Маленька паризька книгарня

23

П’ятеро чоловіків ввалилися до зали. Жінки закричали.

Перший із тих, що вдерлися, уже хапав партнерку Кунео за руки і збирався її вдарити. Кремезний італієць схопив його руку, тут інший чоловік накинувся на Кунео і вдарив його в живіт, що дало змогу першому відтягти жінку.

— Зрада, — просичав Д. П. Олсон, відводячи разом із Жаном Одинаком жінку-кицьку подалі від натовпу оскаженілих чоловіків, від яких несло алкоголем.

— Це мій батько, — пробурмотіла вона, враз сполотнівши, показуючи на маньяка з дуже близько посадженими очима, який розмахував сокирою.

— Не дивіться на нього! Виходьте в ці двері, попереду мене! — наказав месьє Одинак.

Макс стримував напад двох осатанілих молодиків, котрі вважали, що це Кунео зваблює їхніх жінок, дочок і сестер на сатанинські сексуальні ігрища. У Сальваторе Кунео була розсічена губа. Макс ударив одного з нападників у коліно, а іншого збив з ніг прийомом кунг-фу. Потім він підбіг до шипшинової танцюристки, яка нерухомо і гордо стояла посеред хаосу. Він вклонивсь і поцілував їй руку з підкресленою поштивістю.

— Я хочу подякувати вам, королево цієї незакінченої ночі, за найчудовіший танець у моєму житті.

— Швидше, бо він буде твоїм останнім, — вигукнув П. Д. Олсон, хапаючи Макса за руку.

Месьє Одинак спостерігав, як королева всміхалась, проводжаючи поглядом Макса. Вона підняла його навушники й притисла їх до свого серця.

Джордан, месьє Одинак, П. Д., жінка-кицька і Кунео вибігли надвір і помчали до пом’ятого синього Рено. Кунео протиснув свій живіт-барило за кермо, захеканий П. Д. гепнувся на місце пасажира, а Макс, Жан і дівчина залізли в кузов позаду, розмістившись між ящиком з інструментами, шкіряною валізою, тримачем пляшечок зі спеціями, різними видами оцту, пучками трав і горою підручників із різних дисциплін. Кунео абияк вкинув речі в кузов, бо розлючений натовп, розмахуючи кулаками, переслідував чужаків аж до парковки, не збираючись більше миритися з незрозумілою жагою своїх жінок до танців.

— Тупі селюки! — плюнув П. Д. Олсон і пожбурив назад довідник-визначник метеликів. — Вони настільки дурні, що думають, наче ми купа свінгерів, котрі починають танцювати вдягненими, а потім роздягаються догола. Це було б досить огидне видовище — всі оці всохлі кулі, звислі животи і худенькі старечі ніжки.

Жінка-кицька пирснула, Макс і Кунео теж засміялися — надмірним сміхом людей, які щойно були на волосині від смерті.

— Вибачте… Може, ми ще зупинимося на березі? — запитав Макс благально, коли вони стрімголов мчали назад на баржу вздовж головної вулиці Сепуа.

— Хіба що вам дуже хочеться співати кастрато, — пирхнув П. Д.

Згодом вони добралися до баржі. Ліндґрен і Кафка ніжилися на надвечірньому сонечку біля вікна, старанно не помічаючи пари збудливих ворон, котрі дражнили їх, каркаючи серед покручених гілок яблуні.

Месьє Одинак вихопив спраглий погляд, який Кунео кинув на баржу.

— Мені здається, вам небезпечно тут залишатися, — сказав він італійцю.

Кунео зітхнув.

— Ви не повірите, скільки разів я вже чув ці слова, капітане.

— Їдьмо з нами. Ми пливемо до Провансу, — запропонував месьє Одинак.

— Цей старий прес для склеювання папірців, мабуть, розповів вам мою історію, si? Як я мандрую річками, шукаючи синьйорину, що й досі не відпускає моє серце?

