Перверзія

(26)

В останньому зі своїх послань хочу повідомити Монсиньйорові про таке:

a) Уранці 10 березня я ввійшла до готельного покою Респондента і побачила його сплячим у ліжку, але в одязі включно з плащем. Це виглядало одним із наслідків нічної вечері, яка відбулася в «Каза фарфарелльо» напередодні. Мені довелося нестерпно довго викликати Станіслава (закреслено) Респондента з його снів. Складалося враження, ніби він чує мій голос, однак не хоче йому підкоритись, а воліє й далі перебувати там (можливі варіянти: старий будинок, нічні небеса, темний сад), і все ж моя наполегливість осягла своє: Респондент повернувся до дійсності (?) і глянув на мене широко розплющеними очима. Важко сказати, якою він мене побачив без окулярів.

b) Я була першою в усьому світі, хто привітав Респондента з днем його народження. У відповідь на це Респондент заявив, що розраховує на подарунок від мене. Я пообіцяла, що ввесь день ми будемо лише вдвох. Респондент заперечив, що це не вдасться, мовляв, сьогодні заключний день семінару, мусить бути прийнятий вельми поважний меморандум і — найголовніше — програмою передбачено якийсь несамовитий обід-maestoso з ґраппою.

c) Поки Стах (закреслено) відмокав у ванні і приводив себе до ладу, я думала про те, що завтра о цій годині вже ні його, ні мене тут не буде. Я не хотіла, щоб це «завтра» наставало, але воно наставало, воно ближчало. Тим часом він

(закреслено) Респондент хлюпався у ванні й на повен голос виспівував одну українську пісню, зміст якої полягає насамперед у тому, що зі ста тисяч закоханих пар лише одній вдається не розлучитися.

d) Під час сніданку сталася неприємність: намацавши в піджаці конверт, запрезентований учора фундацією, Респондент вирішив похвалитись, який він багатий. Однак зазирнувши до середини, зблід і витягнувся всім своїм і без того довгастим лицем, висипаючи з конверта усілякі нікчемності. Замість двадцяти п’ятдесятитисячних новеньких банкнотів, які були, за словами Респондента, в конверті ще вчора звечора, нині в ньому знайшлися: шматок міського плану Венеції із зазначенням місця знаходження «Каза фарфарелльо»; використаний квиток на пароплав міського сполучення (одна поїздка); використаний же квиток до музею Коррер; пожовкла сторінка з якоїсь італійської кулінарної книги, що містить рецепт приготування broeto de pesse[70]; запрошення на благодійний концерт із творів Джованні Леґренці, що відбувся в Ка’Редзоніко ще 13 лютого минулого року; реклама комп’ютерних систем «Макінтош»; газетне оголошення про послуги у ворожінні, масажі та складанні гороскопів; використана телефонна картка з репродукцією «Портиків» Каналетто; вирізаний з газети фотознімок італійського прем’єр-міністра; сторінка зі шкільного зошита, на якій червоним фломастером намальоване пробите стрілою серце; складена вчетверо ксерокопія з останньої сторінки доповіді на тему «Секс без київ, або Червона Шапочка на добрій дорозі» (англ. мовою); листівка таємної маоїстської організації із закликом до одногодинного сидячого страйку; інструкція користування змивом у туалеті залізничного вокзалу міста Венеції; поштова картка з видом на лаґуну із дзвіниці Сан Марко о вечірній порі, на зворотньому боці напис від руки «Dear Lesja!»; сильно покреслена чернетка чотирьох терцин із пісні 21-ї Дантового «Пекла»; листок телефонного нотатника з єдиним записом «Моя куріпочка: 505-99-12»; квитанція з рахунком за вечерю в ресторації«Люна»; етикетка від винної пляшки «Мерльо ді Прамаджора»; шматок грубого обгорткового паперу з текстом головної крішнаїтської молитви, записаним на урду, а також у латинській транслітерації; засушений лавровий листок, що розсипався від дотику.

