Маленька паризька книгарня

24

Кунео поселився в другій каюті, а потім оголосив кухню-камбуз своєю приватною територією. Кремезний чоловік із залисинами повитягав спеції, олії й приправи з валізи і тримача пляшечок та розставив їх уздовж приголомшливої батареї саморобних сумішей, призначених для надання гостроти стравам, покращення діп-соусів і просто, «щоб вдихнути і бути щасливим».

Помітивши скептичний вираз обличчя месьє Одинака, він запитав:

— Щось не так?

— Ні, сеньйоре Кунео. Просто…

Просто я не звик до таких чудових ароматів. Вони занадто гарні. Нестерпно гарні. І зовсім не «щасливі».

— Колись я знав одну жінку, — почав Кунео, впорядковуючи своє приладдя і ретельно оглядаючи ножі, — яка плакала, нюхаючи троянди. Іншій жінці приготований мною запечений паштет pâté en croûte здався неймовірно еротичним. Аромати несподівано впливають на душу.

Паштет із щастя, подумав месьє Одинак. Під літерою П. або М. — Мова ароматів. Невже колись він і справді створить свою «Енциклопедію емоцій»?

А якщо почати завтра? Ні — якщо негайно?!

Усе, що йому потрібно — це ручка і папір. І потім якось, літера за літерою, він втілить свою мрію. Можливо, якось, колись…

Тепер-таки. І тільки тепер. То роби вже, боягузе. Дихай під водою нарешті.

— Для мене — це лаванда, — нерішуче зізнався він.

— Вам хочеться плакати чи навпаки?

— І те й друге. Це запах моєї найбільшої помилки — і мого щастя.

Кунео витряс кілька гладеньких камінців із пластикового мішечка і розіклав їх на буфеті.

— А це — моя помилка і моє щастя, — несподівано сказав він. — Час. Він стирає і згладжує гострі кути, що ранили нас. І щоб не забувати цього, я зберігаю камінець із кожної річки, якою подорожував.

В одному з найвидовищніших місць Route Bourbonnais канал де Луан зливається з Бріарським каналом за допомогою акведука — водного моста у вигляді жолоба, який переносить води річища над бурхливою і несудноплавною ділянкою Луари. Вони кинули якір у гавані в Бріарі. Вона потопала в квітах і була така прекрасна, що художники гронами висли на набережній, намагаючись зафіксувати це диво.

Гавань мала вигляд мініатюрного Сан-Тропе. Тут було без ліку дорогих яхт, людей, які прогулювались променадами набережної. «Літературна Аптека» була в цій гавані найбільшим човном, і деякі завзяті яхтсмени вже набігли, щоб подивитися на баржу, оцінити результати переобладнання та кинути оком на екіпаж. Месьє Одинак знав, що вони здавалися дивними. Мали вигляд не лише недосвідчених новачків, а набагато гірше: аматорів.

Кунео, не втрачаючи присутності духу, розпитував кожного відвідувача, чи не траплялось їм на очі за час подорожей вантажне судно під назвою «Місячне світло». Якась подружня пара із Швейцарії, яка вже тридцять років мандрувала Європою на своїй баржі Luxe-Motor, наче бачила його. Мабуть, років з десять тому. Чи, може, дванадцять?

Коли Кунео згадав про обід, то в коморі знайшов великі запаси повітря, а в холодильнику — корм для котів і вже згадувану білу квасолю.

— У нас немає грошей, сеньйоре Кунео, і ніяких припасів, — почав пояснювати месьє Одинак. Він розповів йому про стрімкий від’їзд із Парижа та всілякі халепи.

— Більшість тутешнього річкового люду завжди готові простягти руку допомоги, та й у мене є деякі заощадження, — відповів на це неаполітанець. — Я міг би вам трохи дати як плату за проїзд.

— Ви дуже благородні, — сказав месьє Одинак. — Але про це не може бути й мови. Нам доведеться якось заробити трохи грошей.

— А хіба та жінка не чекає на вас? — запитав Макс без задньої думки. — Ми втратимо дуже багато часу.

