Перверзія

(21)

До уваги Монсиньйора — текст доповіді, виголошеної Респондентом на семінарі «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?» 9 березня ц. р. у Венеції. Виступ Респондента почався об одинадцятій дня і з короткою перервою протривав до двадцяти трьох хвилин по дванадцятій.

Церіна.

Шановні пані й панове! Моє завдання цілком не з легких, і я доволі небезпідставно побоююся, що мені так і не вдасться з ним як слід упоратися, і річ не в тому, що я не маю чого сказати. Усе якраз навпаки — я маю сказати так багато і про все на світі, що нам не вистачило б не тільки решти часу, відведеного для нашого семінару, але й, смію запевнити вас, решти днів і ночей, відведених Провидінням людському родові. І все ж із нав’язливістю, гідною кращого й реальнішого застосування, кидаю себе на ці вітряки в надії бодай щось і якось довести до вашого відома.

Я приїхав сюди з такої країни, про яку ви знаєте або дуже мало (називаючи її то Укранією, то Уранією, то Украйєю), або нічого. Ті з вас, які знають «нічого», насправді знають набагато більше від тих, які знають «дуже мало», бо останні знають лише у викривленнях і спотвореннях. Я буду вельми щасливий, якщо бодай окремі з викривлень і спотворень мені поталанить виправити, а тим, які досьогодні знають «нічого», — подарувати проблиск у вигляді «дечого». Гадаю, це важливо не тільки для мене.

Але як охопити неосяжне? З чого, наприклад, почати? З яйця? З першого дня творіння, «коли лиш Дух Святий ширяв понад водою»?[64] З неолітичних стоянок первісних людей? Може, з утраченого раю?

Я почну з утраченого рукопису. Це сталося зі мною років сім тому, коли я, щойно закінчивши університет, переховувався від служби в червоній армії на одному з львівських піддаш. Львів — це таке місто, з якого я приїхав. Італійською мовою воно могло б називатися Леонія, а на санскриті Сінгапур. Цьому містові вже близько дев’яти тисяч років, і воно лежить посередині світу. Того, Старого Світу, який був плаский, тримався на китах, черепасі, а крайньою його околицею була Індія, об яку розбивалися хвилі чи то Нілу, чи то Океану [65]. Напевно, тому в ньому живе чимало божевільних і фантазерів, кожен з яких надто переконаний у тому, що саме він є центром усіх світових процесів. Крім того, у Львові є свої демони, свої привиди, свої Генії. Про кожного з них можна писати окрему книгу, що я і зроблю колись. Нарешті мушу сказати і про те, що у Львові ненастанно падуть дощі, від чого львівські піддашшя пахнуть старими жінками й зігнилими квітами.

Сім років тому я переховувався на такому піддашші в одного знайомого політичного діяча, котрий на той час працював барменом у кав’ярні. Кав’ярня містилася на першому поверсі того ж будинку, що й моє піддашшя, а сам будинок походив із тих тьмяних часів, про які ми не можемо сказати нічого певного за винятком того, що вони колись бували. Згідно з одними твердженнями, цей будинок нараховував уже добрих п’ять століть і був натоді частиною фортечного муру. Згідно з іншими — його звели за австрійських перемін і в ньому містилася філія місцевої психіятрії для особливо обдарованих пацієнтів. Згідно з іще деякими — будинок насправді було зруйновано ще в тридцятих роках, себто за Польщі, а нині існувала сама лише його видимість, не в останню чергу для забезпечення діяльності конспіративної кав’ярні, куди тричі на тиждень з’являлися на таємні збори художники-аванґардисти, в’язні сумління і такі ж, як я, дезертири.

З великої та постійної любові до старих предметів, а по щирості кажучи, з нудьги, я почав перебирати все, що на тому піддашші траплялося мені під руку. Не вдаючися тепер до надто детального переліку, назову все-таки пташині гнізда, музичну шкатулу, підв’язки для панчіх, скляну біжутерію, відклеєні штучні вії, гриф мандоліни, колекцію грамофонних платівок і пасма чийогось сивого волосся. Не можу також замовчати і розкішний набір старої сецесійної порнографії на пожовклих ламких картках, де тогочасні модельки, як правило повернуті до глядача великими голими задницями, шалено нагадують молодих бегемотих.

Я, однак, дещо захопився, адже мав би розповідати про свою країну.

Так от, серед іншого, що відшукав я в отому потаємному пристанищі, була грубезна саморобна книга, списана від руки на понад семиста аркушах різного — від крейдованого до цигаркового і навіть туалетного — паперу, зшитого докупи, прошнурованого і пронумерованого, а також оправленого в залишки палітурок інших книг, зокрема, апокрифічного Євангелія від Адама, чорнокнижного андалюзійського трактату «Чресла родючости невразимі» та мемуарів австрійського кавалерії генерала фон Бьома-Ермоллі.

