Маленька паризька книгарня

25

Наприкінці першого тижня їхнього перебування в Бріарі чоловік із місцевої ради нишком сказав, що вони мусять або зареєструватися як сезонні торгівці, або рушати далі. Виявилося, що він пристрасний прихильник американських детективів.

— Але відтепер будьте обережними, коли швартуєтеся, — у французької бюрократії немає «білих плям» за визначенням.

Зробивши запаси їжі, пального, води та записавши імена й номери мобільних телефонів жменьки дружніх людей, котрі жили вздовж водних шляхів, вони вийшли з гавані й звернули в боковий канал Луари. Згодом вони вже минали замки, густі ліси, що пахли смолою, і виноградники, де вирощували виноград Совіньйон і Піно Нуар для майбутніх вин Сансера і Пуйї.

Що далі на південь вони прямували, то теплішала літня погода. Час од часу їм траплялися човни з розпластаними на палубі жінками в бікіні.

На річці лугові вільхи, кущі ожини й дикі лози утворювали казкові джунглі в плямах мерехтливого зеленуватого світла, обсипані блискітками деревних часточок. Заболочені затони виблискували серед кущів бузини і похилих буків.

Кунео витягав із буркотливої води рибину за рибиною. На довгому піщаному мілководді їм траплялися сірі чаплі, скопи і стрижі. Тут і там із кущів визирали бобри, полюючи на нутрій. Перед їхніми очима розгорталася стародавня Франція у пишній зелені, грандіозна, велична і далека.

Якось уночі вони пристали до берега біля зарослого пасовища. Панувала тиша. Не чутно було ні сплеску води, ні руху транспорту. Вони були абсолютно одні, і лише крик сов час од часу проносився над водою.

Після вечері при свічках вони витягли на палубу ковдри й подушки і вляглися там — троє чоловіків, голова до голови, наче трикутна зірка.

Угорі Чумацький Шлях простягся смугою світла, інверсійним слідом планет. Тиша була майже нестерпна. Синя глибочінь нічного неба неначе затягала їх.

Макс звідкись дістав тонку цигарку з марихуаною.

— Я категорично проти, — заявив Жан, дрімливо розтягуючи слова.

— Слухаюсь, капітане. Повідомлення отримано. Мені дав її хлопець із Голландії, бо йому нічим було заплатити за Уельбека.

Макс запалив косяк.

Кунео принюхався.

— Пахне шмаленою шавлією.

Він незграбно взяв цигарку і злегка обережно затягся.

— Тьху. Наче лижеш новорічну ялинку.

— Треба впустити його в легені та якомога довше втримувати, — порадив Макс. Кунео так і вчинив.

— Райський бальзам! — прокашляв він.

Жан обережно затягся і дав диму полоскотати йому піднебіння. Одна його половина боялася втратити контроль, а друга прагнула саме цього. Йому досі здавалося, наче гребля часу, звичка й закам’янілий страх не дають його горю вилитися геть. Він відчував, ніби всередині в нього немає нічого, крім кам’яних сліз.

Месьє Одинак ще не зізнався ні Максу, ні Кунео, що жінка, заради поїздки до якої він кинув усе в Парижі, уже давно перетворилася на прах. Не зізнався він і в тому, що йому було соромно, і що саме сором погнав його в цю дорогу. І він навіть гадки не мав, що збирається робити після приїзду до Боньйо або що сподівається там знайти.

Внутрішній спокій? Йому ще треба пройти довгий шлях, аби лише заслужити його.

Добре, нехай. Іще одна затяжка не зашкодить.

Дим був пекучий. Цього разу він затягся глибше. Жан відчув, наче на нього навалився океан важкого повітря. Було тихо, ніби в морських глибинах. Навіть сови мовчали.

— Суперзоряно, — запинаючись, ледве вимовив Кунео.

— Ми, мабуть, летимо по небу. Земля — це диск, точно, так воно і є, — хотів пояснити Макс.

— Або тарілка з м’ясним асорті, — гикнув Кунео.

Вони з Максом пирхнули. Вони сміялися, і їхні голоси лунко звучали над річкою, лякаючи зайченят у підліску, які з переляку залазили ще глибше у свої сонні нірки.

Нічна роса впала на повіки Жана. Він не сміявся.

— Кунео, ця жінка, яку ви шукаєте: якою вона була? — запитав Макс, коли вони перестали сміятися.

— Прекрасна. Молода. І надзвичайно засмагла, — відповів Кунео.

Він помовчав.

— Крім самі-знаєте-де. Там вона була біла, неначе збиті вершки. — Він зітхнув. — І така ж солодка.

Вони милувалися падаючими зірками, що раптом спалахували, миготіли, пролітаючи перед їхніми очима, і десь зникали.

— Безумства кохання найсолодші. Але за них і плата найдорожча, — прошепотів Кунео і підтяг ковдру до самого підборіддя. — За маленькі й великі однаково, — він знову зітхнув. — Була лише одна ніч. У той час Віветт була зарученою з однією умовою — щоб жоден чоловік не торкався її, особливо такий, як я.

