Маленька паризька книгарня

21

Канал де Луан лежав на одному рівні з навколишньою сільською місцевістю. Їм зустрічався то якийсь зосереджений велосипедист, то сонний рибалка, то одинокий бігун на стежці. Луки, де паслася крупнотіла шаролезька худоба, та поля соняшників наввипередки мінялися місцями з пишною лісистою місцевістю. Іноді який-небудь водій автомобіля дружньо сигналив їм при зустрічі. У маленьких селах, які вони минали, були зручні пристані, багато з них — безплатні. Вони наче закликали човни скоріше пристати до них, щоб екіпаж залишив побільше грошей у місцевих магазинчиках.

А потім ландшафт змінився. Тепер канал розташовувася вище, і вони могли зазирати в садки місцевих мешканців.

До того часу, як вони досягли регіону Шампань, відомого дуже поширеним тут рибальством, Макс управлявся зі шлюзами, мов досвідчений матрос. Дедалі більше бокових каналів витікало з цього річища і впадало в озера. Чайки з криками здіймалися над острівцями очерету й зарослями комишу, кружляли і з цікавістю поглядали на літературну аптеку на воді.

— Де наступне основне місце швартування? — поцікавився месьє Одинак.

— Монтаржі. Канал протікає просто через центр міста. — Макс гортав посібник для відпочивальників у будинках на воді. — Місто, що потопає у квітах. Тут винайшли праліне. Треба пошукати банк. За шматочок шоколаду я зараз готовий убити.

А я — за пральний засіб і свіжу сорочку.

Макс виправ їхні сорочки рідким милом для рук, і вони обидва пахли трояндовим попурі. Раптом месьє Одинаку сяйнула думка.

— Монтаржі? Треба спочатку зайти до П. Д. Олсона.

— Олсон? Той самий П. Д. Олсон? Ви і його знаєте?

Знаю — це сказано занадто. Жан Одинак був молодим книгарем, коли про Пера Девіда Олсона говорили як про потенційного Нобелівського лауреата з літератури — поряд із Філіпом Ротом і Еліс Манро.

Скільки років могло тепер бути Олсону? Вісімдесят два? Він переїхав до Франції тридцять років тому. Велика нація приваблювала цього нащадка клану вікінгів набагато більше, ніж американська батьківщина.

«Нація, у культури якої за плечима менше, ніж тисяча років, у якої немає ні міфів, ані забобонів, ані колективних спогадів, цінностей чи почуття сорому, а просто псевдо-християнська мораль завойовника, паршива вівця, аморальне збройне лоббі, нестримний гендерний расизм»: такими словами в статті, опублікованій у Нью-Йорк Таймс, він відшмагав США перш ніж покинути країну.

Та все ж найцікавішим було те, що П. Д. Олсон був одним з одинадцяти письменників у переліку Жана Одинака, кого він вважав можливими авторами книги Санарі «Вогні Півдня». П. Д. жив у Сепуа — селі на каналі, якраз по цей бік Монтаржі.

— І що ми робитимемо? Постукаємо у двері й скажемо: «Привіт, П. Д., друзяко, це ти написав „Вогні Півдня“»?

— Авжеж. А що ще?

Макс пирхнув.

— Ну, будь-яка нормальна людина написала б електронний лист, — зауважив він.

Жан Одинак ледве стримався, щоб не сказати щось на кшталт: «Нам доводилося ходити до школи вгору туди й назад, і все одно тоді було краще, ніж тепер».

Замість гавані в Сепуа були два металеві кільця, зарослі травою, до яких вони міцно прив’язали «Літературну аптеку».

Трохи згодом власник берегової молодіжної турбази — засмаглий чоловік із бичачим загривком — вказав їм на старий будинок священика, де жив П. Д. Олсон.

Вони постукали у двері, і їм відчинила жінка, яка ніби зійшла з полотен Пітера Брейгеля. Пласке обличчя, волосся наче грубий льон на веретені, на простій сірій блузі — білий мереживний комір. Вона не сказала ні «Привіт!», ані «Що вам треба?», ні навіть «Ми не купуємо у лоточників». Вона просто відчинила двері й чекала в тиші — кам’яній тиші.

— Добридень, мадам. Чи не могли б ми побачити месьє Олсона, — запитав месьє Одинак після паузи.

