любитиме. Це унікальне відчуття відстороненості. Це все, що словами не виразиш.

Він занесе це до своєї Енциклопедії емоцій.

У цей момент П. Д. Олсон підійшов до бару. Щойно його ноги переставали танцювати, він перетворювався на старого чоловіка.

— Вам треба протанцювати те, що ви не можете пояснити, — шепнув месьє Одинак.

— А вам слід записати те, що ви не можете висловити, — гаркнув старий романіст.

Коли оркестр заграв «Por una cabeza», шипшинова танцюристка схилилася на груди Макса. Її губи шепотіли якісь заклинання, а її рука, нога і стегна непомітно поправляли його позу. Вона створювала враження, що це він веде її.

Джордан танцював танго спочатку з розплющеними очима, а потім, підкоряючись нашіптуваним інструкціям, опустив повіки. Скоро вони були ніби добре станцьована пара: незнайомка і юнак.

П. Д. кивнув Кунео, товстуну бармену, який прямував до танцполу. Здавалось, що, йдучи, він ставав легшим — граціозним і надзвичайно галантним у своїх стриманих і шанобливих рухах. Його партнерка по танцю була вища за нього, але вона пристосувалась до його зросту і аж мінилася від довіри.

П. Д. Олсон ближче схилився до месьє Одинака і зашепотів:

— Який розкішний літературний персонаж цей Сальваторе Кунео. Він приїхав до Провансу як збирач урожаю: рвати вишні, персики, абрикоси — все, що потребує делікатного поводження. Він працював із росіянами, марокканцями й алжирцями, а потім провів ніч із молодою дівчиною — річковим лоцманом. Наступного дня вона втекла на свою баржу. Щось, мабуть, було таке з Місяцем. Відтоді Кунео прочісує всі річки, шукаючи її. Це триває вже двадцять років. Він працює трохи тут, трохи там, і тепер він — майстер на всі руки, особливо в куховарстві. Ще він уміє малювати, ремонтувати бензобаки, складати гороскопи. Ну, от що вам треба, те він і зробить. А якщо він чогось не вміє, то миттєво цього навчається. А як неаполітанському піццайоло йому просто немає рівних, тут він геній. — П. Д. Олсон похитав головою. — Двадцять років. Ви можете собі уявити! І все — через жінку!

— Чому б і ні? Ви можете придумати кращу причину?

— Це ви скажете, John Loner.

— Що? Як ви назвали мене, Олсоне?

— Ви чули. Жан Одинак, John Loner, Giovanni Soledoso… Ви мені іноді снитеся.

— Це ви написали «Вогні Півдня»?

— А ви вже танцювали?

Жан Одинак допив свій пастіс.

Потім він повернувсь і подивився на жінок у залі. Деякі відверталися, інші зустрічали його погляд… а одна швидко стрельнула на нього очима. Їй було десь років двадцять п’ять. Коротке волосся, невеличкий бюст, міцні м’язи між верхньою частиною рук і плечима, а очі пломеніли від безмежного голоду, а також від зухвальства вгамувати той голод.

Месьє Одинак кивнув їй. Вона встала, не усміхаючись, і пройшла половину відстані до нього — половину відстані без одного кроку. Вона хотіла вирвати той останній крок у нього. Вона вичікувала, мов розлючена кішка, що готується до нападу.

У цей момент оркестр завершив першу мелодію. І месьє Одинак попрямував до голодної жінки-кицьки.

Її обличчя, весь її вигляд волали: «Хай гряне бій!».

Її рот вимагав: «Підкори мене, якщо зможеш, але не смій принижувати мене. І горе тобі, якщо ти не наважишся кинути мені виклик. Я податлива, але ця податливість з’являється в розпалі пристрасті. І я здатна себе захистити!». Так промовляли її маленька міцна рука, трепетна напруга, яка тримала її тіло у вертикальному положенні, і її стегна, що злилися з його стегнами.

