Маленька паризька книгарня

27

Не мовивши й слова, вони попливли на південь через Бургундію бічним каналом Луари, через могутні зелені зарості дерев, що кронами зімкнулись над каналом, утворюючи своєрідне склепіння, мов у кафедральному соборі. Деякі виноградники були такі великі, що ряди винограду, здавалось, сягали обрію. Скрізь цвіли квіти; навіть шлюзи й мости були вкриті ними.

Троє чоловіків їли безмовно, мовчки продавали книги покупцям на березі й уникали один одного. Того вечора вони читали, кожен у своєму кутку човна. Спантеличені коти бродили від одного до іншого. Однак навіть вони не могли вирвати чоловіків з їхньої умисної ізоляції. Ні тертя головами, ні довгі погляди, ні запитальне нявкання не отримували жодної відповіді.

Загибель олениці розбила зірку з трьох чоловіків. Тепер кожен із них ізольовано рухавсь у часі — у жахливих лабіринтах часу.

Жан довго просиджував у роздумах над розлініяним шкільним зошитом, що завів для своєї енциклопедії емоцій. Він дививсь у вікно, не помічаючи, як небо палає всіма кольорами, від червоного до помаранчевого. Думки тяглися, мов патока.

Наступного вечора вони минули Невер. Після коротких, напружених дебатів: «А чому не Невер? Ми б могли продати там трохи книг», «У Невері повно книгарень, та ніхто не торгує дизельним пальним» — пришвартувалися, якраз перед закриттям шлюзу, на ніч біля крихітного сільця під назвою Апремон-сюр-Альє, яке вгніздилося на вигині річки Альє. Кунео знав тут кількох людей — скульптора із сім’єю, котрі замкнуто жили в окремому будинку між селом і річкою.

Звідси, із «Саду Франції», було недалеко до Дігуена і повороту на Центральний канал, що приведе їх до Рони, а потім, річкою Сей, до Кюізері — міста книг. Кафка і Ліндґрен вистрибнули на берег, щоб пополювати в лісі, що ріс уздовж річки.

За мить із дерев здійнявся шквал птахів.

Коли троє чоловіків ішли селом, Жанові здалося, що вони повернулись у п’ятнадцяте століття. Високі дерева з великими кронами, грунтові дороги, купки будиночків із жовтого пісковику, рожевувата земля і червона черепиця, навіть квіти в садах і зарості плюща над будинками — усе свідчило про те, що вони повернулися до Франції давно минулої епохи лицарів і відьом. Там був невеликий замок, який бовванів над цим тодішнім селом мулярів і будівельників. Стіни замку сяяли золотисто-червоним кольором у променях призахідного сонця. І тільки сучасні велосипеди туристів, котрі отаборилися на березі річки Альє, псували все враження.

— Гарненьке кровожерне містечко, — бурчав Макс.

Зайшовши за стару приземкувату круглу вежу, вони потрапили до квітчастого саду. Міріади квітів буяли такою кількістю рожевого, червоного і білого, що від цього виду й пахощів у Жана запоморочилось у голові. Величезні гліцинії звисали над доріжками, а на озері височіла самотня пагода, до якої можна дістатися тільки стрибаючи по каменях.

— Невже тут справді живуть реальні люди, чи все це — просто кіношні декорації? — запитав Макс. — Що це таке? Видова листівка для американських туристів?

— Так, Максе, тут справді живуть люди, котрі протистоять реальності трохи більше, ніж інші. І ні, Апремон — не для американців; це просто данина прекрасному, — пояснив Кунео.

Він розсунув гілки великого куща рододендрона, за яким виявилися приховані двері у високій старій кам’яній стіні. Він штовхнув їх, і вони увійшли до просторого саду із гарно доглянутим газоном, що вів до чудового маєтку з високими стулчастими вікнами, баштою, двома крилами і терасою.

Жан почувався ніяково, ні в сих ні в тих. Він уже не пам’ятав, коли ходив до когось у гості. Підійшовши ближче, вони почули бренькання піаніно і вибухи сміху, а перетинаючи сад, месьє Одинак помітив жінку, котра сиділа на стільці під мідним буком і щось малювала на полотні. На ній був тільки старий стильний капелюх. Поряд із нею, за піаніно на коліщатах, сидів юнак у старомодному англійському літньому костюмі.

