Перверзія

(13)

Присутня в бібліотеці публіка ще приходила до тями після психоделічної атаки Джона Пола, обмахуючись віялами (дами) і тремтячими руками прикурюючи від запальничок (також панове), коли слово було надане Лайзі Шейлі Нестримній. її виступ дуже багатьма своїми моментами повинен був зацікавити і навіть привабити Станіслава Перфецького, однак той, з раннього ранку сірий, ніби зліпок нічного венеційського туману, поступово все ж оживаючи шкірою обличчя та мімікою (не без впливу на ці процеси навпроти сидячої Ади в чорному і вишневому кольорах) і затято проклинаючи минулу ніч, проведену ним на підлозі чужої кімнати в чужому готелі, був геть неуважним. Оцінити ступінь його неуважності дає змогу розгорнута нижче порівняльна таблиця, котра з усієї різноманітності подій, що в реальному бутті мають синхронний перебіг, зосереджує нас лише на малій дещиці.

Опинившись на подіюмі, Лайза Шейла рішуче оглянула авдиторію і, навіть не вживши доречного у таких випадках «dear friends», відразу взяла найголовнішого з биків за… ні, не за роги:

— Мене запрошено сюди, до Венеції, щоби почути мою думку про предмети, настільки широко і часто обговорювані в новітніх суспільствах від Маркса і Фройда до Маркузе й Фелліні, наскільки ще й дотепер у чомусь неясні і — вживу нетолероване мною слово — таємничі: про секс і про його чоловічий орган, як і про визволення жіночих структур із-під його, як побачимо, нічим не вмотивованого пригнічення. Я свідома того, що багатьом із вас може категорично не сподобатися те, про що я далі говоритиму. Я готова до ваших протестів і водночас нагадую про святе право кожного на висловлення власної думки, тим більше, такої, що межує з істиною. І якщо ви на периферії ще й досі акцептуєте це далеко не безумовно, то для нас, американців, тут уже двісті років питань немає.

Опинившись навпроти Ади, Перфецький був роздвоєний і подертий. З одного боку, він тішився невинною нагодою бути біля неї, дивитись на неї то прихованим, то відкритим поглядом, вдихати її запах, чи то пак суміш запахів, основою для якої міг бути й запах трави. З іншого боку, він не був певен, чи не ображає її собою таким: пожмаканим і запухлим після пригод минулої ночі.

І в такі бентежні хвилини він отримав від Ади записку[45], де прочитав: «Stanislave! Vybach, ale ja ne zmohla tobi vchora prysvjatytysja. Znajesh, ja inodi zapadaju vjakus’ neperebornu sonlyvist’. Ja zasynaju і splju, splju, splju — і nikhto ne rozbudyt’ mene».

«Чому ж ти не сказала раніше? — відписав Перфецький. — Я розбудив би тебе!»

«Nyni tse vzhe mynulosja, — було написано на новому клаптикові. — Ja znovu do vashykh posluh, mij genijalnyj chuju! De shljondavtseji nochi, Orpheju?»

«Блукав Венецією до ранку і думав про тебе», — була відповідь.

«Ja vdam, niby poviryla, — писала на це Ада. — I shcho ty pro mene dumav?»

«Думав, як би тебе розбудити».

«І jak?»

Перфецький намалював ранковий нерозкритий тюльпан.

«Oho?!»

«Так! А потім я думав про живу і щільну відданість твого тіла».

«Oho-ho?!»

«Бо я люблю тебе. Усім собою. Всім, чим я є. З чого складаюся».

«І peredusim…»

«І ним також, ясна річ».

«Pro koho tse ty?»

«Про нас із тобою».

Ада, прочитавши це, щось довго обдумувала. Потім довго писала. Потім закреслила майже все написане. Потім закреслила навіть те, що залишалося незакресленим. Зіжмакала папірець і зробила з нього кульку. Сховала кульку до свого редикюлю. На іншому папірці написала щось цілком інше. А саме:

«Khe-khe».

