Маленька паризька книгарня

34

Мандрівники провели разом пречудовий вечір. Сальво ледве встигав підносити все нові порції мідій, Макс грав на піаніно, і вони по черзі танцювали із Семі на палубі.

Пізніше всі четверо насолоджувалися видом Авіньйона й мосту Сен-Бенезе, увічненого в піснях. Липень був у повному розквіті. Навіть після заходу сонця температура трималася оксамитових двадцяти восьми градусів.

Незадовго до півночі Жан підняв свій келих.

— Дякую вам, — промовив він, — за дружбу. За правду. І за цю неймовірно смачну вечерю.

Усі підняли келихи. Їх дзенькіт звучав, неначе передзвін, що означав кінець їхньої мандрівки разом.

Незважаючи на це, Семі сказала із запашілими щоками:

— Між іншим, я тепер щаслива.

А за півгодини:

— Я досі щаслива.

А через дві години… Ну, вона, мабуть, сказала це багатьма іншими способами, які не потребували слів, та ні Макс, ні Жан її не чули. Чоловіки вирішили не вештатися під ногами у Семі й Сальво й залишили цю пару на Lulu в першу зі сподіваних тисяч ночей. Пройшовши через найближчі ворота, вони неквапливо попрямували в стару частину Авіньйона.

Вузькі вулички були переповнені народом. Літня спека природним чином перенесла активність на пізні години. Макс і Жан купили морозиво на площі перед величною мерією і спостерігали, як бродячі актори жонглювали вогнем, виконували акробатичні етюди та всіляко розважали публіку в кав’ярнях і бістро своїми балаганними номерами. Це місто не подобалося Жанові, воно нагадувало лицемірну блудницю, яка наживалася на минулій папській славі.

Макс ловив язиком морозиво, що швидко тануло. З майже повним ротом він сказав, ніби між іншим:

— Я збираюся писати дитячі книги. Є в мене декілька ідей.

Жан зиркнув на нього. Ну, ось настав момент і для Макса, подумав він. З цієї хвилини він почне перетворюватися на чоловіка, яким колись стане.

— Можна їх почути? — попросив він, перейшовши від щирого здивування до бажання, щоб йому дозволили розділити таку радісну подію.

— Оце так! А я думав, ви й не спитаєте.

Макс витяг записник із задньої кишені й зачитав:

— Старий майстер-чарівник усе чекав, поки хоробра дівчинка нарешті прийде до садка і викопає його з-під суниць, де він лежав, усіма забутий, півтори сотні літ…

Макс мрійливо подивився на Жана.

— Або історія про маленьку корову.

— Маленьку корову?

— Еге ж, про священну корову, яка завжди мусила брати на себе провину. Я подумав, що навіть священна корова колись була маленьким телятком, перш ніж люди почали питати: «Священна корово, так ким, кажеш, ти хотіла стати? Письменником?», — Макс усміхнувся.

— Або ось іще про Клер, дівчинку, яка помінялася тілами зі своєю кицькою Кітті. Потім іще…

Майбутні герої дитячих снів, подумав він, слухаючи чудові Максові сюжетні лінії.

— …далі про малюка Бруно, котрий скаржився хранителям небес на сім’ю, якою вони його нагородили…

Макс читав далі, а Жан насолоджувався відчуттям, наче в його серці розпускаються ніжні квіти. Йому так подобався цей юнак! Його дотепність, його очі, його сміх.

— …і коли тіні людей вирушили назад, щоб трохи виправити дитинство їхніх власників…

Чудово, подумав Жан. Відправлю-но і я свою тінь у минуле, щоб вона виправила моє життя. Як заманливо. І як шкода, що це неможливо.

Вони повернулися на баржу глухої ночі, за годину до того, як світанок прокрадеться на небо.

Макс пішов до себе, записав кілька думок і ліг спати. А Жан Одинак повільно обходив баржу, яку ніжно колисала течія. Коти тупотіли поряд із ним і пильно спостерігали за високим чоловіком. Вони відчували невідворотну розлуку.

Жанові пальці раз у раз натикалися на порожнечу, коли він проводив ними по рядах книг, пестячи їхні корінці. Він точно знав, де стояла та чи та книга, перш ніж її продали. Так само, як ми пам’ятаємо будинки і поля на вулицях, де ми виросли, і все ще бачимо їх, навіть після того, як на їхньому місці з’являється кільцева дорога або торговий центр.

Він завжди відчував, що книги створюють навколо нього силове поле. На його баржі вмістився увесь світ — будь-яка емоція, місце чи епоха. Йому не треба було мандрувати, адже вистачало спілкування з книгами… а потім він і взагалі почав їх цінувати більше, ніж людей. Вони були не такими загрозливими.

Месьє Одинак сів у крісло на невисокому узвишші й дивився на воду в широке вікно. Коти стрибнули йому на коліна.

— Тепер ти не зможеш підвестися, — наче промовляли їхні тіла, стаючи важчими і теплішими. — Тепер тобі доведеться залишитись.

Це стало його життям. Вісімдесят футів на п’ятнадцять. Він почав усе це створювати, коли йому було стільки років, як тепер Максу: баржу, колекцію для «лікування душі», свою репутацію — увесь цей якірний ланцюг. День у день він кував і загартовував його, ланка за ланкою, і заковував себе в нього.

Та щось тут уже не зовсім правильно. Якби його життя було фотоальбомом, то випадкові світлини не різнилися. На них він завжди був би зображений на своєму човні з книгою в руках, тільки б волосся ставало сивішим і тоншим. А в кінці була б його фотографія з пронизливим, благальним виразом на зморшкуватому обличчі.

Ні, він не хотів закінчити так, запитуючи себе, чи це вже все. Є лиш одне рішення — радикальне, яке зруйнує його ланцюг.

Він мусить залишити баржу. Назавжди.

Від цієї думки йому стало млосно… та коли він кілька разів глибоко вдихнув і уявив своє життя без Lulu, то відчув себе вільним.

Тут же підступили докори сумління. Позбавитися «Літературної аптеки», мов клопітної коханки?

— Вона не клопітна, — пробурмотів месьє Одинак.

Коти муркотіли під його пестливими руками.

— Що ж мені робити з вами трьома? — запитав він печально.

Десь поряд співала Семі у своєму сні. Раптом сяйнула думка: може, не кидати баржу сиротою, а пошукати покупця?

— Чи почуватиметься Кунео тут наче вдома? — запитав він котів, що сиділи в нього на колінах. Вони тицялися носами в його руку.

Кажуть, що котяче муркотіння може зростити купу поламаних кісток і зцілити скам’янілу душу. Та коли їхня робота завершена, коти йдуть своєю дорогою, не озираючись. Вони люблять стримано, без умов, але й нічого не обіцяють.

Месьє Одинак згадав «Щаблі» Гессе. Усі, звичайно ж, знають тільки перший рядок: «Чарівна сила в починанні кожнім…». Та мало хто знає закінчення: «Щоб захистити нас і жить допомогти». І майже ніхто не розуміє, що Гессе говорив не про нові починання.

Він мав на увазі готовність до прощання.

Прощання зі старими звичками.

Прощання з ілюзіями.

Прощання з давно вичерпаним життям, у якому ти просто лушпиння, що зашаруділо від випадкового зітхання.