Маленька паризька книгарня

37

Кому: Катрін [прізвище знаменитого Ле П.-Самі-Знаєте-Кого],

27 вулиця Монтаньяр, 75011, Париж

Санарі-сюр-Мер, серпень

Далека Катрін!

Море поки що виблискувало двадцятьма сімома кольорами. Сьогодні — суміш блакитного й зеленого: бензин, як сказали жінки в магазині. Їм видніше, та я називаю цей колір «мокрий бірюзовий».

Море може кричати до тебе, Катрін. Воно може дряпатися, неначе кіт. Пригортатися і пестити тебе. А може бути гладеньким, ніби дзеркало, а наступної миті бушує, затягаючи серфінгістів у свої смертельні обійми. Воно щодень інше, і чайки під час шторму верещать, мов маленькі діти, а в сонячні дні кричать, наче глашатаї слави. «Ура! Ура! Ура!» — гукають вони. Краса Санарі може вбити, а ти й з місця не зрушиш.

Мій холостяцький період в «belle bleue» — моїй блакитній кімнаті в пансіоні «André’s ‘Beau Séjour’» — завершився після чотирнадцятого липня. Мені більше не треба ховати свій одяг у постільну білизну, почуватися бідним родичем, звертаючись до мадам Полін, чи тягати клунки до пральні самообслуговування за торговим центром у Сі-Фур-Ле-Плаж. Тепер у мене є пральна машина. У книгарні був день виплати зарплати. ММ — мадам Міну Монфрер, власниця книгарні й найстарша серед усіх книготорговців міста, мною задоволена. Вона каже, що я не плутаюсь під ногами. І цього досить. Моя перша в житті начальниця призначила мене головним у відділах дитячої літератури, енциклопедій та класики й загадала поновити запас книг письменників-утікачів від нацистів, які жили тут у вигнанні. Вона сказала, що я все виконав. Мені було так дивно й добре не відчувати ніякої відповідальності.

А ще я віднайшов житло — для нас із моєю пральною машиною.

Воно — на пагорбі, над гаванню, позаду каплиці Notre-Dame-de-Pitiе', але з видом на Портісоль, крихітний пляж для купання, де відпочивальники лежать рушник до рушника. Деякі старі квартири в Парижі більші, ніж цей будинок, але не такі чудові.

Його кольори змінюються від червоного фламінго до золотисто-жовтого порошку карі. Із однієї зі спалень видно тільки пальму, сосну, безліч квітів і задню стіну маленької каплички, а далі, за ´ібіскусами, море. ¥о´ену точно сподобалися б такі поєднання кольорів: рожевий з «бензином», рожевий з «мокрим бірюзовим». Я вчуся стояти на своїх двох ногах, Катрін.

Відколи тут оселився — замість орендної плати ремонтую цей фламінго-карі будиночок. Він належить Андре і його дружині Полін. У них немає часу, щоб самим зробити ремонт. І дітей, яких можна упросити допомогти їм, вони також не мають. Їхній дев’ятикімнатний пансіон винаймають на все літо.

Я сумую за Блакитною кімнатою № 3 на першому поверсі, за хрипким голосом Андре і його сніданками, за заднім двором, накритим зеленим листям. Андре трохи нагадує мого батька. Він сам готує для своїх постояльців із напівпансіоном. Полін розкладає «солітер» або ворожить на картах таро на прохання якої-небудь старої леді і створює затишну атмосферу. Я бачу, як вона курить і щось стиха примовляє, розкладаючи карти на пластмасовому столі. Вона запропонувала мені поворожити на долю. Чи варто згоджуватися?

Їхні прибиральниці (Еме, білява, товста, горласта й дуже смішна, і Сулум, маленька, худенька, сувора, зморщена олива, з пронизливим сміхом, що наче ллється з її беззубого рота) свої відра з водою носять, надівши ручки на руку, неначе паризькі дами — сумки Віттон і Шанель. Я часто зустрічаю Еме в церкві, єдиній у гавані. Вона співає, а в її очах водночас стоять сльози. Служби тут дуже людяні. Хлопці-служки біля вівтаря молоді, вдягнені в такі нічні сорочки, з чарівними усмішками на обличчях. Санарі виказує певні ознаки загальної фальші багатьох туристичних напрямків на півдні.

Треба співати, як Еме: плачучи від щастя. Я знову почав наспівувати у ванні якісь мелодії, наче підлаштовуючись під ритм струменів несправної лійки душу. Та інколи досі здається, що я зашитий у власній шкірі, наче живу закритий у якійсь невидимій коробці, а всі інші — назовні. У такі моменти навіть власний голос видається мені зайвим.

