Перверзія

(7)

Чи можна твердити, що на 18-ту годину 6 березня Станіслав Перфецький остаточно упевнився у своєму почутті до Ади Цитрини?

Можна. Приблизно о 18-й до Перфецького прийшло усвідомлення, що без цієї жінки йому доведеться в житті нестерпно. Напередодні, коли ще залишалися шляхи до відступу, Аді вдалося спокусити його. Цей вчинок міг би нічого не означати, якби не рідкісна здатність Перфецького закохуватись у жіночу відданість. Як усі нарциси, він завжди і в усьому бачив лише власне відображення, тому жінки продиралися в його внутрішнє царство лише в тому випадку, коли першими виявляли свій потяг до нього. Ада зробила це більш ніж переконливо: вона віддалася — в усіх значеннях і конотаціях цього прекрасного дієслова. Не кажучи тут про тілесні сторони згаданого акту, мусимо наголосити, що для Перфецького став він величезним емоційним сплеском і призвів до вельми відчутного душевного зрушення.

Однак дедалі міцніюче почуття Перфецького відразу набуло печального забарвлення. Він чимраз виразніше розумів, що невдовзі, за кілька днів, мусить настати розлука, і швидше за все — розлука назавше. Тим часом, виходячи з Мерчерії на площу Сан Марко під годинниковою вежею (Торро дель Орольоджіо), ліворуч від Старих Прокурацій, Станіслав Перфецький зненацька і гостро відчув, що в жодному разі не хотів би колись розлучитися з цією жінкою, що решту життя хотів би мати її поруч, а померти хотів би одного з нею дня.

Що найбільше сподобалося Перфецькому в Аді?

Як уже було зазначено, відданість у любові, точніше, в любощах. Темперамент. Не в останню чергу — голос. Сподобалося все її тіло, достатньо сильне і ніжне, без запущених територій і провалених ділянок. Дуже сподобався її зад, аж ніяк не завеликий, але так досконало вбудований у решту тіла, що міг би стати для Перфецького джерелом невичерпних фантазій і радостей. Взагалі ж, уся та частина Ади, що починалася нижче її пояса, була Перфецькому найкраще знаною, і він поблагословив її з вдячністю, лиш тільки побачив, чи навіть не побачив — торкнувся. Що стосується, наприклад, грудей, то про них Перфецький знав менше, хоча міг би сказати, що вони слухняно вкладаються чашами до його великих долонь — можливо, думалось йому, їхнім плеканням Ада займалася цілком окремо.

Були також зеленого річкового кольору очі. Деякі натяки на чуттєвість рота і вух. А також — це треба особливо взяти до уваги — напівоберт голови і напіввигин шиї, що переходить у плече. Тому Перфецький любив на півкроку відставати від Ади і розмовляти з нею з-за плеча.

Чи намагався Перфецький якось наблизитись до Ади, коли вони залишалися вдвох?

Намагався і неодноразово. Іноді йому шалено хотілося торкнутись її. Або навіть поцілувати — на мосту, під муром, у кав’ярні, перед брамою, під пам’ятником Ґольдоні, під сохнучою на вітрах білизною — у вухо, в щоку, в уста, в шию, в плече. Однак він жодного разу цього не зробив: Ада була іншою, не такою — ніби це не вона щойно вчора поклала його велику підсліпувату голову на луг свого живота.

На що звернули вони увагу, коли входили під склепіння базиліки Сан Марко?

На бронзову браму з левиними головами; на потрійну різьблену арку, що замикає портал і несе на собі землю, море та символічних звірів, якими є бики і Грифони; на мозаїку зі Страшним Судом; на Христа-виноградаря в оточенні пророків; на тріюмфальну квадригу, знов таки бронзову і потьмянілу; особисто Перфецький звернув увагу на двох

рибалок у човні та борсання кам’яних риб у глибинах під ними, на з’яву ангела перед святим Марком-євангелістом уві сні його, на засмаглу теплу смугу Адиної шиї, що відкрилася після опускання плащового коміра, на всю цю безмежність, перенасиченість, неосяжність.

Що було відомо про згаданий сон святого Марка?