— Він на нас не чекає, — додав Макс.

— Ми приїхали човном із Парижа. На жаль, у нас немає телефону.

— І грошей зовсім немає.

Месьє Одинак стусонув Макса ліктем під ребра.

— Та ми не за цим прийшли.

— Він удома?

— Я книгар, і ми якось зустрічалися на книжковому ярмарку. У Франкфурті, у тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.

— А я тлумач снів. І автор. Макс Джордан. Дуже приємно познайомитися. У вас часом не лишилося якихось недоїдків у каструльці відучора? У нас на човні немає нічого, крім банки білої квасолі і «Віскаса».

— Можете просити будь-що, панове, але не буде вам ані прощення, ні каструльки, — почувся голос. — Маргарета оглухла відтоді, як її наречений стрибнув із дзвіниці. Вона хотіла його врятувати, але потрапила на полуденний дзвін. Вона читає по губах лише добре знайомих людей. Трясця тій церкві! Навалює купу нещасть на кожного, хто ще не втратив надію.

Перед ними стояв горезвісний критик Америки П. Д. Олсон, низькорослий вікінг у грубих брезентових штанях, сорочці без коміра й смугастому жилеті.

— Месьє Олсон, ми мусимо попросити вибачення за те, що так напали на вас, але маємо до вас нагальне запитання…

— Так, так. Звичайно, у Парижі все дуже нагальне, але тут зовсім по-іншому. Тут час укорочує власний одяг. Тут вороги людства стараються марно. Спочатку трішки вип’ємо й познайомимося, — запросив він своїх двох відвідувачів.

— Вороги людства? — прошепотів собі під ніс Макс. Він почав тривожитися, що вони наскочили на божевільного.

— Вас вважають легендою, — спробував він підтримати розмову, коли Олсон узяв капелюх із вішака і вони попрямували поряд із ним до тютюн-бару.

— Не називайте мене легендою, юначе. Це звучить так, наче я труп.

Макс промовчав, і Жан Одинак вирішив наслідувати його приклад.

Вони йшли селом, Олсон — попереду. Його хода виказувала перенесений у минулому інсульт. Він говорив:

— Подивіться навколо! Люди тут боролися за свою батьківщину впродовж століть! Он там — бачите, як були посаджені дерева, як вкриті черепицею дахи? Бачите, як головні шляхи обминають це село за версту? Усе це — частина стратегії, яка розроблялася століттями. Тут ніхто не думає про теперішнє.

Він привітався з чоловіком, котрий проторохтів повз них на Рено, у кабіні якого на місці пасажира сиділа коза.

— Тут вони працюють і думають про майбутнє, завжди про тих, хто прийде їм на зміну. І їхні нащадки чинять так само. Ця земля буде знищена тільки тоді, коли одне покоління перестане думати про наступне і спробує змінити все тепер.

Вони зайшли до тютюн-бару. Усередині по прикріпленому на штанзі телевізору транслювали кінні перегони. Олсон замовив три невеликі склянки червоного вина.

— Ставка, глушина і трохи випивки. Що ще треба чоловікові? — сказав він із задоволенням.

— І все ж, маємо до вас запитання… — почав було Макс.

— Легше, синку, — сказав Олсон. Від тебе тхне попурі, і вигляд маєш, наче діджей з отими навушниками. Але я тебе знаю — ти щось там таке написав. Небезпечну правду. Непоганий початок, — він чокнувся з Джорданом.

Макс засяяв од гордощів. Месьє Одинак відчув укол ревнощів.

— А ви? Ви літературний аптекар? — запитав Олсон, повернувшись до нього. — І проти яких болячок ви прописуєте мої книги?

— Проти синдрому «чоловіка на пенсії», — відповів месьє Одинак із більшим притиском, ніж збирався.

Олсон утупився в нього.

— Ага. І як це діє?

— Коли після виходу на пенсію чоловік потрапляє під п’яту жінки настільки, що вона ладна вбити його, вона читає ваші книги і відчуває, що ладна вбити вже вас. Ваші книги діють, ніби громовідвід.

Макс оторопів. Олсон пропік месьє Одинака поглядом і вибухнув реготом.

