Маленька паризька книгарня

20

Йому наснилося, що він прокинувся.

Він був на книжковій баржі, але все навколо змінилося. Штурвал розламався, вікна запітніли, стерно відвалилося. Повітря було густе, наче він продирався крізь рисовий кисіль. Месьє Одинак знову заблукав у лабіринті просяклих водою тунелів. Човен тріснув і розпався на частини.

Поряд із ним стояла Манон.

— Ти ж померла, — простогнав він.

— Справді? — здивувалася вона. — Який сором.

Човен розвалився, і месьє Одинак поринув у воду.

— Манон! — закричав він. Вона дивилася, як він бореться з течією, намагаючись вибратися з виру, що виник у чорній воді. Вона дивилася на нього. Вона не простягла йому руки, просто дивилася, як він тоне.

Він усе тонув.

І не міг прокинутися.

Дуже обережно вдихнув і видихнув. І знову вдихнув і видихнув.

Я можу дихати під водою!

Потім він торкнувся дна.

У цей момент месьє Одинак прокинувся. Він лежав на боку. Розплющивши очі, він побачив ореол світла навкруг рудої з білим шубки Ліндґрен. Кицька розляглася біля його ніг. Вона підвелась, солодко потяглася, а потім, муркочучи, пробралася до Жанового обличчя, лоскочучи його своїми вусами. «Ну?», наче питала вона. «Що я тобі казала?» Її муркотіння було м’яке, мов віддалене гуркотіння човнового двигуна.

Він згадав, як одного разу, ще хлопчиком, він ось так, з тривогою і здивуванням, прокинувся, коли вперше літав уві сні. Жан стрибнув із даху й із розпростертими руками плавно приземливсь у дворі замку. Він зрозумів: щоб злетіти, треба спочатку стрибнути.

Месьє Одинак вибрався на палубу. Над річкою плив білуватий, як павутина, туман. Довколишні луки дихали парою. Світло було ще молоде — день щойно народився. Чоловік насолоджувався огромом неба й розмаїттям кольорів довкола. Білий туман, сірі обриси, тонкі рожеві й молочно-помаранчеві відтінки. Сонна тиша накрила човни в гавані. На Балу все було спокійно.

Жан Одинак тихенько спустився, щоб подивитися, як там Макс. Письменник вклався серед книг на одному з крісел для читання у відділі, який месьє Одинак охрестив «Як стати справжньою людиною». Автором однієї з книг була психотерапевт Софі Марселін, яка спеціалізувалася на розлученнях і була колегою його постійного щоп’ятничного відвідувача психотерапевта Еріка Лансона. Порада Софі щодо проблем у стосунках полягала в тому, що кожен рік, проведений парою разом, був вартий туги впродовж місяця, два місяці вона відводила на оплакування кожного року дружніх стосунків пари після розпаду їхнього союзу. А тих, хто пішов назавжди — помер, — треба пам’ятати все життя, «бо наша любов до тих, хто нас покинув, вічна. Ми сумуємо за ними до останніх днів свого життя».

Макс спав, згорнувшись клубочком, ніби маленький хлопчик, підтягнувши коліна до грудей, із трохи віддутими губами, складеними в незадоволену, здивовану гримасу. Біля нього лежав роман Санарі «Вогні Півдня».

Месьє Одинак узяв тоненький томик. Макс попідкреслював олівцем деякі речення, а на полях поставив знаки запитання. Він читав книгу так, як і належить її читати.

Читання — це безкінечна дорога. Це довга, точніше нескінченна подорож, що робить людину терпимішою, більш люблячою і добрішою.

Макс вирушив у цю подорож. З кожною новою книгою він вбиратиме більше світу, речей і людей.

Месьє Одинак погортав кілька сторінок назад. Йому також подобався цей уривок: «Любов — це дім. Усе в домі повинне використовуватися, нічого не треба засипати нафталіном і тримати про запас. Тільки тоді, коли ми повністю обживаємо дім, не пропускаючи жодної кімнати, жодних дверей, ми справді живі. Дуже важливо розмовляти, ніжно доторкатися одне до одного, а також міцно тримати одне одного і відштовхувати інших. Треба використовувати всі кімнати любові. Інакше там заведуться привиди й плітки. Занедбані кімнати й будинки можуть стати підступними й огидними…».

Невже любов розгнівалась на мою відмову відчинити двері до тієї кімнати і… Що, власне? Що я повинен був робити? Побудувати храм для Манон? Проститися з нею? Що? Скажи мені, що я повинен був робити?

Жан Одинак поклав книгу біля Макса, який усе ще спав. За хвилю він відгорнув пасмо волосся з лоба юнака.

Потім він тихенько вибрав кілька книг. Йому було нелегко використовувати книги замість грошей, бо він знав їхню справжню вартість. Кожен книгар знає, що в швидкому поступу історії книги віднедавна стали засобом вираження, здатним змінювати світ і скидати тиранів.

