Маленька паризька книгарня

5

Коти прослизнули в сутінки, щоб понишпорити на кухні в пошуках бляшанки з тунцем, яку месьє Одинак уже підготував для них.

— Агов! — гукнув месье Одинак. — Допомога потрібна?

— Мені нічого не потрібно, — прохрипів Макс Джордан.

Автор бестселера нерішуче виступив наперед, тримаючи по мускатній дині в кожній руці. Обов’язкові навушники мов прилипли до голови.

— І давно ви там стоїте втрьох, месьє Джордан? — запитав месьє Одинак з напускною суворістю.

Джордан кивнув і від збентеження густо почервонів аж до коренів темного волосся.

— Я прийшов якраз тоді, як ви відмовлялися продати мою книжку тій дамі, — промовив він засмучено.

О, Боже. Невчасно ж ти зайшов.

— Ви справді думаєте, що вона жахлива?

— Ні, — швидко відказав месьє Одинак. Найменший вияв вагання Джордан сприйняв би за «Так». Не треба його зайве ранити. До того ж, месьє Одинак насправді не вважав книгу жахливою.

— Тоді чому ви сказали, що я їй не підходжу?

— Месьє… мм…

— Називайте мене просто Макс.

Це означає, що цей хлопець також може звертатися до мене на ім’я.

Востаннє мене так називала шоколадно-теплим голосом…

— Залишмо поки що «месьє Джордан», якщо ви не проти, месьє Джордан. Розумієте, я продаю книги як ліки. Є книги, що підходять мільйонам читачів, а інші — лише сотні. Є навіть ліки — вибачте, книги, — які написані виключно для однієї людини.

— О, Господи! Для однієї людини? Для однієї однісінької? Після всіх отих років роботи?

— Звичайно — якщо це може врятувати життя тієї людини! Тій дамі не потрібна «Ніч» саме зараз. Вона б із нею не впоралася. Побічні ефекти дуже небезпечні.

Джордан замислився. Він роззирнувся довкола. На цій баржі було зібрано тисячі книг. Вони лежали на книжкових полицях, на стільцях, були складені в стоси на підлозі.

— Але звідки ви знаєте, яка в людини проблема і які можуть бути побічні ефекти?

Ну, от як можна пояснити Джордану, що він і сам точно не знає як це робить?

Месьє Одинак використовував вуха, очі та інтуїцію. Раз поговоривши з людиною, він уже був здатен розпізнати, чого не вистачає цій душі. Поза людини, її жести, манера рухатися також підказували йому, що обтяжує чи гнітить її. І, наостанок, він володів тим, що його батько називав «трансперцепція», суперсприйняття. «Можна бачити й чути крізь маскування, яким прикриваються майже всі люди. А під ним уже видно все, що їх турбує, про що вони мріють, і чого їм бракує».

Кожна людина має якийсь дар. Йому перепала «трансперцепція».

Один із його постійних покупців, психотерапевт Ерік Лансон, чий кабінет знаходився біля Єлисейського палацу і який лікував урядових чиновників, якось зізнався месьє Одинаку, що він заздрить його «психометричному таланту сканувати душі точніше від терапевта, котрий страждає через шум у вухах після 30 років слухання».

Щоп’ятниці після обіду Лансон уже був у «Літературній аптеці». Він насолоджувався фентезі на кшталт «підземелля і дракони» і намагався розсмішити месьє Одинака психоаналізом персонажів.

Окрім того, Лансон направляв політиків та їхній уражений стресом адміністративний персонал до месьє Одинака з «приписами», у яких психотерапевт описував їхні неврози умовним літературним кодом: «Кафкіанство з нальотом Пінчона», «Шерлок, абсолютно ірраціональний» або «Чудовий приклад синдрому Поттер-з-під-сходів».

Месьє Одинак уважав за виклик навертати до книжок людей (здебільшого чоловіків), які щодень стикаються із жадобою, зловживанням силою, а також із Сізіфовою природою офісної праці. Яка була радість, коли один із тих замордованих підлиз кинув роботу, що висотувала з нього останні краплі індивідуальності! Часто книга відігравала не останню роль у такому визволенні!

