Маленька паризька книгарня

41

Доки Катрін і Жан Одинак не залишили Санарі, це рибальске містечко стало їхнім найкращим домом. Досить маленьке, щоб йому було затишно в їхніх серцях, достатньо велике, щоб захистити їх, і прекрасне, аби стати пробним каменем на той час, поки вони пізнавали одне одного. Санарі було символом щастя, миру й спокою; символом першого збурення почуттів до когось, хто досі був незнайомцем, до когось, кого любиш, сам не знаючи чому. Хто ти? Який ти? Як ти почуваєшся? Як змінюється крива твого настрою протягом години, дня, кількох тижнів? Відповіді на ці запитання вони з легкістю знаходили у своєму домі завбільшки із серце. Саме в ці тихі, спокійні години Жан і Катрін ставали ближчими одне до одного, тому всіляко уникали галасливих, метушливих місць, таких як ярмарки, базар, театр і лекції.

Вересень плавно розмальовував їхній тихий, напружений період звикання кохати одне одного всіма відтінками осінніх кольорів: від жовтого до лавандово-лілового, від золотого до фіолетового. Бугенвілії, бурхливе море, пофарбовані будиночки в гавані, що з почуттям власної гідності зберігали загадкове минуле, хрусткий золотий гравій майданчика для гри в кулі: саме на тлі таких пейзажів розквітало їхнє кохання, дружба і глибоке розуміння.

Вони не поспішали і не квапили одне одного.

Що важливіша справа, то повільніше треба її робити, часто думав Жан, коли вони починали пестити одне одного. Вони протяжно цілувались, повільно роздягалися, певний час лежали поряд або в обіймах одне в одного. Ця обережна зосередженість, спрямована одне на одного, викликала особливо інтенсивну фізичну, духовну й емоційну пристрасть у їхніх тілах, відчуття доторку до всього тіла відразу.

Щоразу, коли він спав із Катрін, Жан Одинак ставав дедалі ближчим до потоку життя. Він провів двадцять років на дальньому березі цієї річки, уникаючи кольорів і ніжності, запахів і музики — закам’янілий, самотній і демонстративно відсторонений.

А тепер… він купався знову.

Жан відроджувався, бо був закоханий. Він дізнався безліч нових дрібничок про цю жінку. Наприклад, прокидаючись уранці, Катрін наполовину була ще у своїх снах. Іноді вона борсалася в тумані смутку; те, що ввижалося їй у тінях ночі, то дратувало її, то присоромлювало, то надокучало, а то й надовго псувало їй настрій. Це була її щоденна боротьба з перебуванням між світами сну й реальності. Жан виявив, що може проганяти ці примари сну — він приводив Катрін до моря і приносив їй горнятко гарячої кави.

— Завдяки твоєму коханню я навчаюся любити себе також, — сказала вона якось уранці, коли море було ще сонного сіро-блакитного кольору. — Я завжди брала лише те, що життя пропонувало мені, але ніколи не пропонувала нічого собі. Ніколи особливо не звертала на себе уваги.

Ніжно пригортаючи її, Жан думав, що відчуває те саме: він може любити себе, бо його любить Катрін.

Коли настала ніч, уже вона пригорнула його міцніше, бо друга велика хвиля гніву накрила чоловіка. Цього разу він розлютився на себе. Жорстоко й розпачливо сипав прокльони вже на свою голову, гніваючись від посталого перед ним жорсткого усвідомлення безповоротності втраченої частини свого життя і занадто короткого часу, що лишився. Катрін не зупиняла його, не заспокоювала і не відверталася.

Та скоро запанував спокій. Адже цього короткого часу достатньо. Бо кілька днів можуть вмістити все життя.

Тепер — до Боньйо — у край його далекого минулого, минулого, що й досі глибоко корінилося в ньому. Та більше воно не було єдиною кімнатою в його емоційному домі. Нарешті з’явилося теперішнє, щоб йому протистояти.

Ось чому було легше вертатися, думав Жан, поки вони з Катрін добиралися через вузький скелястий перевал із Лурмарена — це місто, на думку месьє Одинака, схоже на п’явку, яка висмоктує кров із туристів, — до Боньйо. Дорогою вони обігнали велосипедистів, чули постріли мисливських рушниць у скелястих горах. Випадкові, майже безлисті дерева кидали діряву тінь. А навкруги сонце випалило всі кольори. Після невтомного руху моря непорушна маса гір Люберон справила на Жана гнітюче враження. Він із нетерпінням чекав зустрічі з Максом. Справді з нетерпінням. Макс забронював їм велику кімнату під дахом оповитого плющем будинку мадам Бонне, колишнього притулку для учасників руху опору.

