Маленька паризька книгарня

43

Люк був такого самого зросту, як і він. Волосся кольору мигдалю, випалене сонцем. Коротке, але підрівняти не завадило б. Розумні світло-карі очі, оповиті дрібними зморшками. Високе, мов струнке дерево, тіло в джинсах і вилинялій блакитній сорочці, сформоване роботою із землею, фруктами й камінням.

Месьє Одинак одразу побачив те, що приваблювало Манон у цьому чоловікові.

Від Люка Бассета віяло надійністю і водночас чутливістю та мужністю. Мужністю, яка вимірюється не грошима, успіхом і дотепністю, а силою, упертістю і здатністю піклуватися про сім’ю, дім, шматок землі. Такі люди прив’язані до землі своїх предків. Продати, здати в оренду чи навіть подарувати новому зятю її частину для них все одно, що відрізати собі якийсь орган.

«Погодостійкий», як охарактеризувала би Люка мати Жана — Лірабель.

— Ти стаєш зовсім іншою людиною, якщо грієшся вогнищем, а не центральним опаленням, лазиш по деревах, а не їздиш по тротуарах із захисним шоломом, гасаєш вулицею, а не сидиш перед телевізором.

Ось чому вона виганяла його під дощ, коли вони відвідували родичів у Бретані, і гріла воду для купання в котлі над вогнищем. Відтоді гаряча вода ніколи не була такою чудовою.

Що нагадало Жанові про той киплячий котел, коли він дивився на Люка? Те, що чоловік Манон такий самий сильний, живий і справжній. Міцні плечі Люка, його грубі від роботи руки, манера триматися промовляли: я не зігнусь. Цей чоловік дивився на нього темними очима, вивчаючи Жанове обличчя, оцінюючи його тіло й пальці. Вони не потисли рук.

— Слухаю вас, — натомість сказав Люк від дверей. Глибокий, виважений голос.

— Я Жан Одинак. Я той чоловік, з яким ваша дружина Манон жила в Парижі. Аж до… Двадцять один рік тому. Впродовж п’яти років.

— Я знаю, — розмірено проказав Люк. — Вона сказала мені, коли дізналася, що помирає.

Двоє чоловіків стояли один навпроти одного, і на якусь божевільну мить месьє Одинакові здалося, що вони зараз обнімуться. Лише вони могли зрозуміти біль один одного.

— Я прийшов просити пробачення.

Усмішка промайнула обличчям винороба.

— Просити кого?

— Манон. Тільки Манон. Як її чоловік ви навряд чи пробачите, що я кохав вашу дружину. Або що був іншим її чоловіком.

Люк звузив очі. Він пильно й гостро подивився на месьє Одинака.

Може, він намагавсь уявити, як Манон подобалося відчувати ці руки? А можливо, питав себе, чи міг Жан кохати його дружину більше, ніж він?

— Чому ви прийшли лиш тепер? — повільно вимовив Люк.

— Я не прочитав тоді листа.

— Боже мій, — вражено вигукнув Люк. — Чому?

Це було найважче.

— Я думав, там просто чергові виправдання, які жінки пишуть, коли їм набридають коханці, — пояснив месьє Одинак. — Не читаючи його, я лиш намагався зберегти свою гідність.

Неймовірно важко говорити ці слова.

А тепер, нарешті, вилий на мене весь свій гнів, будь ласка.

Люк мовчав. Він ходив туди-сюди дегустаційною кімнатою. Нарешті він знову заговорив, тепер — у спину Жану.

— Мабуть, це було жахливо — коли ви прочитали лист і зрозуміли, що помилялись увесь цей час. Що там не написані звичайні слова: «Залишімося друзями» і подібна нісенітниця. Те, що ви думали там побачити, так? «Це не твоя вина, а моя… Сподіваюсь, ти знайдеш когось, гідного тебе…». А там виявилося зовсім інше.

Жан не чекав такого співчуття. Він почав розуміти, чому Манон вийшла заміж за Люка. А не за нього.

— Це було пекло, — додав месьє Одинак. Він хотів сказати більше, набагато більше. Але був приголомшений. Він уявляв, як Манон усе дивилася на двері, які так і не відчинилися. Жан не обертався до Люка. Його очі пекли сльози сорому.

І саме тоді він відчув Люкову руку на своєму плечі.

