Перверзія

(16)

До відома Монсиньйора прошу довести:

Як Монсиньйорові, певно, мусить бути відомо, того вечора відбулась одна з найголосніших музичних сенсацій нашого часу, звістка про яку спершу облетіла всю Венецію, а згодом — і решту світу; почну одначе з того, що я супроводила Респондента протягом усього дня, ми трохи поплавали ґондолою на Дорсодуро, Респондент їв цукровані горішки і виглядав чимось виразно занепокоєним; ґондольєрові припали до вподоби лемківські пісні, що їх без кінця наспівував Респондент, а Доктор залишався в готелі (більше займаючись своїми дурнуватими рибками, ніж нашою спільною роботою) до самого вечора, і лише на виставу ми вирушили разом — усі втрьох, але в юрмиську оперових фанатів, що, як і ми, сунуло в бік театру «Ля Феніче» затісною для таких прощ Капле дель Пйован, нас було відтерто і відтіснено одне від одного. Щойно перед входом до театру мені вдалося знову припасти до Респондента, я сховала обличчя в його плече, і він устиг поцілувати мене за вухом, але відразу після цього ми запримітили вичікуючого нас на порозі Даппертутто: в його руці були контрамарки для всіх учасників семінару, поруч себе він мав не менше п’ятьох гостес, «ти виглядаєш найгарнішою з венеційок, Адо», пахкав димом цей майстер липких компліментів, «будьте обережні, Перфорацький, це — фатальна жінка», він говорив англійською, тож я не мусила перекладати, до вистави залишалося ще добрих півгодини, Респондент відповів на це «для мене вона швидше фінальна жінка», Даппертутто вдав, ніби зрозумів його жарт, квитки на виставу коштували від двохсот тисяч лір і дорожче, але фундація платила за все; нарешті до нас прибило і загубленого щойно Доктора, «я не думав що», сказав Доктор, а Даппертутто устиг повідомити кілька найостанніших новин: по-перше, Мавропуле так і не з’являвся, хоч кажуть, ніби ще вчора його бачили неподалік від мосту Ріальто, на рибному базарі, де він прицінювався до здоровенного електричного ската, а по-друге, Альборакового нікельованого коня так поки що і не знайдено, ми вдали, ніби страшенно вражені його повідомленнями, я навіть сплеснула в долоні, ми вихопили з маленьких волохатих рук Даппертутто свої три контрамарки і проштовхалися досередини. Зовні не надто показний, театр «Ля Феніче» просто спалахує всередині — позолота, ліпнина, розписи! — я не буду всього цього змальовувати з докладністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукровані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette[55], якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Респондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шалайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чимось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личиною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудований у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балконах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподівалася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті!), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось голосно говорив про «правила гри без правил тутешньої поліції», дами обмахувалися віялами, ліву частину партеру під нами було цілковито окуповано Товариством приятелів театру «Ля Феніче» на чолі з їхньою президенткою; настроєні вельми рішуче, вони щось там уже починали скандувати на знак протесту; через усю залу було похило натягнуто золотисту линву — з одного боку закріплену на нашому балконі, другий її кінець губився десь аж за драпіруваннями у глибинах сцени, я вичитала з лібрето у програмці, що вздовж цієї линви, певно, мав відбуватися «турецький політ», залою кілька разів пролетіло прізвище «Кулікофф», хтось ріденько плеснув, хтось нетерпляче свиснув, декорація являла собою все на світі: площу Сан Марко, хвилі лаґуни, Великий Канал, Золотий Палац і багато іншого; Джон Пол Ощирко сів на підлогу в проході між рядами партеру, «є!», сказав Респондент, водячи біноклем по балконах другого ярусу, дали третій дзвінок, десь праворуч від нас кашлянув Ллойд Веббер, від цього почало гаснути світло, диригентові руки патетично злетіли над ямою, завдяки чому почалась увертюра, вона складалася з безлічі інших увертюр, які лягли одна на одну нашаруваннями, так що мені вдалося розрізнити принаймні з десяток авторів, але гадаю, що насправді їх значно більше.

