Перверзія

(3)

srbms-pq

До відома Монсиньйорового прошу довести:

1. Дотеперішнє перебування Респондента в Мюнхені не було відзначене нічим надзвичайним.

2. Розшукати Респондента нам з Доктором пощастило щойно в четвер, 4 березня Anno 1993, близько десятої ранку, в поліційній дільниці 305, куди Респондент потрапив уночі з 3-го на 4-те березня смертельно п’яним і непритомним.

3. Увесь подальший день 4 березня, а також ніч із 4-го березня на 5-те Респондент проспав непробудним сном на віллі «Мелюзина» в околицях Поссенгофена, де Доктор поклав його в ліжко, стимулювавши сплячку ризикованою дозою рослинних та ін. галюцинативних засобів (morphini hydrochloridum, scopolamini hydrobromidum, aconitum, solarium etc. ibid.).

4. 5 березня, близько 9-ї год ранку, ми разом із Респондентом вирушили до Венеції універсальним автомобілем четвертого покоління серії «Мантікора».

5. Фактично до самого австрійського кордону Респондент не виявляв жодного зацікавлення навколишньою ситуацією.

6. Прийшовши до тями вже на австрійській території, Респондент дещо ожив, називаючи себе «історично підданим тутешньої держави» і почав у зв’язку з цим вимагати «пару ковтків алкоголю». Він отримав їх від мене (білий ром «Баккарді» — келишок, потім другий).

7. В околицях Інсбрука Респондент помітно зарухався, просив зупинити авто і навіть, з’їхавши з автобану, повернути до міста, де в нього, мовляв, є знайомий аптекар, якого він мусить провідати. З’ясувати особу згаданого аптекаря, як і те, чи такий суб’єкт узагалі існує, поки що не вдалося.

8. На австрійсько-італійському кордоні (перевал Бреннеро) Респондент виявив короткочасне занепокоєння, властиве всім його співвітчизникам при перетині кордонів: чи все гаразд з його документами і чи впустять його до Італії. Однак іронічне наставлення прикордонників розвіяло всі його побоювання.

9. На теренах Альто-Адідже Респондент ще пожвавішав і з невідпорною настирливістю повторив вимогу щодо «двох-трьох ковтків», які врешті отримав (бренді «Шантре», кишенькова пляшка).

10. Майже всю дорогу до Брессаноне повеселілий Респондент вів мову про знайомого барона, що має власний замок десь неподалік, у Південному Тиролі.

11. Особливо прикметні дані про барона (для з’ясування в четвертій канцелярії інформаційного підвідділу): порівняно молодого віку; войовничий — донедавна провадив затяжні військові дії проти сусіднього єпископа; добре стріляє з арбалета; одружений, дружина — молода приваблива португалка, що її тримає замкнутою у ретельно пильнованій вежі свого замку; останнім часом барон перебуває в летарґічному заціпенінні внаслідок укушення минулого літа невідомою мухою.

12. Під час недовгої зупинки між Брессаноне і Больцано Респондент цікавився, чи знаємо ми з Доктором, де тут знаходиться село під назвою Тенно. Доктор і справді знайшов місцезнаходження означеного села, розгорнувши з цією метою докладну автомобільну мапу. Респондент заявив, що «за це треба випити» і після непереконливих умовлянь отримав своє (чарка «Мартелю»).

б/н. З огляду на те, що Докторові набридло виконувати свої безпосередні обов’язки, за кермо пересіла я. При цьому довелося вислухати від Респондента не зовсім доладну розповідь без кінця і початку про його пиятику з якимись азилянтами у Мюнхені на Швабінґу (треба розуміти, саме ту пиятику, наслідком якої Респондент опинився згодом у поліції).

14. Після Тренто за кермом знову був Доктор (почуття обов’язку ще раз перемогло). Респондент робився чимраз активнішим. З певного моменту Респондент почав співати. Було виконано близько восьми-дев’яти українських пісень переважно народного змісту. Запам’яталася пісня з часто повторюваним рефреном «ду-ду», «ду-ду». Підвідділу народної творчості та етнографії — з’ясувати.

