Маленька паризька книгарня

35

День привітав Жана й Макса за пізній сніданок тридцятичотириградусною спекою й сюрпризом від Семі. Вона разом із Кунео ходили в магазини й купили їм усім мобільні телефони з попередньою оплатою.

Месьє Одинак скептично оглянув телефон, який жінка підштовхнула до нього між круасанами і чашками кави. Йому довелося начепити окуляри, аби роздивитися цифри.

— Такі штуки у вжитку вже років з двадцять, можете їм довіряти, — піддражнив його Макс.

— Я записала вам наші номери, — інструктувала Семі Жана. — І прошу вас телефонувати нам. Навіть якщо все гаразд або ви не знаєте, як зварити яйце-пашот. Або якщо вам нудно й хочеться вистрибнути з вікна, щоб знову відчути себе живим.

Жана зворушила щирість Семі.

— Дякую, — сказав він зніяковіло.

Його обеззброїла її відкрита, смілива прихильність. Чи не за це люди так люблять дружбу? Крихітна Семі майже щезла в його обіймах.

— Я, мм… Я хотів би вам щось дати, — промовив месьє Одинак. Він знічено підштовхнув ключі від баржі до Кунео.

— Мій шановний найгірший у світі брехун і найкращий кухар на захід від Італії, віднині я мушу мандрувати далі без свого човна. На підставі вищесказаного я передаю Lulu до ваших рук. Хай тут завжди буде вільний куточок для котів і письменників у пошуках сюжетів. Ви згодні? Ви не зобов’язані, та якщо згодні, то я буду радий знати, що ви доглянете мій човен. Так би мовити, у безстрокове користування. То як?

— Ні! Це — ваша робота, ваш офіс, ваші ліки для душі, ваш сховок і ваш дім. Ваша баржа — це ви і є, дурний ви дивак. Ви не можете віддавати таке незнайомим людям, як би їм не хотілося це мати! — закричала Семі.

Вони ошелешено дивились на Саманту.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Я… е-е… Я мала на увазі те, що сказала. Так не піде. Поміняти мобільний телефон на книжкову баржу? Нізащо! Це жахливо! — вона нервово засміялась.

— Здається, ця нездатність брехати — справжній подарунок у житті, — відзначив Макс. — І до слова, поки мене ще ніхто не спитав. Ні, мені не потрібен човен, та я був би вдячний вам, Жане, якби ви мене підвезли на своєму автомобілі.

У Кунео очі наповнилися слізьми.

— Шкода, шкода, — це все, що він міг сказати. — Шкода, капітане. Шкода, все. Я… от дідько… і все таке інше.

Вони детально обговорили всі за і проти цієї справи. Що більше вагалися Кунео і Семі, то дужче наполягав на своєму Жан. Макс не втручався, лиш один раз запитав:

— Здається, це називається харакірі чи ще якось?

Месьє Одинак не зважав на нього. Він відчував, що це слід зробити, однак йому довелося майже весь ранок умовляти Кунео і Семі.

Помітно зворушений, італієць нарешті промовив урочисто:

— Добре, капітане. Ми приглянемо за вашим човном, доки ви не захочете його забрати. Немає значення коли: післязавтра, за рік, через тридцять років. А котам і письменникам завжди раді.

Вони скріпили угоду, емоційно обнявшись усі разом. Семі відпустила Жана і ніжно подивилася на нього.

— Мій улюблений читачу, — промовила вона з усмішкою. — Про кращого я не могла й мріяти.

Макс і Жан спакували свої речі в рюкзак Макса та у кілька великих сумок і зійшли на берег. Крім одягу, месьє Одинак узяв із собою тільки перші сторінки своєї книги: «Велика енциклопедія помірних емоцій».

Він не відчув узагалі нічого, коли Кунео завів двигун і вміло скерував Lulu у фарватер. Месьє Одинак бачив і чув Макса поряд та йому здавалося, що хлопець теж відпливає, як книжкова баржа. Макс махав обома руками, кричав «Чао» і «Салют», а в месьє Одинака, навпаки, не стало сили навіть підняти руку.