е) Означена знахідка, як я вже наголошувала, не справила на Респондента позитивного враження, він лише повторював, що лишився майже без грошей, що хотів, ні, мріяв увесь день тратити їх на мене, що тепер він (закреслено) Станіслав не зможе купити мені навіть келих доброго білого вина, не те що шампанського. Я заспокоїла його, що гроші не головне. У мене їх цілком достатньо для того, щоб ми відсвяткували цей день без особливих обмежень і ні в чому собі не відмовляли.

f) Тоді Респондент потер чоло і сказав, що все це, безумовно, один із тих фокусів-покусів, чимало з яких трапилося минулої ночі, чому він був свідком. Я поцікавилася, що саме він (Респондент) має на увазі. У відповідь я почула плутані і суперечливі Стахові враження про літаючі вогняні стовпи, мавпу, яка грала на баяні «Малу масонську кантату», чорного віслюка під ковдрою та інші небилиці. Гадаю, саме в такий химерний спосіб відбилася в його (Станіслава) голові нічна церемонія переходу Барона в летальну субстанцію і приведення ним (Бароном) новоявленого Князя до стану сили і величі, а також загальна натуралізація всіх інших респондентів, успішно здійснена за допомогою Книги.

g) Мені вдалося розвіяти будь-які Респондентові сумніви в тому, що побачене ним минулої ночі має під собою якісь реальні підстави. Горнятко з кавою злегка тремтіло в його (Орфея) руці, і, щоби розвеселити його спохмурнілу душу в такий для неї день, я звернула Респондентову увагу на сонцем залитий світ за вікном.

h) Після нічного містралю Венеція і справді виглядала свіжо сотвореною і являла собою гарний подарунок для Респондента. Небеса були чисті й великі, ясні будівлі віддзеркалювались у водах каналу поруч із моторівками, зґрабними продуктовими барками та, ясна річ, плавними ґондолями. Нічний вітер, щоправда, наробив у місті деякої шкоди, затопивши нижні поверхи будівель, поламавши де-не-де палі, поперевертавши урни зі сміттям і потрощивши ліхтарі. Однак найголовніше — він підняв воду і суттєво онови в її, розігнавши увесь бруд попереднього часу.

і) Це передусім впадало в очі, лиш тільки ми зі Стасом пустилися по сніданкові до берегів Сан Джорджо Маджоре, хоч я й була впевнена, що намарне. Коли ми вийшли на широченне плесо Каналу Сан Марко, Стас обійняв мене за плечі. Я поклала щоку на його велику долоню. Його волосся розвівалося на вітрі й торкалося мого лиця. Він сказав мені на вухо: «Я не можу без тебе». Я мусила три хвилини мовчати, щоб упоратися з собою і не зрадити себе голосом.

j) У приміщенні монастиря, звичайно ж, нікого не було і нічого не відбувалося. Пришпилений до дверей «Ченакольо» папірець доводив до відома всіх учасників та гостей семінару, що минулої ночі нагло помер президент Фундації «La Morte di Venezia» доктор барон Казаллеґра. У зв’язку з раптовою кончиною свого натхненника та ідеолога (як це сподобається Монсиньйорові?) семінар мусить припинити будь-яку роботу, оскільки співробітники фундації повинні зосередити всю увагу на гідному проведенні поховальної церемонії. Велике прохання до учасників та гостей протягом доби покинути місто.

k) Поцілувавши монастирську клямку (мій вислів «поцілувати клямку» справив при цьому особливо сильне враження на Стаха), ми повернулися до човна. Сходи перед церквою Сан Джорджо були затоплені (acqua alta)[71]. Стах був вельми незадоволений з того, що тепер не вдасться ухвалити заключного меморандуму, до якого він, мовляв, мав із десяток дуже потрібних пропозицій. Проте мені здається, що його невдоволення пов’язане було швидше з обіцяним і втраченим заключним обідом. Такий вже він є, цей Респондент!

