Маленька паризька книгарня

38

Месьє Одинак ходив купатися щоранку до настання спеки і щовечора якраз перед заходом сонця. Він відчув, що саме так, поступово, зможе змити смуток із душі.

Звичайно, він пробував молитися в церкві. Співати також. Об’їздив велосипедом усі пагорби Санарі. Уголос розповідав про Манон — на кухні й на світанкових прогулянках. Кричав її ім’я чайкам і канюкам. Та все це майже не допомагало.

Час страждання.

Часто смуток налягав на нього, коли він уже засинав. Якраз коли розслаблявся і починав провалюватися в сон — тут він і з’являвся. Жан лежав у темряві й гірко плакав, і в цей момент відчував, як увесь світ зменшується до розмірів його спальні, самотньої, без натяку на комфорт. Тоді він лякався, що вже ніколи не зможе усміхатися, а його біль ніколи не вщухне. У такі похмурі години тисячі «а що, як» лізли йому в голову, точили серце. А що, як його батько помре, граючи в кулі? А раптом його мати надивиться телевізора, розхвилюється і зачахне від горя? Він боявся, що Катрін читає його листи своїм подружкам, і вони всі сміються з нього. Месьє Одинак боявся, що він приречений оплакувати всіх, кого любив.

Як він зможе витримувати це решту свого життя? Як це взагалі можна витримати?

Йому хотілося поставити своє «я» в куток, наче віник, і піти геть.

Море було перше, що здалося йому достатньо великим, щоб увібрати страждання.

Після добрячої розминки месьє Одинак лягав спиною на воду, ногами до берега. Він лежав на хвилях, відчував, як вода лоскоче його розчепірені пальці, і витягав із глибин пам’яті годину за годиною, проведені з Манон. Він аналізував кожну з них, аж поки переставав шкодувати за тим, що вона пройшла, і тоді відпускав її.

Хвилі, знай собі, гойдали месьє Одинака, піднімали його і перекочувалися по ньому. І поволі, дуже поволі, він почав довіряти. Не морю, зовсім ні. Нікому не варто робити такої помилки! Жан Одинак почав знову довіряти собі.

Він не піде на дно. Не потоне у своїх емоціях.

І щоразу, виходячи з моря, чоловік відчував, як іще одна крапля страху стікала з нього.

Так він молився.

Увесь липень, увесь серпень.

Якось уранці море було ніжне й спокійне. Жан заплив далі, ніж завжди. Нарешті, далеко від берега, він піддався солодкому відчуттю розслаблення після напруження сил. Спокій і тепло розлилися по тілу.

Мабуть, він заснув. Або ж замріявся. Вода відступила, коли він потонув, і море перетворилося на тепле повітря і м’яку траву. Він вловив запах свіжого, оксамитового бризу, вишень і травневої погоди. По бильцях шезлонга пурхали горобці.

У ньому сиділа вона. Манон. Ніжно всміхалася Жанові.

— Що ти тут робиш?

Замість відповіді Жан підійшов до неї, став на коліна й обійняв. Він поклав голову їй на плече і міцно пригорнувся.

Манон розкуйовдила його волосся. Вона зовсім не постаріла, ні на день. Була так само молода і сяйлива, як і Манон, котру він востаннє бачив одного серпневого вечора двадцять один рік тому. Вона була тепла й жива.

— Прости, що я відрікся від тебе. Я був такий дурний.

— Звичайно, Жане, — ніжно шепотіла вона.

Щось змінилося. Тепер він бачив себе ніби очима Манон. Він наче завис над своїм тілом і міг зазирнути в минуле, крізь час, і бачити кожен епізод свого дивного життя. Він нарахував дві, три, п’ять версій себе самого — і в кожній був іншого віку.

Ну ось — навіть якось дико! Один Жан схилився над пазлом і, склавши його, одразу розбирає і знову складає.

Ось інший Жан, сам у своїй спартанській кухні, дивиться на голу стіну, над ним висить гола лампа. Він жує хліб із сиром, дістаючи його з пластикової упаковки. Він відмовився їсти улюблені страви, щоб не будити ніяких спогадів і емоцій.

А ось іще Жан, який відвернувся від жінок. Від їхніх усмішок. Їхніх запитань: «Що ви робите сьогодні ввечері?» або «Зателефонуйте мені». Відвернувся від їхнього співчуття, коли вони вловлюють своїми антенами, які є тільки в жінок, що в нього всередині одна велика похмура діра. І від їхньої дратівливості, неспроможності зрозуміти того, що він не може відділяти секс від кохання.

І знову в ньому щось змінилося.

Тепер Жан відчував, наче виштовхує себе вгору, ніби дерево. Він одночасно пурхав, наче метелик, і пірнав, мов канюк із вершини гори. Він чув, як вітер струменіє крізь його пір’я на грудях — він летів! Кількома потужними помахами крил досяг морського дна: він міг дихати під водою.