Він дививсь услід своїй баржі, аж поки вона не зникла за поворотом ріки. І потім ще довго глядів у той бік, чекаючи, доки пройде оніміння і він знову зможе відчувати. Коли він, нарешті, зміг повернутися, то побачив Макса, який тихо сидів на лавці, чекаючи на нього.

— Поїхали, — сказав месьє Одинак різким, сухим голосом.

Уперше за п’ять місяців вони зняли гроші з рахунків у відділеннях своїх банків у Авіньйоні, хоча для цього знадобилися десятки телефонних дзвінків, передача факсом зразків їхніх підписів для порівняння і прискіпливе вивчення їхніх паспортів. Зрештою вони орендували маленький молочно-білий автомобіль на станції TGV і вирушили до Люберона.

Вони вибрали другорядну дорогу на південний схід від Авіньйона. До Боньйо було всього тридцять миль. Макс захоплено виглядав із відкритих вікон. Ліворуч і праворуч поля соняшників, пишні зелені килими винограду й ряди кущів лаванди розмальовували тутешній край мозаїкою кольорів. Жовті, темно-зелені й лілові під небесним склепінням кольору густої блакиті, всіяним білими подушками хмар.

Далеко на обрії вони вже могли роздивитися Великий Люберон і Малий Люберон — довга столова гора, а праворуч — невеличкий стільчик до неї.

Сонце валило з ніг, вгризаючись у землю і плоть, наповнюючи поля і села владним блиском.

— Нам потрібні солом’яні капелюхи, — мляво простогнав Макс.

— Нам потрібен дезодорант і крем від сонця, — відрізав месьє Одинак. Макс явно був у своїй стихії. Він вписався в цей пейзаж, наче відповідна частинка пазла.

Але не Жан. Усе навкруг здавалося йому навдивовижу далеким і чужим. Він і досі відчував певне заніміння.

На вершечках зелених пагорбів, неначе корони, лежали села. Бежевий піщаник і світла черепиця для запобігання перегріву. У небі патрулювали величні хижі птахи. Дороги — вузькі й порожні.

Манон бачила ці гори, пагорби й барвисті поля. Вона відчувала це м’яке повітря. Їй були знайомі ці столітні дерева, під пологом яких причаїлися цикади. Їхнє незмовкаюче тріщання звучало для Жанового вуха як: «Що? Що? Що?».

Що ти тут робиш? Що ти тут шукаєш? Що ти тут відчуваєш?

Нічого.

Цей край не справив на Жана ніякого враження.

Вони майже минули Менерб із його скелями кольору карі і наближалися до долини Калавон і Боньйо повз виноградники й садиби.

— Боньйо височіє, мов етажерка, між Великим Любероном і Малим Любероном. Ніби п’ятишаровий торт, — розповідала Манон месьє Одинакові. — На самому верху — стара церква і столітні кедри, а також наймальовничіше кладовище в Любероні. Унизу, в самій основі, — винороби, садоводи та будинки відпочинку. А між ними — три шари будинків і ресторанів. Усе обплутане крутими доріжками і сходами — ось чому в усіх тутешніх дівчат такі здоровенні міцні литки, — вона показала Жанові свої, і він поцілував їх.

— Я думаю, тут чудово, — промовив Макс.

Вони продеренчали ґрунтовими дорогами, об’їхали соняшникове поле, минули виноградник і мусили визнати, що й гадки не мають, де перебувають.

Жан з’їхав на узбіччя.

— Вона має бути десь недалеко, ця садиба «Le Petit St Jean», — бурмотів Макс, утупившись у карту.

Стрекотіли цикади. Тепер це скидалося більше на: «Хі-і, хі-і, хі-і, хі-і, хі-і». Крім цього, було так тихо, що лише м’яке цокання системи охолодження двигуна порушувало глибоку тишу цієї сільської місцини.

Раптом почулося деренчання трактора, що швидко наближався. Вони ніколи раніше не бачили такого трактора: він був надзвичайно вузький, а його шини — тонкі, але дуже високі, що давало йому змогу швидко їздити між рядами винограду.

За кермом сидів юнак у бейсболці, сонцезахисних окулярах, укорочених джинсах і вицвілій футболці. Він прогуркотів повз них і кивнув. Макс відчайдушно замахав руками, і трактор, проїхавши ще кілька ярдів, зупинився. Макс підбіг.