— Вона не чекає на мене. У нас повно часу, — поспішно відповів месьє Одинак, випереджаючи запитання.

О, так. У нас повно часу — «Увесь час всесвіту — наш…». О, Манон… Ти пам’ятаєш той бар у підвальчику, Луї Армстронга й нас?

— Несподіваний візит? Це так романтично… але дуже ризиковано.

— Якщо уникати всіх ризиків, то можна оминути й життя, — вставив Кунео. — Та повернімося до грошей. — месьє Одинак вдячно усміхнувся йому.

Кунео і месьє Одинак вивчили карту водних шляхів. Італієць відзначив декілька сіл.

— Я знаю кількох людей ось тут, в Апремон-сюр-Алье на тому кінці Невера. Хав’єрові завжди потрібні помічники для ремонту надгробків… Якось довелося працювати приватним кухарем у Флері… Художником у Дігуені… А тут у Сен-Сатюрі, якщо вона вже не думає, що ми не, гм… — він почервонів. — Деякі з них змушені заплатити нам їжею або паливом. А може, вони підкажуть, де можна знайти роботу.

— Ви знаєте кого-небудь у Кюізері?

— Це «книжкове місто» на річці Сей? Ніколи там не був. Але, може, там я знайду те, що шукаю.

— Жінку.

— Так, жінку, — Кунео глибоко вдихнув. — Таку жінку, як вона, не часто зустрінеш. Можливо, раз на двісті років. Вона — все, про що може мріяти чоловік. Вродлива, розумна, мудра, уважна, пристрасна — абсолютно все.

Дивно, подумав месьє Одинак. Я ніколи не міг так говорити про Манон. Говорити про неї — значить ділити її з кимось. Це означатиме визнання своїх помилок, а він усе ще не міг змусити себе зробити це.

— Отже, велике питання, — Макс замислився, — як заробити швидку копійчину. Зразу можу запропонувати свої послуги крутого жиголо.

Кунео роззирнувся довкола.

— А як щодо книг? — обережно спитав він. — Ви хочете їх усі зберегти?

І чому він сам про це не подумав?

Кунео вирушив до Бріару купити на свої гроші фрукти, овочі та м’ясо… і впросив хитрого рибалку віддати його денний улов. Жан відкрив книжкову баржу, а Макс помчав закликати покупців. Він обійшов гавань і село, вигукуючи:

— Продаються книги! Найновіші надходження! Розважальні, цікаві й недорогі — чудові книги!

Проходячи повз столик, за яким сиділи жінки, він проголошував:

— Читання робить вас вродливими, читання робить вас багатими, читання робить вас стрункими!

Час від часу він з’являвся біля ресторану «Le Petit St Trop», викрикуючи:

— Вам не вистачає любові? У нас є для вас книга. У вас непорозуміння з капітаном? У нас є книга і про це також! Зловили рибу і не знаєте, як її почистити? Наші книги знають все про все.

Деякі перехожі впізнавали автора за газетними світлинами, інші роздратовано відверталися, але жменька зацікавлених таки вирушила до «Літературної Аптеки» за порадою.

Отак Макс, Жан і Сальваторе Кунео заробили свої перші євро. Високий темний чернець із Роньї вручив їм два горщики меду й банки з травами в обмін на агностичні науково-популярні книги з книгарні месьє Одинака.

— Що, в біса, він із ними робитиме?

— Закопає, — припустив Кунео.

Розпитавши в начальника гавані про вантажний човен «Місячне світло», він купив у нього розсаду зелені, і, використовуючи дошки кількох книжкових полиць, швиденько спорудив кухонний садочок на кормі на превелику радість Кафки і Ліндґрен, які ледь не сказилися від запаху м’яти. Коти бігали по човну одне за одним, їхні хвости розпушилися, мов щітки.

Того вечора Кунео, вбраний у квітчастий фартух і в такі самі рукавички-прихватки, урочисто вніс їхню вечерю.

