Перверзія

(15)

У виставі звучить музика італійських та інших композиторів: Клявдіо МОНТЕВЕРДІ («Персефона»), Антоніо ВІВАЛЬДІ («Подвиги Геракла»), Доменіко ЧІМАРОЗА («Таємний шлюб»), Джоакіно РОССІНІ («Італійка в Алжирі»), Ґаетано ДОНІЦЕТТІ («Енріко, граф Бургундський»), Вінченцо БЕЛЛІНІ («Норма»), Джузеппе ВЕРДІ («Ернані», «Ріґолетто», «Травіята»,

«Симон Бокканеґра»), Дж. Франческо МАЛІП’ЄРО («Орфеїда», «Ґольдоніяна», «Венеційська містерія»), Ґеорґа Фрідріха ГЕНДЕЛЯ («Акід і Галятея», «Рінальдо»), Христофора Віллібальда ҐЛЮКА («Деметрій», «Орфей і Еврідіка»), Вольфґанґа Амадея МОЦАРТА («Дон Джованні», «Cosi fan tutte»), Ігоря СТРАВИНСЬКОГО («Орфей») і… кілька тактів з Ріхарда ВАҐНЕРА!

Оркестр, хор і балет венеційського театру «Ля Феніче».

Оркестр механічних і пневматичних інструментів.

Група синтезаторної підтримки голосів.

Група лазерної підтримки.

Комп’ютерна графіка і голографія.

Данс-балет «Сексапіллер».

Стриптиз-група «Вакханалії».

Дресировані тварини і циркові ілюзіоністи.

Вогнегасники.

Група підривної діяльності (піротехніка).

І багато-багато іншого — усього 2000 виконавців.

Безмежно довго блукає землею трагічний співець і поет Орфей. Колись його дружина Еврідіка померла від укусу змії. Можливо, це сталося лише через те, що дехто з богів шалено позаздрив Орфеєвому мистецтву — його нелюдському обдаруванню. Орфей згадує про те, як одного разу він зачарував грою на золотій арфі самого Аїда і завдяки цьому вблагав його відпустити Тінь Еврідіки зі свого підземного царства на землю. Лиха Персефона, втрутившись у перебіг подій, перешкодила чудовному воскресінню Орфеєвої дружини. Сумний і невтішний, мандрує Орфей з країни в країну, з міста до міста, з готелю до готелю. Слава про нього та його музику перевершила всю славу світу. Це, однак, не робить його щасливішим.

Цього разу Орфей потрапив до Венеції — казкового міста над водами Адріятики. Йому багато розповідали про цей притулок для митців і самітників, а також про те, як Венеція вміє святкувати. От і зараз, перед самим закінченням кількамісячного радісно-гіркого карнавалу, на головній площі міста, поруч із лаґуною та пишним собором, відбуваються безперервні гульбища й забави. Одягнута в барвисті строї, з масками на обличчях, венеційська і заїжджа людність віддається нестримним утіхам. Запальний танець змінюється двобоями фехтувальників, і під вибухи петард, співи та музику сотні вуличних капел, що лине з площі та каналів, відбувається «volo del turco»[53] — по линві, натягнутій між шпилем дзвіниці Кампаніле і лоджією Палацу Дожів, безстрашно зісковзує юнак-акробат з букетом мімоз у руці.

І тільки Орфей, запнутий чорним плащем і схований під маскою печалі, не надто тішиться всім, що побачив на цьому прегарному святі. Чорніший від хмари, повислої над островом Джудекка, ходить він у святковій юрбі, мов неприкаяний грішний дух.

Але що це? Оголошують змагання співців і музик. Кожен може взяти в них участь, кожен, хто вважає, що голосу і слуху в нього цілком достатньо, аби не зганьбитися. Бо венеційська публіка страшенно вимоглива. Не одного честолюбного марнославця ставили тут на місце звичні до вибагливих колоратур шанувальники.

Троє друзів — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — упевнені, що сьогодні в місті немає таких, які зрівнялися б із ними в мистецтві співу. От тільки, хто кращий серед них трьох, покаже змагання. З глумливими насмішками і знущаннями слухають вони виступи інших учасників: жоден із виконаних номерів (арій, дуетів чи тріо) не викликає особливого захвату у присутніх, і невдах жорстоко засвистують. А нагорода у змаганні вельми коштовна — поцілунок самої Ріни, найврод-ливішої з венеціянок і (як пошепки стверджують злі язики) утриманки верховного Інквізитора.