— Гей! Ви, із симпатичним ротом! Ви вмієте грати на піаніно? — гукнула оголена жінка, запримітивши трьох чоловіків.

Макс почервонів і кивнув.

— Тоді заграйте мені що-небудь. Фарби люблять танцювати. А мій брат не відрізняє сі від сі-бемоль.

Макс втиснувся між табуреткою й піаніно на коліщатах і намагався не витріщатися на груди жінки — тим паче, що в неї була одна тільки ліва грудь. Тонка червона лінія на правому боці тіла видавала місце, де колись була її кругла, повна, молода близнючка.

— Гарно роздивіться, вдовольніть свою цікавість, — запропонувала вона. Жінка зняла капелюх і показалась Максові: лисий череп, вкритий пушком пророслого волосся. Покалічене раком тіло боролося за повернення до життя.

— У вас є улюблена пісня? — поцікавився Макс, проковтнувши ніяковість, захоплення і жалість.

— Авжеж, містере Звабливі губи. Повно. Тисячі! — вона нахилилася вперед, прошепотіла щось на вухо Максові, знову наділа капелюх, набрала пензликом червоної фарби на палітрі й приготувалась. — Я готова, — сказала вона. — І називайте мене Елайя.

Залунала мелодія «Fly Me to the Moon». Макс грав чудову джазову версію пісні, а художниця працювала пензликом у такт музиці.

— Це дочка Хав’єра, — пошепки сказав Кунео месьє Одинакові. — Вона бореться з раком іще з дитинства. Я радий бачити, що вона, очевидно, досі виграє.

— Нічого собі! Не може бути! Гадаєш, можеш отак, мов грім серед ясного неба, з’явитися після стількох років?

Жінка, майже Жанова ровесниця, прибігла з тераси і впала в обійми Кунео. В її очах виблискували іскорки сміху.

— Ах ти ж чортове веретено для макаронів! Глянь, хто об’явився, Хав’єре — наш Вернигора!

Чоловік у грубих потертих вельветових штанях і картатій сорочці вийшов із будинку, що, як Жан помітив, роздивившись ближче, виявився зовсім не таким величним, як привиділося здалеку. Його славні дні золотих канделябрів і десятків слуг залишилися далеко в минулому.

Тепер жінка зі смішливими очима повернулася до Жана.

— Привіт, — сказала вона. — Ласкаво просимо до Флінтстоунів.

— Привіт, — почав Жан. — Моє ім’я…

— О, забудьте про імена. Тут вони не потрібні. Тут кожен називає себе так, як сам хоче. Або тим, що в нього гарно виходить. У вас є схильність до чого-небудь? Чи у вас особливий випадок?

У її темно-каштанових очах виблискували іскри.

— Я — Вернигора! — вигукнув Кунео. Йому була знайома ця гра.

— Я… — почав месьє Одинак.

— Не слухай його, Зельдо. Він — читач душ, ось хто він, — проголосив Кунео. — Його звуть Жан, і він знайде для тебе таку книгу, після якої ти знову спатимеш спокійно.

Він розкинув руки для обіймів, коли чоловік Зельди постукав його по плечу.

Хазяйка маєтку подивилась на Жана уважніше.

— Це правда? — запитала вона. — Ви можете так зробити? Тоді ви станете чудотворцем.

У кутиках усміхнених вуст таїлися сліди печалі.

Месьє Одинак роззирнувся по саду, і його погляд зупинився на Елайї.

Макс якраз вибарабанював на клавішах хуліганську версію пісні «Hit the Road, Jack» для Хав’єра і хворої дочки Зельди.

Зельда, мабуть, втомилася, подумав месьє Одинак, втомилася від того, що їм так довго доводиться жити під одним дахом зі смертю.

— Ви дали йому ім’я?

— Йому?

— Тому, що живе й спить у тілі Елайї або ж вдає, що спить.

Зельда провела рукою по неголених щоках месьє Одинака.