Святий Марко, проповідуючи вчення Христове, повертався якось із Аквілеї до Риму, щоби звідтам рушити в землі значно полуденніші — до Ефіопії та Єгипту. Тут ніби навмисне зчинилася страшенна буря — потоки води линули з небес, а вітри, що знялися зусібіч, закрутили змії смерчів на водах, перевертаючи рибальські та вартові судна. Щоб якось перебути лихий час, святий Марко прибився до берегів Ріальто і там заснув, знеможений тяжкою боротьбою зі стихіями. Уві сні він побачив ангела, що так до нього звернувся від Імені Божого: «Тут віднайдеш ти спокій, Марку, євангелісте Мій!». Крім того, розчиняючись вже у туманній субстанції Маркового напівпробудження, посланець Пана встиг іще заповісти виникнення славного і пишного міста на довколишніх островах. Як переконуємося на цьому прикладі, снам треба вірити, особливо тим із них, де до нас промовляють ангели.

Що найбільше вразило Перфецького всередині самої базиліки?

Типово візантійська структура, що базується на формі грецького хреста, його не вразила. Так само і тьмяність золота або мармур стін чи алебастр колон. Розглядання декотрих мозаїк потривало довше: як, приміром, Древо Матері Божої з усією, справді гебрейською, розрослістю його. Чи «Зішестя Святого Духа», на яке треба довго дивитися, закинувши голову назад, аби розрізнити під колом з дванадцяти апостолів усі вимерлі племена Старого Світу включно з азіятами, єретиками та арімаспами. Чи знов-таки «Вознесіння Христове», переповнене ангелами, апостолами, всіма шістнадцятьма цнотами, чотирма євангелістами і водами рік біблійних. А Перфецький дуже любив дивитись на воду, він хотів би в ній жити. Любив також старі медальйони з оленями, псами, орлами і голубами, з кущами і каменями, любив будь-які зображення, любив червоний мармур з Верони або трофеї хрестових походів, особливо чаші і шкатули, шкатули і чаші. Любив Аду.

Ада натомість найдовше затрималася в баптистерії, де певний час промедитувала перед Саломеею в її вишневому плащі (на пристрасті Ади до чорного і вишневого кольорів ми вже зупинялися, варто лише додати, що Ада, безумовно, щодня з’являлася в іншому одязі, проте згадані два кольори були найчастішим з її поєднань). Голова Хрестителя не справила на Аду такого сильного враження, як цей вишневий плащ молодої розпусниці.