Коли Катрін і Жан занесли багаж до своєї кімнати, прийшов Макс і повів їх до свого голубника. На широкій стіні біля фонтана він приготував освіжний сніданок із вина, фруктів, шинки й багетів. Був сезон трюфелів і літератури. Уся місцевість дихала ароматом диких трав і сяяла осінніми кольорами — іржаво-червоними і винно-жовтими.

Макс добряче засмаг, подумав Жан. Засмаг і дуже змужнів. Проживши в Любероні два з половиною місяці, він зовсім одомашнів тут, наче в душі завжди був південцем. Проте месьє Одинак зауважив, що хлопець дуже втомлений. У відповідь Макс пробурмотів загадково:

— Хто ж спить, коли земля танцює?

Макс розповів йому, що мадам без зайвих церемоній найняла його звичайним чорноробом — на час його «хвороби». Їм обом із чоловіком Жераром сягнуло за шістдесят, а їхнє господарство — зокрема три будинки для відпочивальників і кімнати — було завелике, щоб і далі самим його доглядати. Вони вирощували овочі, фрукти, кілька кущів винограду. Макс запропонував допомогу в обмін на їжу й дах над головою. Його голубник напхом напханий замітками, оповіданнями і чернетками. Хлопець писав уночі й уранці до полудня.

Пополудні Макс допомагав у цій щедрій на врожай садибі, виконуючи все, про що просив Жерар: обрізав виноград, полов, збирав фрукти, ремонтував дахи, сіяв і збирав урожай, завантажував фургон для доставки, їздив із Жераром на ринок, шукав мармурові гриби, чистив трюфелі, обтрушував фігові дерева, обрізав кипариси й робив із них живі менгіри, чистив басейни, ходив по хліб для гостей міні-готелів.

— А ще я навчився водити трактор і впізнаю по голосу всіх жаб у басейні, — розповідав він Жану, іронічно посміхаючись.

Сонце, вітер і фізична праця на прованській землі змінили Максове юнацьке обличчя міського жителя на обличчя чоловіка.

— Хвороба? — перепитав Жан, коли Макс відзвітував і налив їм по склянці білого вина Ventoux. — Яка хвороба? Ви нічого не писали у своїх листах.

Макс почервонів під засмагою і трохи занервувавсь.

— Хвороба, яку підхоплює чоловік, закоханий по вуха, — зізнався він. — Поганий сон, нічні жахіття, неможливість раціонально мислити. Незмога читати, писати або їсти. Бріжіт і Жерар, мабуть, не могли вже цього витримувати й прописали мені трохи фізичної активності, аби зовсім не здурів. Ось чому я на них працюю. Мені це теж допомагає. Про гроші не йдеться, і мене це якраз влаштовує.

— Жінка на червоному тракторі? — запитав Жан.

Макс кивнув, потім набрав побільше повітря, наче зібрався про щось оголосити.

— Точно. Жінка на червоному тракторі. Добре, що ви про це заговорили, бо мені треба вам про неї щось ска…

— Містраль починається! — стривожено гукнула їм мадам Бонне, перебивши Максове зізнання. У шортах і чоловічій сорочці, як завжди, з кошиком фруктів у руках, маленька, жилава жінка підійшла до них і вказала на ожилі вітряки, вриті в землю біля лавандової гряди. Тепер це був просто бриз, який сіпав траву, та небо вже заяскравіло темно-синім чорнилом. Хмари поздувало й позакидало геть за обрій. Гори Ванту і Севен різали око неймовірно чіткими і ясними обрисами — типова ознака того, що здіймається сильний північно-західний вітер.

Вони привіталися, і Бріжіт запитала:

— Ви чули що-небудь про вплив містралю?

Катрін, Жан і Макс здивовано перезирнулися.

— Ми називаємо його maestrale, правитель. Або vent du fada — вітер, що зводить з розуму. Наші будиночки невисокі, — вона вказала на гостьові будиночки, їхні торці направлені назустріч переважним вітрам, щоб вони їх не бачили. Стає не просто холодніше — кожен звук посилюється, рухатися важче. Кілька днів поспіль ми самі не свої. Тому в цей період найкраще не розмовляти про важливе — ви тільки полаєтесь.

— Що? — стиха запитав Макс.

Мадам Бонне подивилася на нього з доброю усмішкою на обличчі кольору горіха.

— О, так. Під впливом vent du fada ви стаєте дурним, тупим і роздратованим, як тоді, коли не впевнені, що ваше кохання взаємне. Та коли він вщухає, всієї цієї павутини як і не було, ні надворі, ні в голові. Усе сяє, мов нова копійка, і можна починати жити заново.