Рукопис був писаний однією й тією ж рукою, але різними мовами: найчисленніші були фраґменти українською, проте іноді, коли авторові бракувало термінів чи ще чогось там, якихось ідіоматичних можливостей, наприклад, то він переходив на польську, німецьку, ідиш, кілька просторих пасажів написано вірменською, є також по одному уривкові гімназійною грецькою, циганською, турецько-татарською, церковно-слов’янською, караїмською та ґенуезькою мовами. Латинською мовою жодного фраґменту немає.

Усе це разом мало назву, почувши яку, не один із вас посміхнеться. Автор замахнувся на все і назвав свою фундаментальну працю не багато й не мало «ЗАТЕМНЕННЯ СВІТУ». До постаті цього зухвальця ми зараз іще повернемось, але поки що я мушу бодай кількома реченнями розповісти про долю самого рукопису.

На превелике щастя, він був здебільшого законспектований мною в години нічних і денних пересиджувань на згаданому піддашші. Але, на превеликий жаль, одного дня пізньої осені того ж таки року підпільну явку було провалено, кав’ярню зачинено, а я мусив передислокуватись у запасну криївку — башту залізничного вокзалу. Через кілька місяців, повернувшись на старе місце з єдиною метою — винести рукопис, я знайшов його спаленим дощенту. Від доторку моїх рук він розсипався, і навіть попелу я не зміг позбирати. Хтось побував там у мою відсутність і знищив єдине свідчення незвичайної та великої душі.

Я маю тут на увазі автора рукопису. Його ім’я — Ярополк-Непомук Кунштик — було зазначене на титульній сторінці. За допомогою не надто обтяжливого розслідування мені вдалося з’ясувати про нього майже все. Студент філософії і права, з дитинства тяжко хворий на сухоти. Син знаного у Львові урядовця, з яким, однак, цілковито пориває в сімнадцятирічному віці. Про матір відомо тільки те, що нею могла бути батькова покоївка. 1909-го, не досягнувши і двадцяти семи, Ярополк-Непомук помирає, залишивши по собі лише рукопис «Затемнення світу». Доля, типова для молодих інтеліґентів, що з’явилися на зламі століть. Сухоти, декаданс, борги, Ніцше, трагічне кохання, нужда, книги, злидні, рання смерть у двох різновидах — ті ж таки сухоти або самогубство…

Нині я збираюся розповісти вам дещо про свою країну, базуючись виключно на записах Ярополка-Непомука Кунштика. Цьому є кілька причин. По-перше, я не вважаю свої власні погляди новішими і цікавішими. По-друге, спадщина Кунштика виглядає надто відповідною саме нашому часові, коли ми наближаємось до певної моторошної точки відліку — хронологічної позначки 2000. Автор «Затемнення світу» відчував це майже так само сильно, як і ми: його вік теж припав на серйозний поріг у літочисленні (XX століття). А по-третє, саме йому, Кунштикові, належить одне з найулюбленіших моїх тверджень, яке формулюється так: «Насправді ніякої дійсності не існує. Існує лише безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємно суперечливими. Задля свого порятунку нам зостається прийняти, що кожна із безлічі версій є істинною. Ми б так і зробили, якби не були впевнені у тому, що істина мусить бути і є лише одна, а ім’я її — дійсність».

Я хотів би, щоб ці гіркі і чудові слова послужили епіграфом до мого дальшого викладу, який прошу сприймати виключно і тільки як набір певних суджень, що самі собою не є істинними і навіть не є відповідними істині, але цілком самодостатньо є її, істини, версіями.

Тож я почну з речей, які, хоч і виглядають зовні найбільш
об’єктивними, наближеними до певної істини, насправді
завжди сприймаються з якнайбільшими сумнівами. Йдеться
про історію й географію. Здавалось би, що може бути істиннішим за судження «Річка Н. впадає в озеро П.» або «Битва
між арнаутами та атлантами відбулася такого-то року»? Але
спробуйте на цих судженнях як слід наполягти і ви почуєте
голосний свист авдиторії, кожен-бо присутній має свій власний погляд на ці річки з битвами. І визначається такий погляд — як у жодній іншій, з дозволу сказати, науці — пунктом
спостереження. Бо що таке для японця Далекий Схід?