— Боже, все повторюється! Мій батько завжди намагавсь утрутитися в материні справи й покритикувати її. Навіщо чистити картоплю перед варінням? Ласкаво прошу додому, люба, я трохи прибрав у холодильнику. Жах. Він був трудоголіком і не мав жодного хобі. Дуже скоро від нудьги і втрати гідності він зовсім закис і ладен був померти, але мати не здавалась. Вона змушувала його возитися з онуками, ходити на курси «Зроби сам», працювати в саду. Гадаю, її зрештою таки посадять за вбивство. — Олсон гмукнув. — Ми, чоловіки, стаємо нестерпними, якщо наша робота — це єдине, що ми робимо добре. — Він допив вино трьома довгими ковтками.

— Гаразд, допивайте, — скомандував він, поклавши шість євро на прилавок. — Ми йдемо.

Оскільки вони сподівалися, що він усе ж дасть відповідь на їхнє запитання, коли зволить вислухати, то залпом випили своє вино і вийшли назирцем за П. Д.

За кілька хвилин вони дісталися до старої школи. Її двір був повен автомобілів із номерними знаками з усього регіону Луари і далі, аж до Орлеана і Шартра.

Олсон упевнено крокував до спортзалу.

Вони увійшли слідом і раптом опинилися в центрі Буенос-Айреса.

Уздовж стіни ліворуч — чоловіки. На стільцях праворуч — жінки. У центрі — танцпол. Попереду, де висіли спортивні кільця для лазіння, — оркестр танго. А в кінці залу, де вони стояли, — барний прилавок, за яким дебелий чолов’яга з накачаними біцепсами й пишними чорними вусами готував і подавав напої.

П. Д. Олсон повернувсь і кинув через плече:

— Танцюйте! Обидва. Потім я відповім на всі ваші запитання.

Через кілька секунд, коли старий упевнено йшов танцполом до молодої жінки з важким «кінським хвостом» і розрізом на спідниці, він повністю змінився, — це вже був стрункий, непідвладний часу тангеро, який міцно притиснув молодицю до себе й граційно кружляв її залом.

Макс ошелешено розглядав цей такий несподіваний світ, а от месьє Одинак відразу зрозумів, куди вони потрапили: він читав про такі місця у Ж. Тоу — таємничі танго мілонги в шкільних холах, спортивних залах або порожніх коморах. Там збираються танцюристи всіх рівнів і національностей, від малого до старого. Деякі долають сотні миль, аби насолодитися цими кількома годинами. Єдине, що їх об’єднує, — це необхідність тримати свою пристрасть до танго в таємниці від ревнивих партнерів і сімей, які сприймають ці розпусні, двозначні, фривольні рухи з відразою й незмінною гримасою гидування. Ніхто й гадки не має, де перебувають тангерос у цей вечірній час. Усі думають, що вони у спортзалах, на курсах, зборах, у магазинах, саунах, десь гуляють на природі або просто сидять удома. А вони танцюють для свого життя, вони танцюють для самого життя.

Мало хто тут таємно зустрічається з коханими, бо танго не про це. Танго — про все.

На шляху до Боньйо

11 квітня 1987 року

За вісім місяців я взнала, що стала зовсім іншою жінкою, геть не схожою на дівча, яке приїхало на Північ минулого серпня і було дуже наляканим, що не зможе любити — двох.

Для мене й досі величезним потрясінням є те, що, виявляється, по-справжньому можна кохати не тільки одну людину.

У травні я вийду заміж за Люка, під цвітом тисяч квітів, серед солодких пахощів, що обіцяють новий початок і нову надію.

Я не розлучусь із Жаном. Хоча хай він сам вирішить, чи бажає він, цей жаднюга «мені-потрібно-все», розлучитися зі мною.

Мене так лякає швидкоплинність життя, що прагну спробувати все й одразу, бо, може, завтра мене вже не буде.

Шлюб. Так? Ні? Уже саме це запитання ставить усе інше під питання.

Мені б хотілося стати світлом у Провансі, коли сідає сонце. Тоді я могла би бути скрізь, у кожному живому створінні. Це була б справжня я, і ніхто не став би мене за це ненавидіти.