Та все ж повернімося до Перфецького, який, переходячи з атріюму до пресвітерію, з трансепту до трансепту, з одного нефу до іншого, з Тезоро до Капеллі дель Сакраменто і невхильно наближаючись до Золотого Вівтаря, думав у той же час про всі нашарування цього незвичайного тортища, які вже неможливо до дна промацати, про жінку зі скрипкою, крилатого коня, про лева, що роздирає вовка, про золото слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуття, ніби ти — в Божому Храмі, — це перебігання японських, американських, австралійських, російських юрмищ із камерами, ця надмірність естетики, не надто виправдана, все це може швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів. Перфецький думав про це без докору і претензії, без надриву, заляпаний мандрівними відблисками орнаментів, світел та щирих коштовностей, він рухався неквапом усередині цього тисячолітнього водоймища; так само без докору думав він і про Аду, яка час від часу виринала поруч із ним, а потім знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось розповідала йому — про Венецію, про базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народилася в Америці, що рано втратила матір, і батько віддав її на виховання за океан, до монастиря клярисок у льомбардійських Альпах, неподалік від Комо. Що в монастирі вона пробула до сімнадцяти років і закінчила там підставову школу, де її навчали романських мов, гаптування золотом і особливих таємних молитов, від яких швидше росте волосся й перестають боліти зуби. Від сімнадцяти років Ада студіювала за батькові гроші — почасти у Франції, почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був француз, точніше марсельський єврей, дитя сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і худезний; вони відвідували ті самі лекції й кольоквіюми і захоплювалися такими незбагненними дисциплінами, як порівняльна соціопатологія, герменевтика семіології чи історія теорії лінґвотерапії. У двадцятилітньому віці Ада втекла від нього до Риму, де невдовзі її пошлюбив сімдесятип’ятилітній професор мнемотехніки, один із стовпів блюзнірського товариства «До Вищої Сяйливості», блискучий коханець і вигадник, володар кількох невичерпних маєтків у Калябрії. Тодішня Ада виявилась тією піддатливою глиною, з якої він виліпив її нинішню — і душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильною, кохатися у ста вісімнадцяти позиціях і усувати недругів за допомогою деяких смертоносних квітів (мистецтво, яким Ада жодного разу не скористалася). Коли одного ранку він помер, Ада посиніла від розпачу, вона билась об стіни і дзеркала, після похорону слугам довелося на два тижні одягнути її в гамівну сорочку: всі навколо боялися, що вона обов’язково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або вогнепальним, достатньо було просто нанюхатися квітів, про які вона знала від небіжчика професора. Але з часом усі рани позаживали, і Ада знову пустилася в мандри. У Мюнхені, де вона викладала нецензуровану середньовічну латину та порівняльну хроноскопію для особливо обдарованих адептів, їй зустрівся теперішній чоловік — Янус Марія, свого часу один із улюбленців та послідовників її померлого чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у винятковій постаті передчасно згорілого професора, зіштовхнула обох докупи. Проте доба взаємного розуміння і приємного співіснування в тіні професорової величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до акваріюмів та декоративних риб спричинила майже повне занехаяння ним усіх інших ділянок родинного життя. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому чоловікові більше пасував би в коханні відповідних нахилів юнак, ніж бідолашна вона. Бажаючи милому Різенбоккові тільки щастя, Ада навіть сама прагнула підшукати для нього молодого приятеля де-небудь у Бельгії чи Данії. Однак для початку слід було розлучитись, і позаяк обидвоє були зв’язані церковним шлюбом, то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу розлучення в канцеляріях Найсвятішого Отця.

Крім того, Ада розповіла, що з дитинства танцювала українські танці, тому в її ногах стільки сили і пружності. Музику може слухати будь-яку, але завжди улюблену: дві-три італійські опери включно з «Доном Джованні», неаполітанські пісні, Нат Кінґ Кола, Марію Каллас і Бруно Мадерну. Французьку мову знає краще, ніж іспанську, але найкраще — італійську. Страшенно звикла до Європи, хоч неминуче повернеться колись до якої-небудь Каліфорнії чи Вірджинії, де почне жити спочатку, відкриє астрологічну аґенцію або школу українського танцю і свистатиме на все. Все.

Що ще розповіла Ада Перфецькому?

Історію про те, як здійснився сон святого Марка. Минуло понад сім століть відтоді, як він прийняв мученицьку смерть на півночі Африки, в Александрії Єгипетській, де заснував перед тим Христову Церкву. Тіло святого не розкладаючись лежало у напівтемряві тамтешньої святині, в убогому і зимному саркофазі. Однак завоювання міста сарацинами породило неспокій у християнських душах: над Александрією нависло гнітюче передчуття великого блюзнірства. Тож двоє ревних венеціян — громадянин Рустічо з острова Торчелльо і громадянин Боно з Малямокко — пустилися в заморе, щоби сповнити волю Божу і врятувати рештки святого тіла. Подорож їхня складалася вкрай нелегко — здавалося, всі свої потужності кинуло пекло в бій, аби тільки перешкодити священній місії. Тричі під час плавання потрапляли вони у лютезні бурі, з яких жоден інший мореплавець не вийшов би живим. Тричі переслідували їх кроволюбні алжирські пірати, і щоразу вдавалося двом відчайдухам утекти. Тричі виринав на їхньому шляху володар морських безодень Левіафан і тричі роззявляв смердючу пащеку, щоб їх проковтнути разом із кораблем та двомісячним запасом солонини, однак мужня постава і щира молитва завжди рятували сміливців. Діставшися до Александрії, Рустічо і Боно зодяглися в лахміття, накинули на голови мішки з розрізами для очей і повісили на шию дзвіночки. Так вони прикинулися прокаженими, що дозволило їм без перешкод увійти до святині з Марковим тілом. Адже всі без винятку сарацини вірять у те, що прокажені є обранцями Божими, і з цієї причини не сміють рушити їх. і коли, перенісши мощі на своє суденце, Рустічо й Боно знову розпустили вітрило, з’явився над ними крилатий лев. І так супроводжував їх протягом усього зворотнього шляху, охороняючи від розбійників, бур та мерзенних рибогадів. По двадцяти п’яти днях подорожі вони прибули до рідної Венеції, де гучно вітали їх на узбережжі весь уряд на чолі з дожем Партечіпаціо, всі патриції, всі громадяни. Так тіло святого Марка-євангеліста, учня святого апостола Петра, знайшло собі врешті вічний спокій, як було заповідано Господом через свого нічного посланця на сім з половиною віків раніше.