15. Не доїжджаючи Верони, Респондент узявся цитувати Шекспіра не зовсім точно англійською, а також українською, польською та російською. Просив порівнювати якість перекладу. Доктор (від цього?) мало не потовк випадковий «опель-кадет».

16. Між Вероною та Падуєю Респондент уперше зауважив виноградники, хоч насправді вони виникали й раніше. Респондент шалено активізувався і щохвилини просив зупинити авто, вдихнути повітря, співати разом з ним, дати йому «чогось кайфового» (віскі «Джім Бім», чверть пляшки просто з пляшки).

17. Неподалік розв’язки перед Местре-Марґерою (траса Е70), Респондент закликав нас підібрати якусь божевільну молоду італійку, що намагалася зупиняти авта. Респондент заявив при цьому, що давно не бачив таких сильних жіночих ніг, обтягнутих чорним.

18. Щойно після Местре мені вдалось остаточно переконати Респондента, що за згаданою жінкою (дівчиною?) повертатися все ж не варто. Це було досягнуто ціною вливання у Респондента чергової дози, якої Респондент вимагав з потроєною невідпорністю (знаний Монсиньйорові настій «Падуча зірка», на три чверті (!) розведений мінеральною водою «Люцифер»).

19. Після спожиття означеного дрінку (трунку) Респондентові немов заціпило фактично до самої Венеції. Навіть відомий Понте делля Ліберта при в’їзді на Острови не справив на нього враження.

20. Близько 17-ї год ми досягли Островів і припаркувалися в околицях Тронкетто. Дорогою від паркінґу до зупинки водяного трамваю № 1 (надалі — вапоретто) Респондент сяк-так оклигав.

21. На зупинці (кінцева, Тронкетто) було досить велике з’юрмлення мешканців та гостей Венеції. Респондент ізнову ожив при всіданні до вапоретто, коли почув близько себе у штовханині, як хтось когось назвав «putana». Респондент тут-таки заявив, що італійці дуже схожі на українців.

22. Під час пропливання від Тронкетто до П’яццале Рома Респондент зауважив, що Венеція зовсім нецікаве місто.

23. На П’яццале Рома Респондент звільнив сидяче місце для якоїсь пані в пончо і панчохах, а мені й Докторові повідомив, що венеційки дивляться прямо в очі, після чого до самої Ферровії намагався ловити погляди присутніх на палубі жінок і увесь час вертів головою.

24. На Ферровії Респондент виявив шалене здивування тим, що Венеція має залізничну станцію. Респондент сказав, що «це змінює деякі моменти».

25. Пропливаючи під мостом Скальці, Респондент наголосив, що в його школі вчився хлопчик на прізвище Скальський.

26. Звернувши увагу Респондента на першу визначну споруду — церкву Сан-Джеремія ліворуч, я почула від нього віршований експромт, в якому «Джеремія» римувалося з «веремія», а «водолія» з «содомія».

27. На Ріва ді Б’ясіо зайшло ще більше пасажирів, так що зробилося зовсім тісно, внаслідок чого Респондент почав підморгувати ластовинній рудулі з курячою зовнішністю, в наплічнику і гірських черевиках, здається, голландці, карячкуватій і низькорослій настільки, що своїм дзьобом уперлася Респондентові в живіт. У зв’язку з цим Респондентові було не до пишнот палацу Корнер Контаріні, на який я всіма силами хотіла звернути його увагу.

28. На Санта Маркуоля я все ж повважала за необхідне потягнути Респондента за рукав і вказати йому на Музей історії природи, почувши від Респондента у відповідь, що це саме те, чого йому треба і заради чого він, мовляв, сюди приїхав. Безперечно, Респондент казав неправду.

29. Після зупинки на Санта Маркуоля місць у вапоретто зробилося трохи більше, однак згадувана руда голландська квочка так і не відходила від Респондентового тіла, ніби прилипла до нього. Забігаючи наперед, повідомлю, що так вона об нього й терлася до самого Ка’д’Оро.