Треба щось зробити з обличчям до приїзду в Авіньйон. Сподіваюся, що мене зустрічатиме тато, а не Люк чи мама. Завжди під час відвідин Парижа риси мого обличчя намагаються перейняти вираз, який носять міські істоти, котрі штовхаються на вулицях, ніби не помічаючи, що вони не самі. Ці обличчя немов промовляють: «Я? Я нічого не хочу. Мені нічого не треба. Ніщо не вражає мене, не зачіпає, не дивує, ба навіть не приносить мені задоволення. Задоволення — це для простаків із провінції й зі смердючих корівників. От вони можуть бути задоволені. А в таких, як ми — інші інтереси».

Але проблема не в моєму байдужому обличчі. Проблема в моєму новому, «дев’ятому обличчі».

Мама каже, що я додала його до моїх інших. Вона знає кожен мій жест і вираз мого обличчя з тієї хвилини, як я з’явилась на світ маленьким зморщеним дитинчам. Але Париж змінив моє обличчя від проділу у волоссі до кінчика підборіддя. Вона, мабуть, помітила це під час мого останнього приїзду додому, коли я думала про Жана, його вуста, сміх, його «Почитай це, тобі буде корисно».

— Я не хотіла би мати тебе за суперницю, — несподівано сказала вона і сторопіла від власних слів.

Ми завжди говорили все прямо й чітко. Ще дитиною я знала, що найкращі стосунки — «чисті, мов гірська вода». Мене вчили, що важкі думки втрачають свою отруйність, коли їх вимовити вголос.

Не думаю, що це завжди так.

Моє «дев’яте обличчя» засмучує маму. Я знаю, що вона має на увазі. Я бачила це в Жановому відображенні у дзеркалі, коли він витирав мені спину теплим рушником. Коли ми дивимось одне на одного, він бере якусь часточку мене й гріє її, щоб я не зів’яла, наче приморожене лимонне дерево. З нього був би гарний батько. Моє нове обличчя чуттєве, але воно ховається за маскою стриманості, що, здається, ще більше лякає маму.

Мама й досі переживає за мене. Її тривога заразна, і я часом думаю, якщо щось трапиться зі мною, то перед цим я хотіла би пожити якомога яскравіше без жодних нарікань.

Вона мало мене розпитує, зате я багато розповідаю — це дуже детальний звіт про моє життя в столиці. Я ховаю Жана за завісою з намистин — прозорих брязкалець, що дзеленчать, міняться різними кольорами, за завісою дрібниць про дрібниці. Чистих, немов гірська вода.

— Париж віддалив тебе від нас і наблизив до себе самої, правда? — каже мама. І коли вона говорить «Париж», то знає, що я здогадуюсь, що вона має на увазі чоловіче ім’я, але я не готова поки що розповісти їй про нього.

І ніколи не буду готова.

Я зовсім чужа сама собі. Це так, немов Жан зняв свій панцир, щоб розкритися, показати себе справжнього, глибшого, простягаючи мені руку, усміхаючись насмішкувато.

— Ну що? Ти справді думаєш, що була жінкою без якостей?

(Жан каже, що цитування роману «Людина без якостей» Музіля — це вияв не інтелекту, а добре тренованої пам’яті).

Але що саме відбувається з нами?

Ця чортова свобода! Значить, я мушу мовчати, мов пень, про те, чим займаюся, поки моя сім’я і Люк думають, що я сиджу на семінарі в Сорбонні або тяжко працюю вечорами. Отже, я мушу стримуватися, занапащати й ховати себе в Боньйо і не мати змоги нікому зізнатись чи розповісти правду про своє таємне життя.

Я наче сиджу на вершині гори Ванту під сонцем, під дощем, під безкраїм небесним шатром. Я бачу набагато далі й дихати мені легше, ніж будь-коли. Але жодних засобів безпеки, спорядження в мене немає. Бути вільним — це втратити впевненість, говорить Жан.

Та чи я справді знаю, що втрачаю?

І чи справді знаю, що він втрачає, вибираючи мене? Він каже, що не бажає іншої жінки, крім мене. Досить того, що я веду подвійне життя. Він цього не робитиме. Щоразу, коли він щось робить для мене, мені хочеться плакати із вдячності. Жодного докору, якісь невинні запитання. Він прагне, щоб я відчувала себе подарунком, а не зіпсутою особою, яка дуже багато хоче від життя.

Якщо я зізнаюся комусь, повернувшись додому, то він чи вона змушені будуть брехати так само, як і я, тримати це в таємниці й мовчати. Важко має бути мені, а не іншим: такі бо правила в занапащених.