І) Я нагадала йому, що все це тільки на краще, бо ми будемо увесь день мати одне одного, незалежні й вільні. Прощатися з Венецією і прощатися з собою. Мені було непросто це говорити. Щось заважало в горлі, надто коли Орфей дістав своїми м’якими губами мою шию, десь там, під потилицею, відгорнувши шалик і светр (Монсиньйор мусить пам’ятати, про який зі светрів ідеться!), він (закреслено) Респондент торкнув мене ззаду своїм поцілунком, ніби золотою печаткою.

m) Уже знову в човні виникла тема Доктора. Я відповіла Стасові, що Доктор дедалі менше мене цікавить. Маю щодо нього декілька припущень. По-перше, Доктор міг просто заблукати десь у старій Венеції і винайняти там для себе окреме помешкання на ці пару днів, що залишилися. Подруге, Докторове захоплення акваріюмами і рибками, що ніколи не сприймалося мною з великим ентузіязмом, останнім часом переросло в цілком очевидну манію. Доволі можливо, що Доктор провертає де-небудь чергову акваріюмну махінацію.

n) По-третє, я не відкидаю й можливості нового Докторового флірту з якимось гарненьким венеційцем. Я найменше хотіла би виступати перед Монсиньйором у ролі нашіптувальниці, але хай нас розсудить Монсиньйор. На мій погляд, Доктор від початку і до кінця з властивою йому послідовністю завалював ту справу, в якій ми сюди прибули, і фактично використав увесь венеційський час на залагоджування власних інтересів, пожинаючи злочинні плоди своєї віддаленості від Монсиньйора.

o) Я не вдавалась би до таких звинувачень і приховала би перед Монсиньйором його, Докторову, негідну поведінку, якби до мене не доходили звістки про те, що це невдячне і зрадливе сотворіння вже встигло набазґрати до Монсиньйора цілком не відповідну істині депешу, в якій підло мене опаплюжило і навіть рекомендувало мою особу для розгляду в третьому надзвичайному підкомітеті. Менше з тим.

р) Вода піднялася настільки, що площею Сан Марко могли цілком вільно плавати навіть ґондоли. Що стосується пішоходів, то вони змушені були пересуватися спеціяльно настеленими дошками або на ходулях. Вода повністю затопила навіть атріюм базиліки, куди ми без труднощів дісталися човном і там добру годину плавали (аж поки вода помітно не спала — так що наш човен почав черкати дном до кам’яних плит підлоги).

q) Сонце відсвічувало на водах під нами й на мозаїках угорі. Плюскіт хвиль відлунював усередині храму. Станіслав показував мені кожен камінчик цієї розсипаної на стелях Біблії

— від сотворіння світу й по вихід з Єгипту. Ми побували в кожному із семи малих нефів, де пролинули повз нас, над нами і трохи в нас самих прерізні дива, на які за інших, не таких гірких обставин ніколи не звертаєш уваги: єрусалимські чорно-білі колони з орлами і левами, мармурова мушля аркади, п’ятнадцять картин світового потопу, нині дуже доречних,

r) старі апостоли, святий Марко в екстазі, решта євангелістів, пророки, підлога теж була викладена мозаїками, вони світилися з-під води, смерть Ноя ширяла над ними й над нами, Вавилонська вежа, суд Соломона, життя Йосифа рухалося півколом, на завершення була Брама Квітів, а потім

s) усе це попливло у зворотньому порядку, себто Брама Квітів, півколо з Йосифовим життям, Соломонів суд, Вавилонська вежа, смерть Ноя ширяла повсюдно, світло підводних мозаїк, пророки, євангелісти, екстаза Марка, найдавніші з апостолів, світовий потоп у п’ятнадцяти сценах, але навпаки

— початий оливковою гілкою і закінчений будуванням ковчега, аркада мармурової мушлі, орли та леви чорно-білих єрусалимських колон і ще безліч іншого, чого побачити ми не встигли або не зуміли.

t) Коли ми знов опинилися на тверді, Стас узяв мене за руку. Я сказала йому, що все не так просто. Голуби літали навколо, ще не маючи як слід куди сісти. Я сказала, що ми зможемо принаймні не жалкувати. Стас відповів, що в усьому є свій сенс. Я сказала, що він має рацію. Стас зауважив, що так мусить бути. Я погодилася, що на це нема ради. Він відпустив мою руку.