30. Коли ліворуч від нас проплив з усією своєю зґрабністю палаццо Вендрамін-Калерджі, у вікнах якого вже загорялися перші вечірні світла, я розповіла Респондентові про те, що до кінця березня тут розташоване казино, одне з найазартніших у світі. Респондент у відповідь на це поцікавився, чи не з’являється іноді над його зеленими столами привид композитора Ваґнера, чим виявив певну обізнаність із ситуацією.

31. До Санта Стає ми проминули ще декілька, менш значних, палаців, які виникали по обидва боки Каналь Ґранде. Щоразу більше електричних світел спалахувало довкола нас, особливо увиразнюючи риси Респондентового лиця, тонкі губи, ліву брову.

32. Праворуч від нас були палаци: Баттаджія, Трон, Пріулі. Ліворуч: Еріццо і Барбаріґо, а потім Ґуссон.

33. Показуючи Респондентові просвітлений Ка’Пезаро, я не забула сказати, що в ньому містяться відразу дві ґапереї, проте, як мені здалося, Респондент був до цього цілком неуважним. Щоправда, вже за хвилину, коли перед нами виник бароковий Корнер делля Реґіна, Респондент кинув мимохідь, що незле було би в його стінах лишити свою душу. Зі слів Респондента роблю висновок: Респондент уже кимось поінформований про те, що нині у стінах Корнер делля Реґіна міститься ломбард.

34. На Ка’д’Оро нарешті зійшла руда засранка. Ерекції, смію припускати, все ж не відбулося, а проте, підозріло пожвавлений, Респондент висунув низку запитань, не на кожне з яких я могла відразу дати відповідь. Респондента цікавило: яка пересічна глибина Каналь Ґранде? яка вона у найглибшому місці? зі скількох островів складається в цілому Венеція? чи існують якісь норми, згідно з якими довжина ґондоль не повинна перевищувати? якщо правда, що Венеція поступово занурюється в морську безодню, то з якою швидкістю це відбувається? на рік? на годину? на секунду? чи робляться певні спроби не допустити затоплення Венеції? якщо робляться, то які? чи водиться в каналах риба? за яким принципом діє венеційська міська каналізація? чи наявність нечистот у місцевих водах досліджується за допомогою спеціяльних приладів? чи не досліджується? і чому щойно тепер він почав розуміти, що мої очі мають зелений колір?

35. Я відповідала на це, що Венецію змушені були заснувати втікачі, рятуючись на островах від гуннів та ланґобардів; що візантійські впливи з раннього середньовіччя дотепер тут відчутні; що все золото світу пливло сюди протягом століть; що Венеції боялися всі без винятку у Старому Світі включно з вікінґами та сельджуками; що тільки Наполеон зумів позбавити її дівоцтва; що ояснений палац позаду нас — то, власне, і є Ка’д’Оро, де у внутрішньому дворі, вимощеному цеглою, з рудими стінами, на тлі яких вимальовуються біло мармурові сходи, влітку 86-го року я бачила живого єдинорога, а був то єдиноріг тужноголосий, себто unicornis absurdus — майже ніде не згадуваний і не описуваний напівпримарний підвид, — і він торкнувся мого лона; що я тільки зараз помітила, наскільки в нього, Респондента, довгі красиві пальці.

36. І поки тривали запитання-відповіді, ми пройшли повз Ка’да Мосто, про який мені чогось захотілося сказати, що колись у ньому розташовувався знаменитий готель «Леон Б’янко», що в покоях його і досі трапляються речі, забуті неуважними гостями з-перед кількох століть, як, наприклад, віяла, зубочистки, шпильки для заколювання суперників, стрічки та підв’язки, кокарди і страусові пера, а незнищимі плями на простирадлах свідчать про деякі інтимні сторони в житті багатьох коронованих осіб, як знову ж таки, наприклад, російський цісаревич Павло, котрий зупинявся тут із невідомою супутницею, про що навіть у цих же стінах накручено незлу еротичну комедійку. Респондент відказав на це, що то була його, цісаревича, шлюбна дружина, князівна, здається, Померанська і Шлезвіґ-Голштинська або щось подібне.