Я прибудовую навіс над терасою, бо хоч сонце тут і поблажливе, проте це — наче вітальня аристократа: тепла й безпечна, затишна й розкішна, та якщо спека триває занадто довго, вона враз перетворюється на жорстоку, загрозливу і задушливу. Від другої до п’ятої, а то й до сьомої після полудня ніхто в Санарі не ризикує з’являтися надворі. Усі ховаються в найхолодніше місце в будинку, роздягненими лягають на керамічні плитки в підвалах і чекають, поки краса і спека нарешті зглянуться над ними. Я обмотую голову вологим рушником і ще один кладу на спину.

Із кухонної тераси, яку я будую, між щоглами човнів у гавані можна розгледіти яскраві фасади будинків, але найгарніше — це блискучі білі яхти й маяк на кінці хвилеріза, звідки пожежна служба запускає в небо свою гуркітливу піротехніку на День взяття Бастилії. Навпроти видніється громаддя пагорбів і гір з Тулоном і Йєром за ними. Уздовж скелястих виходів породи назовні щедро розкидані маленькі білі будиночки.

Тільки якщо стати навшпиньки, можна побачити старовинну квадратну сторожову вежу Saint Nazaire. Навкруг неї побудовано готель «Hôtel de la Tour» — простий куб, у якому кілька німецьких письменників переживали жахи воєнного лихоліття. Манни, Фейхтвангери, Брехт, Бонді, Толлер. Один Цвейг і другий також Вольф, Зегерс і Массарі, Фрітці: яке чудове ім’я для жінки.

(Вибач, Катрін, це вже скидається на якусь лекцію! Папір стерпить; автори — ні.)

Наприкінці липня, коли моя гра в петанк нарешті вийшла за межі майстерності нікому не цікавого новачка, із-за рогу Quai Wilson біля старої гавані виступив низенький, пухкий неаполітанець, — на голові панама, вуса тремтять, ніби в кота, котрий допався до сметани, під руку з ним — жінка, обличчя якої відображало все тепло її серця. Кунео і Семі! Вони зупинилися на тиждень, залишивши баржу під наглядом ради Кюізері. Схиблена на книгах Lulu була на своєму місці — серед таких, як і сама.

Звідки? Як? Чому? Бурхливі вітання.

— Чому ви ніколи не вмикаєте свого телефону, ви, паперовий осле? — бушувала Семі.

Однак вони знайшли мене й без нього. Через Макса і, звичайно ж, мадам Розалет, сподвигнуту на шпіонаж самим лише альтруїзмом. Вона пильно вивчила поштові марки на моїх листах до тебе і вже давно засікла мене в Санарі. Без таких консьєржок друзі й коханці в цьому світі просто не вижили б! Хто знає, може, кожен із нас грає певну роль у цій великій книзі життя? У когось добре виходить кохати, а в іншого — стежити за коханцями.

Звичайно, я знаю, чому зовсім забув про телефон: занадто довго прожив у паперовому світі. Я орієнтуюсь у світі за допомогою саме таких «ґаджетів».

Упродовж чотирьох днів Кунео допомагав мені з муруванням і намагався навчити ставитися до куховаріння, немов до любощів. Його надзвичайні уроки — справжні майстер-класи — почалися вже на ринку, де продавці по самі вуха завалені горами помідорів, бобів, динь, редиски кількох видів, малини, картоплі й цибулі, фруктів. У кафе-морозиві біля дитячої каруселі ми їли солоне карамельне морозиво. Трохи підсолене, з припаленою карамеллю, солодке, жирне і холодне. Ніколи не смакував кращого морозива, і тепер я їм його щодня (а то й щовечора).

Кунео вчив мене дивитися руками. Він показував способи дізнатися, що і як обробляється. Навчав мене нюхати і розуміти, які інгредієнти поєднуються і чого можна досягти, використовуючи їхні пахощі. Він поставив чашку меленої кави в мій холодильник, щоб вона увібрала в себе сторонні запахи. Ми тушкували, смажили й запікали на грилі рибу.

Якщо ти ще попросиш мене щось тобі приготувати, я порадую тебе всіма фокусами, яких навчився.

Мій маленький великий друг Семі зробила мені в пам’яті ще одну, останню, зарубку мудрості. Цього разу вона не кричала — а їй подобається покричати. Вона міцно обняла мене, коли я сидів, дивлячись на море та рахуючи його кольори, і дуже тихо прошепотіла:

— Ви знаєте, що між кожним закінченням і кожним новим починанням лежить півсвіту? Ця середина шляху називається часом страждань, Жане Одинак. Це — болото; це — місце, де збираються разом ваші мрії, турботи і забуті плани. У цей час ваші кроки стають важчими. Не можна нехтувати цим переходом, Жане, між прощанням і новим стартом. Дайте собі необхідний час. Деякі пороги занадто широкі, щоб подолати їх одним кроком.