Загадковий, приголомшливий приплив енергії прокотився по ньому. Нарешті месьє Одинак зрозумів, що в ньому відбувається…

Він прокинувсь і побачив, що хвилі майже прибили його до берега.

Того ранку з якоїсь незбагненної причини він не був сумним після купання й дрімоти. Він був злим. Розлюченим!

Так, він її побачив. Так, вона показала йому, яке жахливе життя він обрав, якою болісною була його добровільна самотність, бо в нього не стало сміливості знову комусь довіритися. Довіритися повністю, бо коли кохаєш, то інакше не можна.

Він був навіть злішим, ніж тоді в Боньйо, коли обличчя Манон дивилося на нього з етикетки на пляшці місцевого вина. Злішим, ніж будь-коли.

— Чорт! — заревів він на прибій. — Ти, дурна, дурна, дурна корово, — як ти могла взяти й померти в розквіті життя!

Дві жінки, любительки побігати дрібною риссю, роззявили роти й дивилися на нього з пляжної бігової доріжки. Він збентежився, та лиш на мить.

— Чого витріщилися? — гаркнув він. Лють палала й клекотіла в ньому.

— Невже не можна було просто зателефонувати мені, як зробила би будь-яка інша нормальна людина? Для чого було приховувати, що ти хвора? Як ти могла, Манон? Як ти могла спати поряд зі мною стільки ночей і нічого не сказати? Чорт забирай, дурна ти… ти… Боже!

Він не знав, куди вихлюпнути свою лють. Йому хотілося що-небудь розбити. Він упав на коліна і почав гамселити по піску, загрібати його обома руками й кидати позад себе. Він загрібав. І лютував. І знову загрібав. Та цього було замало. Він скочив на ноги й побіг у воду. Гатив по хвилях кулаками, долонями, обома руками, по черзі кожною. Солона вода заливала очі. Було боляче. Та він усе бив і бив.

— Чому ти так зробила? Чому? Не мало значення, до кого він звертався — до себе, до Манон, до смерті; все одно. Його душила лють.

— Я думав, ми знаємо одне одного, гадав, ти була на моєму боці, я сподівався…

Його лють затверділа. Вона потонула в морі між двома хвилями. Перетворилася на уламки, які спливуть деінде й розлютять іще кого-небудь — розлютять, бо смерть може увірватися будь-якої миті й зруйнувати життя.

Жан відчув каміння під босими ногами й помітив, що тремтить.

— Краще б ти мені сказала, Манон, — промовив він уже спокійніше, задиханий і спустошений. Розчарований.

Море незворушно котило свої хвилі.

Сльози більше не діймали його. Він ще згадував окремі моменти з Манон і далі управлявся у своїх водних молитвах. Опісля просто сидів, обсихав на вранішньому сонці й насолоджувався тремтінням. Так, йому подобалося вертатися босоніж кромкою води, купувати своє перше за день еспресо й пити його, відчувати, як на голові висихає мокре волосся, спостерігати за морем і його кольорами.

Месьє Одинак куховарив, купався, майже зовсім не пив, висиплявся і щовечора зустрічався з гравцями в кулі. Він і далі писав листи. Працював над «Великою Енциклопедією помірних емоцій», а вечорами в книгарні продавав книги людям у пляжних шортах.

Тепер чоловік по-іншому добирав книги читачам. Він часто цікавився:

— Як ви хотіли би почуватися, лягаючи спати?

Більшість його клієнтів воліли почуватися легко й безпечно.

Месьє Одинак просив покупців розказувати йому про те, що їм найбільше подобається. Він дізнався, що кухарям подобались їхні ножі. Агенти з нерухомості обожнювали бряжчання зв’язки ключів. А стоматологи натішитись не могли, упіймавши спалах страху в очах своїх пацієнтів.

Найчастіше він запитував:

— Яка на смак має бути книга? Наче морозиво? Мов прянощі? Ніби м’ясо? Чи неначе охолоджене рожеве?

Їжа й книги тісно пов’язані. Він дізнався про це в Санарі, і за це отримав прізвисько «книгурман».

У другій половині серпня месьє Одинак завершив ремонт маленького будинку. Він поділяв його з відлюдькуватим смугастим бродячим котом, який ніколи не нявчав, не мурчав і приходив тільки ввечері, незмінно простягався біля ліжка й сердито дивився на двері. Із цієї позиції кіт стеріг сон месьє Одинака.

Він спробував назвати його Олсон. Однак почувши це ім’я, кіт вишкірив ікла, тому Жан вирішив зупинитися на Псст.

Жан Одинак не хотів знову змушувати жінку здогадуватися про його почуття — навіть якщо й сам він тільки здогадувався, які були ті почуття. Він досі перебував у певному міжзонні, і будь-яке починання губилося в тумані. Він не зміг би тепер сказати, де перебуватиме о цій порі за рік. Чоловік знав лише те, що мусить пройти цей шлях до кінця. Тому й далі писав Катрін листи, так як робив це під час подорожі річкою і відколи оселився в Санарі.

