Перверзія

(17)

…тому я займаюся театром. Якби не це — я торгував би нерухомістю чи вирощував на фермі цесарок. Але мені дано творити дійство. Для того, аби побачити все чи почути все у моїх виставах, треба мати сто пар вух. І будь-якого іншого органу бажано мати по сто. Бо я даю тисячу паралельних дійств. Охопити все це водночас людина безсила принаймні через фізіологію, може, й через інші причини. Тільки я на своєму режисерському пульті, обставлений моніторами і дзеркалами, можу сприймати — ні, також не все — але, сподіваюся, бодай значну частину — відсотків так на десять — того, що сам задумав і пустив у дію. Цікаво, чи Бог такою ж мірою спроможний контролювати запущений ним у дію Всесвіт [сміється].

Тому будь-яке зі свідчень — очевидців? — про події в театрі «Ля Феніче» 8 березня ц. р. на прем’єрі моєї вистави «Орфей у Венеції» аж ніяк не може бути вичерпним, навіть моє власне, яке разом із тим є все-таки найповнішим. Я мушу зупинитися на цьому епізоді докладніше через те, що в обіг запущено десятки, коли не сотні, спекуляцій з його приводу. Особливо багато галасу даремно навколо тих двох трупів у фіналі цієї історії. Для мене це вже обернулося деякими поважними неприємностями, що їм на разі не видно кінця. Маєте перед собою зацьковану жертву поліційних протоколів і слідчих експериментів [сміється знову]. Виявляється, слідчі теж мають право на експеримент, не тільки режисери! [сміється вже веселіше].

Певна фундація, про яку я раніше нічого не чув, звернулася до мене з ідеєю робити їм оперу у Венеції. Мовляв, на початку березня відбуватиметься якийсь вирішальний для долі людства семінар, до участі в якому запрошено самих лише зірок. Принагідно зауважу: зірки виявилися підозрілими, бо жодне з імен учасників мені не сказало нічого. Але це дрібниця. У той же час і в тому ж місті проводиться ще одна прецікава акція — така собі напівтаємна конференція трансконтинентальних мафійних структур, але, як це й буває завжди, саме під виглядом нібито конференції по боротьбі з мафійними структурами. Зрештою, не говоритиму зайвого — ви мене розумієте [усміхається]. Для перших і для других — маю на думці семінар і конференцію — мені пропонують робити оперу. Я довго відмовлявся, зв’язаний кількома попередніми угодами в інших містах, але сума гонорару була такою… Це при тому, що мене, як ви знаєте, не здивуєш ніякою сумою.

Я справді звик до страшенно високих гонорарів. Я міг би вкладати їх у бізнес, торгувати кокаїном, наприклад, чи вирощувати в мушлях перлини. Я був би одним із найбагатших підприємців у своїй галузі чи в багатьох інших галузях. Нарешті, я міг би цілком по-житейському давати раду своїм гонорарам, я міг би накупити діамантів для Алекс чи цілий парк автомобілів для неї ж… Але я — створіння звихнуте [сміється]. І знаєте, на що йдуть мої гонорари? На мої ж таки вистави! За кожен новий ефект, за кожну фантастичну ідею, за кожний привід для вашого глядацького здивування я розплачуюся власними грошима. Алекс мудро каже, що колись ми підемо з торбами. І все-таки вона розуміє мене. Коли ми зустрілися вперше, я сказав їй так: «Жінко, ти на двадцять два роки старша за мене, але будь зі мною поруч завжди!» З тієї хвилини ми ніколи не розлучаємось [запалює цигарку].