Відтоді я часто думаю про те, що Семі називала «часом страждань» і «серединою шляху», про поріг, який треба переступити між прощанням і новим стартом. Цікаво, чи мій поріг починається тут… чи він почався двадцять років тому.

Ти теж переживаєш цей час страждань? Чи бути покинутим схоже на оплакування когось? Нічого, що я про таке запитую?

Санарі, мабуть, одне з небагатьох місць, де місцеві жителі усміхаються, коли я раджу їм німецького письменника. У певному сенсі вони пишаються тим, що під час диктатури прихистили в себе декого з видатних німецьких письменників. Але збереглося дуже мало будинків цих вигнанців. Близько шести чи семи. Будинок, де жили Манни, перебудовано. У книгарнях рідко можна знайти їхні книги, хоча десятки цих письменників шукали тут притулку. Я розширяю цей відділ у нашому магазині, й ММ дала мені повну свободу дій.

Крім того, вона (уяви собі!) навіть відрекомендувала мене першим особам міста. Мер, високий, гарно доглянутий сивий лис, любить очолювати парад пожежних машин на День взяття Бастилії. Катрін, під час параду вони демонструють усе наявне обладнання: танкери, джипи, навіть велосипеди і деякі човни на трейлерах. Чудове видовище. А молодь марширує ззаду, лускаючись від гордощів і розважаючись донесхочу. Натомість бібліотека мера — це недолугий медичний кабінет. Звучні імена — Камю, Бодлер і Бальзак, усі в шкіряних обкладинках, тож відвідувачі думають: «О, Монтеск’є! І Пруст! Яка нудьга».

Я запропонував мерові, щоб він читав те, що йому хочеться, а не те, чим, як йому здається, він може вразити людей. І щоб він припинив розставляти книги за кольорами їхніх корінців, в алфавітному порядку чи за жанрами. Найкраще групувати їх за темами. Усе, що стосується Італії, — в один куток: куховарські книги, детективи Донни Леон, романи, ілюстровані книги, есе про да Вінчі, релігійні трактати Ассізі, тобто — все. А що пов’язано з морем — в інший куток: від Гемінгвея до акул, віршів про рибу і рецептів із рибою.

Він вважає мене розумнішим, ніж я є насправді.

У книгарні ММ є одне місце, яке мені дуже подобається. За енциклопедіями є тихий куточок, куди хіба випадково може забігти мале дівча, щоб крадькома щось розшукати, бо батьки дурять її, кажучи: «Ти ще мала задля цього. От підростеш, тоді я тобі поясню». Особисто я не вірю, що є аж надскладні запитання. Просто треба знаходити правильні відповіді.

Я всідаюсь у цьому куточку на драбині, роблю розумне обличчя, просто сиджу й дихаю. Все.

Із мого сховку видно у відкритих скляних дверях відображення неба й смужки моря вдалині. Завдяки цьому виду все здається милішим і м’якшим, хоча важко уявити, що тут щось може бути кращим, ніж уже є. Санарі — останнє прибережне місто між Марселем і Тулоном, із усіх міст, створених із маленьких білих кубиків, де життя продовжується навіть тоді, коли закінчуються туристи. Зазвичай, із червня до серпня все крутиться навколо них. Щоб пообідати, треба заздалегідь резервувати столик. Та коли гості роз’їжджаються, після них не залишаються порожні, з протягами, будинки та пустельні парковки супермаркетів. Життя тут не припиняється. Дороги вузькі, будинки барвисті й маленькі. Мешканці тримаються разом, а рибалки на світанку продають величезні рибини просто зі своїх човнів. Це маленьке місто прижилося б у Любероні: воно добросусідське, самобутнє і горде. Та Люберон став двадцять першим округом Парижа. А Санарі — це місце мрій.

Я граю в петанк щовечора, але не на булодромі, а на Quai Wilson. Прожектори вимикають за годину до півночі. Саме тут грають статечні (а хто каже: старі) чоловіки, і зайвих розмов не почуєш.

Це найкраще місце в Санарі. Звідси видно море, місто, вогні, кулі, човни. Ти перебуваєш у гущі подій, але все спокійно. Ніяких оплесків, просто зрідка тихе «Аааа!»; удар кулі об кулю; а коли гравець, який до всього ще й мій новий дантист, б’є — крик «Пенг!». Моєму батькові сподобалося б.

Останнім часом часто уявляю, як ми граємо з батьком. І розмовляємо. Сміємось. О, Катрін, у нас є про що поговорити і посміятися.

Куди поділися останні двадцять років?

Південь яскраво-синій, Катрін.

Тут не вистачає твого кольору. Від нього все заграло б ще яскравіше.

Жан