— Мусимо відповісти передусім на такий запит сучасності: чи справді приявність у нинішньому світі цього нетолерованого мною та моїми однодумцями чоловічого органу є неминучою, вирішальною та доконечною для відтворення, продовження і оновлення? Чи, можливо, чутки про його незамінність є дещо перебільшеними? Чи маємо підстави вже сьогодні констатувати завершення певної стадії людського існування, котру можна було б означити багатообіцяючим словом «передісторія»? Якби тему мого невеличкого викладу трохи белетризувати, то вона могла би прозвучати як «Злет і падіння пана Рh, де під паном Рh слід розуміти добре відомий більшості з вас предмет, котрий своєю зовнішністю у найкращі свої хвилини нагадує палицю, жезл, стовбур, промінь, вектор, напрям, спис, нерозкритий ранковий тюльпан, ракету-носій, але найперше — кий, себто дрючок, а в гірші хвилини є чимось достоту жалюгідним, як, наприклад, підбитий птах. Повне його ім’я Фалос, і в пантеонах майже всіх цивілізацій минулого він належить до найшанованіших ідолів. Підкреслюю: минулого. Я хочу довести вам, що майбутнього в нього немає. Наважуюся про це говорити навіть тут, у цьому зачарованому і вмираючому місті, де поставлено йому пам’ятники у вигляді дзвіниці Святого Марка і незліченних колон, у місті, де культ його присутній незримо, в генах і мимовільних поглядах, у місті, яке свого часу породило одного з найзапекліших жерців і великомучеників його, пана Рh, жорстокого культу — я маю тут на увазі, звісно, видатного секстерориста Казаллеґру, е-е, перепрошую, Казанову, з бурхливим життям якого пов’язано безліч нісенітниць, леґенд і не толерованих мною пересудів.

Наважуюся говорити на цю драстичну тему з тієї простої причини, що моє ім’я нині широко шельмують завдяки моїм багатолітнім дослідженням феномена пана Рh і всебічній обізнаності з кожним його проявом. Достатньо згадати лиш те, що, як більшості з вас мусить бути відомо, в моєму майямському будинку знаходиться чи не найбільша у світі колекція чоловічих членів, цих реальних втілень пана Рh, кожен з яких мені доводилося купувати за скажені гроші по анатомічних театрах різних континентів. Для прикладу: придбаний місяць тому на аукціоні Сотбі орган африканського короля Джошуа (Мбобо) Дванадцятого мені обійшовся в… триста тисяч доларів! Однак, якщо йдеться про істину, про пізнання, про ключі до майбутнього, то жодна ціна не є завеликою і не зупинить мене! [Оплески, дещо іронічні].

Прочитавши зміст останньої записки, Стас також довго відписував. Він часто зупинявся, перебігав очима кожне закінчене речення. Нарешті зіжмакав папірець і зробив з нього кульку. Якою вистрелив у бік Ади.

Ада знову зробила з посланої кульки папірець і прочитала на його зморшкуватій поверхні:

«Я хочу бути з тобою. Я так хочу бути з тобою. І я буду з тобою! Бо я з тобою буду. Бо ти зі мною будеш. Бо ми будемо з собою. Самі з собою. Бо ти хочеш бути зі мною. Бо не бути з тобою — для мене не бути. Бо краще не бути, ніж не бути з тобою. З тобою. Для тебе. Над тобою. Під тобою. В тобі».

— Погодьтеся, що зі ста одинадцяти зразків моєї колекції я можу вибирати, порівнювати, робити неупереджені висновки. Мною охоплено всі вікові категорії та суспільні шари — у моєму зібранні ви побачите чудові екземпляри президентів і генералів, поетів, філософів, акторів, єпископів, банкірів, монархів, волоцюг, бандитів, і, звичайно ж, ґвалтівників, хоч усі вони, по суті справи, ґвалтівники. І при цьому — незалежно від расової, релігійної приналежності, громадянства чи розмірів. Я підходжу до їхнього вивчення з позицій суворого наукового факту і прагненням цілковитого виключення будь-якої довільності чи постмодерної необов’язковості у трактуванні. Мої висновки, мушу сказати, геть невтішні для пихатого і самовдоволеного героя цих досліджень: він деґрадує, і земна ера його панування наближається до кінця! [Оплески, свист].

