Маленька паризька книгарня

32

— Рона — просто якесь жахіття, і це ще м’яко сказано, — зауважив Макс і вказав на атомну електростанцію. Вона була вже сімнадцятою на їхньому шляху від того місця, де Сона перетинається з Роною біля Ліона. Реактори на швидких нейтронах чергувалися з виноградниками й автомагістралями. Кунео облишив ловити рибу.

Вони бродили по Кюізері та його літературних катакомбах ще впродовж трьох днів. А тепер наближалися до Провансу. Уже виднілися крейдяні пагорби біля Оранжу, що здіймалися, наче ворота до південної Франції.

Небо весь час змінювалось. У розпал літа воно почало набирати темно-синього кольору від повітря над Середземним морем, де вода і небо, віддзеркалюючись, посилюють одне одного.

— Наче шари листкового тіста — блакитне на блакитному і на блакитному. Край блакитного печива, — бурмотів Макс.

Останнім часом у нього з’явилося нове захоплення: він годинами придумував, перебирав різні поєднання слів і образів, ніби грав у квача зі словами.

Іноді Макс так змішував слова, що Семі заливалася радісним сміхом. Її сміх нагадував Жанові клекіт журавля в небі.

Кунео зовсім втратив голову від Семі, навіть не зважаючи на те, що вона й досі не прийняла його пропозицію. Жінка хотіла, аби месьє Одинак спочатку розгадав таємницю.

Вона часто сиділа в рульовій рубці, граючи з месьє Одинаком у гру «так-ні-не знаю».

— У Санарі є діти?

— Ні.

— А чоловік?

— Ні.

— А два?

Вона сміялась, мов цілий ключ журавлів.

— Вона написала другу книгу?

— Ні-і-і, — протягла Семі. — На жаль.

— Вона писала «Вогні Півдня» щасливою?

Довге мовчання.

Месьє Одинак милувався краєвидами, доки Семі обдумувала відповідь.

Минувши Оранж, вони швидко залишили Шатонеф-дю-Пап позаду. До Авіньйона вони прибудуть під обід, а від старовинного папського міста Жан зможе найняти автомобіль і вже за годину добратися до Боньйо в Любероні.

Щось дуже швидко, роздумував він. І що, мені, як каже Макс, подзвонити Люкові у двері й сказати: «Привіт, Бассете, старий ти пліткарю, я колись був коханцем твоєї дружини».

— Між так і ні, — відповіла Семі. — Важке запитання. Ми ж не можемо цілісінькими днями купатися в щасті, наче ростбіф у підливі, еге ж? Щастя таке швидкоплинне. От у вас, наприклад, який був найдовший проміжок часу, коли ви почувалися щасливим?

Жан подумав.

— Майже чотири години. Я їхав із Парижа до Мазана. Хотів побачитися з коханою, і ми домовилися зустрітися в маленькому готелі з назвою «Le Siècle» навпроти церкви. Тоді я був щасливим. Усю дорогу. Співав. Уявляв її всю і співав для неї.

— Чотири години? Це неймовірно прекрасно.

— Ще б пак. Упродовж тих чотирьох годин я був щасливіший, ніж у наступні чотири дні. Хоча, коли тепер згадую той час, то я радий, що були й ті чотири дні, — Жан зупинився. — Може, ми, озираючись назад, просто думаємо, що були щасливими? Невже ми не помічаємо, що ми щасливі зараз? Чи тільки потім це розуміємо?

— Та-а-ак… — зітхнула Семі. — Це було б зовсім по-дурному.

Розмірковуючи над запізнілим усвідомленням щастя, Жан швидко й безпечно кермував униз Роною, яка в цих місцях більше схожа на море. Ніхто не стояв на березі, закликаючи їх підійти ближче і продати трохи книг. Шлюзи повністю автоматизовані, тож обслуговували з десяток човнів за раз. Їхня млява й нудна мандрівка каналами завершилась остаточно й безповоротно.

Що ближче підпливав Жан до батьківщини Манон, то частіше згадував час, який вони провели разом. Свої відчуття, коли він доторкався до неї.

Наче читаючи його думки, Семі розмірковувала вголос:

— Яка дивна ця фізична любов! Наше тіло краще пам’ятає відчуття доторку до когось, ніж наша голова слова тієї людини, — вона дмухнула на тоненькі волосинки на передпліччі. — Я пам’ятаю свого батька лише через призму його тіла. Його запах, ходу. Як клала голову на його плече, або відчуття моєї руки в його долоні. Єдине, що можу пригадати про його голос, це як він часто казав: «Моя маленька Саса». Мені не вистачає тепла його тіла й досі бісить, що він більше ніколи не підійде до телефону, навіть якщо мені треба сказати йому щось дуже важливе. Боже, це доводить мене до божевілля! Але найбільше мені не вистачає його тіла. У кріслі, де він завжди сидів, тепер немає нічого, крім повітря. Дурного, порожнього повітря!

Месьє Одинак кивнув.

— Проблема в тому, що люди, і переважно жінки, думають, що для того, аби їх кохали, у них має бути ідеальне тіло. Але все, що потрібно, — це бути спроможним кохати і бути коханим, — додав він.