Не раз я вимовляла Жанове ім’я. Боюся, вимовляла так, що тепер і мама, і тато, і Люк бачать мене наскрізь.

Можливо, кожен із них по-своєму зрозумів би мене. Мама — тому що вона знає жіночі прагнення. Вони в кожній із нас, навіть у малих дівчат, коли ми ледь визираємо з-за столу в кутку кухні і весь час шепочемося зі своїми багатостраждальними м’якими ляльками й мудрими поні.

Тато — бо він знає про тваринну жагу, що ховається в нас. Він зрозуміє дику, хижу сторону моєї поведінки. Може, він навіть узрить у ній біологічний інстинкт, подібний до прагнення картоплі проростати. (Я звернусь до нього по допомогу, якщо не знатиму, як вчинити. Або до Мамитата, як пише Санарі в тій книзі, яку Жан читав мені вголос).

Люк зрозумів би, адже він вивчив мене, це було його рішення залишитися зі мною, знаючи, що мені потрібно щось більше. Він ніколи не змінював своїх рішень: що правильне — те правильне, навіть якщо це боляче або пізніше виявиться, що це таки неправильне.

Та що станеться, якщо я розповім йому про Жана, а через тридцять років він зрозуміє, як боляче я його вразила, коли не втримала язика за зубами? Я знаю свого майбутнього чоловіка — попереду на нього чекає багато жахливих годин і ночей. Він дивитиметься на мене, а за моїм плечем бачитиме іншого чоловіка. Він спатиме зі мною, а його гризтиме підозра: чи вона думає про нього? чи це добре, чи їй краще з ним? Щоразу, як я заговорю до якогось чоловіка чи то на сільському святі, чи то під час ходи на честь Дня взяття Бастилії, він думатиме: це ще один? Коли вже вона вдовольниться? Він придумає собі якесь пояснення, а мені не скаже жодного слова докору. Як він казав? «У нас лише одне життя. Я хочу провести своє з тобою, але не перешкоджаючи твоєму».

Заради Люка я мушу тримати язика за зубами.

А також заради себе. Я хочу, щоб Жан був лише мій.

Ненавиджу себе за те, що все це бажаю, — я на це не розраховувала…

О, безжальна свободо, ти й далі приголомшуєш мене! Ти вимагаєш, щоб я кидала виклик самій собі; щоб мені було соромно, але щоб мене і далі розпирало від гордощів, що живу так, як сама хочу.

З якою насолодою я згадуватиму всі наші переживання, коли постарію так, що навіть не зможу дістати до пальців ніг!

Ті ночі, коли ми лежали в траві у форті біля Бюу, милуючись зорями. Ті тижні, коли ми дичавіли в Камаргу. О, а ті казкові вечори, коли Жан знайомив мене з життям серед книг, і ми голі валялись на дивані разом із котом Кастором, а Жан використовував мою спину, мов підставку для книг. Я ніколи не думала, що існує такий безмір думок, чудес і стільки відомостей, які треба знати. Правителів світу слід змусити мати посвідчення читача. І тільки тоді, коли вони прочитають п’ять тисяч, ні, нехай буде десять тисяч книг, можна вважати, що вони наблизилися до орієнтовного рівня кваліфікованого розуміння людей і їхньої поведінки. Я завжди почувалася краще, і вже не такою… поганою, гидкою й нещасною, коли Жан зачитував мені уривки, де гарним людям доводилося робити погані вчинки через кохання, необхідність, а то й від жаги життя.

— А ти гадала, що одна така, Манон? — запитував він. І справді, було жахливо думати, що я одна така, неспроможна стримувати свої апетити.

Часто, коли ми завершуємо кохатися і ще не починаємо знову, Жан розповідає мені про книгу, що він прочитав, хоче прочитати або бажає, щоби я прочитала. Він називає книги свободами. Чи домівками. Вони зберігають добрі слова, які ми так рідко вживаємо.

Терпимість. Доброта. Протилежність. Стриманість.

Він знає так багато. Він із тих чоловіків, котрі відають, як це — любити безкорисливо, до самозабуття. Він живе тоді, коли любить. Його впевненість пропадає, коли люблять його самого. Це тому він почувається так ніяково? Він і гадки не має, що де в його тілі! Сум, тривога, сміх — звідки воно береться? Я притискала кулак до його живота: «Тут живуть твої метелики?». Я дмухала під його пупок: «Віра тут розташована?». Я доторкалася пальцями до його шиї: «А сльози тут?». Його тіло наче заморожене, паралізоване.