Вона притиснулася до нього від грудей до п’ят, але коли залунали перші ноти, Жан передав їй усю свою енергію поштовхом сонячного сплетіння. Він відпускав її далі й далі вниз, аж поки в них обох було зігнуте одне коліно, а друга нога випрямлена й відставлена в один бік.

По ряду жінок пробіг шепіт, але все відразу стихло, коли месьє Одинак виштовхнув дівчину вгору, швидко й плавно обкрутив її вільну ногу навколо свого коліна. Задні частини їхніх колін ніжно торкнулися одна одної. Вони так тісно переплелися, як могли зробити тільки оголені коханці.

Якась давно заснула сила пробудилася і змусила Жана затрепетати. Чи зможе він знову це зробити? Чи зможе він повернутися в тіло, яке так довго не використовував. «Не думай, Жане! Відчувай!»

Так, Манон!

Манон навчила його не думати під час занять любов’ю, прелюдії, танців і розмов про емоції. Вона називала його «типовим північанином», бо він намагався приховати свій поганий настрій за черговими фразами, байдужим обличчям і звертав занадто багато уваги на те, щоб усе було пристойно під час сексу. А ще тому, що він тягав і штовхав Манон по танцполу, наче візок для покупок, замість танцювати так, як йому хочеться — як диктують його воля, реакції, бажання.

Манон розколола цей жорсткий зовнішній панцир, ніби горіх, своїми руками, своїми голими руками, своїми голими пальцями, своїми голими ногами…

Вона звільнила мене від моєї мізантропії, тиші й самообмежень. Від моєї манії завжди все робити правильно.

Кажуть, що чоловіки, які в ладу зі своїм тілом, можуть відчувати і навіть по запаху вловлювати, коли жінка прагне від життя більше, ніж отримує. Дівчина, яка була в його обіймах, палко мріяла про незнайомця, вічного мандрівника: він уловив це, мов запах, коли відчував, як її серце б’ється об його груди. Незнайомець, котрий приїде до їхнього містечка і якось подарує їй одну ніч пригод, поклавши їй до ніг усе, чого вона не могла знайти в цьому селі, загубленому серед пшеничних полів та древніх лісів. Це її єдиний спосіб протесту, гарантія того, що вона не озлобиться тут, у цій сільській ідилії, де має значення тільки земля, сім’я і нащадки, а до неї самої нікому немає діла.

Жан Одинак дав дівчині те, чого їй так хотілося. Він тримав її так, як жоден молодий тесля, винороб чи лісник не зможе ніколи. Він танцював з її тілом, з її жіночністю, чого не можуть місцеві чоловіки, для яких вона просто «Марі, дочка коваля, який взуває наших шкап».

Жан вкладав у кожен жест усю силу свого тіла, дихання і зосередження. Він шепотів їй мовою танго, яку вони з Манон вивчили і якою шепотілися в ліжку. Вони офіційно зверталися одне до одного, як заведено було в старовину серед літніх подружніх пар в Іспанії, а потім шепотіли одне одному непристойні коментарі.

Усе змішалось — минуле, теперішнє, ця молода жінка й інша на ім’я Манон; молодий чоловік, котрим він колись був і навіть не уявляв, яким стане; цей ще-не-старий, але старший чоловік, який майже забув, що означає жадати й тримати жінку у своїх обіймах.

І ось він опинився тут, в обіймах жінки-кицьки, яка любила боротися, бути переможеною, а потім знову кидатися в бій.

Манон, Манон, ось як ти танцювала. Із ненаситним бажанням зробити щось тільки своє, без тягаря своєї родини, землі своїх предків за плечима. Тільки ти, ніякого майбутнього, тільки ти і танго. Ти і я, твої губи, мої губи, твій язик, моя шкіра, моє життя, твоє життя.

Коли зазвучала третя мелодія, «лібертанго», пожежні двері розчинилися навстіж.

— Ось де вони, ці свині! — почув месьє Одинак крик розлюченого чоловіка.