Маленька паризька книгарня

17

Патрульний катер швидко наближався. Одинак збавив хід, спритний катер став біля борту і пришвартувався, зачепивши трос за швартові «качки» Lulu.

— Як ви думаєте, вони посадять нас у камеру разом? — запитав Макс.

— Я буду вимушений звернутися по захист свідків, — сказав Макс.

— Може, це мій видавець їх послав? — стурбувався Макс.

— Знаєте, підіть краще помийте вікна або повправляйтесь у зав’язуванні морських вузлів, — пробурмотів Одинак.

Бравий полісмен в окулярах-авіаторах стрибнув на борт і хвацько поліз до рульової рубки.

— Добридень, месьє. Річкова адміністрація Сени, округ Шампань. Бригадир Левек, — відрекомендувався він. Із його голосу було зрозуміло, що власний титул йому неабияк подобається.

Одинак якраз чекав цього бригадира Левека, щоб оце поплакатися йому, як він, без дозволу, випав із власного життя.

— На жаль, у вас відсутня на видному місці наклейка Управління водними шляхами Франції. І покажіть-но мені, будь ласка, обов’язкові рятувальні жилети. Дякую.

— Я пішов мити вікна, — сказав Джордан.

За кілька хвилин були виписані попередження і повідомлення про штраф. Месьє Одинак спорожнив касу й витряс усі кишені, щоб нашкребти грошей на наклейку про дозвіл пересуватися внутрішніми водними шляхами Франції, на кілька флуоресцентних рятувальних жилетів, які були необхідні при проходженні шлюзів на Роні, і на завірену копію інструкцій УВШФ. Грошей не вистачило.

— Ну, — промовив бригадир Левек. — І що ми тепер будемо робити?

Одинакові здалось, чи в очах бригадира промайнуло задоволення?

— Чи ви, часом не … ммм … А може, ви любите читати? — запитав Одинак і помітив, що від збентеження він почав мимрити.

— Звичайно. Я не з тих, хто вважає чоловіків, що читають, якимись слабаками чи жінкуватими чоловіками, — відказав річковий полісмен, спробувавши погладити Кафку, який дременув, задерши хвоста.

— Тоді я б хотів запропонувати вам книжку… або кілька, ну, щоб звести баланс.

— Гмм. Я б узяв їх за рятувальні жилети. Але що ми вирішимо зі штрафом? І як ви збираєтеся платити за швартування? Я не думаю, що власники причалів аж такі вже любителі книг. — Бригадир Левек задумався. — Ви йдіть за голландцями. Ось у кого нюх на дармові обіди. І вони знають, де можна безплатно пришвартуватися.

Коли вони йшли через черево Lulu, вздовж стелажів із книгами, щоб Левек міг визначитися з потрібним платіжним балансом, бригадир звернувся до Макса, котрий драїв вікно біля крісла для читання, уникаючи дивитися на полісмена:

— Агов. А ви, часом, не той знаменитий письменник?

— Я? Ні. Точно не я. Я … е-е, — Джордан кинув швидкий погляд на Одинака, — його син і абсолютно нормальний продавець спортивних шкарпеток.

Одинак вухам своїм не повірив. Це що, Джордан отак узяв і сам себе усиновив?

Левек узяв «Ніч» із пачки книжок, уважно розглянув фото Макса на обкладинці.

— Точно не ви?

— Ну, гаразд. Мабуть-таки я.

Левек стенув плечима від здивування.

— Звичайно ви. У вас, мабуть, багато подружок.

Макс крутив у руках навушники, начеплені на шию.

— Не знаю, — пробурмотів він. — Можливо.

— Моїй колишній сподобалась ваша книжка. Вона тільки про неї й говорила. Вибачте — я маю на увазі, звичайно, книгу, яку написав хлопець, на якого ви схожі. Не могли б ви… написати отут його автограф для мене.

Макс кивнув.

— Фредерікові, — диктував Левек, — з великою любов’ю.

Макс зціпив зуби і написав те, що його просили.

— Чудово, — сказав Левек і посміхнувсь Одинакові. — А ваш син збирається платити штраф?

Жан Одинак кивнув.

— Аякже. Він слухняний хлопчик.

Після того, як Макс вивернув свої кишені і витяг кілька банкнот невеликого номіналу і кілька монет, вони обидва лишились без копійки. Зітхнувши, Левек узяв ще кілька штук останнього видання — «Для моїх колег» — і книгу рецептів «Кулінарія для одинокого чоловіка».

— Зачекайте хвилинку, — попросив Одинак, трохи пошукав і вручив йому автобіографію Ромена Гарі з розділу «Любов для чайників».

— Для чого це?

— Ви хотіли сказати від чого це, шановний бригадире, — м’яко поправив його Одинак. — Це від розчарування, коли розумієш, що жодна жінка ніколи не буде любити тебе так сильно, як та, що дала тобі життя.

Левек густо почервонів і сквапно забрався з баржі-книгарні.

— Спасибі, — прошепотів Макс.

Коли полісмен відчалив, Одинак остаточно переконався, що в пригодницьких романах поряд з волоцюгами й річковими авантюристами даремно не згадують такі менші незручності, як наклейки про сплату податків та штрафи за рятувальні жилети.

— Як ви думаєте, він нікому не розкаже, що я тут? — запитав Джордан, коли човен полісмена був уже далеко.

— Слухайте, Джордане, а що таке страшне станеться, якщо ви поговорите з кількома прихильниками чи пресою?

— Вони можуть спитати, над чим я зараз працюю.