— О, Жане, будь ласка, скажіть це на весь світ, — засміялася Семі й простягла йому бортовий мікрофон. — Нас кохають, коли ми кохаємо. Ще одна істина, яку всі забувають. Ви помічали, що більшість людей хочуть, аби їх любили, і згодні робити для цього все що завгодно? Мучити себе дієтами, важко працювати, носити червоне спіднє… Якби вони любили з такою ж енергією, алілуя, світ був би прекрасний і вільний від корекційних колготок.

Жан засміявся разом із Семі. Він подумав про Катрін. Після зустрічі вони обоє були надто делікатні, дуже вразливі і прагнули більше бути коханими, ніж набратися сил і мужності, щоб самим кохати. Кохання потребує великої відваги і не обіцяє нічого. Чи стане в нього снаги знову покохати по-справжньому?

Чи Катрін хоч читає мої листівки?

Семі була гарним слухачем. Вона вміла не лише уважно вислухати, а й підтримати розмову. Жінка розповіла йому, що їй довелося працювати вчителькою в Мельхнау в Швейцарії, дослідником сну в Швейцарії, а також технічним креслярем на вітростанції в Атлантиці. Крім цього, вона ще вирощувала кіз у Воклюзі й робила сир.

А ще в неї була вроджена вада: не вміла брехати. Вона могла промовчати, відмовитись відповідати, але говорити явну брехню не здатна.

— Уявіть це собі в сучасному світі, — сказала вона. — А в дитинстві через це я завжди потрапляла в халепу. Усі вважали мене противною малою халамидницею, яка хизується своєю грубістю. Офіціант у шикарному ресторані запитує: «Вам сподобались наїдки?», а я відповідаю: «Ні, зовсім не сподобались». Мама однокласниці поцікавилася після дня народження: «Ну що, Семі, маленька, ти гарно провела час?». Я чесно намагалась видушити із себе «Так», але все, що в мене вийшло: «Ні, це було жахливо. І від вас так смердить отим червоним вином, яке ви п’єте!».

Месьє Одинак усміхнувся. Дивно, як близько ми до себе самих у дитинстві, подумав він, і як дедалі більше від себе віддаляємось, коли прагнемо комусь сподобатися.

— Коли мені було тринадцять, я впала з дерева. І от, покрутивши мене в одній із тих труб, вони щось виявили: в моєму мозку не було центру брехнетворення. Я не можу писати фантастичні притчі, хіба що найближчим часом вріжусь лобом в однорога. Умію розповідати лиш про те, що сама пережила. Я з тих людей, котрі полізуть у сковорідку з картоплею, аби потім висловити власну думку про чіпси.

Саме тоді Кунео приніс їм домашнє лавандове морозиво. У нього був характерний квітковий аромат.

Жінка, не здатна до брехні, дивилась услід неаполітанцю.

— Він низького зросту, товстий, і, якщо об’єктивно говорити, зовсім не красень. Але він розумний, сильний, і, очевидно, вміє все необхідне, щоб жити в любові. Гадаю, він найкращий з усіх чоловіків, яких я цілувала, — промовила Семі. — Це дивно, що такі прекрасні, добросерді люди, як він, не отримують тієї любові, на яку заслуговують. Невже зовнішній вигляд настільки заважає побачити, що їхня душа, єство й переконання відкриті для любові та доброти?

Вона протяжно, повільно зітхнула.

— Дивно, але мене теж ніколи не любили. Завжди думала, що це через мій зовнішній вигляд. Тоді я запитала себе: чому завжди опиняюся там, де всі чоловіки вже мають дружин? Виробники сиру у Воклюзі… Матінко рідна, купа старих лисів! Вони дивляться на жінку, мов на високу двоногу козу, яка весь час щось миє. Якщо вам буркнули «Привіт!», можете вважати, що вас благословили.

Семі мрійливо лизнула морозиво.

— Я вважаю — і прошу виправити мене, якщо мене занадто заносить із моїми ідеями про глобальне сестринство, — що, по-перше, існує любов, коли ми думаємо своїми трусиками. Мені це добре знайоме. Це смішно перші п’ятнадцять хвилин. По-друге, існує логічна любов, яку ми створюємо у своїй голові. Це мені теж відоме. Просто шукаєш чоловіка, який відповідає твоїм установкам або хоча б дуже не заважатиме твоїм життєвим планам, проте не відчуваєш ніякої магії. І, по-третє, існує любов, яка виходить із грудей чи із сонячного сплетіння, або звідкись між ними. Це те, що мені потрібно. У ній є магія, яка пробуджує в мені джерело життєвих сил, проникає до найдрібнішої моєї частинки. Як ви вважаєте? — вона показала йому язик. Він був ліловий від морозива.

Жан Одинак подумав, що тепер він знає, яке запитання мусить поставити.

— Семі? — запитав він.

— Що, Жане?

Вона говорила якось інакше, та все одно проглядалася манера авторського письма — відображення справжнього звучання її серця й душі.

— Це ж ви написали «Вогні Півдня», правда?