— Який? Іноземець?

— Ні, Массімо, проблема не в цьому. Річковий чоловік — ми були табу.

Кунео знову затягся й передав цигарку далі.

— Віветт охопила мене, мов лихоманка, — вона й досі не пройшла. Моя кров кипить, коли я думаю про неї. Її обличчя дивиться на мене з кожної тіні, з кожного променя сонця на воді. Вона мені сниться, але кожна ніч скорочує кількість днів, які ми могли би провести разом.

— Я відчуваю себе жахливо старим і виснаженим, — пожалівся Макс. — Ви обидва переживаєте такі пристрасті! Один двадцять років шукає дівчину, з якою провів лише ніч, а другий зривається з місця, щойно… — Макс урвав сам себе.

Пауза після цих слів відгукнулась поштовхом десь на самому краї його затьмареної свідомості. Чому Макс раптом замовк? Тим часом хлопець повів далі, і Жан вирішив зачекати.

— А я навіть не знаю, чого мені бажати. Я ніколи так сильно не кохав жодну жінку. Завжди звертав увагу на те… якою вона не є. Одна була вродливою, але з презирством ставилася до тих, хто заробляв менше від її батька. Друга — гарненька, але зовсім не розуміла жартів. А ще інша була неймовірно прекрасною, але як тільки роздяглась, почала ридати — навіть не уявляю чому, — то я вирішив не спати з нею. Натомість я загорнув її у свій найбільший светр і всю ніч гойдав на руках. Я вам так скажу: жінки люблять вкластися гарненько й помуркотіти, але все, що отримує чоловік, — це віддавлена рука і розірваний сечовий міхур.

Жан іще раз затягся.

— Десь є і ваша принцеса, Массімо, — запевнив Кунео.

— Ну, і де ж вона?

— Можливо, ви її шукаєте і навіть не здогадуєтеся, що ось-ось зустрінете, — прошепотів Жан.

Так, як було в них із Манон. Того ранку він сідав на потяг із Марселя і навіть не уявляв, що через півгодини зустріне жінку, котра переверне все його життя і повибиває всі підпори, на яких воно трималося. Йому було двадцять чотири, трохи більше, ніж тепер Максу. У нього лишилося тільки декілька годин, проведених із Манон, накрадених за п’ять років. Та він розплатився за ті кілька днів, у які склалися ті години, двадцятьма роками болю, жаги та самотності.

— Та будь я проклятий, якщо ті кілька годин не були варті того.

— Що ви сказали, капітане?

— Нічого, я просто думав. Ви можете тепер-таки почути мої думки? Тоді вам обом доведеться пройти по дошці, і вам кінець.

Його супутники засміялись.

Тиша сільської ночі ставала вже просто фантастичною, поглинаючи час і відриваючи чоловіків од реальності.

— А як щодо вашого кохання, капітане? — запитав Кунео. — Як її ім’я?

Жан довго не відповідав.

— Вибачте, я не хотів…

— Манон. Її ім’я — Манон.

— Вона, мабуть, прекрасна.

— Прекрасна, мов розквітла вишня навесні.

Було так легко заплющити очі й давати відповіді на важкі запитання Кунео, які він ставив своїм м’яким, добрим голосом.

— І розумна, так?

— Вона знає мене краще, ніж я сам. Вона… навчила мене відчувати. І танцювати. Її було легко кохати.

— Було? — запитав голос так тихо, що месьє Одинак не зрозумів, був то голос Макса, Сальваторе чи його внутрішній.

— Вона — мій дім. І мій сміх. Вона…

Він умовк. Померла. Він не міг цього сказати. Він так боявся горя, що стояло за цим словом.

— А що ви скажете їй, коли зустрінетеся?

Жан боровся із собою, а потім вибрав єдину правду, яка узгоджувалася з його мовчанням про смерть Манон:

— Прости мене.

Кунео більше ні про що не запитував.

— Я вам так заздрю, — сказав Макс. — У вас є ваше кохання, ваші прагнення, якими божевільними вони б не здавались. А я, навпаки, відчуваю себе якимось порожнім місцем. Я дихаю, моє серце б’ється, кров тече по венах. Але з моєї писанини нема ніякого пуття. Світ розвалюється, а я скиглю, наче пара пробитих шин. Життя несправедливе.

— Одна смерть чекає на всіх, — холодно нагадав месьє Одинак.

— Це — справжня демократія, — додав Кунео.

— Ну, гадаю, смерть надто заполітизована, — зауважив Макс. Він передав залишок цигарки Жанові.

— А це правда, що чоловіки вибирають коханих, котрі схожі на їхніх матерів? — запитав Кунео.

— Гм, — промовив месьє Одинак і згадав Лірабель Берньє.