Якось увечері ми пішли потанцювати. Аргентинське танго. Катастрофа! Жан ніяковів і ледве пересував мене, трохи сюди, трохи туди, переступаючи ногами, наче одночасно згадуючи бозна-колишні уроки танців і танцюючи лише руками. Він був там, але ніяк не управляв своїм тілом.

Це неможливо — тільки не він, тільки не цей чоловік. Він не був схожим на чоловіків із півночі, з Пікардії, Нормандії чи Лотарінгії, відмічених загальною вадою, — стерильністю душі, хоча в Парижі повно жінок, які вважають це еротичним — таким собі сексуальним викликом: таки вичавити з чоловіка хоч подобу емоції! Жінки такого типу уявляють, що десь серед цієї холоднечі криється полум’яна пристрасть, яка змусить його крутонути її через плече і пришпилити до підлоги…

На цьому той вечір завершився. Ми пішли додому, випили, і намагалися не помічати очевидного. Він був надзвичайно ніжним, коли ми, оголені, гралися, як кіт із кицькою. Моєму розпачу не було краю. Якщо я не зможу танцювати з ним, то що тоді?

Я — це моє тіло. Моє лоно усміхається й сяє, коли я відчуваю бажання. Мої груди пітніють, коли мене принижують, у пучках поколює від власної сміливості, а пальці тремтять, коли я готова захищати й оберігати. Але коли мені випадає боятися насправді страшних речей — як от вузла, який знайшли в мене під пахвою, хотіли видалити і вже збиралися робити біопсію — я відчуваю одночасно приголомшення й спокій. Приголомшення викликає в мене напад діяльності; але я спокійна, настільки спокійна, що не хочу читати серйозні книги або слухати величну музику. Прагну просто сидіти й дивитися на гру осіннього світла на червоно-золотому листі. Бажаю почистити камін. Жадаю лягти й заснути, утікаючи від усіх цих заплутаних, дрібних, сміховинних, скороминущих думок. Так, коли я боюся, то хочу поринути в сон — притулок душі від паніки.

Але що з ним? Жанове тіло — просто вішак для одягу, на який він чіпляє сорочку, штани й піджак.

Я встала, він пішов за мною. Я вдарила його.

Руці стало гаряче, ніби встромила її в розпечене вугілля.

— Гей! — вигукнув він. — За що… — я знову вдарила його; у пальцях палало розпечене вугілля.

— Припини думати! Відчувай! — крикнула йому.

Я підійшла до програвача й поставила для нас платівку «Лібертанго». Звуки акордеона, мов удари батога, свист прута, тріск гілок у вогнищі. П’яццолла здіймав спів скрипок кудись у захмарну височінь.

— Ні, я…

— Так. Танцюй разом зі мною. Танцюй так, як відчуваєш! Що ти відчуваєш?

— Я розлючений! Ти вдарила мене, Манон!

— Тож і танцюй розлючено! Вибери собі один інструмент, гра якого відображає твої почуття, і слідуй за ним! Схопи мене з усією люттю, яку ти відчуваєш до мене!

Не встигла я вимовити ці слова, як він схопив мене і штовхнув до стіни, тримаючи обидві руки над моєю головою. Його обійми були міцні, дуже міцні. Скрипки волали. Ми танцювали оголені. Він вибрав скрипку за інтрумент для своїх почуттів. Його лють перетворилась на жагу, потім на ніжність, а коли я вкусила і дряпнула його, опираючись його лідерству і відмовляючись од поданої руки — мій коханий перетворився на тангеро. Він повернувсь у своє тіло.

Притулившись до нього, серце до серця, відчуваючи, як він намагається передати мені свої почуття, я дивилася на наші тіні, які танцювали по стіні, по стінах Лавандової кімнати. Вони танцювали у віконній рамі, танцювали, злившись у єдине ціле, і кіт Кастор, сидячи на шафі, спостерігав за нами й нашими тінями.

З того вечора ми завжди танцювали танго — спочатку оголені, бо так було легше розгойдуватися, маневрувати по кімнаті й утримувати одне одного. Ми танцювали, тримаючи руки на своїх серцях. А потім, у якийсь момент, ми мінялися й клали руки на серце одне одному.