37. Я вже й не згадую тут про палаци Фонтана, Саґредо, Мікель делле Кольонне, як і, зрештою, про Морозіні-Брандолін.

38. Не можу, щоправда, не згадати про палац дель Камерленґі.

39. Про Доктора теж не можу не згадати: під час усієї плавби він був мовчазним і невиспаним, за що я страшенно вдячна йому.

40. На мості Ріальто вже починалася променада у світлі перших ліхтарів. Респондент повідомив, що подібне скупчення людей тут бачено лише п’ятсот п’ятдесят років тому. Прошу третю канцелярію дослідницько-пошукового підвідділу з’ясувати, до чого це було мовлено.

41. Після Ріальто кількість пасажирів знову наблизилася до катастрофічної, тож ми не мали ані найменшої змоги обмінятися хоч би парою речень не тільки до Сан Сильвестро, але й до Сан Анджельо.

42. Від Сан Анджельо трохи попустило, тому що добрий десяток пасажирів, здається, зійшов до театру. Мені схотілося розповісти Респондентові зворушливу історію палацу Ґрімані, що масивністю своєю перевершив і затьмарив. На мій погляд, Респондент щось не так зрозумів, бо промовчавши до Сан Тома, поставив нарешті запитання, відповідь на яке я змушена була обдумувати аж до Ка’Реццоніко, а саме: чи моя любов до Венеції не нанизана на якийсь еротичний стрижень і — в продовження — чи не пробувала я лікуватися від цієї любові за допомогою певних тілесних екзерсисів.

43. При цьому мені так і не вдалось ані слова сказати ні про Мошеніґо, ні про Ка’Фоскарі, як і про Моро-Лін чи

Джустініяні. І тільки біля Ка’Реццоніко я спромоглася повідомити, що нам лишилась одна зупинка, відразу після чого з напівосвітлених вікон палацу бризнула якась украй нервова музика для камерного оркестру.

44. Тож коли ми виходили біля Понте Академія, ця музика все ще діставала нас.

45. Увінчані скульптурами бані Санта Марія делля Салюте було підсвічено знизу. Ступивши на міст Академії, Респондент вимовив загадкове словосполучення «повний пінцет». Прошу дешифрувати.

46. На мості Академії Респондент зненацька запитав, чи правда, що італійки не перестають займатися любов’ю навіть у пору квітування ґераней. Це залежить від італійців, відповіла я, він звертається не за адресою.

47. З такими розмовами і думками підійшли ми нарешті до відомого Монсиньйорові закладу. Доктор ішов трохи попереду нас, ніби великий кістлявий слуга зі смолоскипом над головою і стилетом при боці.

48. У брамі під зеленавим ліхтарем нас уже зустрічав доходжалий готельний giovenetto[19] поораний алкогольними зморшками чортисько в трикутному капелюсі з пером, якого нахабнувато скинув при нашій появі, нібито нас вітаючи, але насправді вимагаючи подаянь. Доктор цілком рішуче обійшов його, натомість Респондент весело сипонув у бездонну прірву чорного капелюхового трикутника цілою жменею всіляких монет на кшталт австрійських ґрошів, словацьких гелерів чи румунських бані.

49. Почувши від мене, що цей скромний, але уславлений заїзд функціонує ще з часів gotico fiorito[20], Респондент запитав, чи тутешні плювальниці, раковини унітазів, біде, розетки, вимикачі й телефони також відповідають означеному стилеві.

50. На рецепції нас обслуговував майже двометрового зросту зубатий мурин в одязі царя Каспара, проте більше схожий на котрогось із асів НБА. Після отримання відповідних ключів Доктор рушив оглянути наш із ним апартамент.