Дивлячись на книгу, месьє Одинак бачив не просто оповідання, мінімальні роздрібні ціни чи цілющий бальзам для душі. Він споглядав свободу на крилах паперу.

Трохи згодом Жан Одинак позичив велосипед у Анке, Іди та Корінни й вирушив до найближчого села звивистими, порожніми вузькими стежками повз поля, пасовища та загороди для худоби.

У пекарні на церковній площі рум’янощока й весела дочка пекаря якраз виймала з печі багети й круасани.

Відчувалось, що вона щаслива, бо живе тут, у маленькій пекарні, куди літом зазирають човнярі, а в інші пори року — фермери, винороби, торговці, м’ясники й міські безробітні з Бургундії, Арденн і провінції Шампань. Час від часу танці біля млина, свята врожаю, кулінарні конкурси, історико-краєзнавчі гуртки; місце прибирання та прання для художників, котрі жили в переобладнаних сараях і стайнях, яких було чимало в окрузі. Це було життя в спокої сільського світу під мерехтливими зірками та червоними літніми місяцями.

Чи достатньо цього для повноцінного життя?

Месьє Одинак глибоко вдихнув і зайшов до старомодного магазинчика. Йому нічого не лишалось, як зробити свою звичайну пропозицію.

— Добридень, мадемуазель. Вибачте, що цікавлюсь, та чи не любите ви читати?

Вони трішки поторгувалися, і вона «продала» йому газету, марки і кілька листівок з видом гавані Сен-Мамес, а також кілька багетів і круасанів, в обмін на єдину книжку — «Чарівний квітень» — про чотирьох англійських леді, які втекли до італійського раю.

— Це покриває мої витрати, — невинно запевнила дівчина месьє Одинака. Потім вона відкрила книгу, піднесла її до носа і довго вдихала запах сторінок. Незабаром знову з’явилося її обличчя, променисте від задоволення.

— Здається, пахне млинцями, — вона запхала книгу глибоко в кишеню фартуха. — Батько каже, що читання робить людину зухвалою, — вона винувато усміхнулася.

Жан сидів біля церковного фонтана і жадібно їв теплий круасан. Як він парував, якою ароматною була його м’яка, золота серединка. Він їв повільно і дивився, як прокидається село.

Читання робить людину зухвалою. Авжеж, невідомий батьку, так воно і є.

Месьє Одинак черкнув кілька обережних рядків Катрін. Знаючи, що мадам Розалет обов’язково прочитає листівку, він вирішив адресувати її всім.

Дорога Катрін, дорога мадам Розалет (Нова зачіска? Чудово! Мокко?), моя шановна мадам Бомм і всі мешканці будинку № 27.

До отримання подальших вказівок, будь ласка, замовляйте книги у «Вольтер Плюс». Я не кинув і не забув вас, але є кілька незакінчених розділів, які повинен спершу прочитати… і закінчити. Я пішов, щоб вгамувати своїх привидів. Ж.

Чи не дуже коротко й сухо?

Його думки неслися над полями і над річкою до Парижа, до сміху Катрін, до її стогонів задоволення. Месьє Одинак відчув раптовий наплив емоцій. Він намагався визначити, звідки йде ця хвиля бажання, щоб до нього доторкнулися, прагнення фізичного контакту, наготи й тепла під спільним покровом; туга за дружбою, за домом і місцем, де він може лишитися і відбутися. Це йде від Манон? Чи Катрін? Йому стало соромно, що він подумки поєднав їх. Але йому так добре було з Катрін. Треба зупинитися? Це неправильно?

Я хочу, щоб мені більше ніхто й ніколи не був потрібний. Я такий боягуз.

Месье Одинак їхав назад у супроводі канюків і жайворонків, котрі висіли високо в небі, піймавши бриз над пшеничними полями. Він відчував, як вітер продимає сорочку.

Він відчував, що він повертається на баржу іншою людиною, ніж був годину тому.

Чоловік почепив на руль велосипеда пакунок із теплими круасанами, букетом свіжих червоних маків і трьома примірниками «Ночі», у яких Макс учора перед сном написав довгі присвяти.

Потім він зварив каву в кавоварці у себе на кухні, погодував котів, перевірив ступінь вологості в книгарні (задовільна), рівень масла (біля критичної позначки) і приготував Lulu до відплиття.

Коли книжкова баржа сковзнула незайманою річкою, месьє Одинак побачив, що Іда вийшла на корму Балу. Він махав їй, аж поки вони не зникли за поворотом. Він побажав усім серцем, щоб Іда колись зустріла велике кохання, яке б віддарувало їй втрату маленького.

Він спокійно правив човен у вранішньому світлі. Прохолода в повітрі поступалася шовковому теплу літа.

