Маленька паризька книгарня

11

Жан ринувся назустріч, став позаду Катрін, вдихнув запах її волосся й відчув її плечі біля своїх грудей. Серце калатало. Неймовірно повільно й надзвичайно обережно він поклав руки на її тонкі зап’ястя. Ніжно обійняв і пестливо провів долонями по її руках.

Важко дихаючи, вона здавлено, неначе пташиним клекотом, вимовила його ім’я:

— Жан?

— Так, Катрін.

Жан Одинак відчув, як дрож пронизав усе її тіло. Хвилями тремтіння виходило із самого центру, нижче від пупка. Розходилося по всьому тілу, як брижі по воді. Чоловік обійняв її ззаду, міцно тримаючи.

Її тіло здригалося, виказуючи, що давно, дуже давно до нього не доторкалися. Вона була як бутон у грубому панцирі.

Така самотня. Зовсім одна.

Катрін ніжно притулилася до нього спиною. Її коротке волосся неймовірно пахло.

Месьє Одинак іще лагідніше доторкнувся до неї, легенько погладив кінчики волосинок, саме повітря над її оголеними руками.

Як чудово.

Іще, молило тіло Катрін. О, будь ласка, ще. Це було так давно, я спрагла. І, будь ласка, ні, ні, не так сильно. Досить, досить. Я не витримую! Як мені не вистачало цього. Я могла обійтись без цього дотепер. Я була така жорстока до себе. Але зараз я розколююсь і струмую, як пісок, я щезаю. Тож допоможи мені — продовжуй.

Невже я чую її почуття?

З її вуст злітало тільки його ім’я, вимовлене щораз по-іншому:

— Жан. Жан? Жан!

Катрін знову притислася до нього й піддалася його рукам. Жар стікав по його пальцях. Він відчував, наче був відразу всім — руками, почуттями, тілом, душею, чоловіком і одночасно кожним м’язом. І все це пульсувало у кінчиках його пальців.

Він доторкався її голої шкіри, куди тільки міг дістати, не зачіпаючи сукні. До її рук, міцних і загорілих, там, де вони виступали з рукавів. Він обхоплював їх долонями, пристосовуючись до них. Гладив її темно-русяву потилицю; її горло, ніжне й м’яке; її дивовижні, вигнуті, заворожливі ключиці. Він пестив її кінчиками пальців, ніжив великим пальцем. Голубив контури її м’язів, міцних і водночас м’яких.

Її шкіра теплішала. Він відчув, як під його руками напинаються її м’язи, як усе тіло Катрін забриніло життям, зробилося гнучке та гаряче. Туга, важка квітка повільно народжувалась із бутона. Королева ночі.

Її ім’я скотилося з його язика.

— Катрін.

Давно забуті відчуття скинули покрови. Месьє Одинак відчув напруження внизу живота. Тепер його руки стали чутливіші — вони відчували не тільки те, що пестили Катрін, а також як її шкіра відкликалася, а її тіло ніжило йому руки у відповідь. Воно цілувало його долоні і пальці.

Як вона це робить? Що вона робить зі мною?

Йому захотілося взяти її на руки й віднести туди, де її тремтливі ноги зможуть відпочити, де він вивчатиме мову її шкіри на щиколотках і під колінами. Чи вдасться йому викликати нові мелодії з неї?

Він хотів побачити, як вона лежить перед ним, з розплющеними очима, від яких несила відвести погляду. Він прагнув доторкнутися до її вуст, обличчя. Жадав, щоб усе її тіло голубило його руки, кожна її частинка.

Катрін обернулася. Її очі — сірі грозові хмари — широко відкриті, дикі й бурхливі.

Жан підняв її. Вона міцно пригорнулася до нього. Поніс її до спальні, ніжно колисаючи дорогою. Її квартира була дзеркальним відображенням його власної. Матрац на підлозі, вішак для одягу в кутку, книги, настільна лампа та програвач.

У великому вікні він побачив своє відображення — силует без обличчя. Прямий. Сильний. І жінка в його руках — та яка жінка.

Жан Одинак відчув, немов із його тіла щось спадає.

Емоційна цвіль, нездатність правильно себе оцінювати.

Бажання бути невидимим.

Я — чоловік… знову.

Він поклав Катрін на просте ліжко з гладеньким білим простирадлом. Вона лежала зі стуленими ногами, випростаними вздовж тіла руками. Він приліг поруч, обличчям до неї, дивився, як вона дихає, як по її тілу вряди-годи пробігає дрож, наче від поштовхів крихітних землетрусів під шкірою.

Ось, у впадинці біля горла. Між грудьми й підборіддям, внизу шиї. Він нахилився й торкнувся губами до пульсування. Знову, наче пташиний клекіт.

— Жан…

Її тремтіння. Її серцебиття. Її тепло.

Він відчув, як Катрін вливається в його губи. Її аромат, і скорочення його м’язів.

Від тепла, яке вона випромінювала, у ньому зайнялося полум’я.

А потім — О! Я помираю! — вона доторкнулася до нього.

Пальцями до тканини, а потім до шкіри. Провела руками вздовж краватки й зарилася під сорочку.

Її доторк до його шкіри неначе змусив пробудитися дуже древнє почуття. Воно поширювалося, переповнюючи месьє Одинака, піднімалося вище й вище, заповнюючи кожну клітину, аж поки не дійшло до горла й не перехопило йому подих.

Він завмер, щоб не сполохати це дивовижне, благоговійне, захопливе відчуття. Затамував подих.