Ось вона, в рожево-оксамитовому паланкіні, підтримуваному чотирма атлетичними маврами, прислухається до перебігу змагання. Кому найщасливішому подарує вона сьогодні рай своїх уст на одну-єдину солодку й незабутню мить? Усі з нетерпінням очікують розв’язки.

А це хто закам’янів у лоджії палацу — непорушний і сірий, ніби уламок скелі? І навіть дож, головний правитель міста, з острахом позирає на нього, не наважуючись першим заговорити. Так, це він — жах і трепет веселої республіки, монсиньйор Інквізитор, караючий меч порядку і благочестя. Неподалік від нього, час до часу щось нашіптуючи в його заросле рудою шерстю вухо, примостився Асклепіо — його називають нібито охоронцем синьйори Ріни, але насправді він швидше її наглядач. Коментуючи Інквізиторові деякі виступи під час співецького змагання, Асклепіо досить солоно жартує і саркастично сміється.

Та ось надходить черга трьох товаришів-офіцерів. У них і справді прекрасні голоси. І кожен по-своєму завойовує публіку, тож майже неможливо визначити, хто з них усе-таки переможе. «Ка-рам-бо-льйо!» — скандують одні. «Пан-та-льо-не!» — відзиваються інші. «Ґа-лі-ле-йо!» — не піддаються треті. На чиєму ж боці буде успіх? Кого цілуватиме Ріна?

У цю мить до участі зголошується якийсь невідомий чужинець у чорній жалобній масці та чорному плащі. Публіка з недовірою та прохолодою зустрічає його вихід на кін. Найгарячіші голови, ще й не послухавши незнайомця, намагаються засвистувати його: як сміє цей самовпевнений приблуда конкурувати з їхніми трьома улюбленцями! Адже ніхто з присутніх не знає, що то сам Орфей — жива легенда музики і поезії.

А все ж Орфей починає свою солодко-тужливу арію, від якої все замовкає і обертається на слух. Уся Венеція завмирає в небувалій насолоді: канали, вежі, палаци, сади, навіть хвилі лаґуни допомагають співцеві. Сльози захвату і розчулення з’являються на обличчях і проступають з-під масок. І от якийсь позаземний жіночий голос приєднується до Орфеєвого співу — так, це Еврідіка нагадала про себе коханому.

Сумнівів немає — то був найкращий виступ! Змінивши гнів на милість, шаліє від оплесків та вдячності венеційський народ. Присоромлена трійця офіцерів розлючено покидає площу.

Прекрасна венеціянка, граційно вихилившися з паланкіна, впивається вустами в уста переможцеві. Щось цей поцілунок триває занадто довго! Знову лунають оркестри, і публіка встигає хором порахувати до двадцяти п’яти, поки не закінчився той жагучий момент. Що ж, доведеться Інквізиторові суворо покарати свою молоду коханку за невміння володіти собою і ховати плотські пристрасті якнайглибше!..

Відколи вуста їхні злилися в палкому поцілунку, ані Ріна, ані Орфей не мають спокою. Повернувшися зі святкової площі до готелю, Орфей не знаходить собі місця. Дві протилежні сили розривають його співучі груди: вірність пам’яті дружини та нове, ні з чим не порівнюване захоплення молодою венеційкою. Казали ж йому друзі, що то небезпечне місто! Охоплений бурею почуттів, Орфей навіть не бачить, як навколо нього пританцьовують і підспівують Дракон та Єхидна — лихі вивідачі і нишпорки Інквізитора.

У той же час Ріна, свідома того, як вона ризикує, намисливши зрадити Інквізитора, викликає до свого покою охоронця, довготелесого Асклепіо. Вона доручає йому дізнатися все про таємничого іноземця: хто він такий, звідки, де зупинився. І, якщо вдасться його розшукати, то нехай Асклепіо конче перекаже чужинцеві її, Рінине, запрошення на вечерю — завтра вночі. Вона мріє познайомитися з ним ближче. Асклепіо йде виконувати її розпорядження.