u) Зненацька він (закреслено) мій поет присів і заховався за мене, сказавши, щоб я не рухалася. Як виявилося, він побачив одну знайому дівчину, з якою колись домовлявся про зустріч у Венеції. Вона приїхала заради нього, але упродовж чотирьох днів так і не змогла його розшукати. Зараз вона саме всідала до вапоретто. Нічим не цікава туристка, яких безліч — у чорних окулярах і светрі нижче колін. Тільки такий йолоп як Перфецький міг щось особливе в ній знайти. Вона, здається, вже мусила їхати з Венеції, бідолашка. Мій волоцюга заявив на цю тему, що йому шкода її й що вона справжня товаришка.

v) Це запізніле співчуття донжуана досить розлютило мене, і поки зблідлий перелесник пригинався тихше води за моєю спиною, я показувала язика в бік вапоретто, котрий, на щастя, відходив кудись далеко, на Лідо, а, можливо, й на Кйоджу, Пеллестріну, Сицілію або й Польщу.

w) Дочекавшись його повного зникнення з поля зору, герой-коханець випростався на всю свою довжину і спробував негайно добитися моєї поблажливості, лизнувши мені руку в ямку між кісточками великого та вказівного пальців. Я зробила вигляд, ніби цілком не серджуся, хоч усередині нервувала і злостилася, втім, не маючи на це жодного права: його стосунки з жінками різних країн — то його проблеми, завтра нас уже тут не буде, ми ніхто одне для одного, випадкові зустрічні, яким чомусь захотілося трохи побути разом. Я навіть вдала, ніби закашляла, щоб він нічого не подумав.

х) Остаточно відтанути мені вдалося тільки приблизно через годину, коли ми сіли пообідати в тісній остарійці на Камп’єлльо Корнер неподалік поштамту. Я звернула увагу на неприємного суб’єкта, котрий усім своїм виглядом дуже нагадував волохату почвару, якогось кінокефала чи щось подібне, досить неохайно їв пересмажену рибу, навсібіч відпльовуючись кісточками, і майже не зводив очей зі Станіслава, який сидів до нього спиною й тому не міг цього бачити. З того, що рибу він (почвара) пожадливо запивав найдешевшим червоним вином (!), я виснувала, що він, безумовно, приїхав з тієї ж країни, що й Станіслав.

y) Монсиньйорові, певно, цілком зрозуміло, що як улюблена Монсиньйорова учениця, я дечого таки в Монсиньйоровій школі свого часу навчилася. Для прикладу, я могла би зробити так, що огидний пожирач риби випадково вдавився б кісткою і за лічені секунди, як любить жартувати Монсиньйор, протягнув би ласти. Однак я маю надто м’яке серце навіть щодо таких людей, які мені рішуче не подобаються. Тому я всього лише зафіксувала паскуду, і протягом дальших півгодин, поки ми зі Стасом попивали каву з лікерами, «кінокефал» провів у цілковитому заціпенінні, з осклілими очима, роззявленим ротом і піднесеним зі стола келихом. Так тривало, поки ми не вийшли з остарії.

z) І тут на мене знову найшов такий розпач, така нестерпна млість оповила з ніг до голови, що я собі подумала: більше тобі, дєвушка, не дихати. Проте нам залишалося ще близько шістнадцяти годин бути разом. А якщо перевести це у хвилини, то ще довше. І я подумала, що ми мусимо, мусимо прожити їх якнайкраще, якнайтісніше, дати одне одному стільки тепла, скільки в нашій змозі, а це страшенно багато. І я закреслюю раз і назавше це слово — Респондент (закреслено), я не виконала своєї місії, я навмисне її не виконала, бо маю досить — місій, тайн, посвят, звітів, бо відзавтра мені тим більше все одно, і я виходжу з Піраміди і з-під Монсиньйорової опіки, й — понад те — від Монсиньйора усім серцем відрікаюся.

З повагою — Нецеріна.