Ада приєдналася до оплесків, а тоді відписала Перфецькому так:

«Bud’ oberezhnyj, bratchyku. Bo ja mozhu tobi poviryty».

«Вір мені». «Nevermore».

«Вір мені. Віршам вір. Вітрові віршів вір. Військові віршів вір. Вирові віршів вір

— вирви вістря. Вирію віршів вір».

«А ty zvir!»

«А ти — моя туга, і тяга. Моя змога-знемога. Моя облога. Бентега. Тривога. Відлига. Дорога. Небого, дай ногу».

Прочитавши найновіше послання, Ада весело блимнула зеленими очима і, глибоко зсуваючись зі стільця вперед, відповіла:

«Jaku tobi — pravu chy livu?»

«Обидві», — написав їй Стах і запустив під стіл ліву руку з довгими-предовгими пальцями. Рука певний час просувалася в порожнечі й очікуванні. Довелося помагати нахилянням усього тулуба вперед. Аж тоді вона врешті зустріла цю ногу, цю ступню, цей м’який замшевий черевичок.

«Os’ tobi prava. A dvokh zabahato», — пояснювала записка від Ади.

Перфецький подякував нахилом голови. Черевичок — теплий і піддатливий, зійшов легко й безгучно. Далі була гладкість панчохи, також тепла, заокругленість п’ятки і казкове заглиблення перед щиколкою. Тоді сама щиколка — два кістяні пагорби, тиха зупинка перед дальшим походом. Але руки знову зробилося мало.

Ада зрозуміла це і ще глибше зсунулася зі стільця. Це дозволило пальцям Перфецького рушити вперед її литкою, напруженою й ніжною водночас.

«Тобі добре?» — питав Стах.

«О, jak u poliklinitsi!» — відповіла Ада.

«Я хотів би бути анатомом. Твоїм особистим анатомом»,

— більше нічого дописати вже не вдалося, бо пальці майже розпластаного на столі Перфецького саме дійшли до коліна, до цієї повної чаші насолод…

Не знати чому, всі дивилися в їхній бік.

«Oho!» — сигналізувала Ада, очі якої робилися ледь-ледь хмільними.

«!!!!!!!!!!!!» — відповідав на це Стах. Його знаки оклику нагадували жезли, скіпетри, вектори. Його пальці поривно тягнулися далі, туди, в надкоління, де вже от-от передчувався нижній край спідниці, і набувала незвичайної чутливості найтонша павутина панчохи.

Однак далі було зась. Досяжна рукою відстань на цьому вривалася. Стасові пальці ще деякий час тяглися відчайдушно, до хрускоту у фалангах, вперед. Але від цього лише судомило руку.

«????????????»— запитав Перфецький.

«…» — була відповідь.

І Стас поринув у вичікування, пам’ятаючи, що часу геть мало, що взагалі — час проти них, що скоро завершиться виступ Відьми Шалайзер, що вже за два дні вони роз’їдуться, що колись йому доведеться покинути Європу, що, власне кажучи, вони з Адою не мають права гаяти ані хвилини і замість безплідних висиджувань на цьому так званому семінарі мусять бути десь тільки удвох — в одному гаю, раю, саду, небі, морі, човні, в одному ліжку. Що всюди їх підстерігає невдача. І цей стіл. І цей її чоловік, і ця публіка. І все це місто.