Вона пішла, промовляючи:

— Я згорну парасолі й поприв’язую стільці.

Жан повернувся до Макса й запитав:

— Що ви хотіли мені сказати перед тим?

— Мм… Я забув, — відповів Макс сквапно. — Зголодніли?

Вони провели вечір у маленькому ресторані в Боньйо під назвою «Маленький кухонний закапелок», з якого відкривався чудовий вид на долину і червоно-золотий захід, слідом за яким виднілося яскраве нічне небо, усіяне зорями, що блищали, наче лід. Том, привітний офіціант, подавав їм прованську піцу на дощечках і рагу з баранини. Тут, за червоним хитким столом, у затишній кімнаті з кам’яним склепінням, Катрін додавала новий, позитивний елемент до хімічної сполуки, що пов’язувала Жана і Макса. Її присутність вносила гармонію й тепло. Катрін дивилася на людей так, наче вірила кожному слову, сказаному ними. Макс розповідав про себе, своє дитинство, невдачі з дівчатами і причини, через які втік від шуму. Те, що він не розказував Жанові та й, мабуть, нікому іншому.

Поки вони були захоплені розмовою, Жан заглибився у свої думки. Кладовище було за якусь сотню метрів над ним, на пагорбі, біля церкви. Їх розділяли тільки кілька тисяч тонн каменю й нерішучості.

Лишень коли вони почали спускатися в долину крізь уже помітно сильніший вітер, Жанові здалося, що Макс так детально описував своє дитинство, аби приховати небажання говорити про дівчину на тракторі.

Макс провів їх до кімнати.

— Ми тебе наздоженемо, — сказав Жан Катрін.

Вони з Максом стояли в тіні між будинком і сараєм. Вітер гуркотів і завивав поза вуглами, м’яко, але невпинно.

— Ну ж бо, Максе. Що ви хотіли мені повідомити? — обережно запитав Жан.

Джордан мовчав.

— Може, почекаємо, поки вщухне вітер? — промовив він нарешті.

— Це щось погане?

— Погано було мені, коли я чекав на ваш приїзд, аби розказати. Утім, ні… нічого такого непоправного. Сподіваюсь.

— Та кажіть уже, Максе. Кажіть, а то я бозна-що собі нафантазую. Ради Бога.

Подумаю, наприклад, що Манон жива, і все це був просто якийсь жарт.

Макс кивнув. Містраль розійшовся.

— Чоловік Манон, Люк Бассет, знову одружився через три роки після смерті Манон. Міла, тутешня знаменита куховарка, — почав Макс. — Батько Манон віддав йому виноградник як весільний дарунок. Вони виробляють білі й червоні вина. Ці вина… мають великий попит. Як і ресторан Міли.

Жан Одинак раптом відчув укол заздрощів.

Удвох Люк і Міла мають виноградник, маєток, відомий ресторан, можливо, сад. У них є сонячний, потопаючий у квітах, Прованс, хтось, кому вони можуть звіряти всі свої негаразди. Щастя Люка просто повторилося. Хоча, може й не просто, але в цей момент у Жана не було сил на більш виважену думку.

— Як мило, — промурмотів він трохи саркастичніше ніж хотів.

Макс пирхнув.

— А що ви чекали? Що Люк гризтиме себе, ніколи більше не гляне на іншу жінку й чекатиме смерті, давлячись сухим хлібом, зморщеними оливками і часником?

— Що ви хочете цим сказати?

— Це ви мені скажіть, — прошипів Макс у відповідь. — Кожен страждає по-своєму. Цей виноградар вибрав опцію «нова жінка». То й що? Звинувачуватимемо? Йому що, треба було чинити… так як ви?

Спалах обурення засліпив месьє Одинака.

— Я тобі зараз вріжу, Максе.

— Знаю, — відповів Макс. — Та я також знаю, що потім ми разом і постаріємо, пришелепкуватий ви чоловіче.

— Це все містраль, — сказала мадам Бонне, яка почула їхню суперечку, і похмуро пройшла повз них у будинок, хрускотячи гравієм.

— Вибачте, — пробурмотів Жан.

— І ви мені. Чортів вітер.

Вони знову замовкли. Добре, що можна все звалити на вітер.

— Ви й досі хочете навідатися до Люка?

— Так, звичайно.

— Усе збираюся вам сказати, відколи ви приїхали.

І коли Макс нарешті розповів про те, що так мучило його останні кілька тижнів, Жан подумав, що, мабуть, не розчув сказаного у гуркоті й свисті вітру. Очевидно, так воно й було, бо почуте — таке чудове і водночас настільки жахливе, що не могло бути правдою.