Люк повернув Жана обличчям до себе. Він дивився йому прямо в очі, не відводячи погляду і передаючи свою скорботу.

Вони стояли мало не впритул, висловлюючи очима невимовне. Жан спостерігав печаль і ніжність, лють і розуміння. Він бачив, що Люк роздумує, що ж їм робити, але помітив також його готовність витримати все, що б не сталося.

Шкода, що я не знав Люка раніше.

Вони могли б горювати разом. Після ненависті й ревнощів.

— Я мушу запитати про це, — сказав Жан. — Воно не йде мені з голови, відколи я побачив її. Вікторія… вона…

— Вона наша донька. Манон була вже на третьому місяці вагітності, коли повернулася до Парижа. Вікторія задумана навесні. Манон уже знала про свою хворобу, але нікому не сказала. Вона вирішила на користь дитини і проти антиракової терапії, коли лікарі запевнили її, що в дитини залишається шанс.

Голос Люка ще й досі тремтів.

— Манон сама вибрала вірну смерть. Вона сказала мені, коли вже було надто пізно… занадто пізно позбутися дитини і спробувати врятувати її. Вона тримала свій рак у секреті аж до того самого листа до вас, Жане. Вона сказала, що їй дуже соромно, що це розплата за те, що вона одночасно кохала обох. Господи! Наче кохання — це злочин… Чому вона була така жорстока до себе? Чому?

Двоє чоловіків стояли. Жоден із них не плакав, але кожен бачив, як другий важко дихає, судомно ковтає, зціплює зуби й намагається тримати себе в руках.

— Ви хочете знати все? — запитав Люк через певний час.

Жан кивнув.

— Так, будь ласка, — попросив він. — Будь ласка, я хочу знати все. І, Люку… Пробачте мені. Я ніколи не хотів красти чиєсь кохання. Пробачте мені, я не встояв і…

— Забудьте! — вибухнув Люк запально й гаряче. — Я не тримаю на вас зла. Звичайно, я почувався, наче кинутий чоловік, коли вона їздила до Парижа. Але коли була поряд зі мною — знову оживав і ставав її коханцем, вашим суперником. Тоді вже ви були обманутим. Однак усе це — частина життя. І яка б не дивна, та не така вже непростима.

Люк ударив кулаком у свою відкриту долоню. Його обличчя палало збудженням. Жан навіть злякався, що цей чоловік будь-якої миті швиргоне ним об стіну.

— Жахливо, що Манон так собі все ускладнила. Місця в моєму серці вистачило б на неї і на вас, присягаю, так само, як і в її серці — на вас і на мене. Вона нічого не відняла в мене. Чому вона собі не простила? Нам було б нелегко разом: і вам, і мені, і їй, і ще кому-небудь. Але в житті не буває легко, хоча можна прожити його по-різному. Їй не треба було боятися — ми знайшли б вихід. На кожну гору є свій шлях, на кожну.

Невже Люк справді вірив у це? Невже можна так глибоко відчувати і при цьому ще й любити інших людей?

— Ходімо! — наказав йому Люк.

Він провів месьє Одинака коридором, праворуч, ліворуч, ще коридор, а потім…

Світло-коричневі двері. Чоловік Манон опанував себе, встромив ключ у замок, повернув його і натиснув на мідну ручку своєю великою, надійною рукою.

— Це кімната, в якій померла Манон, — сказав він сиплим голосом.

Кімната — не дуже велика, але вся залита світлом. Вона здавалася такою, наче в ній і досі жили. Висока дерев’яна шафа, бюро, стілець, на який накинуто одну із сорочок Манон. Крісло, поряд із ним — маленький столик, на ньому — розкрита книга. Кімната обжита, а не така, яку він лишив у Парижі, — похмура, втомлена, сумна, куди він замкнув їхні спогади і їхнє кохання.

Здавалося, що мешканка цієї кімнати кудись ненадовго вийшла. Високі широкі двері вели на кам’яну терасу і далі — до саду, повного кінських каштанів, бугенвілій, мигдалю, троянд і абрикосових дерев. Між ними білий кіт прокладав собі дорогу.

Жан подивився на ліжко. Його накрито яскравою ковдрою з клаптиків. Її Манон пошила перед весіллям, у Парижі, разом із прапором, прикрашеним книжкою-птахом.

Люк простежив за поглядом Жана.