— Зрештою, чого ще слід було сподіватися від кар’єри, в основі якої завжди і всюди покладено насильство? Ця палиця, цей дрючок, цей бич покликаний був найтемнішими силами еволюції утверджувати свою перевагу тільки через напад, прорив і вторгнення. Захоплення чужого міста військом аґресора неминуче супроводжувалося диким розгулом пана Рh. Для нього ніколи не існувало інших методів, крім силових. Уже в давньому Єгипті знаходимо збережені для нас папірусом свідчення про принесення жіночої крові найстрашнішому з богів — Себекові, цьому породженню Крокодила. Пан Рh виступає при цьому найближчим його спільником і навіть знаряддям, оскільки жертвують не просто кров’ю, а першою кров’ю. Не буде зайвим нагадати і про спеціяльні підрозділи фінікійських воїнів, які використовували свої забронзовілі члени для пробивання брам у ворожих фортецях; про шумерських розмножувачів священних письмен, які згаданими відростками писали на глиняних таблицях (через що тодішні літери й носять клинописний характер); про давньогрецьких атлетів, які вдавалися до балістичних можливостей своїх приладів при метанні на далеку відстань бойових ядер. Культ пана Рh найповнішою мірою виявився у формі священних споруд, покликаних відобразити вертикальну ідею буття: храмів, обелісків, капищ. Дзвіниця християнської церкви чи магометанський мінарет — однаково не толеровані мною — з тією ж неминучістю нагадають нам про істинний предмет поклоніння у цих конфесіях. Я вже не кажу тут про колони храму Зевса або римського Колізею, зрештою, й тут, у вашому провільглому містечку, подібних монументів знайдемо аж забагато, про що я вже казала. Одне з найстаріших міст Росії носить назву Київ, що можемо перекласти приблизно як «місто пана Рh», його володіння, його сфера. До речі, мешканці Києва та його околиць з давніх-давен мають характерний звичай на свято Воскресіння урочисто поїдати хрін, який виступає символом пана Рh, а те, що до хрону подаються також яйця, лише увиразнює значення ритуалу. Присутній тут Перфецький міг би, звичайно, підтвердити істинність цього прикладу, якби не займався у цей час невідомо чим, не лазив під стіл рукою, не напинався, не шарудів увесь час папірцями або чиїмись панчохами, якби ця мавпа не спокушала його, можете мені повірити! [Одностайні погляди в бік Ади і Стаха].

Паралельно в найдавніших культурах розвиваються процеси, що відбивають неоднозначність карколомного злету нашого нахабного героя. Деякі народи вже з перших своїх часів намагаються присоромити задаваку і вказати йому на його місце. Семіти здійснили рішучий крок у бік здорового глузду, коли вирішили його обрізати. Ще інші раси пішли далі — від обрізання до відрізання, наприклад, акефали, в яких згадане відрізання служило необхідною передумовою шлюбної ініціяції. Тільки назовсім позбавлений статевого члена, юнак-акефал міг починати подружнє життя. Проблеми ж відтворення роду брали на себе виключно члени ради старійшин, які в силу свого поважного сану змушені були зберігати безшлюбність. Вони й були справжніми батьками народу. З перґаментів, розшуканих у могильниках давньої Соґдіяни, довідуємося про інший, не менш вражаючий, шлюбний звичай. Першу ніч молода пара проводила разом із бісексуальним жерцем, рогатим Биком-Коровою, який з одного боку дефлорував молоду, а з іншого приймав у себе молодого. [Голос із публіки: «Неправда!»].

Як бачимо, вже в давнину люди, особливо ж приналежні до розвинутих на той час культур, чудово розуміли, що секс може відбуватися і без владарювання похітливого пана Рh, що секс аж ніяк не є справою тільки двох суб’єкт-об’єктів, а щонайменше — справою всього суспільства. Контроль жерців над процесами зачаття, характерний для всієї праісторії людства, нею, на щастя, не вичерпується.