Країна, з якої я примандрував, означена зі сходу на захід
чотирма великими ріками — Доном, Дніпром, Дністром і
Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем «дана», що знаменує воду. Один мудрагель, якось почувши
це від мене, хитро примружився і спитав, чи я дійсно знаю
санскрит. Я відповів йому, що, на жаль, ні, але коли він уживає слово «клітор», то я ні на мить не підозрюю його у знанні латини. Маючи справу з окремими словами, ми майже ніколи як слід не знаємо мови. Але це вже побіжне зауваження.

Детермінована цими Чотирма Ріками, моя країна, втім, споконвіків має куди фатальніші проблеми зі своїм географічним положенням. Суть їх полягає в тому, що, гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, — якби не схід — північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Боротьба цих двох, а точніше двохсот двадцяти двох географічних тенденцій від самого початку визначила увесь драматизм нашої ситуації. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. Я зараз не кажу, що це погано. Але я кажу, що в цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті — європейській.

Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно. Якісь загадкові автохтони і справді вирощували на ній хліб та обробляли метали вже три-чотири тисячоліття тому. Але що ще знаємо про них? Спокуси археології залишаються спокусами — головного все одно не довідаєшся. Яке мені діло до битого череп’я і на червоно мальованих кістяків? Я хочу тексту, а не окремих знаків. Натомість про неавтохтонів, про зайд, кочівників, приблуд і їм подібних примар відомо нам значно більше. Пригляньмось уважніше до цього карнавалу племен, кожне з яких час від часу проголошується для нас прабатьківським і кожне з яких насправді таким не є, але всі вони разом дійсно повливали своєї мандрівної крові в жили народу, до якого, здається, належу також і я. Оповідей про них найкраще шукати в пам’ятках писемності давніх віків, в усіх цих капітальних зведеннях Геродота, обидвох Плініїв, Страбона, Птолемея, Овідія чи трохи пізніших — Аміяна, Йордана, Прокопія, Псевдо-Маврикія чи навіть арабських, як Аль-Масуді чи Абу-Джармі, в усіх цих прекрасних і дотепних вигадках, що правдивістю своєю спроможні посперечатися хіба що із свідченнями святого Аврелія Авґустина про його подорож до Центральної Африки: «Ще будучи єпископом у місцевості Гіппо, я з кількома рабами-християнами подався в Ефіопію, щоб навчати їх Божого Євангелія. Там зустрічали ми багатьох чоловіків і жінок, які зовсім не мали голів, очі їхні містилися на грудях, усі ж інші члени тотожні нашим», і ми не маємо жодних підстав не вірити йому! Надто вже принаджують оці «інші члени», що «тотожні нашим»!

Прадавня Україна являє собою не менш фантастичний простір, ніж описана Авґустином Ефіопія. Достатньо хоч би побіжного переліку всіх цих мешканців поля, лісу, гір і вод. Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з останніми не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подобалось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія!), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю». Остання обставина, мабуть, і спонукала автохтонів визнати над собою чужинське князювання.

Як виглядали ці люди, кликані назагал «слов’яне»? Ясноволосі й фізично незле скроєні, зі світлою шкірою, що легко червоніла на сонці, вони вражали більш цивілізованих чужинців насамперед своєю нечупарністю. У Прокопія читаємо, що слов’яни сплять і їдять у бруді, нічим худоба, та й то не всяка, а в Ібн-Фадлана мовиться про руських купців, які протягом тижня вдесятьох милися з одного відра, не змінюючи води, сякаючись і відпльовуючись. Слабкою втіхою — якщо такі розчарування вимагають якоїсь утіхи — є відгуки тих же вчених і добре помитих арабів про інші народи європейського середньовіччя (так, Аль-Квацвіні каже про тодішніх німців, що «нема нічого бруднішого від них, вони миються раз на рік або два — і те — бр-р-р-р — у холодній воді!», а Ібн-Руста після зустрічі з вікінґами наголошує, що «рідко де побачиш таких красивих людей, але в той же час вони дурні, мов осли, і на цілу милю смердять»; припускаю, що сучасному шведові або норвежцеві такі спостереження можуть бути досить неприємними).

Що поробиш? Стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах.

Та й чому тільки в генах? Невже ми не віримо в інші речі, менш намацальні? В ці енергетичні протяги між віками, в це ненастанне розсіювання аури по всьому простору?

Я звик поважати різність і непростоту. Ось тут, сьогодні, перед вами (Респондент дивиться на годинник), я змушений визнати в собі — меншою чи більшою мірою — тавра і невра, савдарата і тісамата, бастарна і вандала, андрофага і печеніга, можливо, ще когось, цигана, жида, поляка і цілком не виключено, що довгана[66].

А тепер, мої пані й панове, я хотів би попросити короткої перерви.