Якою була подальша доля громадян Рустічо і Боно?

Про це відомо не так уже й багато. Рустічо було обрано до Консильйо деї Д’єці[30], себто Ради Десятьох, однак він жодного разу не обирався до Капі дель Консильйо деї Д’єці¹ себто таємного тріюмвірату. Доживши до глибокої старості, мав чотирнадцятеро дітей і п’ятдесят шестеро онуків, з яких пам’ятав поіменно лише перших п’ятьох.

Боно ходив у бойові виправи на Схід, у землі Ґоґа та Маґоґа, під час однієї з них потрапив у полон до копрофагів, підхопив там проказу і невдовзі помер, розвалившися на кавалки.

Пам’ять по обидвох досі шанують у Венеції.

Пересвідчитися ж у правдивості всього розказаного можна перед фасадом базиліки, де над чотирма входами до храму ця історія розкладена і знову складена у камінцях мозаїк, адже будь-що на світі складається зі своїх камінців, цеглинок, кубиків, атомів, — важливо лише зі знанням справи припасувати їх до інших і до Великої Навколишності.

Що не розповіла Ада Перфецькому про себе?

Що її родинні корені також із Чортополя. Що перша згадка про Цитрин у тамтешній маґістратській книзі походить із XVI ст. і стосується напівнавіженого алхіміка та планетника Георгія Цетрини (саме так, через «е», писалося тоді це прізвище), віри грецької, згодом аріянської, вихованця Больоньїта Падуї, котрий на п’ятдесят першому році життя був люто знищений трьома опришками, що вимагали від нього царської горілки, а саме: занурений у чан з розчином сірчаного квасу при виході з власної ж печери-лабораторії.

Адин батько, Гермоґен Цитрина, утік з дому ще в ранньому дитинстві, незадовго перед вибухом другої світової війни. Це сталося наслідком того, що якось до Чортополя приблукав з гастролями всесвітньо знаний мандрівний цирк «Ваґабундо». Хлопчина був настільки причарований усім побаченим на виставі, що ув’язався слідом за штукарями, доглядаючи звірів і латаючи витерті гімнастичні трико. Щоправда, через декілька років безперервних поневірянь європейським театром воєнних дій юний Цитрина почав виявляти надзвичайні магнетизерські здібності, тож врешті директор цирку, телепат Ананда, довірив йому номер, надавши зловісне артистичне псевдо Азріль де Франкенштайн.

