Перверзія

ПІСЛЯСЛОВО ВИДАВЦЯ

Ми не почули обіцяного Станіславом Перфецьким сплеску води. Можливо, вся причина полягає в занадто великій відстані між диктофоном і виром останнього занурення нашого героя? Можливо. До кінця плівки маємо лише дванадцять з половиною хвилин тиші. І все.

Безумовно, пройшовши наскрізь лабіринтами цієї книги, Шановний Читач погодиться зі мною: в усій нашій історії залишається значно більше нез’ясованого і неясного, ніж цього можна було сподіватися. І найголовніше запитання, на яке поки що не маємо відповіді, — чи справді був стрибок із вікна, чи справді було самогубство.

Займаючись недовгий (надто недовгий як на Перфецького!) час цією справою, поліція констатувала декілька моментів. По-перше, в готельному номері Стаха залишалися всі його речі включно з окулярами, зоставленими на письмовому столі, поруч із написаним від руки текстом заповіту, складеного Перфецьким напередодні. Графологічна експертиза підтвердила, що заповіт писаний рукою Перфецького. По-друге, височезне вікно (крайнє в аркаді), що виходить на Великий Канал, і справді було відчинене, більше того, розчахнуте, по кімнаті гуляв вітер, увесь пропахлий південними гаями, а черевики Перфецького і справді стояли на підвіконні, що цілком узгоджується з описом ситуації, зафіксованим в останньому (?) монолозі Станіслава, наговореному на диктофон. По-третє, у слідчих склалося враження, що між моментом зникнення Перфецького і появи в його номері готельного прибиральника (який, власне, і повідомив поліцію, а відтак уже й цілий світ про таємничу пропажу), між цими двома подіями в номері побував ще хтось. Нічого конкретнішого про цей візит, на жаль, поліція не змогла (або не схотіла) встановити.

Тим часом усіляких відкритих запитань і манливих лакун зостається куди більше. Перш за все, як я вже писав у передмові, так і не було знайдено тіло. Це стало чи не найслабшою ланкою у слідчій версії про самогубство. Так виринула на світ вельми незграбна підпора у вигляді припущення, ніби тіло Перфецького могло бути винесене у відкрите море під час відпливу. Чомусь нікого не насторожила при цьому та обставина, що у відкритому морі тіла також не вдалося знайти. Можливо, його з’їли акули чи інші морські чудовиська?

По-друге, розшуки людей, свідчення яких, безперечно, могли би пролити більше світла на всю цю історію, не принесли бажаних результатів. Не було знайдено згадуваних Перфецьким ні Ади Цитрини, ні її чоловіка, доктора урології. Щоправда, деякі очевидці розповідають про небаченої конструкції автомобіль, що несамовито летів того дня автострадою Венеція — Рим. За кермом його (і це нібито впадало в око зустрічним водіям) нібито сидів лисіючий бородань, який нібито увесь час нібито посміхався. Поруч була якась молода жінка, швидше приваблива, ніж неприваблива, зодягнута в чорний та вишневий кольори, нерухома і наче вкрита тінню. Більше нічого зауважити не вдавалося. Шукання доктора Різенбокка на згадуваній Перфецьким віллі «Мелюзина» в баварському містечку Поссенгофені теж закінчилося нічим, хоча поліція Італії й звернулася до своїх німецьких партнерів, за даними яких у Поссенгофені і справді є вілла під якоюсь дуже подібною назвою, проте належить вона ніякому не Різенбокку, докторові урології, а Візенбокку, докторові іхтіології. З усіх учасників семінару теж не вдалося нікого знайти: як не парадоксально, але єдина доля, про яку щось достеменно відомо, — це розвіяний попелом Казаллеґра. Саме існування інших постатей виглядає нині дуже сумнівно і, якби не було свого часу зафіксоване у венеційських мас-медія, то ми мали б усі підстави вважати ціле товариство прекрасною вигадкою Творця. Слідчим вдалося розшукати і переслухати лише пана Амеріґо Даппертутто, виконавчого секретаря фундації, котра організовувала семінар. За його словами, Станіслав Перфецький справляв на нього під час семінару двояке враження. Уточнювати, що саме він під цією двоякістю розуміє, шанований функціонер не став.