Потяг. Пристрасть. І навіть більше…

Але він змусив себе повільно, якомога повільніше видихнути, щоб не виказати, наскільки захопився цією насолодою і не засмутити Катрін своїм незворушним мовчанням.

Кохання.

Це слово бурхало в ньому разом зі згадкою про це почуття. Раптом він помітив, як його очі наповнюються сльозами.

Мені так її не вистачає.

Із кутика ока Катрін також викотилася сльоза. За ким вона плакала? За ним? За собою?

Вона відняла руки від його сорочки, розстебнула знизу догори, зняла краватку. Він сів, трохи нахилився над нею, щоб їй було легше.

Потім вона поклала руки йому за шию. Не давила. І не тягла.

Її вуста розтулилися, і вона промовила:

— Поцілуй мене.

Він знову й знову проводив пальцями по вустах Катрін, насолоджуючись багатством їх м’якості.

Наступне здавалось таким простим.

Подолати відстань, що лишилася, одним рухом вниз. Щоб поцілувати Катрін. Гра язиків, яка перетворює новизну в знайомство, цікавість у пристрасть, щастя в…

Сором? Нещастя? Збудження?

Залізти їй під сукню, повільно роздягати її, спочатку нижню білизну, потім сукню — так, саме так він вдіє. Він хотів упевнитись, що в неї під сукнею нічого немає.

Але не зробив цього.

Уперше за весь час, відколи вони торкнулися одне одного, Катрін заплющила очі. Якраз тоді, коли її вуста розтулялися.

Вона відгородилася від месьє Одинака. Він більше не розумів, чого ж вона насправді хоче.

Відчув, що щось сталося в самій Катрін. Щось зачаїлося в ній, мучить і не відпускає.

Спогад про те, як це було, коли її цілував чоловік? (Як надзвичайно давно це було? Чи мав він у той час коханку? І хіба це не його слова, гидкі навіть тоді: «Погано, коли ти хворієш» або «Якщо чоловік більше не хоче, щоб жінка приходила до його спальні, то частково це провина жінки»?) Можливо, її тіло згадувало, що його довго зневажали — ніякої ніжності, масажу, пестливих слів. Спогад про те, як чоловік оволодівав нею (ніколи він її не вдовольняв; казав, що не повинен її псувати, бо зіпсовані жінки не люблять так само; і чого б там їй ще не хотілося — йому було байдуже). Спогад про ночі, коли їй здавалося, ніби вона вже ніколи більше не почуватиметься жінкою, що до неї більше ніхто ніколи не доторкнеться, ніхто не вважатиме її прекрасною, ніколи вона не буде наодинці з чоловіком за зачиненими дверима).

Тут були привиди Катрін, що прихопили за компанію і його примар.

— Ми більше не самотні, Катрін.

Катрін розплющила очі. Гроза в них затихла, сріблясті блискавки змінилися на вицвілі знамена поразки.

Вона кивнула. Сльози набігли на очі.

— Так. О, Жане. Цей дурень з’явився в той момент, як я подумала: «Нарешті. Нарешті чоловік доторкнувся до мене так, як я завжди хотіла. А не так, як… ну, цей ідіот».

Вона повернулася на бік, спиною до Жана.

— І сама я колишня. Дурненька покірлива Каті. Котра завжди готова була звинувачувати себе, коли її чоловік був таким відразливим або коли її мати цілими днями не звертала на неї уваги. Я щось пропустила… чогось не догледіла… Була недостатньо спокійною, не дуже щасливою. Я мало любила його і її, інакше вони б не були такими…

Катрін плакала.

Спочатку вона схлипувала тихенько, але коли він закутав її м’якою ковдрою і міцно притиснув до себе, підтримуючи рукою її голову, ридання стало голосніше. Просто серце розривалося.

Він відчував, як у його руках вона йшла через усі долини, над якими раніше тисячі разів пролітала уві снах. Нажахана, що ось-ось упаде, втратить контроль або потоне в болю. Саме це вона зараз робила.

Вона падала. Змучена турботами, горем і приниженням, Катрін спускалася на самісіньке дно.

— У мене більше не було друзів… Він сказав, що вони просто хочуть купатись у славі. У його славі. Він не міг навіть уявити, що для них я можу бути цікавою. Стверджував, що я йому потрібна, хоча це було не так. Він навіть не бажав мене… Хотів мати мистецтво для себе… Я закинула своє заради його кохання, але цього було замало для нього. Може, мені треба було померти, щоб довести, що він був усім для мене? І що він був більшим, ніж я коли-небудь?

А потім, як остаточний присуд, Катрін хрипко прошепотіла:

— Двадцять років, Жане. Двадцять років без життя… Я наплювала на своє життя і дозволила іншим наплювати на нього.

У якийсь момент вона почала дихати спокійніше. Потім заснула. Її тіло обм’якло в руках месьє Одинака.

І вона також. Двадцять років. Вочевидь існує багато способів зіпсувати собі життя.

Месьє Одинак знав, що тепер його черга. Тепер він мусить спуститися на самісіньке дно.

У вітальні, на його старому, пофарбованому білою фарбою кухонному столі лежав лист Манон. Невесела втіха дізнатися, що не лише він втрачав час.

Раптом він подумав, що було б, якби Катрін двадцять один рік тому зустріла його, а не месьє Ле П.

Месьє Одинак довго роздумував, чи готовий він до листа.

Звичайно ж ні.

Він зламав печатку, жадібно ковтнув запах паперу. Заплющив очі й на хвилину нахилив голову.

Потім месьє Одинак сів на стілець із бістро і почав читати лист Манон до нього двадцятиоднорічної давності.