— Так, звичайно! Тоді мені треба шукати таку, яка завжди називатиме мене «кара божа» і битиме, коли я читатиму чи вживатиму слова, яких вона не розуміє, — підсумував Кунео з гіркотою в голосі й засміявся.

— А в мене буде така, котра після п’ятдесяти навчиться говорити «ні» і їстиме те, що їй подобається, а не те, що дешевше, — зізнався Макс.

Кунео загасив цигарку.

— Гей, Сальво, — запитав Макс, коли вони майже заснули. — Можна я напишу вашу історію?

— Не смійте, друже, — почулася відповідь Сальваторе. — Придумайте власну історію, юначе Массімо. — Якщо ви заберете мою, то в мене не залишиться жодної.

Макс глибоко зітхнув.

— Ну, гаразд, — сонно пробурмотів він. — То, може, ви обидва хоча б… знайдете кілька слів для мене? Таке, знаєте, улюблене слівце або двійко? На сон прийдешній?

Кунео поцмокав губами:

— Наприклад, молочне суфле? Поцілунок спагетті?

— Мені подобаються слова, що звучать як речі, які вони описують, — прошепотів месьє Одинак. Його очі були заплющені. — Вечірній бриз. Нічний втікач. Літня дитина. Непокора: я бачу маленьку дівчинку в уявній броні, яка відганяє від себе все, чим вона не хоче бути. Гарно вихована, худенька і тиха — іще чого! Леді Непокора, самотній лицар проти темних сил розуму.

— Об деякі слова можна порізатись, — пробурмотів Кунео. — Наче лезо у вусі й на язиці. Дисципліна. Вправа. Розум.

— Слово «розум» у кожного на язиці, тож не дивно, що інші ледве його витримують, — пожалівся Макс. Раптом він засміявся. — Уявіть, що б то було, якби доводилося платити за гарні слова перед їх уживанням.

— Деякі люди зі словесним проносом дуже скоро розорилися б.

— А багачі перестрілялися, скуповуючи всі важливі слова.

— А найдорожчими були б «Я кохаю тебе».

— І вдвічі дорожчими, якщо використовувати їх нещиро.

— Біднякам довелося б красти слова. Або грати в шаради, а не розмовляти.

— Нам усім довелося б це робити, так чи так. «Кохати» — це дієслово, тож… дій. Менше слів і більше справ. Так?

Боже мій, що витворяє цей наркотик.

Згодом Сальво й Макс викотились із ковдр і сковзнули під палубу у свої койки.

Перш ніж зникнути, Макс Джордан озирнувся на месьє Одинака востаннє.

— Щось іще, месьє? — стомлено спитав месьє Одинак. — Хочете ще слово, аби краще спалося?

— Я… ні. Я просто хотів сказати… Ви мені подобаєтеся. Що б там не…

Макс дивився так, наче хотів ще щось додати, але не знав як.

— Ви мені теж подобаєтеся, месьє Джордан. Насправді, дуже подобаєтеся. Я був би радий стати вашим другом, месьє Макс.

Чоловіки дивилися один на одного. Тільки світло місяця падало на їхні обличчя. Очі Макса були в темряві.

— Так, — прошепотів юнак. — Так… Жане. Я з радістю буду вашим другом. Постараюся бути гарним другом.

Останньої фрази месьє Одинак не зрозумів, подумав, що це, мабуть, іще діє трава.

Залишившись на самоті, месьє Одинак просто лежав. Пахощі ночі почали змінюватися. Звідкілясь до нього долинув запах… Може, то лаванда?

Щось здригнулося всередині нього.

Він пригадав, що ще в юності запах лаванди викликав у нього таку саму реакцію, навіть ще до зустрічі з Манон. Ударна хвиля. Ніби його серце вже тоді знало, що колись у майбутньому цей запах асоціюватиметься в нього з жагою. З болем. Із коханням. І з жінкою.

Він глибоко зітхнув і дозволив пам’яті охопити його з голови до п’ят. Так, можливо, він відчув ще тоді, у віці Макса, ту ударну хвилю, яку Манон мала скоро запустити через усе його життя.

Жан Одинак узяв на носі човна прапор, який вишила Манон, і розгладив його. Потім він став навколішки і притулився своїм оком до ока книжки-птаха, у тому місці, де крапля крові Манон висохла і перетворилася на темну пляму.

Скільки вже ночей ми одне без одного, Манон.

Він стояв на колінах із похиленою головою і шепотів:

— Ночі й дні, країни й океани. Тисячі життів прийшли й пішли, а ти все чекаєш на мене.

У кімнаті десь по сусідству.

Знаючи і кохаючи мене.

У моїй пам’яті ти досі кохаєш мене.

Ти — страх, що крушить каміння в мені.

Ти — життя, яке чекає з надією в мені.

Ти — смерть, якої я боюся.

Ти зустрілася мені, і я ховаю свої слова від тебе. Мій смуток. Мої спогади.

Твоє місце — в мені, й увесь наш час, коли ми були разом.

Я загубив нашу зірку.

Ти простила мене?

Манон?