— Панове, варіант рататуя, який туристична індустрія обізвала циганським овочевим рагу, — пояснював Сальваторе, встановлюючи таріль зі стравою на імпровізований стіл на палубі. Страва виявилась овочами червоного кольору, нарізаними невеличкими кубиками й запеченими, щедро приправленими тмином, щільно складеними у форму, а потім майстерно викладеними на таріль і побризканими найсмачнішою оливковою олією. До них було подано котлети з баранини, які Кунео тричі перевертав на відкритому полум’ї, і білосніжний часниковий флан, що просто танув у роті.

Щось дивне сталося, коли месьє Одинак проковтнув перший шматочок. У його голові наче вибухнув фонтан образів.

— Це неймовірно, Сальваторе. Ви готуєте так, як пише Марсель Паньоль.

— А, Паньоль. Гарний чоловік. Він знав, що насправді можна побачити тільки язиком. А також носом і шлунком, — сказав Кунео, вдячно зітхаючи. Потім, між двома ковтками, він додав:

— Капітане Одинак, ось моє тверде переконання: треба спробувати на язик душу країни, щоб зрозуміти її та полюбити її людей. Під словом «душа» я маю на увазі те, що там росте і що тамтешні люди бачать, чий запах відчувають, до чого доторкаються щодня, що проходить крізь них і формує їх ізсередини.

— Як паста формує італійців? — спитав Макс із повним ротом.

— Думайте, що говорите, Массімо. Паста робить жінок беліссіма! — вигукнув Кунео, із захватом окреслюючи руками в повітрі пишну жіночу фігуру.

Вони їли й сміялися. Сонце сідало праворуч, місяць сходив ліворуч. Їх оповивали розкішні пахощі квітів у гавані. Коти обнишпорили навколишні місцини і згодом приєдналися до чоловічої компанії, зайнявши найвигіднішу спостережну позицію зверху на перевернутому ящику з-під книг.

Жан Одинак був переповнений незнайомим відчуттям спокою.

Чи може їжа зцілювати?

Із кожним шматочком їжі, просоченої травами й оліями Провансу, він ніби вбирав щось і від самої землі, що простяглася перед ним; так, наче він їв навколишню місцевість. Він уже відчував смак берегів Луари, вкритих дикими лісами й виноградниками.

Ту ніч він спав спокійно. Кафка і Ліндґрен стерегли його сон. Кіт розтягся на підлозі, а Ліндґрен — біля його плеча. Час од часу Жан відчував, як м’якенькі лапки доторкуються до його обличчя, наче перевіряють, чи він ще живий.

Наступного ранку вони вирішили ще трохи затриматися в Бріарі. Це була дуже відома база й улюблене місце зустрічі. Крім того, саме почався сезон відпочинку на воді. Мало не щогодини на каналі з’являлися нові човни з потенційними покупцями.

Макс запропонував поділитися своїм зайвим одягом із Жаном, який вирушив у дорогу тільки з однією сорочкою, сірими штаньми, піджаком і светром, що були на ньому. На певний час одяг перестав очолювати перелік першочергових покупок.

Месьє Одинак опинився в джинсах й у вицвілій сорочці вперше за останній час, який здався йому вічністю. Він ледве впізнав своє відображення в дзеркалі. Триденна борода, легка засмага після стояння за штурвалом, просторий одяг… Він більше не здавався стривоженим або старшим від своїх років, хоча й молодшим теж.

Макс почав відпускати іронічні тонкі вусики над верхньою губою. Він зачісував волосся назад, аби потім носити блискучий чорний піратський хвіст. Щоранку на кормі він практикував кунг-фу й тай-чі в одних легких штанях. В обідній час і ввечері письменник читав уголос Кунео, коли той готував їжу. Кунео часто просив почитати йому історії, написані жінками.

— Жінки більше розказують про світ. Чоловіки розповідають лише про себе.

Тепер вони не зачиняли «Літературну Аптеку» до пізнього вечора. Дні ставали теплішими.

