Маленька паризька книгарня

8

Забагато вражень одразу: Катрін — її очі — конверт із блідо-зеленим написом — близькість Катрін — її запах — ключиця — життя — … Лист?

— Запечатаний лист. Він був у вашому кухонному столі, у шухляді, майже замурованій білою фарбою. Я її відкрила. Лист лежав під штопором.

— Ні, — сказав ввічливо месьє Одинак. — Там не було штопора.

— Але ж я знайшла…

— Ні, не знайшли!

Він не хотів кричати, однак і не міг наважитися подивитися на лист, що вона тримала.

— Пробачте, що накричав на вас.

Вона простягла лист.

— Але він не мій.

Месьє Одинак позадкував до своєї квартири.

— Краще б ви його спалили.

Катрін рушила за ним. Вона дивилася йому прямо в очі, і він запалав рум’янцем.

— Ох, викиньте його.

— То, може, я прочитаю? — запитала вона.

— Мені байдуже. Він не мій.

Катрін і далі пильно вдивлялася в нього. Він рвучко зачинив двері, залишивши її назовні з листом у руці.

— Месьє! Месьє Одинак! — постукала Катрін. — Месьє, на листі ваше ім’я.

— Залиште мене. Будь ласка!

Він упізнав той лист. І той почерк.

Щось у ньому надломилося.

Жінка з темними кучерями поштовхом відчиняє двері купе, довго озирається назовні, а потім повертає до нього очі, повні сліз. Їде через Прованс, Париж і вулицю Монтаньяр, потім заходить у його квартиру. Приймає душ, ходить оголена по кімнаті. Її вуста наближаються до його в сутінках.

Мокра від води шкіра, мокрі від води губи забирають його дихання, випивають його рот.

П’ють і п’ють.

Місячне світло на її маленькому, м’якому животі. Дві танцюючі тіні посеред червоної віконної рами. Вона вкривається його тілом.

— спить на дивані в Лавандовій кімнаті, так вона назвала заборонену кімнату, закутана у свою ковдру з клаптиків у прованському стилі, яку пошила за час заручин.

Перед тим, як — вийшла заміж за свого виноградаря, і перед тим, як…

Вона покинула мене.

А потім знову.

— давала ім’я кожній кімнаті, де вони зустрічалися впродовж тих коротких п’яти років: Сонячна, Медова, Садова. Вони були цілим світом для нього, її таємного коханця, її другого чоловіка. Його кімнату вона назвала Лавандовою. Це був її захисток далеко від дому.

Востаннє, коли вона спала там, була спекотна серпнева ніч 1992 року.

Вони разом купалися, були мокрі й нагі.

Вона пестила його прохолодною від води рукою, потім сковзнула на нього зверху, взяла його долоні у свої й притиснула їх до вкритого простирадлом дивана. Він не міг поворухнутися, а вона дивилась на нього божевільними очима й шепотіла:

— Я хочу, щоб ти помер раніше за мене. Пообіцяй мені.

Вона прийняла його нестримніше, ніж завше, стогнучи: «Обіцяй, пообіцяй мені!»

І він пообіцяв.

Пізніше, коли він уже не бачив у темряві її очей, запитав чому.

— Я не хочу, щоб ти один-однісінький ішов від стоянки до моєї могили. Я не хочу, щоб ти мене оплакував. Краще я покину тебе назавжди.

— Чому я ніколи не говорив, що люблю тебе? — шепотів книгар до себе. — Чому, Манон? Манон!

Він ніколи не зізнавався у своїх почуттях. Щоб не бентежити її. Щоб не відчувати, як її пальці торкаються його уст, і вона шепоче: «Ш-ш-ш».

Тоді ввижалося, що він міг би бути камінцем у мозаїці її життя. Чудовим, яскравим, але лише камінцем, а не всією картиною. І він готовий був на це заради неї.

Манон. Повна життя, не витончена, не ідеальна дівчина з Провансу, що говорила словами, які, здавалося, він міг ухопити руками. Вона ніколи нічого не планувала, цілковито віддавалась саме теперішньому моменту буття. Починаючи обідати, вона не говорила про десерт, засинаючи — про наступний ранок, прощаючись — про нову зустріч. Вона завжди жила зараз.

Та серпнева ніч, 7216 ночей тому, була останньою, коли йому добре спалось. А як прокинувся, Манон уже не було.

Він і не помітив, коли це почалося. Знову й знову згадував їхні зустрічі, передивлявся в пам’яті жести, погляди, слова Манон та не міг вловити жодного знаку про те, що вона збирається піти.

І не повернеться.

Натомість, за кілька тижнів, її лист.

Цей лист.

Він залишив його на столі й дві ночі не чіпав. Дивився на нього, коли їв, пив, курив. І коли плакав.

Сльози одна за одною котилися по його щоках, падали на стіл і конверт.

Він так і не відкрив того листа.

Тоді він дуже втомився від того, що плакав, що більше не міг спати без неї в ліжку, яке раптом стало занадто велике і порожнє, надміру холодне. Неймовірно змучився від того, що йому не вистачало її.

Сердито й розпачливо він вкинув лист у шухляду кухонного столу, так і не відкривши. На додачу до штопора, який вона «позичила» в якомусь барі Менерба й завезла аж у Париж.