51. Тим часом я супроводила Респондента до його покою, поверхом вище. Я повідомила йому, що під цим номером у різні часи зупинялися Іммануїл Кант, Едґар Аллан По і П’єр Менар[21].

52. Респондент неуважливо відповів, що в ім’я майбутнього цей перелік мусить бути продовжений. Мав на увазі себе.

53. Не знімаючи плаща, Респондент заходив покоєм, до всього придивляючись і доторкаючись, засвічуючи люстри, бра, лампи, ліхтарі, нічники — все, що могло світитися. Покій було перетворено в залиту вогнями залу.

54. Наступної миті я зрозуміла, яку мету переслідував при цьому Респондент. В одному з переділів йому трапився невеличкий, проте достатньо милозвучний спінет.

55. Залишаючись і далі у плащі, Респондент підняв трохи потьмянілу кришку спінета і без найменшої уваги до навколишньої ситуації, як і до мене особисто, виконав D’dur’ну сонату Скарлятті № 15 (за Кіркпатріком). Слідом за нею Респондент пограв щось із англійських вірджіналістів, але пішло йому гірше.

56. По закінченні музики була тиша, і я кахикнула.

57. Респондент крутнувся на своєму дзиґлику (африканська слонова кістка, пізній ренесанс) обличчям до мене.

58. Я повільно рушила до Респондента, гасячи по дорозі принагідні світильники. Сатир і дріяда з гобелена за Респондентовою спиною поринали в напівморок. Сатир підморгнув мені. Я затремтіла.

59. Я підійшла до Респондента впритул. Я занурила руку в його волосся. Волосся Респондента є шовковистим на дотик.

60. Я зняла з Респондента його окуляри і поклала їх на спінет. Без окулярів Респондент має зовсім інакші очі. Вони дивились на мене знизу і майже не бачили.

61. Мій плащ поповз із плечей на підлогу. Я зняла шалик і, закинувши його Респондентові за шию, притягнула його гарну голову до себе.

62. Ми завмерли. Це тривало досить довго.

63. Аж поки я не відчула, що Респондент обхопив мене трохи нижче сідниць своїми довгими красивими пальцями.

64. Тоді Респондент зітхнув усім тілом і нарешті підвівся із дзиґлика, не випускаючи мене з рук, а навпаки — підносячи над собою і міцно до себе притискаючи.

65. Я заплющила очі. Респондент наосліп ніс мене перед собою. Він міг спіткнутися на кожному кроці.

66. Але я відчула, що він кладе мене навзнак на тверду і гладку поверхню (письмовий стіл, ебенове дерево, XIV ст.).

67. Я допомогла Респондентові звільнити мене від спідниці, панчіх і трусиків. Це тривало майже століття. Респондент шурхотів наді мною своїм плащем, ніби дракон крилами.

68. З деякої Респондентової невправності при роздяганні та ін. я зробила висновок, що Респондент уже давно (ніколи?) не був з жінкою.

69. Ми відбивались у великому настінному дзеркалі (острів Мурано, початок XVII ст.), де я, розплющивши очі, побачила себе із закинутою назад головою та розведеними назустріч Респондентові ногами.

70. Я також бачила у дзеркалі піднятий комір Респондентового плаща, вкрите дрібними крапельками його чоло, тонкі губи, ліву брову, дещо підняту над оком, саме око.

71. Я також бачила двері до покою за Респондентовою спиною. У цих дверях щомиті міг з’явитися Доктор, ясна річ, попередньо кашлянувши чи постукавши.

72. Але це мені було байдуже.

73. Бо я також побачила єдинорога, і він торкнувся мого лона, і ввійшов у мене, хоч це входження тривало дев’ять з половиною віків — не менше.

74. І за ввесь той час ми не промовили ані слова.......................................................................................................................................................

99. Після теплого душу я зійшла повечеряти до тратторії на Камп’єлльо Льоредан. Доктор і Респондент уже сиділи в ній.

100. Я продовжую спостереження за Респондентом. Про всі дальші події Монсиньйора інформуватиму в усталений спосіб.