Сума, що її мені пообіцяли у Венеції, давала змогу робити оперу, якої ще не було. І всупереч цьому я вирішив робити її з тих опер, які вже були. У вересні минулого року ми з Апекс уперше побували всередині театру «Ля Феніче». Уся ця внутрішня розкіш, це золото, ці мальовила, ці різьблені аркади, інкрустовані ложі й балкони, — все це Апекс визнала надто старомодним і нав’язливим. Я не мав права не шанувати її думку. Працювати в таких театрах нелегко вже хоч би з причини їхньої надто стійкої задушливої атмосфери. Ми з Алекс називаємо такі ситуації «нафталіном». Вихід залишався один — повне внутрішнє переоблаштування театру (виділені фундацією кошти дозволяли навіть ц е). Забагато пилюки назбиралося в цих оксамитах протягом століть! [Криво всміхається]. Я пішов би на це, незважаючи навіть на протести цього дурнуватого Товариства театральних приятелів! Є у Венеції таке істеричне збіговисько всіляких аристократів, що пустилися берега. Але це не важливо.

Ми вийшли з театру і почали кружляти містом. Аж тоді я зрозумів: усе мусить залишатись, яким є. Так, бо інакше в мене не вийде Венеції! Цього претензійного нагромадження предметів і розкоші. Цієї антикварної плісняви і абсолютного несмаку. Бо я справді не бачив потворнішого міста, але ви мусите мене знати: завжди і всюди я шукаю саме потворність. Саме вона приваблює мене і додає бодай трохи глузду моїм безглуздим ідеям [жартує]. Усе разом — сморід води, запах жінок, вмираючі будинки, трава в щілинах між каменями, дешеві притони, сентиментальні перекази, кожному з яких тут вірять більше, ніж Біблії, напівзотлілі книги, водянисті вина, вогкі стелі, атласні подушки, пляшки тисячі калібрів, голуби, туристи, повії, привиди — вся ця суміш лягла своїм нестерпним баластом на дно моєї майбутньої опери, задушливої й вологої. Мені вдалося переконати Алекс. Вона взагалі майже не втручається в мою роботу. Прем’єру було призначено на березень.

Я витиснув усе, що міг. Моя опера явила собою видовище настільки вбивче, що навіть Саварі з його «Чарівною флейтою» на Бреґенцькому фестивалі не йде до порівняння, а там було на що подивитись! Я грав ва-банк. Якщо б у Венеції я потерпів fiasco [сміється], то назавжди покинув би театр і самого себе, а решту вже не своїх днів робив би щось цілком інше, як наприклад, продавав би старі хмарочоси чи збирав поштові марки.

Я переслухав близько п’ятисот опер. Щодня ходив начинений аріями та дуетами, вночі мені все це снилось, я комбінував і мікшував, але вже невідомо що — чи уламки переслуханих опер, чи уривки перебачених снів. Щоранку Алекс подавала мені в ліжко одне яйце, зварене нам’яко, і велику склянку помаранчевого соку. Вона стежила за тим, щоб у палаці, який ми винаймали, не було протягів. Щоб жодна з моїх ідей не вилетіла через кватирку! [Махає руками, ніби крилами]. Добір виконавців теж не проходив як-небудь. Я передивився і, що називається, перемацав кілька десятків тисяч сопрано, меццо-сопрано, танцівниць, тенорів, басів, кастратів, диригентів, піротехніків, програмістів, дресирувальників, костюмерів, хористів… Пізніше був цей жахливий роман зі Смеральдіною, з якого Алекс просто-таки видряпала мене. Я залишав тих виконавців, котрі спромоглися розуміти, чого я від них добиваюся. Хоч я й сам цього довший час не знав [жартує]. Іноді я просто божеволів з розпачу. Дві тисячі людей стояли переді мною, чекаючи розпоряджень, а мені хотілося лише одного — сховати обличчя в картату спідницю Алекс і виплакатися [хитає сумно головою]. Безперечно, в такі хвилини я мусив мати вигляд повного ідіота. Ось такий! [Корчить гримасу]. 21 листопада я потрапив на Festa della Madonna della Salute[58] і мені здалося, ніби дещо я побачив. Це означало, що все треба починати спочатку. Жодна з моїх попередніх ідей не годилася для втілення нової концепції. Наші гроші танули на очах. Дехто з виконавців зрадив мене і перекинувся на інші проекти. До того ж, з Австралії прийшло повідомлення, що наш будинок згорів від удару блискавки (підозрюю довгі руки Товариства приятелів «Ля Феніче»!). А Смеральдіна сказала мені, що завагітніла. Поки я розшукував через Банґкок свого адвоката, а через Монреаль — свого психоаналітика, настало Різдво, і вся команда зажадала від мене розпустити їх на вакації. Я задумав покінчити з усім цим у доволі традиційний спосіб, однак чутлива в усьому, що стосується моїх настроїв і намірів, Алекс устигла ножицями перетяти шнурок, на якому я щойно почав гойдатися, намацуючи носаком звабливе ніщо порожнечі. Діялося це в тому ж таки театрі «Ля Феніче», на одному з балконів четвертого ярусу. Пізніше саме цей епізод народив у мені ідею з линвою для «турецького польоту», і саме з цього балкону я протягнув її в заглибини сцени. «Ти не смієш!» — казала мені Алекс. Як вона мала рацію!