Вони повернулися з Камарга з сяючими, аж наче скляними від південного сонця очима. Зупинилися в Любероні, у якомусь готелі, що притулився до скелястого схилу, де ванна була на півдорозі вниз по сходах, а на сніданок подавали лавандовий мед. Манон хотіла показати йому все про себе — звідки вона, дух якої провінції в неї в крові. Вона навіть хотіла познайомити його з Люком, своїм чоловіком, котрий на своєму великому тракторі їздив уздовж виноградників у долині під Боньйо. Люк Бассет, виноградар і винороб.

Вона ніби хотіла, щоб вони втрьох подружились і ділилися мріями та любов’ю.

Месьє Одинак відмовився. І вони залишилися в Медовій кімнаті.

Здавалося, що сила витікає з його рук, що він може лише стояти тут, у темряві, за дверима.

Месьє Одинакові не вистачало тіла Манон. Її руки на сідницях під час сну. Її дихання. Дитячого пхикання, коли він зарано будив Манон вранці — завжди надто рано, хоч би як пізно вже було.

І її очей, що з любов’ю дивилися на нього. Її тонкого, м’якого, короткого, кучерявого волосся, коли вона прихиляла голову до його шиї. Йому так всього цього бракувало, що тіло аж судомило, коли він лягав у порожнє ліжко. І коли прокидався щоранку — також.

Він ненавидів прокидатися, щоб жити без неї.

Ліжко було перше, що він розтрощив. Потім — полиці і стільчик для ніг. Він подер килим, попалив картини, спустошив кімнату. Викинув увесь одяг, не залишив жодної платівки.

Єдине, що не зачепив, — це книги, які їй читав. Він читав уголос щовечора — безліч віршів, сцен, глав, колонок, коротких витягів із біографій та науково-популярних книг, «Маленькі молитви на сон грядущий» Рінгельнатца (а як вона любила «Маленьку цибулинку») — тож вона засинала в цьому дивному, пустельному світі, на холодній півночі з її замороженим народом. Він не міг змусити себе викинути ці книжки.

Замурував ними Лавандову кімнату.

Та нічого не допомагало. Сама клята відсутність не зникала.

І він знайшов вихід — почав уникати самого життя. Замкнув тугу за пропалим глибоко всередині. Але зараз вона охопила його з неймовірною силою.

Месьє Одинак, хитаючись, дійшов до ванної і підставив голову під крижану воду.

Він ненавидів Катрін, а ще більше ненавидів її проклятого, зрадливого, жорстокого чоловіка.

І треба було цьому Ле П.-Придурку покинути її зараз і не залишити хоча б щось, принаймні кухонний стіл? От ідіот!

Він ненавидів консьєржку, і мадам Бернар, і Джордана, і мадам Гулівер — усіх. Так, кожного.

Він ненавидів Манон.

Месьє Одинак розчинив двері, голова була мокра. Якщо ця мадам Катрін дуже хоче, то він їй скаже: «Так, дідько б його вхопив, це мій лист! І я просто не захотів його тоді відкрити. Із гордості. Із принципу».

Будь-яку помилку можна виправдати, якщо під рукою є принципова позиція.

Він хотів прочитати той лист, коли буде готовий. Через рік. Або два. І зовсім не збирався чекати двадцять років, а тим часом старіти й оригінальничати.

Тоді не відкривати листа Манон було його єдиним захистом, а відмова виправдати її — єдиною зброєю.

Саме так.

Якщо хтось покидає вас, треба відповідати мовчанням. Вам не дозволили дати цій людині ще щось, значить, треба закритися, відгородитися, так само, як і людина, що зневажила ваше з нею майбутнє. Він вирішив, що так буде правильно.

— Ні, ні, ні! — вигукнув месьє Одинак. Щось тут було не так. Він це відчував, але не знав, що саме. І від цього божеволів.

Месьє Одинак підійшов до дверей навпроти.

І подзвонив.

Потім постукав, а через хвильку знову подзвонив. Достатньо, щоб нормальна людина могла вийти з душу й витрясти воду з вух.

Де поділася Катрін? Хвилину тому була.

Він кинувся назад до своєї квартири, видер сторінку з першої-ліпшої книжки, що потрапила йому до рук, і нашкрябав: «Я прошу вас принести мені лист у будь-який час. Будь ласка, не читайте його. Вибачте за незручності. З повагою, Одинак».

Він поглянув на свій підпис і подумав, чи зможе коли-небудь знову використовувати своє ім’я. Щоразу, коли він про це думав, то чув голос Манон. Як вона видихнула його ім’я. І засміялася. Шепочучи, о, шепочучи.

Він втулив свої ініціали між «З повагою» і «Одинак»: Ж.

Ж — Жан.

Склав аркушик удвоє й прикріпив його шматочком клейкої стрічки до дверей Катрін на рівні очей.

Лист. У кожному разі це буде якесь недолуге виправдування, що ним жінки відбуваються від своїх коханців, коли їм усе набридає. Тому не треба себе так накручувати.

Звичайно.

Відтак він повернувся до своєї квартири чекати.

Раптом месьє Одинак відчув себе насправді самотнім, наче малий, дурний човник на хвилях насмішкуватого, презирливого моря — без вітрила, без керма і без назви.