Однак Адині очі недаремно вкривалися хмільністю. Вона знала, що робити, вона зважилася. І, вичекавши слушну нагоду, вона плавно й нечутно ковзнула під стіл — так плавно і так нечутно, як ковзнула би, наприклад, її хустина з легкого газу. Так по-тваринному зґрабно і гнучко, так непомітно і самовіддано, ніби ще раз переконуючи Стаха (в якого спинилося серце) у своїй досконалості. І там, у цій темниці, в тісноті інших ніг — тупітливих, джинсових, шкарпеткових, ніг, які пітніли, протестували й обурювались, — вона вмить віднайшла його, Перфецького, безконечні ноги, подані їй назустріч, і вона обвила їх собою, ніби цупкими ліанами, а тоді знайшла там, удалині, це живе і сильне створіння, цю дочасну зброю, молодого князя, гордого воїна, самолюбного задаваку, стрімкого вершника, твердого стоїка, ніжного ґвалтівника, солодкого вбивцю, вільного козака, доброго велетня. І так, пробираючись ненастанно на його вершину, пам’ятала: це — найбільше, що вона може зробити для нього, і найменше, що може зробити для себе, але в цій норі, в цій темряві іншого не дано — тільки любов як злочин і злочин як любов і пекло як рай і рай як пекло і тупіт ніг і помах крил і злет і злет і злет…

— Чи візьмемо інший бік явища — мистецький, і згадаємо тут хоч би й кастрування молодих рабів у Греції, завдяки чому вони могли виконувати жіночі партії у театральних виставах. Це була блискуча ідея! За допомогою незначного хірургічного втручання довести, що чоловіки нічим не вищі від жінок, що вони менш досконалі від них, що біологічна різниця між чоловіком і жінкою глибоко надумана і дуже несуттєва. Якщо й можна вести мову про якусь різницю, то тільки в єдиному сенсі — будь-який чоловік це тільки далека від досконалості жінка, вся ілюзорна своєрідність якої полягає лише в наявності у неї такої собі абсолютно не необхідної (ніби сліпа кишка) штуки. [Свист, нетерпіння авдиторії, дехто аплодує стоячи]. Я повторюю: далека від досконалості жінка!..

Саме звідси — з відчуття власної недосконалості, примітивної фізіологічної зверхності — походить чоловіче прагнення панувати над жінкою. Перебуваючи згори під час статевого акту, чоловік ніби вкотре доводить жінці свою кращість і відверто пригноблює її. Здогадуючись, що при рівності стосунків і становищ їм доведеться визнати свою неповноту й уломність, чоловіки пішли на радикальний історичний заколот, поваливши майже скрізь природні матріярхальні уклади і з допомогою своєї дочасної зброї насадивши аномалію патріярхатів. Вони обмежили жінок у всьому, але найголовніше — у можливостях вибору та свободи пересування. Вони запакували їх у темницю домашнього животіння, обравши для себе як альтернативу забави, алкоголь і морські подорожі… [Вигук з авдиторії: «Та вона відьма!»].

Тут мусимо випустити частину доповіді пані Шалайзер, оскільки блискавки у Стаховому черепі осяяли йому шлях до напівнірвани. Врятувати його могло лише півсклянки віскі, в чому йому не було відмовлено чутливим на такі випадки серця секретарем фундації. Аж тоді блудна душа Перфецького дозволила собі повернутися з високої Шамбали у бібліотечні стіни монастиря Сан Джорджо Маджоре на однойменному острові в Адріятичному морі, в місті Венеції, на півдні Європи, і знову зайняти звичний для себе упродовж останніх тридцяти з гаком років притулок у його, Перфецького, тілі.

— Серед вічних сюжетів людського буття, — тим часом оговтавшись від перших атак, розвивала свою світову версію Шельма Шалайзер, — мені вічно не дає спокою і змушує постійно хвилюватися один-єдиний, що його вважаю найсуттєвішим. Це притча Червоної Шапочки, яка, поглинута Вовком, проблукала в його темряві довгі століття, проте все одно вийшла на свободу, історія людського роду — це історія боротьби жінок за своє визволення з володінь пана Рh, цього Вовка. Дотеперішня історія жінок — це історія Червоної Шапочки в нутрощах Вовка.