— Розумієте, Джордане, — месьє Одинак спробував зайти з іншого боку, — книга — це лікар і ліки в одній іпостасі. Вона ставить діагноз і призначає лікування. Точно добираю романи для відповідних хвороб: отак я продаю книги.

— Зрозуміло. Мій роман був дантистом у той час, як дама потребувала гінеколога.

— Е-е… ні.

— Ні?

— Звісна річ, книги — це більше, ніж лікарі. Одні романи — це люблячі, вірні товариші на все життя. Інші можуть надавати по вухах. Ще інші — огорнуть вас теплим рушником, коли на вас нападе ота осіння нудьга. А є такі… ну, мов рожева солодка вата, промайне в голові на мить і лишить по собі блаженну порожнечу. Як коротка, бурхлива інтрижка.

— А, так «Ніч» — це одноразове чтиво? Солодкий пиріжок?

Дідько. Старе правило книготоргівлі: ніколи не говори з авторами про книжки інших письменників.

— Та ні. Книги, як люди, а люди, як книги. Ось я розповім вам, як я це уявляю. Я питаю себе: Чи є він або вона головним героєм свого життя? Який у неї мотив? Чи вона — другорядний персонаж у власній казці? Чи вона викреслює себе зі своєї казки, бо чоловік, кар’єра, діти, робота поглинають увесь текст?

Очі Джордана розширилися від здивування.

— Я тримаю в пам’яті близько тридцяти тисяч історій, і це, знаєте, ще небагато, якщо врахувати, що в одній тільки Франції налічується понад мільйон назв. Тут у мене зберігаються вісім тисяч найкорисніших робіт, як набір для першої допомоги. Але я й сам складаю курси лікування. Я готую ліки з літер. Куховарська книга з рецептами, що її читаєш, мов чудовий сімейний вихідний. Роман, герой якого схожий на читача. Поезія, що викликає сльози, які б перетворилися на отруту, якби їх проковтнули. Я слухаю ось цим…

Месьє Одинак вказав на сонячне сплетіння.

— Слухаю також цим, — він потер потилицю. — І цим, — тепер він вказував на м’яке місце над верхньою губою. Якщо тут поколює…

— Та ну, не може бути…

— Ще й як може. — Він міг таким чином «прослухати» до 99,99 відсотка людей.

Хоча на деяких людей його трансперцепція не діяла.

Наприклад, на нього самого.

Але месьє Джордану цього знати поки що не потрібно.

Поки месьє Одинак переконував Джордана, йому в голову вкралася небезпечна думка.

Я б хотів, щоб у мене був син. Щоб у нас із — був син. Я б хотів, щоб у нас із нею було все.

Йому раптом забракло повітря.

Щось таке сталося після того, як він відчинив оту заборонену кімнату. У його куленепробивному склі з’явилася тріщинка — кілька тонесеньких тріщинок — і все може розлетітися на друзки, якщо він не опанує себе.

— Що з вами? Ви якось… важко дихаєте, — почув месьє Одинак голос Джордана. — Я не хотів вас образити. Просто мені було цікаво, як люди реагують, коли ви їм кажете: «Я вам це не продам, бо воно вам не підходить».

— А, оті? Вони просто йдуть собі. А як ваші справи? Як просувається ваш рукопис, месьє Джордан?

Молодий автор, разом із динями, важко опустився в одне з крісел, оточених стосами книг.

— Ніяк. Ані рядка.

— Он як. А коли вам треба його здати?

— Шість місяців тому.

— Оце так. А що ваш видавець про це думає?

— Мій видавець не знає, де я. Ніхто не знає. І ніхто не повинен знати. Я так більше не можу. Я писати більше не можу.

— Отакої.

Джордан нахилився і притулився лобом до динь.

— А що ви робите, коли все летить шкереберть, месьє Одинак? — втомлено запитав він.

— Я? Нічого.

Майже нічого.

Я тиняюся ночами Парижем, доки не втомлюсь. Я чищу двигун Lulu, її корпус і вікна, вилизую всю баржу до останнього гвинтика, щоб вона була готова до відплиття, хоча за останні двадцять років вона нікуди не вирушала.