Танго — це пігулка правди. Воно оголює ваші проблеми й ваші комплекси, але ж і ваші сильні сторони, які ви ховаєте від інших, щоб не турбувати їх. Воно показує, хто ви в парі одне для одного, як ви вмієте слухати одне одного. Люди, котрі хочуть слухати тільки себе, зненавидять танго.

Жан прагнув відчувати, а не тікати в абстрактні розмірковування про танці. Він відчував мене: тонкі волосинки між ногами, мої груди. Ніколи за все своє життя моє тіло не було таким жіночним, як у той час, коли ми з Жаном танцювали, а потім кохалися на дивані, на підлозі, сидячи на стільці, скрізь. Він говорив мені: «Ти джерело, з якого я витікаю, коли ти тут, а коли ти йдеш, я пересихаю».

Відтоді ми часто танцювали в різних танго-барах Парижа. Жан навчився передавати енергію свого тіла моєму й показувати, яке танго він хотів од мене — і ми вивчили іспанську мову, що нею розмовляють в Аргентині. Або принаймні тихі вірші й поеми, що їх тангеро шепоче своїй тангері, щоб підготувати її до… танго. У якісь чарівні, незбагненні ігри ми почали грати: ми навчилися офіційно звертатися одне до одного в спальні, і цей офіціоз часом допомагав нам поштиво обговорювати досить зухвалі речі.

О, Люк! З ним я інша, можна сказати, менш розпачлива. Але й менш природня. Від самого початку я ніколи не брехала Жанові. Люка я не можу попросити бути жорсткішим або ніжнішим, сміливішим або грайливішим. Мені незручно, бо я жадаю більше, ніж він може дати. Хоча хто знає, може він і зміг би, якби попросила? Але як?

— Навіть коли ви танцюєте з іншою жінкою, ніколи не зраджуйте танго, стримуючи емоції, — напучував нас Гітано, учитель танго в одному з барів.

Він також стверджував, що Жан кохає мене, а я кохаю Жана. Гітано бачив це в кожному нашому кроці: ми були одним цілим. Може, десь так воно й було?

Я маю бути з Жаном, бо він — моя чоловіча частина. Ми дивимось одне на одного й бачимо одне й те саме.

Люк — це чоловік, поряд із яким я стою, і ми дивимося в одному напрямку. На відміну від учителя танго, ми ніколи не говоримо про кохання.

Тільки хтось чистий і вільний міг сказати: «Я кохаю тебе». Ромео і Джульєтта. Але не Ромео, Джульєтта і Стівен.

Ми постійно намагаємося випередити час. Ми мусимо зробити все зразу, бо інакше не зробимо нічого. Ми спимо разом і водночас говоримо про книги, а між тим їмо, мовчимо, сперечаємось, умиваємось, танцюємо й читаємо вголос, співаємо й шукаємо свою щасливу зірку. Я не можу дочекатися наступного літа, коли Жан приїде до Провансу, і ми будемо милуватися зорями.

Я вже бачу Папський палац, який відливає золотом на сонці. Знову це світло. Нарешті люди, котрі не вдають, що крім них нікого не існує ні на елеваторах, ані на вулицях, ані в автобусах. Знову свіжі абрикоси просто з дерева.

О, Авіньйоне! Я завжди дивувалась, чому в цьому місті з його похмурим палацом, завжди холодним і темним, так багато таємних проходів і секретних дверей. Тепер я знаю. Ця невгамовна жага була в нас від самого зародження людства. Будуари, приватні номери, театральні ложі, лабіринти в кукурудзяних полях — усе придумано для однієї і тієї самої гри!

Усі знають, що ця гра триває, але вдають, що це не так або принаймні десь далеко, безпечна й нереальна.

Аякже!

Я вже відчуваю, як мої щоки пашать від сорому, відчуваю жагу в колінах, і вже брехня вгніздилась у мене між лопатками й боляче дряпається.

Дорогі Маматато, будь ласка, зробіть так, щоб мені не довелося вибирати між ними.

А ще, нехай та маленька пухлинка в мене під пахвою буде просто крихтою крейди, що витікає разом із водою з кранів там, у Валенсолі, батьківщині лаванди і найвірніших котів у світі.