По закінченні війни циркова трупа, рятуючись від звинувачень у коляборантстві та суду переможців, змушена була виїхати до Америки, де з п’ятдесятих років і почалося несамовите сходження великого Азріля. Після трагічної кончини директора Ананди (був посічений на шматки шаблековтачем-п’яницею) Гермоґен Цитрина обійняв керівництво всім цирком. Одного дня він підібрав на станції нью-йоркського метро безпритульну українську дівчину, що в супроводі катеринки жалібно виводила «Пісню про рушничок», яка саме в ті часи входила в моду. То була Соломія Предивна. За недовгий час дівчина вивчилася літати під склепінням цирку (безвідмовні механізми виносили її догори на линвах, у той час як оркестр самозабутньо валив «The Carnival of Venice» Герберта Л. Кларка) і, танцюючи на трапеції, виконувати популярні речі з репертуару «World’s Greatest Jazz Band». Це тішилося досить поважним успіхом — ризикованість номера доповнювалася не зовсім коректною американською вимовою Соломії, що породжувало змішаний жахливо-комічний ефект. З початком шістдесятих Соломія народила Азрілеві дочку Аду. Ще через рік-два вона відновила виступи на арені, однак епоха її музики вже минала, треба було опанувати нові ритми і лади, Америкою потрясали «Velvet Underground» і групи Західного узбережжя. Провал за провалом змусили Азріля відмовитися від Соломіїного соло; без цирку вона виразно чахла, вдалася до алкоголю і виробила в собі звичку залякувати малу доньку всілякими історіями про велетнів, котрі пожирають власні голови. Ада виростала від цього надміру вразливою, до того ж відверто побоювалась матері, для якої уособлювала кінець повітряно-гімнастичної кар’єри. Азріль неодноразово відсилав дружину на лікування до найкращих українських фахівців (сповідуючи золоте правило «свій до свого по своє»), однак ніхто з них не змінив ситуації на краще, обмежуючись порадами щодо «активнішої участи в громадськім життю зглядно в Союзі Українок». Коли Аді виповнився чотирнадцятий рік, сталося неминуче: тайкома прокравшися вранці до цирку, Соломія Предивна, наспівуючи тишком «The Carnival of Venice», видерлася по линвах під саме склепіння і, розпростерши рамена для останнього польоту, смачно кинулася звідти вниз.

Рятуючи дитину від духовної та психічної катастрофи, батько вирішив заслати її подалі від Америки. Тут у пригоді став монастир клярисок на півночі Італії, де абатисою була давня Франкенштайнова пасія, колишня акробатка Ле із попереднього складу циркової трупи «Ваґабундо».

Так Ада Цитрина вперше і надовго потрапила до Європи.

Чи все було сказано Адою про її стосунки з чоловіками?

Ясна річ, далеко не все і не так. Зокрема, неправдою було, що вона втекла від свого першого чоловіка, студента. Одного дня той просто збожеволів і почав називати себе Vol de Fleche[31]. Хворобливе уявлення проґресувало настільки швидко, що вже через вісім діб бідолаха міг тільки свистіти, будучи водночас і предметом як таким, і станом предмета, і його сутністю, і навіть його можливістю. Він був негайно доставлений у напівтаємну клініку аномальних досліджень, де, замкнений у герметичному боксі, свистить ще й донині.

Другий Адин чоловік, римський професор і мнемометр, виховав у неї звичку кохатися зненацька і в найнесподіваніших місцях. Особливо сприятливими для цього були закамарки його калябрійських палаців, ніби навмисне спроектовані для подібного ґатунку забав, присмачених медом, пелюстками і цитриновим соком. Зберігаючи у своїх сімдесят п’ять тверду бездоганну пружність, він часто пускався в подорожі по всіляких конґресах і конференціях на всіх материках і континентах світу. Від моменту одруження Ада була його сталою супутницею й навіть помічницею. Підчас цих імпрез професор знайомив її з багатьма своїми друзями, такими ж старими диваками й вигадниками, невичерпними містагогами і стратегами, вічними демагогами, серед яких виникав і венеційський барон Леонардо ді Казаллеґра зі своєю незрозумілою фундацією.

Нічого не сказала Ада і про деякі обставини раптової смерті другого чоловіка, більше акцентуючи на своїх переживаннях після неї. Тіло старого, обвуглене і болісно покорчене, було знайдене якось уранці в його ж кабінеті, на неушкодженому килимі, безпосередньо перед навстіж розчахнутим вікном. Причиною смерті було визнано удар блискавки — і справді попередньої ночі пронеслася буря з громом, а старий останніми роками дуже багато і ризиковано експериментував зі стихіями.

Що стосується третього з її чоловіків, Різенбокка, то тут Ада не приховала майже нічого, за винятком однієї з улюблених чоловікових розваг, яка могла б зацікавити Перфецького. Вона відбувалася по п’ятничних вечорах, ніби звичайна party, і полягала в тому, що Янус Марія скликав повну віллу всіляких почвар, яким демонстрував одне й те саме видовище: величезний акваріюм з водою наповнювався безліччю рибок найцінніших різновидів, а тоді закидалося в нього кількох більших риб-хижаків і, коли ті знищували всю акваріюмну малечу, з’являлося кілька ще більших хижаків, які ковтали хижаків попередніх, і так тривало, аж поки не виносився з ванни цар над хижаками, один-єдиний могутній Риб, що поїдав останню пару великих хижаків. Негайно після цього Риб виловлювався і на кухні вбивався. Тоді кухарка готувала його на вечерю для всієї компанійки — разом із поглинутими ним табунами й табунцями малих, менших і ще менших рибин.

