Маленька паризька книгарня

7

Месьє Одинак ішов по Рю Монтаньяр і пробував дивитися на цю тихеньку вуличку в центрі галасливого кварталу Маре очима Катрін. «Катрін», — мурмотів месьє Одинак. «Кат-рін». Її ім’я легко злітало з його вуст.

Щось неймовірне.

Чи був будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр неприємним притулком для вигнанки? Невже все, що вона тепер споглядала, було заплямоване відмовою її чоловіка: «Ти мені більше не потрібна»?

Без потреби в ці місця майже ніхто не заходив. Тутешні будинки з фасадами, пофарбованими у різні відтінки пастелі, були не вищі п’яти поверхів.

Уздовж вулиці Монтаньяр один за одним вишикувалися пекар, виноторговець і продавець тютюнових виробів. В інших будинках тулилися квартири, медичні кабінети й офіси — аж до самої площі. А там уже панувало царство Ti Breizh, бретонського бістро з червоним тентом, де подавали запашні млинці, м’які й дуже смачні.

Месьє Одинак налаштував для офіціанта Тьєррі електронну книгу, яку забув якийсь метушливий представник видавництва. Для таких завзятих читачів, як Тьєррі, котрий не вистромляв носа з чергового роману навіть між замовленнями і мав викривлену спину через постійне таскання книг («Я дихаю тільки тоді, коли читаю, месьє Одинак»), ці пристрої були винаходом сторіччя. Для книгарів же — ще одним цвяхом у їхню труну.

Тьєррі запропонував месьє Одинакові склянку lambig — бретонського яблучного бренді.

— Не сьогодні, — відмовився месьє Одинак. Цю фразу він повторював щораз. Месьє Одинак не вживав алкоголю. Ні краплі.

Бо коли він випивав, кожен ковток розширяв і без того величезні вирви у греблі, на яку напирало клекітне озеро думок та почуттів. Колись він уже пробував так забутися. То були часи потрощених меблів.

Сьогодні ж у месьє Одинака була особлива причина відмовитися від пропозиції Тьєррі. Він хотів якнайшвидше принести «книги, щоб поплакати» мадам Катрін, у минулому мадам Ле П.

Зелено-білий тент бакалійної лавки Голденберга настовбурчився поряд із Ti Breizh. Побачивши месьє Одинака, Голденберг вийшов назустріч.

— Скажіть, месьє Одинак… — почав Голденберг трохи збентежено.

О, ні, він же не збирається зараз просити порнуху?

— Це стосується Бріджіт. Здається, моя маленька дівчинка, гм, робиться жінкою. Це породжує, е-е-е, певні проблеми, ви розумієте, про що я? Чи немає у вас якоїсь книжки про це?

На щастя, ішлося про чоловічу розмову щодо порночтива. Ще один батько в розпачі від пубертатного періоду своєї дочки. Він не уявляє, як встигнути озброїти свою дитину премудростями статевого виховання, перш ніж вона зустріне «не того» чоловіка.

— Сходіть у клініку для батьків.

— Ну, не знаю. Може, нехай краще дружина піде…

— Добре, тоді йдіть обоє. Перша середа місяця, о восьмій ранку. А потім можете вдвох піти пообідати.

— Я? З дружиною? Для чого?

— Вона буде щаслива.

Месьє Одинак попрямував далі, доки Голденберг не отямився.

Так чи інакше, а піде.

Звичайно, коли до цього доходить, то в клініку біжать матері. І вони не будуть розбалакувати про своїх статевозрілих нащадків. Більшість із них, насправді, шукають сякі-такі посібники зі статевого виховання для своїх чоловіків, щоб просвітити їх щодо основ жіночої анатомії.

Месьє Одинак набрав код і відчинив вхідні двері. Але не встиг ступити й кроку, як із помешкання консьєржки викотилася мадам Розалет, тримаючи свого мопсика під рукою. Едіт, а саме так звали собачку, понуро припала до низу пишного бюсту Розалет.

— Месьє Одинак, нарешті ви прийшли!

— Нова фарба для волосся, мадам? — запитав він, натискаючи кнопку виклику ліфта.

Її рука, червона від постійного прибирання, метнулася до розкішного начосу.

— Іспанська троянда. Дещо темніша, ніж Шеррі Брю, але, здається, набагато елегантніша. Який ви уважний! Однак я повинна вам де в чому зізнатися, месьє.

Її вії затріпотіли. Собачка в такт захекав.

— Якщо це таємниця, обіцяю негайно її забути, мадам.

У Розалет була пристрасть до хронології. Вона з насолодою реєструвала неврози, звички, інтимні подробиці життя співмешканців, старанно розставляла їх у шкалі добропорядності, та, зібравши достатньо інформації, ділилася своїми висновками з іншими. Щодо цього вона була дуже щедрою.

— А ви пустун! Звісно, мене анітрохи не стосується те, що мадам Гулівер щаслива з тим юнаком. Ні, ні. Це… це була… ну… книжка.

Месьє Одинак знову натиснув кнопку.