І хоч у цю мить Орфей і Ріна перебувають під різними дахами і в різних куточках міста, вони немов чують і бачать одне одного. їхні голоси зливаються у злагодженому чуттєвому дуеті.

Тим часом троє друзів-офіцерів — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — в надії трохи розвіяти гіркоту своєї поразки — вдалися до товариства трьох знаних у місті куртизанок — Смеральдіни, Кляріче та Розалінди. Однак ні грайливі дівочі пестощі, ні шляхетне вино, ні затишок і невимушені розмови не в змозі поліпшити настрій гостей. Тоді куртизанки починають обережно випитувати, в чому причина такої нездоланної понурості. Хитрунки, звісно, теж були на святі і все чудово знають, але їм важливо, щоби співці-невдахи виговорилися про все самі. Коли ж нарешті після довгих умовлянь їхні візитери спільними зусиллями розповідають про фантастичну перемогу якогось невідомого вискочня, Смеральдіна, Кляріче та Розалінда голосно сміються і заспокоюють самолюбство своїх друзів. «Ми знаємо, хто він і знаємо, чим його смертельно поранити», — кажуть куртизанки. Почувши це, їхні гості помітно веселішають. Здається, добра бадьорість духу знову повертається до них? Тож чи не час перейти до любовних баталій? Адже з них шістьох завжди виходив пречудовий секстет! Так воно і стається — починається велике спільне злягання, аж навіть примарюється, що не шість, а цілих шістсот шістдесят шість коханок і коханців одночасно займаються любов’ю на театральній сцені!..

Асклепіо ж, ніби вірний пес, прибіг до свого пана — Інквізитора. Він має багато новин для нього. Той, проте, вже чимало знає — недаремно тіні Дракона і Єхидни так промовисто лягли на траву його потаємного саду, в якому він має звичку приймати доноси і вислуховувати повідомлення своїх сбірів-шпиків. Не знав він тільки найважливішого — Ріна, виявляється, запрошує цього дзвінкоголосого зайду до себе на вечерю! Що ж, тим простіше буде розв’язати проблему. Ясна річ, усемогутній Інквізитор міг би просто проголосити Орфея слугою диявола і, піддавши його найрізноманітнішим тортурам у страхітливих carceri[54], привселюдно стратити. Однак це може викликати невдоволення серед народу — надто вже запам’ятався цій босоті його, Орфея, спів. На такі випадки в Інквізитора є інші, куди надійніші засоби. Тож у садку з’являється Спарафучіле, найманий убивця, на руках якого стільки невинної крові, що він уже ніколи не знімає червоних липких рукавиць…

Невідомо ким і як попереджений про навислу над ним смертельну загрозу, Орфей, проте, не відмовляється від запросин Ріни. Ця жінка є для нього тепер чимось найважливішим у світі. Але про всяк випадок він одягає на груди панцер, озброюється шпагою і закутує себе в довжелезний чорний плащ. Тепер він готовий іти на побачення з красунею.

Тим часом у Ріниному палаці вже почалося бучне прийняття. Сьогодні в неї, як це часто буває, повно гостей. Майже всі вони в масках та карнавальному одязі — з покою в покій тягнуться вервечки танцівників, усюди співи й музика, розкіш внутрішнього оздоблення доповнює розкіш столів з напоями та наїдками. Особливо вирізняються своїми веселощами три подруги-куртизанки — Смеральдіна, Кляріче і Розалінда. Тільки чомусь їхніх кавалерів ніде не видно. Адже Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо теж були запрошені на нічну учту до незрівнянної Ріни! Та й самої господині теж ніде немає. Дехто з гостей підозрює, що вигадниця знову намислила якусь приголомшливу несподіванку. Проте інші вже відчули в повітрі щось недобре і вельми криваве.