Навіть у повністю контрольованому чоловіками середньовічному соціюмі нашим попередницям вдавалося поборювати його, пана Рh, безмежну сваволю. Статеві зносини чоловіка з жінкою, проваджені всупереч її волі і вчинені за допомогою насильства, каралися так само суворо, як і вбивство — при умові, що йшлося не про подружню пару (і в цьому вся недостатність середньовічних законів). Увесь тодішній світ облетіла жахна історія кавалера Сема Немирича, мешканця сарматської фортеці Леополіс і предка по чоловічій лінії присутнього тут Перфецького[46], який — не Перфецький, а Немирич — на початку XVII ст. зґвалтував дочку тамтешнього ката з поетичним іменем Неборака, за що був переданий до рук інквізиції, а потім справедливо розрубаний на шістдесят дев’ять кавалків батьком своєї жертви. Член згаданого мерзотника — Немирича, а не Перфецького знову ж таки — нині перебуває в моїй колекції, куплений під час усесвітнього розпродажу старовини чотири роки тому в Салоніках.

Невдоволення присутніх робилося все очевиднішим. Ситуація невблаганно котилася до скандалу, що, зрештою, було для оповідачки звичним і навіть бажаним. Однак настрій авдиторії до пори залишався радше гумористичним.

Наприклад, Ґастон Дежавю, сама Дотепність, у комічній манері зображував почергово то Вовка, то Червону Шапочку, то Досконалість або Хтивість, то раптом Синю Бороду, що виглядає собі наступну жертву.

Джон Пол усе ще перебував у сяйві пітьми долини вершини. Його губате усміхнене лице могло стосуватися чогось іншого і далекого.

Правнучки перестарілого барона несамовито шарілися після кожного Шейлиного речення. Сам Казаллеґра навіть не збирався якось на щось реаґувати, завмерши у своєму президентському кріслі, ніби стовп істини і цноти. Зрештою, заплющені очі могли означати й те, що він спить.

Альборак Джабраїлі у цю мить взагалі був поза островом — у приміщенні квестури неподалік від Ріо ді Сан Льоренцо він писав чергову начинену культурно-історичними ремінісценціями скаргу щодо зниклого і досі не знайденого Росинанта.

Усі інші гості, так чи інакше виявляючи свою гостру нехіть до виступу славнозвісної американки (вигуки з місць на кшталт «О ля-ля», тупання ногами, свист), разом із тим не виявляли нетерпимості аж настільки, щоб зірвати акцію й не дати Шалайзер договорити.

— Початок кінця пана Рh — це дедалі очевидніша його неспроможність. У безперервних битвах минулих тисячоліть наш герой — аґресор і ґвалтівник — розгубив уже добру половину своєї колишньої потуги. Щораз частіше скаржиться несимпатичний старий пройдисвіт на часткову або повну імпотенцію. І це — вже визнаний світовою медициною факт!

Однак, різко загостривши тональність і перейшовши до особистих образ (а саме так був сприйнятий натяк на сивочолого Казаллеґру, про якого було сказано доповідачкою вголос «несимпатичний старий пройдисвіт»), Лайза Шейла посіяла бурю. Напруженості додало й те, що з певного моменту заявили про себе нечисленні, а все ж активні прихильники та прихильниці американки — якісь підозрілі з вигляду неголені чолов’яги та вибляклі фарбовані жіночки, вочевидь, найняті і приведені самою ж таки Шалайзер для оплесків. Дещо принишклі в сяйливому товаристві з самого початку, вони за певний час уже нахабніли просто на очах. Спершу це виявлялося лише в поодиноких вигуках на кшталт «Brava!», «Molto bene!» і «Ben gli sta!»[47]. Але відчувши, що в такий спосіб аж ніяк не заробить обіцяної суми, ця дивна команда перегрупувалася і зайняла всі підступи до подіюму…

Сьогодні можемо говорити про цілком реальні успіхи, осягнуті жіноцтвом, зокрема моєї країни, щодо звільнення від цього перестарілого ловеласа.