Серед предметів, згаданих Перфецьким у своєму заповіті, значиться снайперівська гвинтівка, яку він, щоправда, нікому не заповідає, позаяк юна, мовляв, йому не належить. Ця гвинтівка виявилась єдиним із перелічених у заповіті предметів, якого на час приходу поліції в номері вже не було. Можливо, її не було зовсім? Як не було й драбини, спущеної з ванного вікна в сад?

Тепер деякі мої приватні міркування. Виходжу при цьому перш усього з пакету документів (чи, краще скажу, текстів), які було мені передано венеційським незнайомцем і які я, попередньо їх дослідивши та опрацювавши, зважився опублікувати цією книгою.

За всієї заплутаності та суперечливості ситуації з неї усе ж вимальовується мотив, який може слугувати для нас певним ключем. Це мотив (або настрій) полювання. За Перфецьким стежать Відчуття досить поважної небезпеки, навислої над ним, повсюдно проступає крізь різноманітну тканину цих текстів (попри всю нечіткість і недомовленість). Більше того, впадає в очі та особливість, що джерел такої небезпеки (такої чи іншої) є принаймні декілька. Станіслав Перфецький наче опинився в точці перетину якихось цілком різних та далеких, розташованих у цілком відмінних площинах, інтересів. Становище його і справді залишає враження дуже складного. Сказати до цього щось конкретніше навряд чи можливо, однак, якщо і можливо, то, поза будь-якими сумнівами, аж ніяк не варто.

У своїй передмові я торкався проблеми авторства кожного із переданих мені текстів. Я писав проте, що, крім фрагментів, з авторством яких усе зрозуміло, існує незначна, але вперта кількість іншого роду кавалків, як наприклад (згідно з моєю нумерацією) 7-й, 13-й або 25-й, авторство яких належить оповідачеві, що веде мову з достеменним знанням навіть найменших дрібниць і в той же час жодним чином не виступає учасником описуваних ситуацій. Хто він, цей спостережник? Або хто вони, ці спостережники? Хто спроможний залізти в душевні глибини Перфецького або його супутниці з таким абсолютним знанням справи і в той же час залишатися зовсім невидимим?

Відповідь, на мій погляд, може бути лише одна. Але не квапмося з нею.

Я ні на мить не вірив і сьогодні не вірю в те, що Станіслав Перфецький міг накласти на себе руки. Єдиним доказом на користь цього абсурду є ним же, Перфецьким, залишені (щоб не сказати «підкинуті») документи. І який же це хисткий доказ! Я нітрохи не дивуюся венеційській поліції, що піддалася на такий трюк — ніхто з них ніколи не знав Стаха особисто, ані не брав участі в його походеньках. Але я тисячу разів дивуюся тим легковірам тут, на Україні, які, будучи свого часу близькими його знайомцями і навіть товаришами, так беззастережно прийняли цю містифікацію!

І якби тільки містифікацію! Якби про Перфецького можна було сказати лише те, що він містифікатор, то й цього було б уже достатньо, щоб раз і назавше відкинути версію самогубства. Але кожен із нас, крім того, знав його як вигадника, безконечно захопленого життям, вічного гравця, повсюдного перформенсиста, великого майстра риб’ячих вислизань зі всього, навіть із власної шкіри. Найкраще про це свого часу сказав Макс Погуляйський: «Коли від п’ятьох різних людей я чую, що кожен із п’яти вчора бачив Перфецького, але: перший клянеться, що на симфонічному концерті, другий — що на вернісажі, третій — що увесь вечір вони тільки вдвох пиячили, а останній — що саме вчора Перфецького пов’язала міліція, коли я все це чую, то впевнений, що усі п’ятеро говорили правду, адже на цьому світі існує як мінімум п’ятеро Перфецьких».

І ще одне, дуже суттєве. Усі ми знали Станіслава Перфецького до решти відданим Таємниці. Можна сказати, він був її лицарем (даруйте певну старомодність такої характеристики). Він жив таємницями і заради таємниць. Хто може похвалитися нині, що багато про нього знав?

Але того, що знали і знаємо, цілком вистачає, аби твердити: Станіслав Перфецький не зник у водах Великого Каналу вранці 11 березня 1993 року!