У січні я на тиждень-другий злітав до Австралії, де на останні гроші купив новий будинок. Алекс була страшенно задоволена ним. До того ж, виявилося, що Смеральдіна брехала про свою вагітність — якщо вона й завагітніла від когось, то не від мене, а від одного з кастратів. Від мене ж могла завагітніти хіба що Кляріче, але вона мовчала на цю тему, хоч Алекс давно було відомо про все, і вона мені простила.

Обставини змінювалися на краще, карнавал набирав розмаху, я вже розумів, що повинен робити. Мій режисер повірив у себе. Тож коли настав Тлустий Четвер 25 лютого, моя опера відбулася в мені. За три дні перед прем’єрою я почав робити її в театрі. Часу було не так вже й багато [сміється]. Виконавців тримали купи лише обіцяні їм фантастичні суми. Не все клеїлося з бенгальськими вогнями і розкладними декораціями. Не вистачало двох-трьох каналів для одночасного пропливання потрібної кількості старих кораблів. Морське чудовисько, виловлене на моє замовлення в затоці Таранто ще два місяці тому, втекло під час перевезення з острова Кйоджа і почало сіяти жах у водах лаґуни. Автентичний Голос Еврідіки, записаний мною цифровим способом неподалік Дельфів у Греції, було випадково стерто якимось недоноском з технічного персоналу. На додаток я став жертвою кількох неповнолітніх кіберпанків — у комп’ютерах завівся виведений ними вірус «Паґаніні», який майже все пожер. З цих та багатьох інших причин я зміг показати лише половину задуманого. Але й цього було достатньо, аби по закінченні прем’єри, коли ошаліла від захвату публіка всьоме вимагала моєї з’яви на сцені, і від її одностайного ревища двигтів і розхитувався не лише театр «Ля Феніче», а й увесь сестьєре Сан Марко, Алекс, витираючи своєю хустинкою моє спітніле чоло, промовила: «Я пишаюсь тобою, Мет!»

А пишатися було чим! Я чудував як ніколи. Стільки вогню, світла і води, цих улюблених мною стихій, ще не було в жодній з дотеперішніх вистав. Я перевертав човни і підпалював палаци блискавкою, вистрілював з аркебузів та гармат живими квітами і мертвими голубами. Вибухи траплялися не лише на сцені, а й серед глядачів, де, зрештою, перебувало з кілька сотень підсаджених мною ж виконавців. Кожен вибух розсипався навсібіч медовими й винними бризками, а на його місці в повітрі зависали об’ємні зображення венеційських пейзажів, небес, віддзеркалень. Половину сцени займав виліплений зі справжнього тіста і розсічений навпіл tortellino[59]. У ньому замість начинки перебував оркестр із тридцяти семи музикантів — група смичкових майже у повному складі! [Регоче].