Маю тут на увазі передусім юридичну розбудову самого поняття «зґвалтування», до якого нині цілком слушно залічуємо також будь-яку спробу чоловіка ввійти у статевий контакт із жінкою, якщо ця спроба відбувається з ініціативи не жінки, а чоловіка (або і жінки, і чоловіка). Не в міру старанні прислужники пана Рh, ці останні могікани, згідно з деякими нашими законами, нині можуть бути притягнуті до суду і, як у давні часи бандит Немирич, порубані на кавалки, навіть у випадку, якщо їхня жертва сама нібито намовляла їх до статевої злуки, насправді перевіряючи тим самим їхню стриманість, якої ті не виявили. Кілька показових і вельми успішних судових процесів сприяли тому, що наші чоловіки дедалі рідше спокушаються під’юджуваннями пана Ph і вершину фізіологічних насолод шукають не всередині жіночого тіла, а всередині пивного кухля!..

Голос Шалайзер робився все нервовішим, адже цілком виразно поставала перспектива недоговорити.

Ніхто й не зауважив, коли саме, в яку мить і після яких слів доповідачки, а також з якого і з чийого боку полетіла перша книга — поважний томище in quarto. Це однак послужило сиґналом для розгортання в часі і просторі цілої баталії. Книг під руками, на щастя, було так багато, що вже через лічені хвилини вони встелили собою все навколо. Інші книги й далі носилися, наче бомби, в повітрі, вибухаючи грибами п’ятсотлітньої пилюки і розсипаючись на аркуші, сторінки, слова, літери.

— Я скажу, я все одно скажу! — погрозила вона відьомським пальцем у бік підбуреної авдиторії. — Я змушу вас дослухати цю гірку правду! Я змушу вас мене вислухати! Пане секретар, я вимагаю порядку… Замовкніть, bastards! Від’єднані від чоловіків члени… живуть власним життям… Ми не потребуємо мати їх укупі! Пане Даппертутто!.. Kiss my ass!.. Ми маємо потребу користуватися ними, коли нам захочеться, ясно?.. Тобі теж ясно, ти?.. Fuck yourself!.. Тисячолітня драма Червоної Шапочки чекає своєї остаточної розв’язки в новому тисячолітті!.. Зґвалтована Вовком Червона Шапочка… Я плюю вам у пики!.. Червона Шапочка вибирає сама! Go to hell, you, shitass!.. Вона виходить на добрий шлях! Ви станете свідками власного непотребства… Майбутнє не за вами!.. Скажеш це своїй бабці!.. Свині! Якщо вже й запліднення, то штучне!.. Та ніхто з вас не зрівняється… їх виготовляють — заткайся, ти, mother-fucker, — їх виготовляють із замінників ґуми!.. Ідіть геть! Заберіть свої pricks! Пане секретар, я востаннє прошу… Геть від мене!.. Дорогу Червоній Шапочці!

Злютовані гості семінару перейшли до рішучого наступу і, користуючись також попільничками, плювальницями, бронзовими статуетками та підсвічниками, почали жваво тіснити люмпенізованих прибічників Лайзи Шейли до протилежних, швидко порожніючих стелажів…

Як добре, що саме в цей час, час розбрату і ненависті, Станіслав опинився поруч з Адою і, взявши її за руку, просто-таки видер назовні, за межі, геть. І щойно там, ніким не бачених, ми їх зараз покинемо, і хай їм щастить!

Говорити далі не було вже зовсім ніякої змоги. Перформенс вийшов на славу. Демонстративно натягнувши на голову червоний мохеровий берет, Лайза Шейла Шалайзер зійшла з подіюму і цибато покинула приміщення.

Слідом за нею полетів із вибаченнями, весь у тютюновій паволоці[48], Даппертутто. Але пристрасті серед слухачів усе ще кипіли. Окремі астролябії, попільнички та чорнильниці все ще літали над столом. На щастя, ні Ади, ні Перфецького не було в цьому гармидері, кінець якому врешті поклав, підвівшись і спираючись на колони правнучок, старий як світ Леонардо ді Казаллеґра.

— Дискусії, здається, вже не потрібно, — прокректав і по цих словах знову замовк на ближчих пару годин.