Діти з навколишніх сіл та з інших човнів годинами товклися в череві Lulu, читаючи пригоди Гаррі Поттера, Калле Блумквіста, Чудової п’ятірки та Котів-воїнів або Щоденник Грега. Месьє Одинак часто ледве стримував усмішку, спостерігаючи за Максом, котрий сидів на підлозі зі схрещеними довгими ногами і книгою на колінах, оточений дітьми. Він дедалі майстерніше читав уголос, і його читання більше нагадувало радіоп’єсу. Месьє Одинак уявляв, як ці маленькі діти, що тепер зачаровано слухали із широко розплющеними очима, виростуть, і настане час, коли вони не зможуть жити без читання, як не можуть жити без повітря, не зможуть жити без відчуття дива і того особливого стану, коли, читаючи, наче дивишся кіно в себе в голові.

Тим, кому ще не виповнилося чотирнадцяти, він продавав книги на вагу: два кілограми за десять євро.

— А ми не працюємо собі в збиток? — запитав Макс.

Месьє Одинак знизав плечима.

— З фінансового погляду — так. Але ж відомо, що читання робить людей зухвалими, а прийдешній світ потребуватиме людей, котрі не побояться висловити власну думку, як ви гадаєте?

Підлітки купчилися в куточку з еротичними книгами й пирскали від сміху, аж раптом там западала тиша. Месьє Одинак, наближаючись, завжди шумів, аби вони встигли роз’єднати свої вуста й заховати розпашілі обличчя за безневиними книгами.

Макс часто заманював відвідувачів на борт, граючи на піаніно.

У месьє Одинака вже увійшло в звичку щодня відправляти Катрін листівку й записувати в нотатник нові відомості для своєї енциклопедії незначних і помірних емоцій на благо наступного покоління літературних фармацевтів.

Щовечора він всідався на кормі й дивився на небо. Чумацький Шлях завжди був на своєму місці, раз у раз пролітали зірки. Жаби давали акапельні концерти, відтак вступали цвіркуни із сюрчанням, десь здалеку чулися м’які удари снастей об мачти і випадковий голос корабельного дзвону.

Нові відчуття нуртували в його тілі. Було справедливо, щоб Катрін мала звістку від них, бо це ж саме вона привела все в рух. Йому було цікаво побачити, якою людиною він вийде з цього всього.

Катрін, сьогодні Макс зрозумів, що роман схожий на сад, де читач має провести певний час, аби зацвісти. Я відчуваю дивні батьківські почуття, коли дивлюсь на Макса. З повагою, Soledoso.

Катрін, сьогодні вранці впродовж кількох секунд після пробудження мені сяйнула думка, що ти — скульптор душ, жінка, яка приборкує страх. Твої руки перетворюють каміння знову на людину. John Loner, менгір.

Катрін, ріки не схожі на море. Море вимагає, а річки дають. Ось і ми запаслися задоволенням, миром, меланхолією і гладким, наче скло, спокоєм вечора, що завершує день у сіро-блакитних тонах. У мене й досі є морський коник, якого ти зліпила з хліба, з очима із насіння перцю. Йому так потрібен друг. Як насмілюється вважати Jeanno О.

Катрін, річкові люди можуть чогось досягти, тільки коли вони на плаву. Вони люблять книги про безлюдні острови. Річкових людей нудить, коли вони знають, де кинуть якір завтра. Один із тих, хто їх розуміє, J.О. із P., тимчасово без певної адреси.

Месьє Одинак відкрив ще одне диво над річками — зорі, що дихають. Сьогодні вони сяють яскраво, а завтра бліднуть, потім яскравіють знову. І справа не в серпанку чи в окулярах месьє Одинака для читання, а в тому, що він просто перестав дивитися собі під ноги.

Здавалося, що вони дихають в якомусь вічному, повільному, глибокому ритмі. Вони дихали й дивилися, як світ наближається й віддаляється. Деякі зорі бачили динозаврів і неандертальців. Вони спостерігали, як зводяться піраміди і Колумб відкриває Америку. Для них Земля була просто ще одним острівцем з мікроскопічно маленькими жителями у безмежному океані всесвіту.