— А ви знаєте, що Брему Стокеру наснився його «Дракула»? — запитав Жан Одинак годину по тому, перебуваючи в гарному настрої, коли Макс вдячно простяг руку по кухоль.

— Наснився Дракула? Ми що, в Трансільванії?

— На каналі де Луан у напрямку каналу де Бріар. Ми тримаємо курс на Бурбонне, за маршрутом, який ви обрали. Він приведе нас у Середземне море, — месьє Одинак відсьорбнув кави. — А все через якийсь салат із крабів. Стокер з’їв несвіжий салат і заробив харчове отруєння. Між нападами хвороби йому почали снитися сни про повелителя вампірів. Вони ознаменували кінець його творчого застою.

— Справді? Ні, мені бестселер не наснився, — пробурмотів Макс, вмочаючи свій круасан у каву і стежачи, щоб не пропала жодна крихта. — Я хотів почитати свою книгу, але букви попливли по сторінці. — Потім він пожвавішав. — Як ви гадаєте, невеличкий розлад шлунку допоможе мені знайти сюжет?

— А хтозна.

— «Дон Кіхот» почався як нічне жахіття, перш ніж став класикою. А вам снилося щось корисне.

— Що я міг дихати під водою.

— Ого. А ви знаєте, що це означає?

— Що я можу дихати під водою уві сні.

Макс вигнув верхню губу в усмішці Елвіса й урочисто проказав:

— Ні. Це означає, що вас більше не душать емоції. Особливо там.

— Там? І звідки це? Із «Календаря зразкових господинь» 1905 року?

— А от і ні. Зі «Збірки тлумачень снів» 1992 року. Це була моя біблія. Мати замазала чорним маркером погані слова. З його допомогою я розшифровував сни всім: батькам, сусідам, однокласникам… Я знав Фрейда як облупленого.

Джордан робив розтягування та вправи тай-чі.

— Якось я навіть добряче влип, розшифровуючи сон директриси про коней. Я вам кажу, жінки й коні — це щось.

— Це те, що любить повторювати мій батько.

Месьє Одинак згадав, як на початку знайомства з Манон йому наснився сон, у якому вона перетворилася в орлицю. Він намагався вловити й приручити її. Він загнав птаху у воду, щоб її крила намокли і вона не змогла полетіти.

Ми безсмертні в снах наших коханих. А померлі житимуть далі після смерті в наших снах. Сни — це водорозділ між світами, між часом і простором.

Коли Макс вистромив голову назовні, аби бриз видув йому з очей залишки сну, месьє Одинак сказав:

— Гляньте — попереду наш перший шлюз.

— Що? Ота дитяча ванночка біля іграшкового будиночка у квіточках? Та ми ніколи туди не вліземо.

— Зачекайте й побачите.

— Ми дуже довгі.

— Наш човен — це баржа типу pe'niche, її габарити менші, ніж вимагає стандарт Freycinet, за яким побудовані всі французькі шлюзи.

— Тільки не цей. Він занадто вузький.

— Баржа завширшки 5,04 метра, залишається ще щонайменше шість сантиметрів. Три — праворуч і три — ліворуч.

— Мені погано.

— А уявляєте, як мені? Бо всі маневри під час шлюзування виконуватимете ви.

Двоє чоловіків поглянули один на одного і вибухнули сміхом.

Доглядач шлюзу нетерпляче манив їх рукою, підганяючи. Його пес, широко розставивши лапи, гарчав на човен. Тим часом жінка доглядача шлюзу винесла трохи свіжого пирога зі сливами і ладна була залишити їм тарілку в обмін на останній твір Джона Ірвінга.

— І поцілунок молодого письменника сюди.

— Дайте їй ще одну книгу, Одиначе, я вас благаю, — просичав Джордан. — У тієї жінки — борода.

Вона наполягала, щоб її цьомнули в щічку.

Доглядач шлюзу обізвав свою жінку бабою-ягою, а їхній кошлатий білий пес аж захрип від гавкоту і помочився на руку Макса, коли той ухопився за сходи. У відповідь розлючена доглядачева жінка вилаяла чоловіка за те, що він «працює на публіку», і назвала його сторожем-любителем. Він роздратовано закричав:

— Заводьте її!

Повернути й закрити лівий засув, обійти, повернути й закрити правий засув. Пройти вперед, відкрити верхні замки з обох сторін — вода набирається. Відкрити правий засув, обійти, відкрити верхній лівий засув.

— Та виводьте вже її! — Доглядач був сердитий і, здавалося, міг проревіти цю команду дванадцятьма різними мовами.

— Скільки залишилося шлюзів перед Роною?

— Близько ста п’ятдесяти. А чому ви запитуєте, Джордане?

— Треба буде плисти каналом між провінцією Шампань і Бургундією дорогою назад.

Дорогою назад? — подумав месьє Одинак. — Дороги назад не буде.