Задушливий вузол, що давив його в ті дні, він розрубав рішуче і легко, — своїм власним розчиненням. Одного разу він сказав мені так: «Я завжди мрію все починати спочатку. Тобі цього не зрозуміти, старий. Це несамовитий кайф: зійти з поїзда на невідомій станції і щохвилини вигадувати для себе можливості нового початку».

Здається, тепер мені вже дано це зрозуміти. Я сподіваюся.

Підтвердження моїм здогадам самі знаходили мене. Спершу Бомчик, перкусист групи «Станція Психів», розповів про те, як усміхнене лице Перфецького промайнуло в телевізійному додатку до «Плейбоя», показуваному на RTL; наш герой наминав якесь екзотичне їдло у кнайпі, що її обслуговують оголені до пояса дівчата з видатними бюстами — його зведену догори ліву брову неможливо переплутати з жодною іншою. Проте навіть не ця брова вселяє в мене упевненість, що Бомчик не помиляється, а те, що я чудово знаю прихильність Перфецького до високих жіночих грудей. На жаль, не володіючи німецькою, Бомчик нічого не міг повідомити з приводу країни, в якій означена оригінальна кнайпа знаходиться.

Далі була ще одна звістка, пов’язана з телевізією. Отець-настоятель Петро М. зауважив краєчок Стахового обличчя під час трансляції Різдвяної Служби Божої з римського собору Св. Петра. Перфецький сидів зовсім недалеко від тодішнього прем’єр-міністра Італії, серед інших почесних гостей.

Потім було ще кілька звісток, які дають змогу простежити за дальшими пересуваннями Перфецького по містах і країнах. Останнім часом наші люди все більше подорожують. Відвідання найдальших куточків Земної кулі тепер вже не є чимось недосяжним. Повернувшись додому, наші мандрівники нерідко діляться своїми спогадами про побачені і пережиті дивовижі: шестипалих людей, восьмиоких драконів, летючі автомобілі і рухомі супермаркети. З таких розповідей я й дізнався про одного вельми короткозорого акробата з Фльоренції, який з’їжджав по линві, натягнутій між вершечком дзвіниці Санта Марія дель Фйоре і лоджією одного з сусідніх будинків; про цікавого чистильника взуття з афінської площі Омонія, який упродовж кожного чищення черевиків устигав прочитати клієнтові щоразу інший вірш невідомою мовою; жінкам подобалось його шовковисте на дотик волосся; про вигадливого музику, що деякий час показувався між Айя-Софією та Блакитною мечеттю в Стамбулі; він виставляв перед собою страшенну безліч більших та менших наповнених водою слоїків і зграбними кістяними паличками вибивав на них мелодії «Турецького маршу», «Малої нічної музики», вступу до Сорокової симфонії та інших Моцартових речей; чомусь усі без винятку звертали увагу на те, що він мав срібний перстень у вигляді риби…

Принагідно прошу всіх, кому траплялися чи трапляються подібні штукарі, насамперед вуличні музиканти, запам’ятовувати все до найменших подробиць і давати мені знати.

Бо Стах Перфецький, якого майже всі на світі мають за самовбивцю-потопельника і який є справжнім автором усіх (не деяких!) фрагментів цієї книги, Стах Перфецький далі серед нас. Він живий і, я скажу більше, він повертається. Спочатку лише яко книга, ним же хитромудро мені підкинута.

Я навіть бачу, як о пів на сьому ранку, одинадцятого березня 1993 року, він завершує останні приготування, прочиняє вікно, ставить на підвіконня черевики носаками вперед (адже це не єдина пара його черевиків, Господи ж Боже мій!), на письмовому столі залишає окуляри, дивиться на себе в дзеркало, тоді одягає інші окуляри, нові, знову дивиться на себе, показує собі, дзеркалові та цілому світові язика, ще раз оглядає кімнату, диктофон ще крутиться, він тихо (безшелесно!) виходить у коридор, його кроки приглушені товстими килимами, він скрадається сходами, прослизає повз рецепцію і заснулого в ній мурина, схожого на царя Ка£пара й на Отелло водночас, мурин розплющує очі, але пізно, вже пізно, вхідні двері саме закрилися за кимось, за ким, за ним, за цим вічним утікачем, ну що, як там, Венеція чудова і рання, канали пахнуть водою, на небі розвиднілось, вітер з лагуни повний розквітлими гаями, весна тільки починається, і півжиття ще попереду…

Липень 1995р.

Ю.А