— І ви придбали цю книгу в іншого книгаря? Що ж, я вас прощаю, мадам Розалет.

— Ні. Гірше. Я викопала її з ящика на Монмартрі всього-на-всього за п’ятдесят центів. Ви ж самі казали, якщо книзі понад двадцять років, то платите лише декілька центів і даєте їй друге життя.

— Авжеж, так я й казав.

Та що ж із цим триклятим ліфтом!

Розалет нахилилася вперед, і він відчув її подих з кави і коньяку, змішаний із запахом собачки.

— Краще б я цього не робила. Жахливе оповідання про таргана! Тільки уявити — мати вимітає власного сина віником. Страхіття! Я потім декілька днів тут усе вишкрібала. Він завжди так пише, цей месьє Кафка?

— Ви абсолютно точно вловили саму суть, мадам. Багато хто витрачає десятки років, щоб розібратися, що до чого.

Мадам Розалет сяйнула до нього усмішкою, трохи здивована, але задоволена.

— Ой, зовсім забула. Ліфт не працює. Він знову застряг між Голденбергами і мадам Гулівер.

Це означало, що цієї ночі почнеться літо. Воно зажди наставало, коли ліфт застрягав.

Месьє Одинак швидко піднімався, долаючи відразу по дві сходинки, вкриті бретонськими, мексиканськими та португальськими плитками. Мадам Бернар, власниці будинку, подобалося облицювання плиткою. Воно було «черевиками будинку, а черевики, як і в жінок, виказували характер».

Отож, будь-який злодій, що наважився б сюди зайти, з вигляду сходів міг припустити, що будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр має винятково непостійний характер.

Месьє Одинак уже наближався до першого поверху, аж раптом пара атласних пантофлів кольору стиглої кукурудзи з пуховими помпонами на носках рішуче ступила на сходи якраз на рівні його очей.

На першому поверсі, над мадам Розалет, мешкав китаєць Че, сліпий цілитель-подолог. Він часто супроводжував мадам Бомм (на іншій стороні другого поверху), яка працювала секретаркою у знаменитої ворожки, щоб допомогти їй зробити покупки в бакалійній лавці Голденберга (третій поверх) і піднести сумку. Вони разом човгали по тротуару — сліпий чоловік під руку зі старою пані, яка штовхала поперед себе ходунки на коліщатах.

Кофі, що означає «п’ятниця» мовою однієї з народностей Гани, з’явився одного разу на вулиці Монтаньяр з околиць Парижа. Він був темношкірим, носив золоті ланцюжки поверх своєї хіп-хопівської толстовки і золоту сережку в одному вусі. Вродливий юнак, «помісь Грейс Джонса і молодого ягуара», вважала мадам Бомм. Кофі частенько носив її білі жіночі сумочки Chanel, чим привертав до себе підозрілі погляди наївних перехожих. Він допомагав по господарству або виготовляв фігурки із сирої шкіри й розмальовував їх символами, яких ніхто з мешканців будинку не розумів.

Але той, хто з’явився зараз на шляху Одинака, не був ані Че, ні Кофі, ні мадам Бомм з ходунками на коліщатах.

— О, месьє, як приємно вас бачити! Знаєте, той Доріан Грей виявився такою захопливою книжкою. Як добре, що ви порекомендували її мені, коли «Палкого жадання» не було в наявності.

— Радий це чути, мадам Гулівер.

— О, після всього зовіть мене Клодін. Або хоча б мадемуазель. Не треба церемоній. Цей Грей такий потішний. Мені його вистачило на дві години. Але на місці Доріана я б нізащо не дивилася на оту картину. Вона так пригнічує. Та й ботокс назад не повернеш.

— Мадам Гулівер, Оскар Уайльд писав цю книгу шість років. За неї його посадили до в’язниці й невдовзі після того він помер. Гадаєте, він не заслуговує на дві години вашого часу?

— Дурниці. Хіба йому зараз від того полегшає?

Клодін Гулівер. Стара діва рубенсівських пропорцій, добряче за сорок, реєстратор чи не всіх аукціонних домів. День-у-день їй доводилося мати справу з надзвичайно багатими й украй скупими колекціонерами, дивними екземплярами людського виду. Мадам Гулівер і сама колекціонувала предмети мистецтва, загалом — крикливих кольорів і на підборах. Її колекція налічувала 176 пар пантофлів, які зберігалися в окремій кімнаті.

Одним із захоплень мадам Гулівер було підстерегти месьє Одинака, щоб запросити його на прогулянку або розповісти про чергові освітні курси чи нові ресторани, які щодня відкривалися в Парижі. Іншою її пристрастю було читання романів певного виду, де головна героїня припадала до широких грудей «негідника», довго пручалася й опиралася, доки нарешті він надзвичайно е-е-е… брутально оволодівав нею. Зараз мадам Гулівер щебетала:

— То що, не хочете сходити зі мною сьогодні ввечері до…

— Боюсь, що ні.

— Та ви спочатку вислухайте! Університетський доброчинний розпродаж у Сорбонні. Юрби довгоногих випускниць, що нарешті позбуваються спільного проживання, викидають геть свої книжки, меблі, а може, і своїх коханців, — мадам Гулівер з натяком підняла брови. — Ну, то як?