— Ви знаєте все про смерть, еге ж? — вона сумно усміхнулась. — Його — рак — звуть Лупо. Це ім’я дала йому Елайя, коли їй було дев’ять. Лупо, мов пес із мультфільму. Вона уявляла, що вони разом живуть у її тілі, неначе сусіди в будинку. З повагою ставилася до того, що іноді він вимагав більше уваги. Вона каже, що так їй легше, ніж якби уявляла, що він хоче зруйнувати її. Хто ж руйнуватиме власний будинок?

Зельда усміхалася, з любов’ю поглядаючи на свою дочку.

— Лупо живе з нами вже понад двадцять років. — Мені здається, що він почав також відчувати себе старим і втомленим.

Раптом вона відвернулась од Жана й кинула погляд на Кунео, ніби картаючи себе за відвертість.

— Тепер твоя черга. Де ти був, чи знайшов ти Віветт, чи залишитесь ви на ніч? Розкажи мені все. І допоможи на кухні, — командувала вона неаполітанцем, узявшись із ним за руки й ведучи його до будинку. Хав’єр обійняв італійця лівою рукою за плечі, а брат Елайї — Леон — ішов за ними.

Жан почувався зайвим. Він безцільно бродив садом. У куточку саду, в густій тіні під буком, він знайшов вивітрену кам’яну лавку. Тут його ніхто не помічав, а йому було видно все. Він бачив будинок і спостерігав, як там почали вмикати світло і мешканці дому ходять по його кімнатах. Він бачив, як на великій кухні працювали Кунео і Зельда і час від часу туди заходив Хав’єр, котрого про щось питали, бо вони з Леоном сиділи за обіднім столом і курили.

Макс більше не грав на піаніно. Елайя і він тихо розмовляли. А потім вони поцілувалися.

Невдовзі Елайя повела Макса за собою вглиб дому. В еркерному вікні спалахнула свічка. Жан бачив тінь Елайї на колінах над Максом. Вона притиснула його руки до того місця, де билося її серце, коли нахилилася над ним. Жан бачив, як вона крала ніч, на яку Лупо не мав жодного права.

Макс усе ще лежав, коли Елайя в довгій футболці висковзнула з кімнати і побігла на кухню. Месьє Одинак спостерігав, як вона всілася на лавці біля батька.

Скоро й Макс добрався до кухні. Він допоміг накривати на стіл і відкорковувати вино. Зі своєї схованки месьє Одинак помічав, як Елайя дивилася на Макса, коли він повертався до неї спиною. При цьому вона пустотливо гримасувала, наче все це був якийсь розіграш. Він, сором’язливо усміхаючись, дивився на неї очима лані, коли вона відверталась.

— Будь ласка, не закохуйся в жінку, яка помре, Максе. Це майже нестерпно, — шепотів Жан.

Він відчув, ніби щось стиснулось у його грудях. Воно пробило собі дорогу крізь горло і вихлюпнулось із рота.

Глибоке, сильне ридання.

Як вона кричала. Як ця олениця кричала! О, Манон.

А потім прийшли вони: сльози. Він заледве спромігся обіпертися об бук, обхопивши руками його стовбур для опори.

Він схлипував, плакав. Жан Одинак ридав, як ніколи раніше.

Він учепився в дерево. Піт тік градом. Він чув звуки, що доносилися з його рота, і це було так, наче прорвало греблю. Він не уявляв, як довго це тривало. Кілька хвилин? Чверть години? Довше?

Він затуляв руками глибокі розпачливі ридання, аж раптом вони припинилися. Наче він розрізав гнійник і видушив інфекцію. Усе, що залишилось, — це виснажлива порожнеча й тепло, незнайоме тепло, що, мабуть, вироблялось якимось двигуном, який приводився в рух сльозами. І саме це змусило месьє Одинака встати й піти через сад, швидше й швидше, бігом, прямо в простору кухню.

Вони ще не почали їсти, і це викликало в нього дивне, швидкоплинне відчуття радості, бо ці незнайомі люди чекали на нього, значить, він не був зайвим.

— І, звичайно, як і картина, гарний паштет може… — розходився Кунео. Він зупинився на півслові, і всі здивовано подивилися на месьє Одинака.

— Ось і ви! — сказав Макс. — Де ви ховалися?

— Максе. Сальво. Я мушу вам дещо розповісти, — випалив Жан.