— Авжеж розповів. Цей стариган янкі знову розпустив язик. То й що? Я старий, і я скоро помру так чи інакше. Невеличке хуліганство — це все, що ще тримає мене на світі. Зрештою, я ж не викладаю це у Фейсбуці.

— То у вас є сторінка у Фейсбуці? — з подивом запитав Макс. Він нарвав трохи яблук і поскладав їх за пазуху.

— Еге ж. А що? Адже це ніби перестукуєшся через стіну тюремної камери? — гигикнув стариган Олсон. — Звичайно, в мене є сторінка. А як би я взнав, що в людей на умі? Або що сільські банди лінча можуть раптово оголосити набір новобранців по всьому світу?

— Оце так! — вигукнув Макс. — Я надішлю вам запит на добавлення в друзі.

— Звичайно надсилай, синку. Я в інтернеті кожну останню п’ятницю місяця, з одинадцятої до третьої.

— Ви все ще винні нам відповідь, — нагадав месьє Одинак. — Зрештою, ми обидва танцювали. Так? Тільки скажіть нам прямо — я терпіти не можу брехні. Це ви написали «Вогні Півдня»? Ви — Санарі?

Олсон повернув зморшкувате обличчя до сонця. Він зняв свій смішний капелюх і відкинув сиве волосся назад.

— Я? Санарі? Чому ви так думаєте?

— Стиль. Слова.

— А, я розумію, що ви маєте на увазі! «Великий Маматато». Чудово. Уособлення прагнення кожної людини мати абсолютного опікуна-вихователя, материнського батька. Або «трояндова любов», квітуча й запашна, але без колючок, що не відповідає природі троянди. Кожне слово прекрасне. Але не моє, на жаль. Санарі не жалує загальноприйнятих норм, але я вважаю його великим філантропом. Чого не можу сказати про себе. Я не дуже люблю людей, хоча в мене теж виникає діарея, коли мені доводиться поважати етичні соціальні норми. Ні, мій любий, John Loner — це не я. І це гірка правда.

П. Д. вибрався з автомобіля і пошкандибав кругом нього.

— Послухайте, Кунео. Я пригляну за старим драндулетом до вашого повернення. А може, і не повернетесь, хто знає.

Кунео вагався, але коли Макс підхопив його книги й тримач для пляшечок та потяг їх на човен, Кунео теж схопив ящик з інструментами і шкіряну валізу.

— Капітане Soledoso, можна мені зійти на борт?

— Прошу. Це буде честь для мене, Signor Кунео.

Коли Макс готувався до відплиття, жінка-кицька сперлась на капот Рено з непроникним виразом обличчя, а месьє Одинак потиснув руку П. Д. Олсону на прощання.

— Я й справді вам снився? Чи це було так, до слова? — запитав він.

Пер Девід Олсон хитро всміхнувся.

— Світ слів далекий від реальності. Я вичитав це колись у книзі одного німця на ім’я Герлах, Гюнтер Герлах. Не для дурнів, — він трохи подумав. — Правте на Кюізері на річці Сей. Може, ви знайдете Санарі там. Якщо вона ще жива.

— Вона? — здивувався месьє Одинак.

— Гм. Та звідки я знаю? Я завжди уявляв, що все цікаве жіночого роду. А ви?

Олсон усміхнувся й обережно заліз у стару машину Кунео. Він чекав, поки дівчина приєднається до нього.

А вона тим часом обхопила месьє Одинака руками.

— Ви теж мені щось винні, — хрипко сказала вона й міцно поцілувала його.

Уперше за останні двадцять років його цілувала жінка, і навіть у найстрашніших снах Жан не міг уявити, яка це п’янка отрута.

Вона всмоктала його і її язик на якусь мить торкнувся його язика. Потім, блиснувши очима, вона відштовхнула Жана. «Навіть якщо ти подобаєшся мені, то яке тобі до цього діло?», — промовляв сердитий, гордий погляд.

Алілуя. Чим я це заслужив?

— Кюізері? — запитав Макс. — Що це?

— Рай, — відповів месьє Одинак.