Він уявив, як поміж старих високих годинників та коробок з брошурами сидять навпочіпки молодики з наклейками на лобах: «Використаний тільки один раз, майже новий, ледь займаний. Серце потребує дрібного ремонту», або: «Уживаний, отриманий від третіх рук, основні функції непошкоджені».

— Я справді не хочу.

Мадам Гулівер глибоко зітхнула.

— Боже мій. Ви ніколи нічого не хочете, не помічали?

— Це…

Правда.

— …Не через вас. Зовсім ні. Ви чарівна, відважна і… е-е…

Так, він досить непогано ставився до мадам Гулівер. Вона хапала життя обома руками. Навіть більше, ніж їй насправді було потрібно.

— … Дуже добросусідська.

Дідько б його вхопив! Він був таким незграбним, коли треба було сказати жінці щось гарне! Мадам Гулівер пошкандибала вниз сходами, гойдаючи стегнами. Клек-шльоп, клек-шльоп — ступали її пантофлі кольору стиглої кукурудзи. Ставши на сходинку, де він зупинився, вона підняла руку. Помітила, як месьє Одинак відсахнувся, коли вона намірилася доторкнутись до його потужного біцепса, і натомість покірливо поклала руку на поручень.

— Ми не стаємо молодшими, месьє, — промовила вона низьким хрипким голосом. — Ми давно проминули середину.

Клек-шльоп, клек-шльоп.

Месьє Одинак мимоволі підняв руку й торкнувся волосся на потилиці, де в багатьох чоловіків утворюється принизлива лисина. У нього її не було — поки що. Так, йому виповнилося п’ятдесят. Не тридцять. Його темне волосся трохи посивіло, на обличчі різкіше виступили зморшки. Живіт… Він втяг його. Та ще нічого. А от стегна турбували: щороку добавлявся зайвий тонкий шар. І йому вже важко було піднімати по дві коробки з книгами за раз, бодай тобі. Та все це не мало значення. Жінки вже не заглядалися на нього, за винятком мадам Гулівер, але вона в кожному чоловікові бачила потенційного коханця.

Він скоса глянув на сходовий майданчик, де могла зачаїтися мадам Бомм, щоб утягти його в розмову. Про Анаїс Нін і її сексуальні манії — на повний голос, бо вона загубила свій слуховий апарат у коробці цукерок.

Месьє Одинак організував книжковий клуб для мадам Бомм і вдів вулиці Монтаньяр. До них майже не навідувалися діти й онуки, а перед своїми телевізорами вони божеволіли. Книги любили, але література була для цих жінок, радше, приводом вибратися зі своїх квартир і в дружньому колі як слід посмакувати барвистими дамськими лікерами.

Дами, як правило, голосували за еротичні книжки. Месьє Одинак приносив подібну літературу в обкладинках із скромнішими назвами: «Флора Альп» приховувала в собі «Сексуальне життя Катрін М.»; «Узори плетіння в стилі прованс» — «Коханця» Дюрас; а «Рецепти джемів із Йорка» — «Дельту Венери» Анаїс Нін. Дослідниці лікеру були вдячні за це маскування: вони остерігалися своїх родичів. Ті були занадто пихаті, щоб дивитися телевізор, і вважали читання ексцентричним захопленням для людей, а еротизм неприроднім для жінок у віці за 60.

Цього разу, на диво, ходунки на коліщатах не загороджували йому дорогу.

На другому поверсі жила піаністка Клара Віолет. Месьє Одинак чув, як вона вправляється в етюдах Черні. Під її пальцями навіть гами звучали геніально.

Вона була однією з п’яти найкращих піаністок світу. Однак слава їй була протипоказана через незмогу зносити чиюсь присутність у приміщенні під час гри. Влітку Клара давала балконні концерти. Вона відчиняла всі вікна, а месьє Одинак пересував її рояль Pleyel grand до дверей балкона і встановлював мікрофон під інструментом. І Клара грала впродовж двох годин. Мешканці будинку номер 27 розсідалися на сходах перед будинком або розставляли складані стільці на тротуарі. Перехожі збиралися за столами в Ti Breizh. Коли після концерту Клара виходила на балкон і вклонялась із сором’язливим кивком, то зривала овації близько половини населення маленького міста.

Подальший шлях месьє Одинака нагору обійшовся без пригод. Дійшовши до четвертого поверху, він побачив, що його стіл зник. Можливо, це Кофі допоміг Катрін.

Він постукав у зелені двері й зрозумів, що з нетерпінням чекав цього моменту.

— Привіт, — прошепотів він. — Я приніс кілька книг.

Він поклав паперовий пакунок під двері.

Коли він підвівся, Катрін відчинила.

Коротке біляве волосся. Недовірлива, але з м’якими, сірими очима, що мінилися перламутром під тонкими бровами. Вона була боса. У сукні з вирізом, що злегка відкривав її ключиці. Катрін тримала конверт.

— Месьє. Я знайшла лист.