Чи дотеперішнє число Адиних коханців обмежувалося числом її чоловіків?

Звичайно, ні. Поза всякими сумнівами, їх було більше, десь так із дванадцять. Ми не можемо знати докладно про всіх — будь-яка жінка має право на зберігання таких речей у таємниці.

Перші троє виринули на мотоциклах з-за пагорбів ще в Америці, в середині сімдесятих, неподалік черешневих насаджень, в яких тринадцятилітня Ада з подругою Сьюзен зривали того червнево-черешневого пополудня соковиті й солодкі ягоди. Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав «Riders On The Storm» голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла червнева буря — такі трапляються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і коли «Riders On The Storm» закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон починав «Waiting For The Sun»), «гарлеї» були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім «The End», а до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося.

Перебуваючи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до любовного мріяння. Це траплялося під час безконечних відправ або щоденних лекцій. їй вдавалося таким чином перемкнути свідомість і душу, себе всю, що за один крок від амвону, перед самісінькими ликами святих і пророків, овіяна солодкими пахощами й обсипана вітражними блискітками, вона відчувала, як цілують її темноокі хлопці, щось нашіптуючи невідомими мовами і повсюдно її торкаючи, дістаючи, розворушуючи, аж одного дня, втупивши зволожений погляд в оголеного святого Себастьяна, спізнала те, що от-от із нею станеться втіха, досі небувала, святий мав напружений мускулястий живіт, тонкі стегна і напіврозтулені губи, увесь засіяний стрілами поган, він тримався твердо і напружено, як дерево, він гідний був стати її коханцем і став ним, аж вона зі стогоном поповзла на гранітні плити підлоги, і кілька подруг вивели її надвір, цілком щасливу.

Кого ще назвати в цьому переліку? Можливо, Бертрана, темношкірого університетського приятеля з часів першого Адиного одруження, який покохав її просто між стелажами бібліотеки, розклавши під нею десятитомник Вольтера у м’яких обкладинках? Чи Діно, губатого гобоїста з двірцевої капели другого чоловіка, що міг завести і довести її до непам’яті самим лише верхнім «до»? Чи безіменного морського офіцера, з яким цілу ніч їхала в одному купе з Риму до Женеви і який виявився ніби вилитим з гарячого мармуру? Чи єдинорога, що виник нізвідки, ніби з її ж таки срібного люстерка, у внутрішньому дворі Ка’д’Оро?

Зрештою, цілком окремо стоїть ніч кохання, проведена колись у ліжку абатиси, в минулому відомої циркової акробатки Ле.

А всього знати навіть нам не дано.

Що залишалося Перфецькому й Аді після оглядин базиліки?

Вийти на площу. Слухати живу Венецію. Дивитися на води лаґуни. Розпізнавати в небі деякі сузір’я; якщо б на небі їх не виявилося — розпізнавати їх у міському освітленні, в електроспалахах. Не кваплячись, кав’ярня за кав’ярнею, рухатися в бік готелю. Розповідати одне одному про себе. Відчути цього вечора свою велику потрібність одне одному.

Як було насправді?

Ада знову йшла трохи попереду, піднявши комір плаща. Посилаючись на міґрень, вона хотіла чимшвидше дійти до готелю, зажити пігулки і сховатися під ковдру. При цьому казала, що Стах не зобов’язаний її супроводжувати, все місто

— до його послуг, вона зоставить йому мапу і навіть, якщо є потреба, то й гроші.

Що на це Стах?

Ішов і далі за нею. Переважно мовчав. Коли потрапив у світляну смугу — під ліхтарнею чи коло вітрини — було досить помітно, як йому хочеться взяти її бодай за руку. Але він цього не зробив жодного разу.

Чому?

Невідомо.