— То й що? Скажіть їм правду. Скажіть їм, що ви зараз обдумуєте це, що ви зробили паузу, що шукаєте сюжет і коли знайдете, то розкажете їм.

У Джордана був такий вигляд, наче йому таке не спадало на думку.

— Позавчора я подзвонив своєму батькові. Він мало читає, знаєте, тільки спортивні газети. Я сказав йому про переклади, роялті і про те, що я продав майже півмільйона книжок. Я сказав, що можу допомагати йому, бо його пенсія не така вже й велика. І знаєте, про що він мене запитав?

Месьє Одинак почекав.

— Коли вже я нарешті знайду нормальну роботу. І що він чув, начебто я написав розпусний роман. Вся округа перемивала йому кістки позаочі, шепочучись по кутках. І що я навіть уявити не можу, як я нашкодив йому своїми божевільними ідеями.

Макс виглядав страшенно ображеним і пригніченим.

Месьє Одинак раптом відчув непереборне бажання міцно пригорнути його. Він ступив уперед і спробував обійняти хлопця, та в нього це вийшло не зразу — руки раптом зробилися незграбними. Він обережно притиснув Макса Джордана до свого плеча. Вони стояли незрушно, притулившись один до одного, з трохи зігнутими в колінах ногами.

Потім Одинак прошепотів Джордану на вухо:

— Ваш батько безсердечний невіглас.

Макс одсахнувся, та Одинак тримав його залізною хваткою. Він говорив тихо, наче довіряв юнакові якусь таємницю:

— Він заслуговує на те, щоб уявляти, ніби люди пліткують про нього. Насправді, вони швидше вели мову про вас, і дивувалися, як у такої людини, як ваш батько, може бути такий чудовий, незвичайний син — можливо, його найбільше досягнення в житті.

Макс судорожно ковтнув.

Він прошепотів у відповідь тонким голосом:

— Моя мати сказала, що він не мав нічого поганого на думці, просто він не міг виразити свою любов. Щоразу, коли він лаяв чи бив мене, він, виявляється, виказував мені свою велику любов.

Тепер Одинак міцно тримав свого юного супутника за плечі, дивився йому прямо в очі й промовляв із притиском:

— Месьє Джордан. Максе. Ваша мати говорила вам неправду, бо їй хотілося заспокоїти вас. Але це смішно — вважати образу любов’ю. Знаєте, що казала моя мати?

— Не грайся з тими замазурами.

— О, ні. Вона ніколи не була зарозумілою. Вона казала, що дуже багато жінок є співучасниками жорстоких і байдужих чоловіків. Вони брешуть цим чоловікам. Вони брешуть своїм власним дітям. Бо їхні батьки ставились до них так само. Ці жінки завжди плекають слабку надію, що за жорстокістю ховається любов, щоб не збожеволіти від душевного болю. Правда в тому, Максе, що там немає любові.

Макс витер сльозу в куточку ока.

— Деякі татусі не можуть любити своїх дітей. Вони їм набридають. Або вони їм нецікаві. Або заважають. Їх дратують діти, бо, виявилося, що вони виросли не такими, як від них чекали. Вони дратуються, бо жінки хотіли дітьми заповнити шлюб, коли вже нічим було його заповнювати, хотіли видушити хоч краплю любові зі шлюбу, в якому нею й не пахло. І такі татусі зриваються на дітях. Що б ті діти не робили, їхні татусі будуть прискіпуватись і лаяти їх.

— Будь ласка, досить.

— А діти, ніжні, маленькі, нещасні діти, — продовжував Одинак м’якше, бо він був глибоко зворушений внутрішнім сум’яттям Макса, — стараються з усіх сил, щоб їх любили. З усіх сил. Вони картають себе, вважаючи, що чимось завинили, і тому не заслуговують на любов своїх татусів. Але, Максе, — тут Одинак підняв за підборіддя обличчя Джордана, — справа не в них. Ви якраз і пишете про це у своєму чудовому романі. Не можна захотіти полюбити. Не можна когось змусити полюбити себе. І тут немає ніяких секретних рецептів, просто любов. Ми під її владою: ми нічого не можемо вдіяти.

Тепер Макс плакав, нестримно ридаючи. Він опустився на коліна і обійняв месьє Одинака за ноги.

— Ну, ну, — пробурмотів той. — Усе добре. Хочете трохи постернувати?

Макс учепився в його холошу.

— Ні! Я хочу курити! Я хочу пити! Я хочу нарешті знайти себе! Я хочу писати! Я хочу зрозуміти, хто любить мене, а хто ні. Я хочу взнати, чи боляче любити, я хочу цілувати жінок, я хочу …

— Так, Максе. Шшш. Все добре. Ми пришвартуємося, знайдемо щось покурити і випити, і тому подібне з жінками. Розберемось із тим подібним.

Одинак допоміг юнакові підвестися. Макс притулився до нього, зволожуючи його випрасувану сорочку сльозами і слиною.

— Може бути зле! — схлипнув він.

— Авжеж, може. Але, будь ласка, хай зле буде у воду, а не на підлогу, месьє, інакше вам знову доведеться прибирати.

Схлипування Макса Джордана перебив сміх. Він плакав і сміявся, поки Одинак підтримував його.

Книжкова баржа здригнулася, пролунав сильний гуркіт — корма врізалася в берег, швиргонувши чоловіків спершу на фортеп’яно, а потім на підлогу. З полиць дощем посипалися книжки.

Макс видав «хмпф», коли товстеленний том упав йому на живіт.

— …ийміть своє коліно з мого о-ота, — попросив Одинак.

Потім він визирнув у вікно і йому не сподобалось те, що він там побачив.

— Нас несе течія!