Мушу визнати, що серед присутніх трьох тисяч глядачів, з яких найпочесніші місця належали учасникам і гостям обидвох підозрілих зібрань, було чимало невдоволених. Існує така верства шанувальників опери — всілякі сумнівні аристократи, — які завжди обурюються тим, що я роблю. Голоси виконавців і справді були ледве чутні, не всі півноти вдавалося їм виспівати, та й оркестр не завжди встигав за зміною декорацій, до того ж, розсварившися ще в лютому з головним дириґентом, запах одеколону якого нервував Алекс, я змушений був призначити на його місце відповідно підготовленого робота. Напередодні прем’єри мені привезли його з Японії. Однак перед самим початком вистави бідолашного «Герберта» коротнуло, певно, далася взнаки венеційська вологість. Таким чином, оркестр був некерований. Лише для видимості я поставив перед ним на пульті запасного жонґлера, котрого попросив якомога енергійніше вимахувати руками, щоб у тих, які зможуть бачити його, складалося враження, ніби він от-от полетить. Проте меломанів усе це злостило. Навіть написані мною речитативи, в які було вкладено стільки добірної фантазії, не рятували справу. У перерві я вже відчув, як виразно запахло провалом. Дехто з підсадних, забігши до мене після першої дії, інформував: серед публіки шириться ремствування, підсилюване тим, що не всі однозначно сприймали вибухи, зливи, западання крісел під землю і пронизливий березневий вітер з гір. Я зібрав на коротеньку нараду верховного Інквізитора, головного гідравліка, третього асистента по летючих конструкціях і відповідального майстра-каніфольника. Другу дію вдалося розпочати трохи жвавіше, а надувні крокодили, пітони і дракони, дотепно керовані за допомогою радіохвиль, стали безумовною окрасою першого епізоду. Запахло кров’ю [сміється]. Моєю теж.

Предметом моїх найвищих амбіцій, радостей і терзань була велика еротична сцена за участю майже всіх виконавських сил. Я півжиття мріяв про її вирішення на одній зі світових сцен, а тепер побоювався, що вона може продерти всю тканину вистави, блиснувши її передчасною вершиною. Проте Алекс казала мені: «Роби! Роби або вмри, Меті». І вона мала рацію.

Я саме розшнуровував корсет на Розалінді, яка знічев’я заскочила до мене поміж двома своїми виходами, коли запримітив на восьмому екрані дещо непередбачуване. Не відомий мені молодик спускався через усю залу по линві з надто добре відомого мені балкона четвертого ярусу. Це не був підсадний виконавець. Я вперше бачив його. Я тут-таки дав радіозапит до всіх асистентів і помічників, але ніхто не знав нічого. Якби ми не так барилися, підмайстер по світлу ще встиг би скосити його лазером. Гадаю, публіка зрозуміла б таку імпровізацію. Однак ми витратили кілька секунд на безплідне з’ясовування. Незнайомець набирав чимраз більшої швидкості. Правду сказати, я сподівався, що він зірветься сам собою — з таким свистом проносився він над залою, наближаючись до сцени. Від цих італійців ніколи не знаєш, чого сподіватися. Я вигнав геть розшнуровану Розалінду і, кусаючи лікті, дав наказ Орфеєві та Асклепіо перейняти незнайомця, коли той зістрибне з линви у глибині сцени, і негайно передати до рук пожежників або інквізиторів. Проте лінивий Асклепіо на цей момент вже аж ніяк не встигав добігти з ґримерної, що було чудово видно з п’ятого екрану, коротун же Орфей так неоковирно кинувся назустріч летючому порушникові, що, перебігаючи з третього екрана в четвертий, налетів грудьми і животом на витягнуті вперед ноги останнього. Той саме зістрибнув з линви. Зіткнення випало не на користь Орфея. Він лише здавлено хлипнув і загримів на підлогу. Без пам’яті і притомності.