— Вона померла в цьому ліжку. У переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Вона запитала мене, чи переживе ту ніч. Я сказав, що так.

Він повернувся до месьє Одинака. Тепер очі Люка були дуже темні, обличчя перекошене від болю. Самовладання покинуло його. Різким, здушеним, змученим голосом він вигукнув:

— Я сказав, що так. Це був єдиний раз, коли я обманув свою дружину.

Не задумуючись, що робить, месьє Одинак кинувся до Люка і притис його до себе. Чоловік не опирався. Видихнувши «О, Господи!», він обійняв Жана.

— Що б ви не значили одне для одного, воно не зіпсоване тим, що я значив для неї. Вона ніколи не хотіла бути без вас, ніколи.

— Я зроду не обманював свою дружину, — бурмотів Люк, наче не чуючи, що сказав Жан. — Ніколи, ніколи.

Жан Одинак тримав Люка, доки конвульсії стрясали його тіло. Люк не плакав, не розмовляв. Він лиш увесь час здригався в руках месьє Одинака.

Із соромом Жан пригадав переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Він бродив Парижем, полаявся біля Сени й напився. І поки займався цими банальними, дрібними справами, Манон боролася, боролася до самого кінця. І програла.

Я не відчув, що вона померла. Ні болю. Ні землетрусу. Ні блискавки.

Люк опанував себе в руках Жана.

— Щоденник Манон. Вона просила мене віддати його вам, якщо ви коли-небудь прийдете, — сказав він тонким голосом. — Це було її бажання. Вона сподівалася й після смерті.

Чоловіки нерішуче відхилилися один від одного. Люк сів на диван. Він потягся до столика й висунув шухляду.

Жан одразу впізнав цей записник. Манон щось записувала в нього, коли вони вперше зустрілися в потязі. Коли вона плакала, залишаючи Південь, який так любила. І часто вона щось занотовувала в ньому, коли їй не спалось після любощів.

Люк устав і простягнув записник Жанові. Він узяв його, але пальці кремезного винороба на мить притримали записник.

— А це я мушу додати від себе, — сказав він спокійно.

Жан передбачив це і знав, що не має відхилятися. Тому просто заплющив очі.

Кулак Люка поцілив його між губою й підборіддям. Не дуже сильно, але достатньо, аби збити Жана з ніг, щоб у нього все попливло перед очима і він сповз по стіні додолу.

Десь іздалеку до нього долинув примирливий голос Люка.

— Будь ласка, не думайте, що це за те, що ви спали з нею. Я знав, коли одружувався, що їй завжди замало одного чоловіка, — Люк простяг Жанові руку. — Це за те, що ви не прийшли до неї тоді, коли мусили.

І раптом він згадав.

Жан таки відчув щось, коли Манон померла.

У ті дні перед Різдвом, коли він часто напивався, майже впадаючи в сон, перебуваючи в якомусь зміненому стані свідомості, він почув її голос. Нечіткі слова, яких він не міг розібрати. «Друзі вікна», «кольоровий олівець», «світло півдня» і «ворон».

Месьє Одинак стояв у кімнаті Манон, тримав її записник і мав передчуття, що знайде ці слова всередині щоденника. Раптом він відчув у душі глибоке умиротворення, і бажаний біль заслуженого удару обпік йому обличчя.

— Ви зможете цим їсти? — знічено запитав Люк. — Міла приготувала курча з лимоном.

Жан кивнув.

Йому більше не треба запитувати, чому Люк присвятив вино Манон. Він зрозумів.

Боньйо, 24.12.1992

Мама приготувала тринадцять десертів. Різні види горіхів, різноманітні фрукти, родзинки, нуга двох різних кольорів, коржики на оливковій олії, бісквіти з корицею й молоком.

Вікторія з рожевими щічками й сяючими допитливими оченятами лежить у своїй колисці. Вона схожа на свого батька.

Люк більше не лає мене за те, що я йду, а Вікторія лишається, і нічого з цим не вдієш.

Вона буде дуже променистим світлом півдня.

Я попросила Люка дати прочитати цей записник Жанові, якщо він коли-небудь приїде, коли б це не сталося.

У мене немає сили пояснювати все в прощальному листі.

Моє маленьке південне світло. У нас із Вікі було лише сорок вісім днів. Та все ж я мрію про багато років і бачу дуже багато життів, які чекають на мою донечку.