— Вибачте, месьє! — Жан почув, як Макс намагався перекричати шум двигуна. — Як нам знайти садибу з назвою «Le Petit St Jean», що належить Бріжіт Бонне?

Чоловік вимкнув двигун, зняв бейсболку, сонцезахисні окуляри і провів рукою по обличчю, поправляючи шоколадно-каштанове волосся, що каскадом упало йому на плечі.

— О, пардон, пардон, мадемуазель. Я думав, що ви… е-е… чоловік, — почув Жан розпачливе каркання Макса.

— Б’юсь об заклад, ви уявляєте собі жінок, затягнутих у вузькі сукні, а не за кермом трактора, — холодно відказала незнайомка, знову збираючи волосся під бейсболку.

— Або вагітними, босими й прикованими до плити, — додав Макс.

Незнайомка завагалась, а потім голосно розреготалася.

Жан витяг шию, щоб краще бачити тих двох. Однак дівчина вже начепила свої великі чорні окуляри й пояснювала Максові дорогу: садиба Бонне розташована на дальньому краю виноградника, і їм просто слід об’їхати його праворуч.

— Мерсі, мадемуазель.

Решта слів Макса потонула у витті дроссельної заслінки. Тепер месьє Одинак бачив тільки нижню частину обличчя дівчини — її губи здригнулися у веселій усмішці. Потім вона натисла педаль акселератора майже до підлоги і поїхала, здійнявши за собою хмарку пилу.

— Тут і справді чудово, — сказав Макс, повернувшись до машини. Жанові здалося, що навколо нього було сяйво.

— Щось сталося? — запитав він.

— Із тією жінкою? — сказав Макс зі сміхом, трохи заголосним і дещо зависоким. — Ну, коротко кажучи, тобто прямо, ну, ось так, от… але все одно, вигляд у неї дивовижний.

Макс був щасливим, неначе іграшковий плюшевий зайчик, подумав Жан.

— Замурзана, спітніла, але однаково симпатична. Мов шоколад на холодильнику. Ні, не так, навпаки… нічого не трапилося. Гарний трактор. А чому ви питаєте?

— Так, просто, — збрехав Жан.

За декілька хвилин вони знайшли садибу «Le Petit St Jean». Садиба початку вісімнадцятого століття наче зійшла зі сторінок ілюстрованої книги: сірий, як вода, камінь, високі вузькі вікна, сад у такому повному й екстравагантному цвітінні, ніби намальований. В інтернет-кав’ярні Макс наткнувся на сайт www.luberonweb.com, а вже там він знайшов мадам Бонне, у якої була остання вакансія в тій місцевості. Вона здавала кімнату у своєму перебудованому голубнику, pigeonnier, сніданок включено.

Бріжіт Бонне — невисока, з коротким волоссям, жінка під шістдесят — чекала на них із теплою усмішкою й кошиком, повним абрикос. На ній був чоловічий жилет, світло-зелені штани-бермуди. Широкополий капелюх довершував цей образ. Мадам Бонне засмагла, наче горіх, а очі сяяли, мов розтоплена синява.

Абрикоси в її кошику вкриті ніжним пушком, а голубник виявився дванадцятифутовим квадратним притулком із мискою для вмивання, вбиральнею завбільшки із шафу, кількома гачками замість гардеробу і незручним вузьким ліжком.

— А де ж друге ліжко? — поцікавився Жан.

— О, месьє, ліжко тільки одне. А хіба ви не пара?

— Я спатиму надворі, — швидко запропонував Макс.

Голубник був маленький, проте чудовий. А з його високих вікон видно всю округу, аж до плато Валенсоль. Будиночок стояв посеред величезного фруктового і лавандового саду з терасою із гравію та широкою кам’яною стіною, яка нагадувала залишки якогось замку. Неподалік від голубника жебонів маленький затишний фонтанчик. У ньому можна охолодити пляшку вина, а потім сидіти на стіні, звісивши ноги, і дивитися поверх садів, овочевих полів і виноградників аж ген на долину, на якій, здавалося, не було ні доріг, ані інших ферм. Той, хто вибирав цю місцину, мав гостре око і знався на пейзажах.