Назрівала катастрофа, фанфари вже сповістили про неї. Попри всі інші невдачі цієї прем’єри, я втратив ще й виконавця головної ролі. На щастя, глибину сцени було задрапіровано. Публіка ще не бачила того, що сталося. Я вагався лише коротку мить, а тоді дав команду відтягнути за лаштунки пузате Орфеєве тіло і спробувати поставити його на ноги. Тим часом упіймати прожектором непроханого виконавця і показати його всій залі. Хай він буде сприйнятий як задум, як мій задум…

Я отямився через добрих п’ять — вісім хвилин. Вистава тривала без жодного збою. Оркестр нарешті спіймав потрібний темп. Орфей виконував чергову з належних йому арій. Тільки це був інший Орфей, новий. Той, що злетів на сцену з-під самого склепіння. Він увійшов у дійсність моєї опери, як до себе додому. Легко впізнавав музичні фрази і невимушено входив у них. Більше того, оркестр пішов за ним. Його спів нарешті дав лад цим розрізненим і себелюбним віртуозам. Вони слухали його і ступали слідом, ніби найлагідніші звірі. Звідки він узявся?

Тепер я вже схильний думати, що він прийшов того вечора, аби врятувати мене. Його теплий баритон, не надто сильний, але дуже виразний і своєрідний, його пластика й міміка, рухи і жести безперечного Орфея, його здатність блискавично орієнтуватися в перебігові подій на сцені і діяти так, як вимагає того мій задум та моє лібрето, — все це і стало причиною того майже істеричного успіху, що потряс стінами «Ля Феніче» і всього сестьєре Сан Марко відразу ж після фінальних акордів моєї опери [схрещує руки на грудях].

Він був перший, хто вніс душу в цю механічну виставу. Я майже впевнений, що він є справжнім Орфеєм. Бо я надто довго мучився, щоб викликати його з небуття. Я вже не вірив, що мені це вдасться. Але з моїх мук виник у найтяжчу хвилину він, мій матеріялізований сон, моє венеційське збожевоління. Зараз мені вже здається іноді, що то був таки мій задум, що я від самого початку збирався це зробити. Можливо, Апекс мені підказала.

Сім разів ми виходили з нею на оплески. Звідусіль сипалися квіти. Навіть вони, ці нестерпні деґраданти з Товариства прихильників, аплодували мені. Витираючи моє спітніле чоло, Апекс говорила: «Я пишаюся тобою, Меті». «Інакше я займався би чимось не тим, — казав я. — Збирав би старі автомобілі. Продавав би декоративні дерева». Ми хотіли розшукати його і вивести на сцену. Він сидів за лаштунками на сходинці картонного палацу й тер вологі скельця своїх окулярів. «Це було фантастично, сер!» — подав я йому руку. Він одягнув окуляри і, мабуть, упізнавши мене, нічого не відповів. «Ми хочемо запросити вас на вечерю», — сказала моя практична Алекс. «На жаль, мене чекає інша вечеря», — відказав він. І ми все зрозуміли. Його справді чекали деінде. Олімпійські боги на своєму бенкеті, приміром.

Але вас, я розумію, вас цікавить зовсім не це. Ви досі вважаєте мене причетним до тих двох мерців, знайдених після прем’єри у вестибулі театру, одного ліворуч, а іншого праворуч від входу. Що ж, я справді причетний [сміється]. Як причетний кожен добрий митець до вигадуваних ним ситуацій. Уявіть собі цей тлум, цю кількатисячну публіку, в масках, обсипану гіпсом і білилами, в одягах різних часів та країн. Вони шаліють від моєї вистави. Це щось на грані психозу. Це моя перемога над Венецією. І якщо при цьому в когось не витримує серце, і він падає під ноги іншим, то вважайте, що йому востаннє в житті не пощастило. І нічого загадкового в цьому не бачу. Навіть якщо таких невдах виявилось аж двоє. Навіть якщо обидва були в одязі найманих убивць. Чи, може, я помиляюся?..

(Передруковано за книгою: «Містер Шок.

П’ять монологів Метью Несамовитого»).