Мама записує ці останні слова за мене, бо в мене немає сили навіть тримати ручку. Я так довго боролася, щоб самій з’їсти тринадцять десертів, а не хліб мертвих.

Думки забирають у мене багато часу.

Слів майже не залишилося. Порозбігалися всі. У світ широкий.

Серед олівців багато кольорових грудочок крейди. У темряві безліч вогнів.

Усі люблять одне одного, і я теж. Усі чудово тримаються й усією душею упадають коло дитини.

(Моя дочка хоче потримати свою дитину. Манон і Вікторія лежать разом, у каміні потріскують гілочки. Підходить Люк і обіймає обох своїх дівчат. Манон робить мені знак, щоб я ще щось записала. Моя рука, у якій я тримаю ручку, крижана. Чоловік приносить мені трохи теплого бренді, але мої пальці не відчувають тепла.)

Дорога Вікторіє, моя доню, моя радосте. Мені так легко жертвувати собою для тебе. Це життя: смійся з нього, і тебе завжди любитимуть.

Що ж до всього іншого, доню, про моє життя в Парижі, прочитай це й не суди суворо.

(Манон робить паузи. Я записую лише те, що вона зараз шепоче. Вона здригається, коли десь відчиняються двері. Досі чекає його, того чоловіка з Парижа. Вона все ще сподівається.)

Чому Жан не приїхав?

Занадто боляче?

Так. Занадто боляче.

Біль робить людину дурною. А дурну людину легко злякати.

Рак життя. Ось що в мого ворона.

(Моя донька розпливається у мене перед очима. Я пишу й намагаюся не плакати. Вона запитує, чи переживе цю ніч. Я брешу їй і кажу: «Так». Вона каже, що я брешу, так само, як Люк.

Вона засинає. Люк бере дитину. Манон прокидається.)

Він отримав лист, каже стара добра мадам Розалет. Вона пригляне за ним, наскільки зможе, наскільки він дозволить їй. Я кажу їй: гордий! Дурний! Біль!

А вона додає, що він побив меблі й онімів. Німий до всього, майже мертвий, каже вона.

Так само, як і я.

(Моя дочка сміється.)

Мама нишком написала щось, чого не треба.

Не хоче мені показувати.

Ми й досі конкуруємо, навіть на фінішній прямій.

І що? Що ми ще можемо зробити? Одягти святкове вбрання і тихо чекати, поки прийде стара з косою?

(Вона знову сміється й кашляє. Надворі атлаські кедри вкрилися снігом, наче саваном. Дорогий Господи, Ти все, що я ненавиджу, бо Ти завчасно забираєш мою дочку, а мене лишаєш горювати з її дитиною. Ти вважаєш, що це правильно? Заміняти мертвих кішок кошенятами, а мертвих дочок онуками?)

Може, варто було б жити звичайним життям до цього самого дня, бо це те, що найбільше дратує смерть — бачити, як ми п’ємо життя до останку?

(Ось знову моя дочка кашляє і тільки за двадцять хвилин може говорити. Вона добирає слова.

Цукор, каже вона, але це не те. Вона нервується.

Танго, шепоче вона.

Друзі вікна, кричить вона.

Я знаю, що вона має на увазі: французькі вікна.)

Жане. Люку. Обидва. Ви, двоє.

Наостанок. Я йду недалеко.

До кінця коридору, в мою улюблену кімнату.

А звідти — в сад. А там я перетворюся на світло і полину, куди схочу.

Іноді, вечорами, я сиджу там і дивлюсь на будинок, де ми жили разом.

Я бачу тебе, Люку, мій дорогий чоловіче, як ти ходиш одними кімнатами, а тебе, Жане — як ти переміщаєшся іншими.

Ви шукаєте мене.

Звичайно ж, мене вже немає в зачинених кімнатах.

Подивіться на мене! Ось сюди.

Зведіть очі, я тут!

Думайте про мене, кличте мене на ім’я!

Усе це стало не менш реальним лише тому, що я пішла.

Смерть нічого не важить.

Для життя вона нічого не вартує.

Ми завжди залишимося тим, чим були одне для одного.

Підпис Манон ледве видно. Більше ніж за двадцять років по тому Жан Одинак схилився над нерозбірливими літерами і поцілував їх.