Семі порадила йому:

— Спробуйте хоч раз скористатися мобільником. Побачите, яка це чудова штука, я вам точно кажу.

І якось увечері він узяв мобільник і набрав номер у Парижі. Катрін мусила знати, хто він такий: чоловік, котрий застряг між тьмою і світлом. Ти стаєш кимось іншим, коли помирають кохані.

— Номер двадцять сім. Ало! Хто це? Говоріть, вас не чути.

— Мадам Розалет… Чи давно ви фарбували волосся? — запитав він нерішуче.

— О! Месьє Одинак, як…

— Ви знаєте номер мадам Катрін?

— Звичайно. Я знаю кожен номер у цьому будинку, кожнісінький. О, мадам Гулівер пішла нагору…

— Чи не могли б ви мені його дати?

— Номер мадам Гулівер? Та навіщо він вам?

— Ні, люба мадам. Номер Катрін.

— А. Так. Ви багато писали їй, еге ж? Я знаю, бо мадам носить листи із собою. Якось вони випали в неї із сумочки. І я випадково побачила. Це було в той день, коли месьє Голденберг…

Він вирішив не наполягати, щоб мадам Розалет дала йому номер, а почекати, поки вона вихлюпне на нього порцію пліток. Про мадам Гулівер, чиї нові темно-рожеві пантофлі демонстративно стукають по сходах. Про Кофі, який вирішив піти в політику. Про мадам Бомм, котра перенесла успішну операцію на очах і вже не потребує збільшувальних окулярів для читання. І про балконний концерт мадам Віолет: чудово! Хтось зняв — як там його? — відео і виклав у той Інтернет, а інші люди багато наклакали — чи щось таке — на нього, і мадам Віолет прославилася.

— Наклікали?

— Ну, я ж так і кажу.

А, і ще, мадам Бернар перебудувала горище і хоче пустити жити туди якогось художника. І його жениха. Його жениха! Може, ще й морського коника на додачу?

Месьє Одинак тримав мобільник подалі від вуха, щоб вона не чула, як він сміється. Мадам Розалет усе щебетала й щебетала, а Жан думав тільки про те, що Катрін не розлучається з його листами і всюди носить їх із собою. Фан-тас-ти-ка, як сказала б консьєржка.

Здається, минула ціла вічність, перш ніж вона продиктувала йому номер Катрін.

— Нам усім вас не вистачає, месьє, — промовила мадам Розалет. — Сподіваюсь, ви вже не сумуєте так сильно?

Він стиснув телефон у руці.

— Уже ні. Дякую, — відказав він.

— Нема за що, — тихо сказала мадам Розалет, перш ніж поклала слухавку.

Він наклацав номер Катрін і, заплющивши очі, підніс телефон до вуха. Один гудок, другий…

— Ало!

— Мм… це я.

Це я? От дурень, звідки вона знає, що це за «я» такий?

— Жан?

— Так.

— О, Боже!

Він почув, що Катрін зітхнула й опустила телефон. Вона висякалась і повернулася на лінію.

— Я не сподівалася, що ти зателефонуєш.

— Мені покласти слухавку?

— Не здумай!

Він усміхнувся. Якщо судити з тиші, здогадувався він, вона теж усміхається.

— Як…

— Що…

Вони заговорили одночасно, засміялися.

— Що ти тепер читаєш? — м’яко запитав він.

— Книги, що ти мені дав. Здається, вже вп’яте. А ще я не прала сукню, у якій була тоді в наш вечір. Ти знаєш, на ній ще й досі запах твого лосьйону, а кожне речення у твоїх книгах щоразу розповідає мені щось нове. Я щоночі кладу сукню під щоку, аби чути твій запах.

Вона нічого не казала, і він мовчав, здивовано відчуваючи, що його охоплює щастя.

Вони вслухалися одне в одного в повній тиші. У цей момент він перебував так близько до Катрін, наче біля його вуха був Париж. Йому треба тільки розплющити очі, і ось — він сидить перед її зеленими дверима, прислухаючись до її дихання.

— Жане?

— Так, Катрін.

— Уже краще, так?

— Так, уже краще.

— Справді, бути закоханим, все одно, що бути в жалобі. Бо ти помираєш, помирає твоє майбутнє і ти разом із ним… Це час страждання. І він триває так довго.

— Але вже краще. Я тепер точно знаю.

Йому подобалося просто слухати її мовчання.

— Шкода, що ми так і не поцілувалися, — прошепотіла вона поспішно.

Збентежений, він не знав, що сказати.

— Поговоримо завтра, — сказала вона й поклала слухавку.

Це значить, що він може зателефонувати знову?

Месьє Одинак сидів у темній кухні з кривою усмішкою на губах.