З першими ж тактами Доктор заснув, звісивши лисіючу голову на груди і дивлячись уві сні на улюблених рибок, довкола нас метушились якісь технічні виконавці з короткохвильовими раціями та в бронежилетах, можливо, чиясь охорона; я розпізнала одну з тем Доніцетті, але рознощиця оранжади виправила мене, шепнувши «bello Bellini»[56], в такому разі це могло походити з його опери про Ромео і Джульетту, проте її не було заявлено в програмці, а я знаю її лише уривками; дириґент уже з самого початку завівся настільки, що мало не вискакував з ями, однак, добивши до кінця увертюру, оркестрові довелося негайно залягти, позаяк на сцені сталося один за одним відразу три різнокольорові вибухи (режисерська знахідка Кулікоффа), на щастя, нікого не вбило і навіть не поранило; це дало змогу розпочати нарешті акцію: сцена була переповнена людом, мішанина одягів аж волала несмаком, античні персонажі Вівальді, Монтеверді та Стравинського — в яскравих туніках — доповнювалися середньовічними плащами з «Ріґолетто» і кринолінами з «Травіяти», дехто з акторів залишався у джинсах, окремі бестії вертілися в самих лише трусиках, ще інші — навіть без них; усе це рухалося, кипіло і хвилювалося, зусібіч прошивалося підсвітками та лазерними променями, над сценою виникали світляні контури Кампаніле і вежі Орольоджіо, сирійських колон, літаючого лева, перевернутої ґалери, спеціяльні вітрові аґреґати нагнітали хвилювання свинцевих вод, кораблі в бухті тріщали і перехилялися, сцена крутилася разом із танцівниками, невтішний Орфей співав свою власну арію з опери Ґлюка, але в неймовірно пришвидшеному темпі, адже слід було встигнути до початку дощу, чорна хмара, нависла над островом Джудеккою, таки проливалася на глядачів дощем і градом (кожна градинка була виготовлена з гірського кришталю буранськими майстрами, містила на собі інакший малюнок і всього їх було чотириста сорок тисяч); ревіли дикі звірі в околицях Дзаттере, але й вони замовкали від Орфеєвого співу, — виконавець головної ролі був доволі грубеньким і мав короткі ноги, навіть просторому чорному плащеві не вдавалося приховати округлість його животяри; виконувані зі сцени вокальні партії зовсім не відповідали змістові опери, деякі співці та співачки зненацька включалися в гру зі своїх підсадних місць у партері та на балконах; для того, щоб якось тримати акцію в берегах сюжетного русла, режисером було понавигадувано довгі й нудні речитативи, з яких, властиво, ми й довідувалися (попри лібрето в програмці), що ж відбувається у цій перемішаній дійсності. Слід віддати належне, кавалки різних опер було припасовано один до одного вельми вдало і непомітно, але навіть неозброєному знанням оперового мистецтва вухові було ясно, якими відвертими нитками шита вся ця матерія; під час речитативів публіка робилася неуважною, жлуктила пепсі і хрускотіла солоними паличками, були й такі, що грали в карти або в доміно — щоби не допустити повного розброду в залі, режисер час від часу влаштовував їм нову несподіванку у вигляді вибуху на одному з балконів або люстри, що з розмальованих алегоріями небес починала стрімко падати на голови сидячих у партері, проте бувала зупиненою в останню мить, на висоті якого-небудь метра над головами нажаханих меломанів; «на цій сцені співали Малібран і Патті», казала я Респондентові в такі хвилини, «і Таманьйо», доповнював мене Респондент, зіштовхуючи сплячу голову Доктора зі свого плеча, взагалі Респондент був напрочуд зібраний і уважний, майже не відривався від бінокля, почергові арії трьох офіцерів-зловмисників під час співецького змагання справили на Респондента враження чогось добре відомого, і справді, перша з них відповідала арії Поліфема з другої частини «Акіда й Галятеї», наступна була серенадою Дона Джованні під вікном Ельвіри, а остання — передсмертною відозвою Симона Бокканеґри з фальцетними вкрапленнями від графа Енріко; у будь-якому випадку це було сильніше, ніж переможний виступ товстуна Орфея; відразу після цього залу пронизав разючий блакитний спалах, підсилений виттям нестерпних, але не міфологічних сирен, що супроводжували надто довге цілування Орфея з на дві голови вищою від нього красунею Ріною, котра, до речі буде зауважити, насправді аж такою красунею не є, та й голос бажає кращого. Улюбленцем публіки виявився натомість Інквізитор — його виконавську майстерність годі заперечити чи спростувати, голос його, вдало спотворений синтезатором, нагадував якесь моторошне крякання і доводив частину жіноцтва до екстазу — в якоїсь вагітної навіть почалися пологи, їх було успішно прийнято незабаром у фойє, хоча більшість присутніх залишилася з думкою, що то чергова режисерська фікція, і новонароджена дитина — чотирикілограмовий хлопчик — насправді була штучною; перша дія завершилася вражаючим хоровим мурмурандо і оркестровим крещендо, частина публіки вже замовляла перекуски в буфеті, коли разом з останніми тактами (Ваґнер) впала завіса — темно-зелений оксамит з велетенськими винними і кривавими плямами.

Доктор зоставався сплячим у своєму кріслі, тим часом ми з Респондентом вийшли у коридор і, знайшовши там більш-менш безлюдний закут, почали люто цілуватися, ми стогнали й кусалися, наші язики блукали ротовими порожнинами одне в одного, Респондент припер мене до стіни, він був без окулярів і не бачив, як довкола нас кружляють всілякі пані й панове, поглядаючи в наш бік хто з осудом, хто із ласою заздрістю, якийсь тип, одягнутий найманим убивцею, відверто розглядав нас із відстані десяти кроків, це розглядання впритул здалося мені щонайменше нахабним, і я заплющила очі, щоб не бачити ні цього доморослого Спарафучіле, ні огидної Лайзи Шейли з її фотоапаратом, ні пробігаючого туди й назад в оточенні зграї гостес Даппертутто; ми цілувались як могли — всіма собою, слово честі, це було зроблено куди ліпше від того орфеївського лизання на сцені, наші роти пахли м’ятою, це було грандіозно, ніби штучне дихання, від якого дзвенить у вухах і відвалюється голова, а ноги підкошуються, ми перестали цим займатися лише після третього дзвінка, ледве встигнувши добігти до своїх місць перед самим підняттям завіси. Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подобається», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на глядачів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — крокодили, ропухи, змії, саламандри, іґуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затиснутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизанкам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент

Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом «Геть з Опери шоу-бізнес!», парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводягнутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінівської «Норми» почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зойками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузилося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп’ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і великого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, за нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені здалося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути «будь обережний!», і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє ґевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон, на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для «турецького польоту» линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з’їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила «bravo!», а триста фанфар сповістило продовження дії.

Я чула, як тут, поруч зі мною, вони скрегочуть зубами, як лаються і сваряться між собою, від них несло часником, потом і сумішшю дорогих дезодорантів, з уривків їхніх фраз я виснувала, що вони спробують пробратися за лаштунки, аби там усе-таки прикінчити Респондента, я, можливо, й не мала на це права, але наважилася в такій ситуації вдатися до засобів [57]