Рівно опівночі, як і просила красуня, Орфей подзвонив під брамою до її палацу. Ковані двері відчинилися ніби самі собою — і от уже співець увійшов до нижнього вестибулю. Але що це? Будь уважний, Орфею! — просто на нього збігає по сходах розлючений оскаженілий бугай. Удар його рогів прийшовся в Орфеїв панцер, інакше він неминуче прохромив би його співучі груди, як проколює шило газетний папір. Бугай розбігається для нового удару, але тут його смертельно ранить вихоплена Орфеєм шпага. Бик валиться на підлогу і, стікаючи чорною кров’ю, розкидає навсібіч свої тваринні аксесуари: голову з рогами і з кільцем у носі, копита, хвіст. Це найманий убивця Спарафучіле! Помираючи, він благає, щоб Орфей простив його, адже це через Інквізитора та його прихвоснів він погубив стількох невинних людей. Орфей прощає йому, і, заспокоєний, Спарафучіле віддає душу зі щасливою посмішкою та піною на вустах.

Але де ж Ріна? Орфей підіймається сходами нагору. Там триває орґіястична забава. Кожна з трьох куртизанок — Смеральдіна, Кляріче та Розалінда — по черзі видає себе за Ріну. Кожного разу Орфей вірить цьому, але здерши з гарненького обличчя маску і припавши до медових уст, переконується — це не вона, це не ті вуста…

Обшукавши увесь палац, він не знаходить Ріни, зате в одному з найдальших покоїв йому трапляється її слуга Асклепіо. Він гірко плаче над порожнім келихом. Адже все життя він потаємно кохав Ріну і тільки для того допомагав Інквізиторові у стосунках із нею, щоби вберегти її від інших залицянь. Але ці три мерзотники — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — нині поглумилися над ним. За наказом Інквізитора, вони силоміць забрали Ріну з палацу. Інквізитор дозволив їм робити з нею все, що заманеться. Асклепіо не переживе цього. Асклепіо вже випив отрути. Він тільки про одне благає Орфея: простити його, Орфей прощає і, втішений, Асклепіо віддає душу зі щасливими вогниками в дедалі скляніючих очах.

Орфей пускається навздогін за викрадачами. Хтось бачив, як їхній човен зі зв’язаною Ріною вирушав у бік Великого Каналу. Підтримуваний попутним вітром, Орфей хутко наздоганяє зловмисників. Він перестрибує в їхній човен. Зав’язується нерівний бій, у якому він виходить переможцем: Карамбольйо він топить у водах, Пантальоне стинає голову, а Ґалілейо сам кінчає з собою. Однак чому не видно Ріни? Відрубана голова Пантальоне розповідає, що красуня зуміла вистрибнути з їхнього човна і піти на дно. Вона воліла смерть, ніж наругу. Підтвердженням цьому служить зв’язане тіло молодої жінки, яке спливає на поверхню вод і неспішно продовжує свій рух униз за течією.

Орфей здригається від горя. Він не може тут більше лишатися. Він хоче геть звідси. Він покидає це місто: рішуче й негайно. Його човен тримає курс у відкрите море. Голос Еврідіки супроводжує його. На березі лаґуни стоїть закам’янілий, мов Командор, Інквізитор.

Примітка: між другою та третьою дією антракту не передбачено.

Метью КУЛІКОФФ:

— Ідея зробити оперу в такому легендарному місті мені страшенно сподобалась. Адже саме тут, у цій захаращеній культурою та її імітаціями острівній державі, цілком доречно втілити один з моїх божевільних намірів — створити оперу над операми, оперу опер, де сама стихія оперовості, її внутрішня дійсність, її субстанція, пародіюється, переосмислюється і, якщо Ви це приймете, підноситься ще вище. Мені на допомогу прийшов старий італійський досвід XVII–XVIII століть (до речі, століть найпишнішого розквіту Венеції). Маю на увазі т. зв. «pasticcio», коли нові опери створювалися на підставі деконструювання і перекомбіновування елементів з опер уже існуючих. Історично-культурний простір Венеції, її топіка, її genius loci, здається, сприяли мені в роботі. Не менше значення мав і духовний простір італійської оперової традиції. Нарешті простір сцени і зали — маґія цього фантастичного приміщення, театру «Ля Феніче», його аура. І ще безліч інших просторів — індивідуальних творчих просторів кожного, хто повірив мені і працював зі мною в єдиній команді. Я дякую всім без винятку і запрошую Вас на прем’єру.

Сподіваюся, Вам посмакує мій pasticcio!