Я читаю книги — одразу по 20 штук. Скрізь: у вбиральні, на кухні, у кафе, в метро. Я складаю пазли, що займають усю підлогу, а завершивши, розсипаю і починаю все спочатку. Я підгодовую бродячих котів. Я складаю продукти в алфавітному порядку. Іноді я п’ю снодійне. Щоб прокинутись, я приймаю дозу Рільке. Я не читаю книжок, де з’являються такі жінки, як… Я поступово перетворююсь на камінь. Так і живу. Щодень те ж саме. Тільки так я можу вижити. Оце й усе. А більше нічого я й не роблю.

Месьє Одинак змусив себе зупинитися. Хлопець просить допомоги; йому не цікаво, як там справи в месьє Одинака. Тож допоможи йому.

Книгар дістав свій скарб із маленького, старомодного сейфа за прилавком.

«Вогні Півдня» Санарі.

Єдина книга, написана Санарі, а хоч би й під іменем Санарі. «Санарі» — колись місто для засланих письменників, Санарі-сюр-Мер на південному узбережжі Прованса, тепер перетворилось на нерозгаданий псевдонім.

Його чи її видавець, Дюпре, перебував у будинку для літніх людей в Іль-де-Франсі, з оптимізмом переносячи хворобу Альцгеймера. За час візитів месьє Одинака старий Дюпре видав йому зо два десятки версій того, хто такий Санарі і як цей рукопис потрапив до його рук.

Отож месьє Одинак продовжив розслідування.

Упродовж двох десятиліть він вивчав ритм, вибір слів, побудову речень у Санарі, порівнюючи його стиль та інші складові з багатьма авторами. Зрештою месьє Одинак звузив коло можливих авторів до 11 імен: семи жінок і чотирьох чоловіків.

Він би в ноги вклонився одному з них, бо «Вогні Півдня» Санарі — це було єдине, що прошивало його наскрізь, не завдаючи болю. Читати «Вогні Півдня» було все одно, що пити щастя гомеопатичними краплями. Це був єдиний бальзам, що гоїв його рану — ласкавий, прохолодний потік на випалену землю його душі.

Це не був роман у звичному розумінні, радше — оповідання про різні види любові, повне чудових вигаданих слів і настояне на неймовірній людяності. Меланхолійна манера, у якій велася розповідь про неможливість щоденного життя на повну силу, про необхідність сприймати кожен новий день таким, як він є — унікальним, неповторним і дорогоцінним — як ця печаль перегукувалася з його настроєм!

Він простягнув Джорданові свій останній примірник.

— Прочитайте це. Три сторінки щоранку перед кавою, лежачи. Це — перше, що ви мусите прийняти. За кілька тижнів біль уже не буде таким нестерпним. Так, наче вам уже не потрібно буде виправдовуватися за свій успіх перед письменницькою братією.

Макс розвів руки, все ще тримаючи дині, і сторопіло поглянув на нього крізь щілину між динями. Він не витримав:

— Звідки ви знаєте? Я справді терпіти не можу гроші й це жахливе пекло успіху! Найкраще, щоб цього не було. Якщо в тебе щось вийшло, тебе ненавидять, в усякому разі не люблять.

— Максе Джордан, якби я був вашим батьком, я оце дав би вам добрячого прочухана за такі дурні слова. Це чудово, що ви написали цю книгу, вона заслуговує на успіх і варта кожного тяжко заробленого цента.

Зненацька обличчя Джордана засвітилося від гордості та сором’язливої радості.

Що? Що я сказав? «Якби я був вашим батьком?»

Макс Джордан урочисто простягнув дині месьє Одинакові. Вони чудово пахли. Небезпечні пахощі. Як тоді, влітку із…

— Може, пообідаємо? — запропонував автор.

Хлопчисько з навушниками таки дратував його, але він так давно ні з ким не обідав.

Та й… він би сподобався.

Вони розрізали останню диню, коли раптом на трапі почувся стукіт високих вишуканих підборів.

У дверях кухні з’явилася жінка, що приходила вранці. Її очі були червоні від сліз, але яскраво сяяли.

— Гаразд, — сказала вона. — Дайте мені книжки мого типу, і хай дідько забирає тих чоловіків, яким на мене наплювати.

У Макса Джордана відвисла щелепа.