Макс вистрибнув на стіну й задивився на рівнину, однією рукою затуляючись од сонця. Якщо прислухатись, то можна почути двигун трактора й побачити маленьку хмарку пилу, яка розмірено переміщувалася зліва направо, а потім назад — справа наліво.

Ще більше кущів лаванди, троянд і фруктових дерев насаджено навколо тераси з голубником. Два стільці зі зручними яскравими сидіннями стояли біля столу, прикрашеного мозаїкою, під просторою парасолькою. Тут мадам Бонне подала чоловікам по пузатій, крижаній пляшці Оранжини, і, як привітання, — трохи охолодженого bong veng, або, як вона вимовляла з прованським акцентом, — bon vin — мерехтливого блідо-жовтого вина.

— Це bong veng — вино місцеве, Люка Бассета, — щебетала вона. — Маєток збудовано у сімнадцятому столітті. Він лежить на тому боці D36, всього п’ятнадцять хвилин ходу. Їхнє Manon XVII цьогоріч завоювало золоту медаль.

— Перепрошую, їхнє що? Manon? — запитав шокований месьє Одинак.

У Макса вистачило духу, щоб побесідувати з їхньою схвильованою господинею і всіляко їй подякувати. Макс роздивлявся винну етикетку, а Бріжіт Бонне пішла собі потихеньку між чудовими бордюрами, час від часу зупиняючись і щось піднімаючи. Над словом «Манон» надруковано малюнок обличчя — в обрамленні ніжних кучерів, з ледве вловимою усмішкою і великими, глибокими очима, що дивилися прямо на глядача.

— Це ваша Манон? — спитав вражений Макс.

Жан спочатку кивнув, а потім заперечно похитав головою. Ні, звичайно ж це не була Манон. Тим паче не його Манон. Його Манон — мертва і прекрасна, вона жила тільки в його снах. А тепер, ні з того ні з сього, вона дивиться на нього з цієї пляшки вина.

Він узяв пляшку з рук Макса й ніжно провів пальцем по малюнку обличчя Манон. Її волосся. Її щока. Її підборіддя, рот, шия. Він торкався її в усіх цих місцях, але…

Тільки тепер почалося тремтіння. Воно з’явилося в колінах і пішло вгору, заливаючи живіт і груди чимось гарячим і дрижачим, вступаючи в руки, пальці, хапаючи губи і повіки. Серце майже зупинилося.

Він шепотів якимось пласким голосом:

— Вона любила звук, який видавали абрикоси, коли їх придавити. Їх треба було обережно брати великим і ще двома пальцями, злегенька придавлювати, і вони розкривалися зі звуком «кник». Її кота звали Няв. Узимку Няв любив спати на голові Манон, наче шапка. Манон казала, що вона успадкувала пальці ніг від батька — такі ж пропорційні і витончені. Вона дуже любила батька. А ще вона любила пироги із сиром Банон і лавандовим медом. Іноді вона сміялась уві сні, Максе. Вона була дружиною Люка, а я був просто її коханцем. Люк Бассет, виноградар.

Жан підняв голову. Тремтливими руками поставив пляшку на мозаїчний стіл. Йому хотілося розбити її об стіну — якби не якийсь ірраціональний страх, що може розбитись обличчя Манон.

Жан ледве витримував усе це. Він насилу витримував себе. Він перебував в одному із наймальовничіших місць на землі з другом, який став йому сином і довіреною особою. Він спалив за собою мости і приплив на південь по воді і сльозах.

Тільки для того, аби зрозуміти, що ще не готовий.

У його уяві він досі стояв у коридорі перед своєю квартирою в пастці за стелажем.

Невже він уявив собі, що сам приїзд сюди якимось дивом усе вирішить? Що всі свої муки він залишить позаду, на водних шляхах, і за свої невиплакані сльози отримає від мертвої жінки відпущення гріхів? Що він уже зробив достатньо, щоб заслужити прощення?

Так, зробив.

Але від цього не легше.

І ніколи не буде легше.

Месьє Одинак сердито випроставсь і з усієї сили крутонув пляшку. Він більше не хотів, щоб Манон так дивилася на нього. Ні. Він не хоче бачити її таку — ніби чужу людину, з незворушним, байдужим серцем — щоб не втратити її вдруге.

Макс простяг йому руку, і Жан міцно потис її. Дуже міцно.